субота, 27 листопада 2021 р.

Вшанування пам'яті Бориса Патона

26 листопада 2021 року на території КПІ ім. Ігоря Сікорського з нагоди 103-річчя від дня народження  Бориса Патона відбулись урочисті заходи з відкриття пам’ятника видатному вченому й педагогу. 

Також було відкрито барельєф Патону на будинку, де він народився й проживав, і меморіальну дошку на Державному політехнічному музеї, якому присвоїли ім’я Бориса Патона.

Практично вся його доля – від перших і до останніх днів – була в той чи інший спосіб пов'язана з КПІ. Родина Бориса Патона довгий час мешкала на території КПІ, тут майбутній вчений народився, був охрещений, здобув вищу освіту і сформувався як особистість і вчений.

Захід відкрив ректор КПІ ім. Ігоря Сікорського Михайло Згуровський. Серед почесних запрошених гостей також були присутні онука Бориса Патона з родиною та автор пам’ятника - скульптор Анатолій Валієв.

 

 


вівторок, 2 листопада 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Митрополита Василя Липківського

Вулиця Митрополита Василя Липківського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Солом'янка. Пролягає від площі Петра Кривоноса до Солом'янської площі.
Ім'я творця і першого митрополита УАПЦ вулиця носить з 2012 року.

Історія життя цієї непересічної особистості тісно пов’язана з історією Солом’янського району. Саме тут відбувся його професійний і духовний злет, на зміну яким, як і у багатьох людей епохи сталінських репресій, прийшли трагедія й забуття. Але справді великого і величного справедлива пані – історія не забуває. Воно виринає із забуття, не зважаючи на всі маніпуляції й заборони. Так сталося і з постаттю Василя Липківського.

Василь Костянтинович Липківський народився 20 березня 1864 року в с. Попудня Липовецького повіту на Вінничині.

Початкову освіту здобув в Уманській бурсі, де навчався у 1873-1879 рр. Згодом, у 1879-1884 рр. навчався у Київській духовній семінарії, після закінчення якої його, як кращого учня, було направлено до Київської духовної академії, яку він закінчив у 1889 році з ученим ступенем кандидата богослов'я. У 1890 році у віці двадцяти п'яти років Василя Липківського було призначено законовчителем Черкаської гімназії, а через рік 20 жовтня 1891 року – було висвячено на священника.

У 1892 році отця Василя призначили настоятелем собору у місті Липовці Київської губернії і повітовим інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту.

У 1903 році отець Василь (Липківський) отримав сан протоієрея. Того ж року шкільна рада при Священному Синоді призначила молодого богослова на посаду директора Київської церковно-вчительської школи.

Вже тоді молодий священник вбачав в Російській православній церкві один з інструментів Російської імперії, завданням якого було виховувати лояльне ставлення народів імперії, і українців зокрема, до метрополії. Отець Василь виступав проти безправності церковних громад та свавілля вищого духівництва та монастирів.

Майбутній митрополит Критично ставився до церковнослов'янської мови богослужіння на теренах України, тож у 1905 році його усунули від викладацької роботи за звинуваченнями у «ліберальних поглядах» та «українофільстві» і у вересні 1905 році призначили настоятелем Свято-Покровської церкви та Солом'янської парафії у тодішньому передмісті Києва (у документах щодо призначення її називали Києво-Солом’янською церквою), що була на вул. Мстиславській, 20 (зараз вулиця Патріарха Мстислава Скрипника, 20). Церква була поруч із церковним будинком, в якому Липківський мешкав. На цій посаді виявилась активна, діяльна натура В.Липківського, його відданість церкві та своєму пасторському обов’язку. Будучи настоятелем солом’янського храму, він відзначався як проповідник, піклувався справами парафії (при ньому церкву було розширено, клопотався побудовою дзвіниці, довгостроковою орендою церковної землі, побудовою причетницьких будинків, проектуванням нової церкви на Батиєвій горі), роботою церковно-парафіяльної школи, дитячого притулку на вул. Ігнатіївській, 98 (згодом вул. Урицького, а зараз - вул. Митрополита Василя Липківського), який він освятив 1915 р. (не зберігся), жіночого доброчинного товариства при церкві тощо.

«Висланий» на Солом’янку, В.Липківський не обмежує коло своєї діяльності. Він виступає зі статтями в «Киевских епархиальных ведомостях», бере активну участь у наступних єпархіальних з’їздах духівництва та деяких інших громадських актах і заходах. Не полишає в цей період В.Липківський і вчителювання, вважаючи чи не найважливішим своїм обов’язком виховання духовності людини, що починається з дитячих років. 1 листопада 1905р. Василя Липківського було призначено законовчителем Київського залізничного училища. Потім він — знов не за своєю волею — опиняється із хворою дружиною у сестри, що мешкала на другому поверсі невеличкого двоповерхового будинку по вул. Мстиславській, 46 (зараз вул. Патріарха Мстислава Скрипника). У цьому будинку під час війни мешкала сестра Василя Липківського, і саме тут знайшли тимчасовий притулок його свати, коли їх вигнали з центру Києва, де вирували суцільні пожежі. За деякими даними після війни в цьому будинку був пункт міліції, потім психоневрологічний диспансер.

З початком революції 1905-1907 рр. Василь Липківський активно включається в український культурно-релігійний рух. У 1905 році його обирають головою з'їзду духовенства Київщини, який ухвалив запровадити українську мову у церковне богослужіння і викладання у духовних школах. Але із закінченням революції настав період реакції офіційної влади, тож до 1917 року Липківський жив під постійним наглядом поліції, займаючись парафіяльною роботою та викладанням Закону божого в кількох школах.

З початку 1917 року протоієрей Василь Липківський очолив український релігійно-громадський рух за автокефалію Української Православної Церкви, був одним з ініціаторів створення Братства Воскресіння Хреста та Всеукраїнської православної церковної ради.

22 травня 1919 року отець Василь відслужив першу літургію українською мовою в Микільському соборі, збудованому гетьманом Іваном Мазепою. Собор тоді не зміг вмістити всіх вірян. Служба Божа, що відбулась у супроводі хору під диригуванням Миколи Леонтовича, викликала неймовірний патріотичний підйом.

За проведення служб Божих українською мовою ієрархи російської церкви двічі забороняли отцю Липківському проведення богослужінь.

5 травня 1920 року Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР) звернулася з листом до української православної громадськості, в якому проголосила автокефальною православну церкву в Україні.

14 жовтня 1921 року, в день Святої Покрови, зусиллями Липківського і його однодумців було скликано Перший всеукраїнський церковний собор у Софії Київській, який затвердив проголошену автокефалію УПЦ та висвятив покладанням рук усього духовенства свого першого єпископа Василя Липківського, обравши його главою Української автокефальної православної церкви — Митрополитом Київським і всієї Русі.

Цілком закономірно, що 21 жовтня протоієрея Василя Липківського таємним голосуванням було обрано на посаду єпископа-митрополита. Визначальною виявилась сформована ще у 1917-1918 рр. позиція митрополита Василя Липківського про повну аполітичність церкви, про її відокремлення від держави. Першоієрарх УАПЦ вважав, що попри те, що у всьому світі у відносинах церкви і держави панує принцип «союзу», цей шлях є згубним для церкви, руйнує її.

Під проводом митрополита Василя церква почала впроваджувати українську мову в богослужіння і відроджувати давні національні традиції в церковному житті; парафіяни ж брали небувало активну участь у житті своїх церков. УАПЦ стала народною, а її кращих єпископів віруючі вельми шанували й любили, а Василя Липківського називали «народним митрополитом» — духовним вождем українського народу.

На перших етапах існування УАПЦ войовничі атеїсти - більшовики не перешкоджали її діяльності. Вони вбачали у ній силу, здатну підірвати вплив Російської православної церкви. Але розвиток української церкви викликав занепокоєння. Активні гоніння розпочалися ще у 1925 році, а вже в жовтні 1927-го під тиском озброєних більшовиків Другий Всеукраїнський церковний собор позбавив Липківського звання митрополита.

Важливим було і ставлення УАПЦ до радянської влади. Здавалось держава мала б дотримуватись принципів декрету про відокремлення церкви від держави, тим більше, що представники радянської влади в Україні дали згоду на утворення УАПЦ. Проте цього не сталося і митрополит Василь Липківський дуже швидко повною мірою відчув на собі вплив державних органів.

Митрополит фактично опинився під домашнім арештом: йому було заборонено виїжджати за межі Києва. Згодом чекісти двічі арештовували митрополита і після другого арешту, за обвинуваченням в антирадянській діяльності, він три місяці провів у в'язниці ДПУ у Харкові. А коли після звільнення Липківський повернувся до Києва, кияни влаштували йому, за висловом Сергія Єфремова, справжню царську зустріч: ходили чутки, що для тієї зустрічі були розкуплені всі квіти на базарах і в крамницях міста.

З осені 1925 року влада відібрала низку храмів української церкви. Митрополитові Липківському не дозволяли відвідувати церковні округи, парафії, спілкуватися з вірянами. Ускладнилися, очевидно, не без допомоги відповідних органів влади, стосунки митрополита з ВПЦР. Нормою стали часті бесіди з працівниками ДПУ.

У жовтні 1927 року делегати Другого всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту та заслання всіх його учасників та під тиском зрадницької частини єпископату УАПЦ проголосували за «звільнення Василя Липківського від тягаря митрополичого служіння». А через три роки (1930) Українську Автокефальну Православну Церкву — першу незалежну церкву в історії України — було ліквідовано. Після 1927 року Василь Липківський прожив ще 10 років – усіма забутий, у злиднях, під постійним наглядом, із періодичними арештами.

Рішення Другого Всеукраїнського церковного собору стали справжнім ударом для отця Василя (Липківського). Згодом у своїх мемуарах Липківський писав: «Як вийшов я з ВПЦР в день мого звільнення, то вже більше й не ходив туди і абсолютно ніяких зв'язків з керівними органами не мав. Хоч я іще два роки жив коло святої Софії в 10 сажнях від ВПЦР, ні один з єпископів, ні один з членів ВПЦР, крім Чехівського, майже ніхто з священиків не заходив до мене: всі як чуми цуралися. Був кілька разів лише митрополит Борецький, але ухилявся від розмов на церковні теми, а я не питав».

До жовтня 1929 року колишній митрополит мешкав на подвір'ї Софійського собору, а після того, як влада закрила собор, змушений був перебратися до сестри, що мешкала на Солом'янці – поруч зі Свято-Покровською церквою.

Процес нищення української церкви було завершено у 1930 році: 29-30 січня нашвидкуруч зібрані єпископи та близько 40 священиків оголосили себе надзвичайним собором, де, під тиском влади, прийняли ухвалу про розпуск автокефальної церкви.

Не міг оминути процес остаточного знищення УАПЦ і колишнього її митрополита – отця Василя (Липківського).

У 1934 році комуністи закрили Покровську церкву, а самого Василя (Липківського) виселили за місто – у хатку в Олександрівській слобідці. За наказом влади Митрополита разом з хворою («майже недвижною») дружиною й сестрою, що прожила в будинку на Мстиславській майже 20 років, у серпні 1934-го підселяють до чужих людей у трикімнатний будиночок родини Бирюлиних на вул. Дачній, 8 (зараз на цьому місці височить зведена років 30 тому стандартна дев’ятиповерхівка баштового типу, тепер це вул. Олександра Пироговського). Митрополит тоді писав: «... життя моє в нових умовах тяжке. Тулимось ми, троє старих, в тісній кімнаті — передпокої 2 кв. саженів і перехідній до хазяїв з малою хворою дитиною, а вихід — через кухню, де три хазяйки...» У 1936 р. тут помирає його дружина...Там отець Василь, незважаючи на складні життєві обставини, продовжував працювати – писав «Історію Української церкви» та проповіді, листувався з українськими церковними діячами за кордоном, робив українські переклади богослужбової літератури, удосконалював церковний статут.

22 жовтня 1937 року 73-літнього отця Василя (Липківського) в черговий раз заарештували за наклепницьким обвинуваченням. Наприкінці жовтня йому було пред'явлене стандартне для того часу, обвинувачення: 

«
був керівником антирадянської організації українських церковників, яка ставила за мету відторгнення України від СРСР».
 Вироком особливої трійки при Київському управлінні НКВС від 20 листопада 1937 року отця Василя було засуджено до розстрілу на підставі обвинувачень в «антисовєтській агітації у великих масштабах». 27 листопада 1937 року вирок було виконано. Точне місце поховання не відоме - тоді тіла українців вивозили до Биківнянського лісу, а на Лук'янівському цвинтарі в Києві встановлено символічний пам'ятний хрест.

Не оминули репресії і найближчих родичів Липківського: старша дочка отця Василя та двоє його синів також були заарештовані й відправлені у заслання до Сибіру.

Трагічну долю Василя Липківського розділили 28 єпископів УАПЦ і тисячі її священників, які дорогою ціною заплатили за вірність Божим заповідям і рідному народу.

У 1997 році собор УАПЦ канонізував Липківського та інших церковних мучеників 20-х років ХХ століття.




Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

пʼятниця, 22 жовтня 2021 р.

Меморіальний камінь до 80-ї річниці трагедії Бабиного Яру

В Солом'янському районі відбулась церемонія закладення «каменю спотикання» в рамках проєкту «Один камінь, одне життя - 80 каменів спотикання для Києва».

Проєкт ініційований Посольством ФРН в Україні та реалізований ГО «Український центр вивчення історії Голокосту» за підтримки КМДА та Goethe-Institut в Україні.
В ідеї проєкту лежить встановлення меморіального «каменю», невеликої металевої таблички з відомостями про особу, яка загинула від рук нацистів або врятувалась попри переслідування. «Камені спотикання» встановлюються поблизу її останнього місця проживання, роботи або навчання, аби перехожі метафорично «спотикнулись» через нього та зупинились на хвилинку, замислившись про людину, яка жила тут колись.

У Солом’янському районі такий камінь з’явився на проспекті Перемоги, 37 у дворі КПІ біля 1го корпусу і встановлений на честь Георгія Бріфа, що там навчався і викладав математику.
Загалом в столиці планують встановити 80 таких каменів, що вшанують пам’ять людей, чия доля була пов’язана з Бабиним Яром.

четвер, 7 жовтня 2021 р.

"Бульвар Вацлава Гавела"

"Бульвар Вацлава Гавела" - робота бібліотеки імені Є.Гуцала в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

Читаємо історію мікрорайону Чоколівка в історіях людей, вулиць, будівель...

"Читаємо історію мікрорайону Чоколівка в історіях людей, вулиць, будівель..." - робота бібліотеки імені І.Багряного в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Батиєва гора"

"Батиєва гора" - робота бібліотеки імені М.Бажана в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Солом'янка Івана Світличного"

"Солом'янка Івана Світличного" - робота бібліотеки імені І.Світличного в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

Бібліотекарі пропонують здійснити відеоподородорож місцями, які пов'язані із життям відомого українського літературознавця, мовознавця, літературного критика, поета, перекладача Івана Світличного.