понеділок, 3 січня 2022 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Володимира Сікевича

Вулиця Володимира Сікевича - вулиця в Солом'янському районі м. Києва. Ім'я видатного українського військового і політичного діяча, генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки носить з 2021 року.

Володимир Васильович Сікевич народився 5 вересня 1870 року у місті Тараща Київської губернії (нині Білоцерківського району Київської області), у родині предводителя місцевого дворянства Василя Мелентійовича Сікевича. Заможна родина Сікевичів володіла маєтком у Таращі, будинками в Києві, нерухомістю в Москві та Санкт-Петербурзі.

Мати В. Сікевича, – Наталя Данилівна, – донька відомого письменника-богослова Данила Максимовича Смолодовича, прищепила своїм чотирьом дітям любов до навчання. В. Сікевич закінчив 3-ю Київську класичну гімназію (1888), Київський кадетський корпус та Київське піхотне юнкерське училище (1890).

У 18-річному віці В. Сікевич вступив до лав війська і віддав армійській службі 29 років. Був активним учасником російсько-японської (1904–1905) та Першої світової (1914–1918) воєн, мужньо воював на фронтах, був двічі поранений, в 1917 році отримав чин полковника царської армії.

Володимир Сікевич удостоєний державних нагород Російської імперії – Ордена Св. Станіслава ІІІ-го ступеня (березень 1907 р.), Ордена Св. Станіслава ІІ-го ступеня (грудень 1914 р.), Ордена Св. Анни ІV-го ступеня (вересень 1916 р.), Ордена Св. Анни ІІ-го ступеня (червень 1917 р.)

Як і більшість генералів тодішньої армії, він не визнав більшовиків і в листопаді 1917 року перейшов на службу до Української Народної Республіки. Наприкінці 1917-го українізував 6-й запасний піхотний полк і присягнув Україні.На початку 1918 року як старшина Гайдамацького коша Слобідської України, створеного Симоном Петлюрою, В. Сікевич брав участь у боях за Київ з більшовицькими військами  Муравйова. У березні 1918 року Сікевича було призначено командиром 3-го Гайдамацького полку, що входив до складу Запорізької дивізії, визволяв від більшовиків Лубни, Конотоп, Полтаву, Харків. У квітні він очолив Донецьку групу у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків, яка звільнивши від більшовиків Донбас, 26 квітня вийшла на кордон із Росією та підняла над ним прапор УНР.  Сікевич мав  нагороди Української Народної Республіки – Хреста Симона Петлюри, Воєнного хреста УНР, Галицького Хреста.

У добу Гетьманату Скоропадського війська під командуванням В. Сікевича охороняли східні кордони України. На початку 1919 року В. Сікевич виїхав до Австрії, де в статусі військового аташе УНР очолював репатріаційну комісію та формував із колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР. З 9 грудня 1920 року він виконував обов’язки посла УНР в Угорщині. У 1922 році Уряд УНР в екзилі присвоїв Сікевичу звання генерал-хорунжого. Завдяки своїм особистісним якостям він налагодив дружні стосунки з президентом Угорщини, яка стала першою державою, що офіційно визнала УНР.

Голова Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині В. Сікевич відіграв ключову роль у підготовці переїзду з Варшави до Будапешта С. Петлюри, коли той змушений був залишити Польщу. З 2 січня 1924 року С. Петлюра перебував в Угорщині, уряд якої, завдячуючи зусиллям Сікевича, доброзичливо поставився до його приїзду. Але 2 травня В. Сікевич отримав повідомлення про припинення угорським урядом діяльності дипломатичної місії УНР в Угорщині і був змушений залишити країну.

Після вимоги більшовиків до уряду Угорщини видати В. Сікевича радянській Росії, генерал із родиною залишає Європу і переїздить до Канади. Спочатку він оселився у Вінніпегу, де організував Товариство вояків Армії УНР, згодом – у Торонто, де також керував ветеранськими організаціями колишніх вояків УНР, був лідером антибільшовицького руху українських емігрантів.«Український Лев» - так називали Сікевича. До самої смерті генерал В. Сікевич не полишав громадської діяльності. Представляючи українських вояків, він зустрічався з королевою Великобританії Єлизаветою та Георгом VI, брав участь у роботі Ради Української бібліотеки імені Симона Петлюри, організовував футбольні турніри.

Помер Володимир Васильович Сікевич 27 липня 1952 року. Похований на кладовищі Проспект у Торонто.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

вівторок, 21 грудня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. У столиці відкрили меморіальну дошку Адаму Міцкевичу

У Солом’янському районі з 1961 року існує вулиця, що носить ім’я Адама Міцкевича – одного з найвидатніших польських поетів, діяча національно-визвольного руху, засновника романтизму в польській літературі, засновника польської романтичної драми.

19 грудня 2021 року на одному з будинків (№ 6) урочисто відкрито пам’ятну дошку, яка повідомляє, що цю вулицю названо на честь видатного польського поета.
Дошку створив київський скульптор Іван Григор'єв.

На відкритті пам'ятної дошки були присутні голова Солом’янської РДА в м. Києві Ірина Чечотка, дружина Надзвичайного і Повноважного посла Республіки Польща в Україні Моніка Капа-Цихоцька.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

неділя, 19 грудня 2021 р.

Перейменування вулиць та присвоєння назви безіменній площі у Солом’янському районі

Рішеннями Київської міської ради встановлено:

1. Перейменування ряду вулиць у Солом’янському районі:
  • вулицю Московську на вулицю Григорія Гуляницького
  • вулицю Народного Ополчення на вулицю Святослава Хороброго
  • вулицю Малогвардійську на вулицю Володимира Сікевича
  • вулицю Петра Заломова на вулицю Феофіла Яновського
2. Присвоєння безіменній площі на перетині проспекту Відрадного та вулиці Героїв Севастополя в назву «площа Відрадна»

пʼятниця, 10 грудня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Перейменування вулиці Московської на вулицю Григорія Гуляницького

Рішенням Київської міської ради №3131/3172 встановлено:
"З метою вшанування пам'яті видатного українського військового та державного діяча, одного з чільних дипломатів Гетьманщини, шляхтича, учасника міжусобних воєн часів Руїни Григорія Гуляницького перейменувати вулицю Московську, що знаходиться у Солом'янському та Голосіївському районах міста Києва, на вулицю Григорія Гуляницького."
Детальніше про рішення КМР

Григорій Гуляницький
гербу Остоя - український військовий і державний діяч, один з чільних дипломатів Гетьманщини. Волинський шляхтич. Учасник Хмельниччини, українсько-московської війни, міжусобних воєн часів Руїни. 

Народився в м. Корсунь Київського воєводства. Походив з шляхетської родини Гуляницьких гербу Остоя, що здавна проживала на Волині. У 1653 році власним коштом відновив Корсунський Свято-Онуфріївський монастир.
Під час Національно-визвольної війни в 1649 р. та в серпні 1654 р. (разом з Марком Левоновичем і Іваном Дяченком) за дорученням Богдана Хмельницького очолював українське посольство до Москви.
Після Переяславської Ради Гуляницький був полковником корсунським (1662—1664) та ніжинським (1655—1659). Його також було назначено гетьманом Сіверським (1658—1659), а також старостою носівським (? — 1679) рр.
Після смерті Б. Хмельницького під час Корсунської ради в жовтні 1657 року разом підтримав обрання гетьманом І. Виговського. Потім відмовився від неї, зокрема, брав участь у придушенні опозиційного виступу під керівництвом Якова Барабаша і Мартина Пушкаря 1657–1658 рр.
Був одним з головних творців Гадяцької угоди, 7 (17) вересня 1658 року як представник козацької старшини підписав її. Активний прихильник гетьмана Івана Виговського та його незалежницької політики.

Активний учасник російсько-української війни (1658—1659). У 1659 році під час війни з Москвою, загін Гуляницького захопив Лубни, потім Гадяч, Конотоп. Чіткою, принциповою була позиція наказного гетьмана Гуляницького і в переговорах з московськими послами Булгаковим і Байбаковим на початку 1659 року. Гуляницький дорікав їм, що цар Олексій «безперервно війська свої на нас посилає і многі міста випалили і висікли; краще бути у турка, ніж у москалів…» Ці слова записали самі посли у своєму звіті. Він також закликав царським послам довести, що вони хочуть миру та вивести московські війська з України.
Весною 1659 р. в Конотопі Гуляницький і його загін протягом трьох місяців боронив Конотопську фортецю від московських військ під командуванням князя Олексія Трубецького — так допоміг гетьманові Івану Виговському залучити підтримку союзників і розгромити війська Трубецького під Конотопом. Був наказним гетьманом Сіверським. Після зречення І. Виговського був усунений з полковництва.

В 1659 році перейшов на бік гетьмана Юрія Хмельницького, на сеймі Речі Посполитої отримав «ленним правом» держання королівщин Носівка, Киселівка в Чернігівському воєводстві. Разом з С. Богдановичем-Зарудним і Г. Лісницьким став ініціатором укладення Слободищенського трактату в 1660 році.
За гетьманування Павла Тетері кілька разів їздив з посольством до Варшави. Затятий ворог Москви Гуляницький у Варшаві переконував сенат і короля в необхідності здійснити похід коронного війська на чолі з королем в Лівобережну Україну, щоб схилити темтешнє козацтво на бік Речі Посполитої. Взимку 1663–1664-х брав участь у поході польсько-української армії під командуванням Яна II Казимира і Павла Тетері на Лівобережну Україну.

За звинуваченням у зраді в 1664 році коронного гетьмана Стефана Чарнецького був заарештований і без суду ув'язнений разом з Митрополитом Київським Йосипом Тукальським і Юрієм Хмельницьким у фортеці Мальборк (Пруссія). Не був звільнений зразу після втручання П. Тетері, прохань київської шляхти.
Перед 8 січня 1667 був звільнений, цього дня отримав від короля село пол. Jerszów (Самбірська економія) до часу отримання іншого державлення, річну пенсію 1500 злотих польських. 28 березня 1668 року отримав привілей на кілька сіл в Чернігівському воєводстві. Приєднався до гетьмана Петра Дорошенка. З 1675 року Гуляницький перебував на службі у короля Речі Посполитої як полковник Й. К. М. Намагався бути посередником в перемовинах між РП та Іваном Самойловичем (без успіху). У 1679 році його звинувачено у зраді і розстріляно поляками.



Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

субота, 27 листопада 2021 р.

Вшанування пам'яті Бориса Патона

26 листопада 2021 року на території КПІ ім. Ігоря Сікорського з нагоди 103-річчя від дня народження Бориса Патона відбулись урочисті заходи з відкриття пам’ятника видатному вченому й педагогу.
Також було відкрито барельєф Патону на будинку, де він народився й проживав, і меморіальну дошку на Державному політехнічному музеї, якому присвоїли ім’я Бориса Патона.
Практично вся його доля – від перших і до останніх днів – була в той чи інший спосіб пов'язана з КПІ. Родина Бориса Патона довгий час мешкала на території КПІ, тут майбутній вчений народився, був охрещений, здобув вищу освіту і сформувався як особистість і вчений.
Захід відкрив ректор КПІ ім. Ігоря Сікорського Михайло Згуровський. Серед почесних запрошених гостей також були присутні онука Бориса Патона з родиною та автор пам’ятника - скульптор Анатолій Валієв.

вівторок, 2 листопада 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Митрополита Василя Липківського

Вулиця Митрополита Василя Липківського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Солом'янка. Пролягає від площі Петра Кривоноса до Солом'янської площі.
Ім'я творця і першого митрополита УАПЦ вулиця носить з 2012 року.

Історія життя цієї непересічної особистості тісно пов’язана з історією Солом’янського району. Саме тут відбувся його професійний і духовний злет, на зміну яким, як і у багатьох людей епохи сталінських репресій, прийшли трагедія й забуття. Але справді великого і величного справедлива пані – історія не забуває. Воно виринає із забуття, не зважаючи на всі маніпуляції й заборони. Так сталося і з постаттю Василя Липківського.

Василь Костянтинович Липківський народився 20 березня 1864 року в с. Попудня Липовецького повіту на Вінничині.
Початкову освіту здобув в Уманській бурсі, де навчався у 1873-1879 рр. Згодом, у 1879-1884 рр. навчався у Київській духовній семінарії, після закінчення якої його, як кращого учня, було направлено до Київської духовної академії, яку він закінчив у 1889 році з ученим ступенем кандидата богослов'я. У 1890 році у віці двадцяти п'яти років Василя Липківського було призначено законовчителем Черкаської гімназії, а через рік 20 жовтня 1891 року – було висвячено на священника.
У 1892 році отця Василя призначили настоятелем собору у місті Липовці Київської губернії і повітовим інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту.
У 1903 році отець Василь (Липківський) отримав сан протоієрея. Того ж року шкільна рада при Священному Синоді призначила молодого богослова на посаду директора Київської церковно-вчительської школи.

Вже тоді молодий священник вбачав в Російській православній церкві один з інструментів Російської імперії, завданням якого було виховувати лояльне ставлення народів імперії, і українців зокрема, до метрополії. Отець Василь виступав проти безправності церковних громад та свавілля вищого духівництва та монастирів.
Майбутній митрополит критично ставився до церковнослов'янської мови богослужіння на теренах України, тож у 1905 році його усунули від викладацької роботи за звинуваченнями у «ліберальних поглядах» та «українофільстві» і у вересні 1905 року призначили настоятелем Свято-Покровської церкви та Солом'янської парафії у тодішньому передмісті Києва (у документах щодо призначення її називали Києво-Солом’янською церквою), що була на вул. Мстиславській, 20 (зараз вулиця Патріарха Мстислава Скрипника, 20). Церква була поруч із церковним будинком, в якому Липківський мешкав. На цій посаді виявилась активна, діяльна натура В.Липківського, його відданість церкві та своєму пасторському обов’язку. Будучи настоятелем солом’янського храму, він відзначався як проповідник, піклувався справами парафії (при ньому церкву було розширено, клопотався побудовою дзвіниці, довгостроковою орендою церковної землі, побудовою причетницьких будинків, проектуванням нової церкви на Батиєвій горі), роботою церковно-парафіяльної школи, дитячого притулку на вул. Ігнатіївській, 98 (згодом вул. Урицького, а зараз - вул. Митрополита Василя Липківського), який він освятив 1915 р. (не зберігся), жіночого доброчинного товариства при церкві тощо.

«Висланий» на Солом’янку, В.Липківський не обмежує коло своєї діяльності. Він виступає зі статтями в «Киевских епархиальных ведомостях», бере активну участь у наступних єпархіальних з’їздах духівництва та деяких інших громадських актах і заходах. Не полишає в цей період В.Липківський і вчителювання, вважаючи чи не найважливішим своїм обов’язком виховання духовності людини, що починається з дитячих років. 1 листопада 1905 року Василя Липківського було призначено законовчителем Київського залізничного училища. Потім він — знов не за своєю волею — опиняється із хворою дружиною у сестри, що мешкала на другому поверсі невеличкого двоповерхового будинку по вул. Мстиславській, 46 (зараз вул. Патріарха Мстислава Скрипника). У цьому будинку під час війни мешкала сестра Василя Липківського, і саме тут знайшли тимчасовий притулок його свати, коли їх вигнали з центру Києва, де вирували суцільні пожежі. За деякими даними після війни в цьому будинку був пункт міліції, потім психоневрологічний диспансер.

З початком революції 1905-1907 рр. Василь Липківський активно включається в український культурно-релігійний рух. У 1905 році його обирають головою з'їзду духовенства Київщини, який ухвалив запровадити українську мову у церковне богослужіння і викладання у духовних школах. Але із закінченням революції настав період реакції офіційної влади, тож до 1917 року Липківський жив під постійним наглядом поліції, займаючись парафіяльною роботою та викладанням Закону божого в кількох школах.
З початку 1917 року протоієрей Василь Липківський очолив український релігійно-громадський рух за автокефалію Української Православної Церкви, був одним з ініціаторів створення Братства Воскресіння Хреста та Всеукраїнської православної церковної ради.

22 травня 1919 року отець Василь відслужив першу літургію українською мовою в Микільському соборі, збудованому гетьманом Іваном Мазепою. Собор тоді не зміг вмістити всіх вірян. Служба Божа, що відбулась у супроводі хору під диригуванням Миколи Леонтовича, викликала неймовірний патріотичний підйом.
За проведення служб Божих українською мовою ієрархи російської церкви двічі забороняли отцю Липківському проведення богослужінь.
5 травня 1920 року Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР) звернулася з листом до української православної громадськості, в якому проголосила автокефальною православну церкву в Україні.
14 жовтня 1921 року, в день Святої Покрови, зусиллями Липківського і його однодумців було скликано Перший всеукраїнський церковний собор у Софії Київській, який затвердив проголошену автокефалію УПЦ та висвятив покладанням рук усього духовенства свого першого єпископа Василя Липківського, обравши його главою Української автокефальної православної церкви — Митрополитом Київським і всієї Русі.
Цілком закономірно, що 21 жовтня протоієрея Василя Липківського таємним голосуванням було обрано на посаду єпископа-митрополита. Визначальною виявилась сформована ще у 1917-1918 рр. позиція митрополита Василя Липківського про повну аполітичність церкви, про її відокремлення від держави. Першоієрарх УАПЦ вважав, що попри те, що у всьому світі у відносинах церкви і держави панує принцип «союзу», цей шлях є згубним для церкви, руйнує її.

Під проводом митрополита Василя церква почала впроваджувати українську мову в богослужіння і відроджувати давні національні традиції в церковному житті; парафіяни ж брали небувало активну участь у житті своїх церков. УАПЦ стала народною, а її кращих єпископів віруючі вельми шанували й любили, а Василя Липківського називали «народним митрополитом» — духовним вождем українського народу.
На перших етапах існування УАПЦ войовничі атеїсти - більшовики не перешкоджали її діяльності. Вони вбачали у ній силу, здатну підірвати вплив Російської православної церкви. Але розвиток української церкви викликав занепокоєння. Активні гоніння розпочалися ще у 1925 році, а вже в жовтні 1927-го під тиском озброєних більшовиків Другий Всеукраїнський церковний собор позбавив Липківського звання митрополита.

Важливим було і ставлення УАПЦ до радянської влади. Здавалось держава мала б дотримуватись принципів декрету про відокремлення церкви від держави, тим більше, що представники радянської влади в Україні дали згоду на утворення УАПЦ. Проте цього не сталося і митрополит Василь Липківський дуже швидко повною мірою відчув на собі вплив державних органів.
Митрополит фактично опинився під домашнім арештом: йому було заборонено виїжджати за межі Києва. Згодом чекісти двічі арештовували митрополита і після другого арешту, за обвинуваченням в антирадянській діяльності, він три місяці провів у в'язниці ДПУ у Харкові. А коли після звільнення Липківський повернувся до Києва, кияни влаштували йому, за висловом Сергія Єфремова, справжню царську зустріч: ходили чутки, що для тієї зустрічі були розкуплені всі квіти на базарах і в крамницях міста.

З осені 1925 року влада відібрала низку храмів української церкви. Митрополитові Липківському не дозволяли відвідувати церковні округи, парафії, спілкуватися з вірянами. Ускладнилися, очевидно, не без допомоги відповідних органів влади, стосунки митрополита з ВПЦР. Нормою стали часті бесіди з працівниками ДПУ.
У жовтні 1927 року делегати Другого всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту та заслання всіх його учасників та під тиском зрадницької частини єпископату УАПЦ проголосували за «звільнення Василя Липківського від тягаря митрополичого служіння». А через три роки (1930) Українську Автокефальну Православну Церкву — першу незалежну церкву в історії України — було ліквідовано. Після 1927 року Василь Липківський прожив ще 10 років – усіма забутий, у злиднях, під постійним наглядом, із періодичними арештами.
Рішення Другого Всеукраїнського церковного собору стали справжнім ударом для отця Василя (Липківського). Згодом у своїх мемуарах Липківський писав: «Як вийшов я з ВПЦР в день мого звільнення, то вже більше й не ходив туди і абсолютно ніяких зв'язків з керівними органами не мав. Хоч я іще два роки жив коло святої Софії в 10 сажнях від ВПЦР, ні один з єпископів, ні один з членів ВПЦР, крім Чехівського, майже ніхто з священиків не заходив до мене: всі як чуми цуралися. Був кілька разів лише митрополит Борецький, але ухилявся від розмов на церковні теми, а я не питав».
До жовтня 1929 року колишній митрополит мешкав на подвір'ї Софійського собору, а після того, як влада закрила собор, змушений був перебратися до сестри, що мешкала на Солом'янці – поруч зі Свято-Покровською церквою.
Процес нищення української церкви було завершено у 1930 році: 29-30 січня нашвидкуруч зібрані єпископи та близько 40 священиків оголосили себе надзвичайним собором, де, під тиском влади, прийняли ухвалу про розпуск автокефальної церкви.

Не міг оминути процес остаточного знищення УАПЦ і колишнього її митрополита – отця Василя (Липківського).
У 1934 році комуністи закрили Покровську церкву, а самого Василя (Липківського) виселили за місто – у хатку в Олександрівській слобідці. За наказом влади Митрополита разом з хворою («майже недвижною») дружиною й сестрою, що прожила в будинку на Мстиславській майже 20 років, у серпні 1934-го підселяють до чужих людей у трикімнатний будиночок родини Бирюлиних на вул. Дачній, 8 (зараз на цьому місці височить зведена років 30 тому стандартна дев’ятиповерхівка баштового типу, тепер це вул. Олександра Пироговського). Митрополит тоді писав: «... життя моє в нових умовах тяжке. Тулимось ми, троє старих, в тісній кімнаті — передпокої 2 кв. саженів і перехідній до хазяїв з малою хворою дитиною, а вихід — через кухню, де три хазяйки...» У 1936 р. тут помирає його дружина...Там отець Василь, незважаючи на складні життєві обставини, продовжував працювати – писав «Історію Української церкви» та проповіді, листувався з українськими церковними діячами за кордоном, робив українські переклади богослужбової літератури, удосконалював церковний статут.

22 жовтня 1937 року 73-літнього отця Василя (Липківського) в черговий раз заарештували за наклепницьким обвинуваченням. Наприкінці жовтня йому було пред'явлене стандартне для того часу, обвинувачення:
«був керівником антирадянської організації українських церковників, яка ставила за мету відторгнення України від СРСР».
Вироком особливої трійки при Київському управлінні НКВС від 20 листопада 1937 року отця Василя було засуджено до розстрілу на підставі обвинувачень в «антисовєтській агітації у великих масштабах». 27 листопада 1937 року вирок було виконано. Точне місце поховання не відоме - тоді тіла українців вивозили до Биківнянського лісу, а на Лук'янівському цвинтарі в Києві встановлено символічний пам'ятний хрест.
Не оминули репресії і найближчих родичів Липківського: старша дочка отця Василя та двоє його синів також були заарештовані й відправлені у заслання до Сибіру.
Трагічну долю Василя Липківського розділили 28 єпископів УАПЦ і тисячі її священників, які дорогою ціною заплатили за вірність Божим заповідям і рідному народу.
У 1997 році собор УАПЦ канонізував Липківського та інших церковних мучеників 20-х років ХХ століття.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

пʼятниця, 22 жовтня 2021 р.

Меморіальний камінь до 80-ї річниці трагедії Бабиного Яру

В Солом'янському районі відбулась церемонія закладення «каменю спотикання» в рамках проєкту «Один камінь, одне життя - 80 каменів спотикання для Києва».

Проєкт ініційований Посольством ФРН в Україні та реалізований ГО «Український центр вивчення історії Голокосту» за підтримки КМДА та Goethe-Institut в Україні.
В ідеї проєкту лежить встановлення меморіального «каменю», невеликої металевої таблички з відомостями про особу, яка загинула від рук нацистів або врятувалась попри переслідування. «Камені спотикання» встановлюються поблизу її останнього місця проживання, роботи або навчання, аби перехожі метафорично «спотикнулись» через нього та зупинились на хвилинку, замислившись про людину, яка жила тут колись.

У Солом’янському районі такий камінь з’явився на проспекті Перемоги, 37 у дворі КПІ біля 1го корпусу і встановлений на честь Георгія Бріфа, що там навчався і викладав математику.
Загалом в столиці планують встановити 80 таких каменів, що вшанують пам’ять людей, чия доля була пов’язана з Бабиним Яром.