Історія Солом'янського району у архівних документах. Щодо оренди хутора Совки

Започатковуємо нову рубрику блогу - історія району у архівних документах. 

Пропонуємо ознайомитися зі справою "Про віддання в оренду хутора "Совки", що належить Києво-Софійському митрополичому будинку". Йдеться про місцевість Пронівщина, якою тривалий час і володіла церква (з 1848 по 1917 роки).

Документ зберігається у фондах Центрального державного історичного архіву України (фонд 127 опис 875 справа 1559).

Хутір Байкова

 Із циклу "Історія твого району"

Хутір Байкова. Фрагмент плану Києва,1842 рік

Хутір Байкова - поселення, що існувало вздовж частини сучасної вулиці Миколи Грінченка, поблизу Байкового кладовища. 

Хутір заснував генерал-майор Сергій Байков 1831 року в долині Либеді, біля підніжжя гори, яка також невдовзі отримала назву Байкова. Навколо було насаджено Байків гай. Мапа 1842 року зображує великий житловий будинок, а також три господарські будівлі ближче до яру, що починався від садиби. Поряд із будинком змальовано невеликий сад, а на північ, у бік Протасового яру — оранку.

Сергій Байков

Після смерті Сергія Байкова 19 червня 1848 року його землю передали Військово-інженерному відомству. Та хутір Байкова продовжував існувати. 1857 року, коли землі Петропавлівського сільського товариства, до яких, зокрема, належав і зазначений хутір, передали місту, тут мешкало чотири особи. Площа хутора становила 3,58 десятин.

Востаннє Байків хутір було позначено на плані Києва та його передмість 1879 року. 1885 року на місці хутора з’явилися цегляні споруди парового млина та хлібопекарні військового відомства.

Завдяки порівнянню історичних і сучасних планів удалося точно локалізувати місце розташування хутора. Нині тут — будинки за адресою: вулиця Миколи Грінченка, 4 (офісна будівля) та 6 (житлова будівля).

Історія Солом'янського району у фотографіях. Будівля Київського технологічного інституту харчової промисловості

 

Фото 1932 року. На фото - будівля Київського технологічного інституту харчової промисловості ім. Мікояна (у 1930-1933 - Київського інституту цукрової промисловості, у 1933-1935 - Київського хіміко-технологічного інституту харчової промисловості). Будівлю споруджено у 1930-1931 роках за проєктом інституту «Діпромісто». Будівля зруйнована восени 1943 року, її руїни у 1944 розібрано. На її місці у 1959-1963 роках збудовано головний корпус Київського інженерно-будівельного інституту (нині КНУБА).

До Дня вишиванки: виставка пам’яток вишиванки

Друзі! В Національному музеї декоративного мистецтва України відкрилась виставка пам’яток вишивки з музейної колекції, присвячена Всесвітньому Дню вишиванки, який відзначаємо цьогоріч 16 травня.

Центральною частиною виставки є вишиті сорочки XIX — початку XX століть різних регіонів України – Сумської, Полтавської, Івано-Франківської, Харківської, Вінницької, Київської областей, а також комплекс чоловічого одягу Тернопільської області.

Ці твори тривалий час були частиною постійної експозиції залу українського святкового народного строю та презентували українське мистецтво вишивки та національні традиції вбрання різних регіонів України на теренах нашої держави і поза її межами. Нині у відвідувачів є рідкісна можливість оглянути сорочки з близької відстані та роздивитись особливості їх крою, пошиття, вишивання.

Ажурність вишивки полтавських сорочок підкреслюють чорна або сіра нитки на сірому тлі полотна. Геометрична рельєфна вишивка білими нитками на чернігівській сорочці створює ефект світлотіньової гри на сірій поверхні. Щільно зашитий різноколірними нитками в техніці «хрестик» полик сорочки з Івано-Франківщини справляє враження невеликого килима. Рельєфним виглядає вишитий декор на тернопільській чоловічій сорочці, створений скрученими вовняними нитками.

У ХІХ ст. в оздобленні жіночих сорочок, поруч із класичними взірцями традиційної народної вишивки з притаманними кожному регіону своїми художніми особливостями, з’являються нові, натуралістично трактовані рослинні мотиви у червоно-чорній гамі. Зразком «чистого» стилю «брокар» є святкова сорочка з Київщини.

Виставку експозицію доповнюють вишивані рушники кінця XVIII – початку XX століть Київської, Полтавської та Черкаської областей.

вул. Лаврська, 9, корпус 2

Олексій Шовкуненко. "Імпресії реалізму"

У Києві триває виставка присвячена 140-річчю одного з найбільш знакових українських живописців минулого століття — Олексія Шовкуненка.

В експозиції «Імпресії реалізму» представлені понад 30 робіт митця, створених у різний період творчості, від ранніх робіт початку XX століття і закінчуючи картинами 1960-х. 

Олексія Шовкуненка вважають основоположником індустріального пейзажу в українському мистецтві.

У багатьох роботах митця є Херсонські мотиви, у які інтегровані спогади автора. Насамперед вони відбилися у серії «Херсон. Зелений базар», присвяченому епіцентру провінційного життя.

Під час окупації значна частина творів художника з колекції Херсонського обласного художнього музею ім. Олексія Шовкуненка була розграбована російськими загарбниками. Наразі місце перебування значної частини його робіт залишається невідомим.

Коли: до 25 травня, пн.- нд.: 12.00-19.00.

Де: вул. Леоніда Первомайського, 4 (станція метро «Кловська»)

Вхід вільний

Документальний цикл журналіста Акіма Галімова «Українські палаци. Золота доба»

Український інститут національної пам'яті пропонує познайомитися з цікавим проєктом – історичним документальним циклом журналіста Акіма Галімова «Українські палаци. Золота доба».

Це документальний цикл, який складається з 8-ми епізодів, створений за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). У межах проєкту автори разом з істориками, архітекторами з 3D реконструкцій і спеціалістами VFX відтворюють початковий вигляд маєтків та розкривають їхню історію, яку намагалися стерти за часів срср. Командою проєкту були знайдені унікальні артефакти, що свого часу належали власникам палаців.

У 2021 році проєкт став переможцем конкурсу соціально вагомого контенту PITCH UA 3.

Запрошуємо до перегляду. Лінк на відео 1ll.ink/djcdZ

Вулиця Володимира Качали

Із циклу "Прочитання вулиць"

Сучасна назва (з 2022): вулиця Володимира Качали

Підстава для перейменування: на честь українського громадського діяча, мецената, інженера Володимира Качали

Рішення Київської міської ради: від 8 грудня 2022 року № 5861/5902 «Про перейменування вулиці Качалова в Солом’янському та Святошинському районах міста Києва»

Місцевість: Відрадний

Розташування: пролягає від бульвару Вацлава Гавела до Відрадного проспекту

Попередня назва (1957-2022): вулиця Качалова, на честь російського актора Василя Качалова

Первинна назва (1950-і-1957): Нова

Володимир Качала (1842-1894), український інженер, громадський діяч, меценат. Тривалий час жив і працював у Києві, займався підприємництвом у цукробуряковій та інших галузях. Сприяв розвитку української культурної діяльності у місті.

Життєпис

Народився Володимир Стефанович Качала 17 грудня 1842 року на Галичині, в хаті свого діда, пароха села Озерна о. Миколи Стрільбицького. Батьки - Степан Качала й Анна Стрільбицька. Середню освіту отримав у гімназії в Тернополі, вищу — в Політехнічному інституті Відня. Здобув фах інженера-технолога.

У 1865 році, невдовзі після одержання диплома, переїхав до Санкт-Петербургу, а потім на українські терени Російської імперії, куди був запрошений для роботи на цукроварні Терещенків. Пізніше увійшов до керівного складу деяких інших цукрових заводів. Глибоко та всебічно вивчаючи свою справу, 1871 року Володимир Качала став одним із засновників Київського відділення Російського технічного товариства — авторитетного об'єднання професіоналів, яке спершу спеціалізувалося саме на цукробуряковій промисловості. Брав участь у міжнародних промислових виставках.

Мешкав у Києві з січня 1867 року, де 1887 року придбав на ім'я дружини Марії Михайлівни, племінниці київського голови Личкова Семена Никифоровича, садибу по вул. Володимирській (сучасний № 45). Упродовж 1891-1892 років на цій ділянці були зведені за проєктами та під керівництвом Олександра Хойнацького чільний прибутковий будинок і особняк у дворі. Невдовзі після забудови садиби Володимир Качала розмістив на її території першу в Києві невелику приватну електростанцію (не збереглася). В особняку містилися помешкання родини інженера Качали, його технічна контора та офіси Гребениківського й Рогізнянського цукрових заводів на Слобожанщині. В оформленні металевих огорож балконів обох споруд збереглися літери «МК» — ініціали дружини інженера Марії Качали, офіційної замовниці будинків. Нині в колишньому особняку на Володимирській, 45-а міститься Київський будинок вчених.

Володимир Качала як свідомий українець підтримував дружні зв'язки з провідними діячами української культури в Києві, зокрема з Олександром Кониським та Миколою Лисенком. Його племінник Омелян Киричинський згадував про нього: «Почував себе Українцем, жив в стислій приязні з Кониським і залюбки жертвував на українські справи чималі суми… Як Галичанин, він давав притулок приїжджим до Києва Галичанам і допомагав їм влаштовуватися».

Саме в готелі Качали у квітні-травні 1886 року зупинився Іван Франко, коли приїздив до Києва брати шлюб з киянкою Ольгою Хоружинською. Оскільки царська влада ставилася до політичної та громадської діяльності Франка вкрай неприязно, інженер Качала потрапив до списків «неблагонадійних»; це заважало йому оформити перехід з австрійського підданства до російського.

Ще одним проявом ділової активності Володимира Качали стало утримання закладу штучних мінеральних вод та готелю при ньому на схилі біля Олександрівського узвозу (нині Володимирський, приміщення не збереглися). Інженер орендував це підприємство у міста. Теплої пори року (з 1 травня по 15 серпня за старим стилем) тут діяла лікувальна зала для користування теплими й холодними штучними мінеральними водами, кумисом, кефіром, сироваткою й молоком. Тут-таки було влаштовано грязьові та мінеральні ванни, гідропатичний кабінет тощо. Медичною справою завідували долучені до цього фахівці, а Володимир Качала утримував при «мінеральних водах» лабораторію хімічного аналізу зі складом приладів та реактивів.

Завдяки сприянню Володимира Качали велика зала закладу штучних мінеральних вод поза лікувальним сезоном могла бути використана для творчої діяльності українців. У ній, зокрема, наприкінці 1880-х — на початку 1890-х років регулярно проводив репетиції та концерти український хор під орудою М. В. Лисенка. Племінниця композитора Валерія О'Коннор-Вілінська відзначала у спогадах: «На краю Царського саду, високо над Дніпром, стояла довга будівля з залою „Мінеральних вод“, так званою залою Качали. Там відбувалися проби Лисенкового хору. Хор Лисенка складався переважно зі студентів університету з примішкою семінаристів і панночок. Назбиралося їх до шестидесяти душ. Все те були щирі виконавці не з примусу, а з своєї волі, які бачили в тій праці національне діло і весело відбували його». Заняття хору проводилися щосуботи; з нагоди концертних виступів у залі споруджували естраду та ставили столи для вечері.

Помер Володимир Качала в Києві, незадовго до смерті зазнавши значних збитків через несприятливу кон'юнктуру на цукровому ринку. Похований на Байковому кладовищі (нова частина, 1-а дільниця); надгробок зберігся.

Джерело: Вікіпедія; карта Вікімедіа