Вулиця Патріарха Мстислава Скрипника

 

Із циклу “Прочитання вулиць”

Сучасна назва (з 2016): вулиця Патріарха Мстислава Скрипника

Підстава для перейменування:назва на честь Патріарха Мстислава (Скрипника), патріарха Київського і Всієї України УАПЦ, патріарха Київського і всієї Руси-України

Розпорядження Київського міського голови: від 19 лютого 2016 року № 125/1 «Про перейменування бульвару, вулиць, площі та провулків у місті Києві»

Місцевість: Солом’янка

Розташування: пролягає від площі Петра Кривоноса до вулиці Митрополита Василя Липківського

Попередні назви (1914-1938): Мстиславська, (1938-2016): Миколи Островського

Первинна назва (не пізніше 1899-1914): Новостроєнська 

 

 

Святіший Патріарх Київський і всієї України Мстислав (у миру Степан Іванович Скрипник; 10 квітня 1898, Полтава — 11 червня 1993, Грімсбі, Канада) — український державний, політичний, громадський і церковний діяч, Патріарх Київський і всієї України, Предстоятель Української автокефальної православної церкви, Першоієрарх УАПЦ в США та Діаспорі.

Життєпис

Степан Іванович Скрипник народився 10 квітня 1898 року в Полтаві. Відвідував Першу полтавську класичну гімназію, продовжував навчання в офіцерській школі в Оренбурзі. Служив у російській імператорській армії.

У березні 1918 року вступив добровольцем до кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, у складі якого брав участь у боях проти червоних у 1918–1919 роках. У 1920 році служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР.У 1920–1921 роках був особистим ад'ютантом Головного Отамана УНР Симона Петлюри.

1923 року емігрував у Варшаву, де закінчив Вищу школу політичних наук. 1930 року обраний послом до Польського сейму, захищав права українців у Польщі. Виступав проти укладення додаткової до Конкордату 1925 угоди 20 червня 1938 року між урядом Республіки Польщі та Ватиканом, наслідком якої стало знищення понад 100 православних церков Підляшшя та Холмщини, ревіндикації близько 2800 га землі, що належала Церкві.1940 року — повітовий інспектор у місті Холм.

Брав участь у церковному та громадському житті: представляв мирян у єпархіальних радах, став членом Митрополичої ради та ініціатором і головою товариства «Українська школа» в Рівному. У 1941 році очолював Український допоміжний комітет — організацію допомоги та милосердя.

1 вересня 1941 року в Рівному відбулося перше засідання Української ради довір'я на Волині — громадського органу самоуправління на чолі зі Степаном Скрипником. До її складу увійшли відомий письменник Улас Самчук, провідні діячі ОУН(б). Того дня на засіданні Української ради довір'я на Волині створено «Тимчасову Адміністрацію Української Православної Церкви», яку очолив архієпископ Полікарп (Сікорський). Обраний заступником голови Холмської єпархіальної ради.

У квітні 1942 р. висвячений у ієреї. 14 травня, за рішенням Собору УАПЦ в Кафедральному соборі Андрія Первозваного у Києві, хіротонізований на єпископа Переяславського Української православної церкви. У Почаєві вів переговори з митрополитом Української автономної церкви Олексієм (Громадським) про об'єднання двох церков і 8 жовтня 1942 року підписав «Акт поєднання».Заарештований гестапо на українських землях та ув'язнений у тюрмах Чернігова і Прилук, з 1944 р. жив у Варшаві, згодом — у Словаччині, пізніше — у Німеччині, де очолював єпархії УАПЦ в Гессені, Вюртемберзі.

1947 року на північноамериканському континенті обраний первоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади.З 1949 року очолив УПЦ в Америці та добився об'єднання з єпархією архієпископа Іоана (Теодоровича) на соборі в Нью-Йорку того ж року: владику Іоана було обрано митрополитом УПЦ у США, а його — заступником митрополита та головою Консисторії.

Збудував церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруку: тут знаходяться Консисторія, духовна семінарія Святої Софії, Свято-Андріївський собор — церква-пам'ятник мученикам за свободу України, редакція журналу «Українське Православне Слово», школа релігії й українознавства, Дім української культури, концертний зал на 1500 місць, Музей церковних старожитностей, бібліотека з 140 тисячами найменувань, архів і друкарня, готель для літніх людей, Цвинтар святого Андрія — найбільше за межами України меморіальне кладовище-пантеон — та пам'ятники княгині Ользі й митрополитові Василю Липківському (скульптор Петро Капшученко).

По смерті митрополитів Іоана (в 1971) та Никанора (в 1969) очолив УПЦ у США а також діаспору в Європі та Австралії.

У 1963 і 1971 роках зустрічався з Константинопольським Патріархом, домагався повернення УПЦ прав, якими вона користувалась до 1686 року (екзархат у складі Константинопольського патріархату).

Підтримував рух за відродження Української автокефальної православної церкви, який почався в 1988 році, після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України. 30 жовтня 1989 р. проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном.

На Всеукраїнському православному соборі в Києві 6 червня 1990 року, за участю понад 700 делегатів з усієї України (серед яких було 7 єпископів і понад 200 священників), Собором затверджено утворення УАПЦ і обрано Мстислава Патріархом Київським і всієї України. 20 жовтня 1990 року митрополит Мстислав (Скрипник) прибув в Україну після 49-річної розлуки (Літературна Україна, 1990, 25 жовтня). 27 жовтня відбув з душпастирським візитом до Львова. 18 листопада 1990 року в Соборі святої Софії в Києві відбулася його інтронізація: став першим Патріархом УАПЦ.

Після створення 1992 р. УПЦ КП не визнав ліквідацію УАПЦ та не прийняв титул Предстоятеля проголошеної УПЦ КП. Вважав себе Предстоятелем відродженої Української автокефальної православної церкви та боровся за відновлення державної реєстрації її Статуту, знятої з реєстрації за правління Леоніда Кравчука за сприяння митрополита Філарета Денисенка, що пояснювалося розбіжними баченнями майбутнього самостійного українського православ'я, де Патріарха Мстислава розглядали лише як символічного лідера.

1992 року передав прапор 3-ї Залізної дивізії Дієвої Армії УНР новоствореній українській армії; бойовий прапор зберігається в музеї Збройних сил України.

Помер у канадському місті Грімсбі. Похований у крипті собору святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку, США.

19 лютого 2016 року вулицю Островського в Солом’янському районі перейменовано на честь Сім’ї Ідзіковських.

Відкриття пам'ятного знаку Митрополиту Василю Липківському в Солом'янському районі

14 вересня 2024 року відбулася історична подія - на Олександрівській слобідці було відкрито пам'ятний знак Митрополиту, священномученику Василю Липківському. Знак встановлено біля будинку за сучасною адресою вулиця Григорія Кочура, 4. Саме на цьому місці стояв будинок (тодішня адреса - вулиця Дачна, 8), куди 1934 року влада переселила Митрополита разом із хворою дружиною та сестрою. Саме звідси у жовтні 1937 року почався останній шлях Митрополита - його було заарештовано, ув'язнено в Лук'янівській в'язниці і страчено...

 

Чин освячення пам'ятника очолив Митрополит Переяславський Олександр (Драбинко), єпископ Фастівський Володимир (Черпак) та численне духовенство ПЦУ та Українські капелани.

 

 

 

Усю роботу по організації цієї історичної події провів диякон отець Андрій Ковальов капітан ЗСУ. Кошти збирали серед небайдужої спільноти, також значну допомогу надали компанія "Оболонь" та благодійний фонд "Берегиня". 

 

На освяченні був присутній онук Митрополита, Костянтин Липківський. Його було охрещено Митрополитом саме у будинку на Дачній, 8 навесні 1937 року. 

 

 

Пам'ятний знак витесав із пісковику скульптор Олександр Ткачук. Знак увінчує незвичайний восьмиконечний хрест - його екскіз було розроблено архітектором, а згодом церковним діячем Юрієм Сластіоном, сином видатного архітектора Опанаса Сластіона.

 

Виступали також професор Микола Тимошик - дослідник історії УАПЦ. А гімн України виконав Тарас Компаніченко.

Важливо, що пам'ятний знак встановлено САМЕ на тому місці, де і стояв будинок, в якому провів останні 3 роки життя Митрополит Василь Липківський. Цьому передували тривалі пошуки.  Адже автентичний будинок зруйновано у другій половині 1970-х років. Поряд 1981 року зведено 9-поверхівку за адресою вулиця Григорія Кочура (раніше - Дачна, Пироговського), 4. Це місце розшукав краєзнавець Олександр Михайлик.

 

У наступному дописі ми докладно розкажемо у прямій мові від знаного краєзнавця та дослідника історії Києва, а тепер вже і провідного бібліотекаря з краєзнавчої роботи Центральної районної бібліотеки імені Григорія Сковороди, Олександра Михайлика, про історію пошуків цього пам'ятного місця, про те як він на підставі роботи із давніми картами і аерофотознімками, співставленням їх із сучасними мапами, працюючи з архівними та музейними матеріалами, після тривалих пошуків все ж знайшов те що шукав.

Важливо, що вшановано останню адресу Митрополита. Цей пам'ятний знак є надзвичайно важливим культурним об'єктом району. Важливо у подальшому водити до нього екскурсії, знайомити учнів, студентів.

 

Наша бібліотека свого часу започаткувала серію публікацій у краєзнавчому блозі "Імена, з якими живемо", що перетворилася на цикл публікацій "Видатні імена Солом'янського району". Чільне місце посідає популяризація постаті Митрополита Василя Липківського.

Лекція №19 Маленькі селища

 

Історичні екскурси в минуле нашого району тривають! Наш колега, провідний бібліотекар з краєзнавчої роботи, краєзнавець Олександр Михайлик, вже готує для вас 19-ту зустріч циклу "Солом'янка. Історія твого району". Це буде заключна лекція цього циклу. Але попереду - нові цикли на інші краєзнавчі теми!

Тема лекції буде незвичною - цього разу ми поговоримо не про одну місцевість, а одразу про... 7! Так-так, адже в нашому районі окрім великих місцевостей були або є й маленькі селища. Деякі з них існують, деякі вже ні. Зрозуміло, що про кожне із них окремо ми не змогли б зробити повноцінну лекцію, але ж хотілося розповісти про всі-всі без винятку місцини. Тому ми й придумали ось таку спеціальну розповідь.

 

Почнемо ми із маленьких хуторів, що зникли при новій забудові у 20 столітті - Пронівщина та Відрадний. А також зазирнемо в історію колишнього хутора Грушки, яка пов'язана, серед іншого, із подіями Української революції у 1917 році.

 

Ми дізнаємося про одне із перших робітничих селищ 1920-х років - селище Жовтнівка, де воно було і коли зникло. Поговоримо про селище Авіаторів, що існує, а також про забуте усіма і вже майже зникле селище Садове. А ще про загублене серед 16-поверхівок Відрадного безіменне селище, від якого залишилася лише чверть колишньої забудови.

 

Тож чекаємо на вас у нашій бібліотеці вже в середу 18 вересня о 17:30. До зустрічі!

 

 

Селище Садове

Із циклу "Історія твого району"

Селище Садове. Джерело: openstreetmap

Садове є одним із найменш відомих селищ району. Воно знаходиться на вулиці Медовій неподалік Музею авіації. Виникло у 1950-х під теперішньою назвою як селище для працівників авіаційно-технічного господарства. Тут було споруджено 11 одноповерхових будинків, які мали пічне опалення та балонний газ. У 1960-х роках було проведено електричну лінію.

Селише Садове. Джерело: googlemaps

Востаннє Садове згадане під такою назвою в довідниках «Вулиці Києва» 1975 та 1979 років. Із 1980-х воно фігурує як селище без назви. Станом на 2024 рік більшу частину будинків відселено та зруйновано, із них заселених залишилося 5. Відповідно, у селищі відсутні будь-які об'єкти інфраструктури. Безпосередньо в селище немає маршрутів громадського транспорту, проте лише за декілька сотень метрів є кінцева зупинка автобусу №22.

 

Видатні імена Солом'янського району. Іван Світличний

Ми започаткували нашу нову краєзнавчу рубрику. У ній будемо розповідати про видатних особистостей, життя і діяльність яких пов'язана із нашим районом. Акцент буде зроблено на тих постатях, на честь яких в нашому районі є вулиці (або взагалі у місті). Але не всі вшановані вулицями, тож йтиметься про всіх.

Допис буде присвячено видатному письменнику, літературознавцю, перекладачу, дисиденту Івану Світличному, який тривалий час жив у нашому районі.

Пам'ять про Івана Світличного вшанована - 19 лютого 2016 року на його честь перейменовано вулицю Петровського, поряд із якою він тривалий час мешкав. 10 листопада 2016 року на його честь перейменовано дитячу бібліотеку. А влітку 2024 року на фасаді будинку, де він мешкав, з'явилася стіна-мурал із портретом Івана Світличного.

Народився у селянській родині 20 вересня 1929 року у селі Половинкине, нині Луганської області. Мав двох молодших сестер Марію і Надію. До школи пішов у рідному селі Половинкине  в 1937 році. В 1943 році намагаючись разом з іншими підлітками підірвати німецьку техніку, лишився без пальців на руках. У 1947 році закінчив із золотою медаллю Старобільську середню школу.

З 1947 до 1952 року навчався на філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою.

1952-1955 роках навчався в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Його науковим керівником був академік Олександр Білецький Працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідувачем відділу критики журналу «Дніпро» (1955). Тут і заявив про себе як проникливий, непоступливий і принциповий літературний критик, як людина широкої ерудиції і справжній інтелектуал. 1956 року одружився з Леонідою Терещенко.

З 1957 року — молодший науковий працівник Інституту літератури, а з 1963 року — науковий працівник Інституту філософії АН УРСР. Написав дисертацію з естетики, але не опублікував.

З 1960 року його життя пов'язане із нашим районом - Іван Світличний отримав власну квартиру у новому будинку на Першотравневому масиві, на вулиці Уманській, 35, квартира 20. У 1960-х роках Світличний був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді. тут збирався весь цвіт шістдесятників - Стус, Симоненко, Вінграновський, Калинець, Костенко та ряд інших постатей. Його помешкання на вулиці Уманській було своєрідним центром формування національної свідомості наукової молоді, дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди і формувався особистий вибір більшості шістдесятників. Привабливими для всіх були не тільки енциклопедичні знання Івана Світличного, а й особистісні якості — інтелігентність, м'якість, товариськість, доброзичливість. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві (2005 року сестра Н. О. Світлична передала цю бібліотеку Харківському університетові імені В. Каразіна). 

Мурал на будинку на вулиці Уманській, 35, де Іван Світличний жив у 1960-1972 роках. Джерело: телеграм-канал LOS SOLOMAS

У 1963 р. внаслідок конфлікту з академіком Іваном Білодідом був змушений залишити посаду головного редактора журналу "Радянське літературознавство". Через свою громадянську позицію Світличний зазнав переслідувань з боку репресивних органів тоталітарної радянської влади. Під тиском КДБ втратив роботу, був примушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем. 

Уперше було заарештовано 1 вересня 1965 року. На той час він уже давно був без роботи. За ним, за дружиною Леонідою і сестрою Надією постійно стежили, телефон неприкрито прослуховувався. 31 серпня 1965 року в помешканні Світличного, якого в цей час не було в Києві, відбувся обшук. Через кілька днів обшук повторився, і лише через тиждень після звернення до КДБ дружині Світличного офіційно повідомили про арешт чоловіка. Одночасно з ним тоді було арештовано Опанаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня та інших. Усіх їх звинувачено за ст. 62, ч.1, КК УРСР: антирадянська агітація і пропаганда. 30 квітня 1966 року Івана Світличного через брак доказів було випущено.

12 січня 1972 року Світличного заарештували вдруге й звинуватили за тією ж статтею. Того ж року було заарештовано Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола, Надію Світличну.

27–29 січня 1973 року відбувся закритий судовий процес, де було винесено вирок: 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. На суд ні дружину, ні матір Івана не допустили.

Відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино (ВС-389/35,36). Незважаючи на поганий стан здоров'я (хвороба нирок, рецидиви туберкульозу, постійний головний біль і носові кровотечі), намагався працювати разом з усіма. Майже весь останній табірний рік провів у лікарні.

Мав незаперечний моральний авторитет серед політв'язнів, став душею табірного руху Опору — його називали «табірною совістю». Виявляв моральну стійкість і силу духу, багато разів брав участь у голодуваннях протесту. Василь Стус писав про Світличного: «Все краще в мені — це Іван. Усе кращого у багатьох інших — від Івана». 1974 року Світличного на 56-й день голодування (він важив тоді 46 кг) відправили етапом на виховну «профілактику» до Києва і, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору.

Місцем заслання для Івана Світличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Працював нічним сторожем, палітурником у бібліотеці. Від червня 1979 року і до кінця заслання разом із Світличним була його дружина Леоніда Павлівна. 1980 року з огляду на погіршення стану здоров'я їм дозволили перебратися в селище Майма (околиця Горно-Алтайська). 20 серпня 1981 року в Світличного стався інсульт, унаслідок чого він став інвалідом 1 групи. Пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч. Вижив тільки завдяки самовідданому доглядові дружини. Комісувати за станом здоров'я відмовилися: досягнуту мовби домовленість Центрального секретаріату Міжнародної Амністії із Москвою про комісування було анульовано рішенням голови КДБ СРСР Федорчука. Термін відбув повністю.

Іван Світличний був звільнений 23 січня 1983 року Він був тяжко хворим, продовжувати колишню творчу і громадську діяльність він уже не зміг. Мешкав Іван Світличний після звільнення з ув'язнення на вулиці Преображенській, 16. Помер 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Будинок на вулиці Преображенській, 16. Іван Світличний жив тут у 1983-1992 роках

Історія Солом'янського району в архівних документах. Олександрівська слобідка

Пропонуємо ознайомитися із цікавими архівними документами за 1913-1915 роки, які стосуються історії заселення та впорядкування Олександрівської слобідки. У документах містяться відомості про населення (кількість, соціальний склад), проблеми впорядкування.

Одна із перших фіксацій селища на картах. 1918 рік

Документи публікуються в сучасному правописі зі збереженням тодішніх стилістичних особливостей та цитати мовою оригіналу (російською), непряма мова з документів - в перекладі українською.

Документи зберігаються у фондах Державного архіву міста Києва (фонд 163 опис 7 справа 1851).

29 березня 1913: "Вновь образованный посёлок Императора Александра ІІ-го, именуемый "Александровской Слободой", Киевского уезда…стал быстро заселяться и развиваться, а потому с развитием посёлка, жители его испытывают крайнюю нужду в удовлетворении духовно-религиозных потребностей… 2000 человек исключительно православного вероисповедания…не считая близь расположенных Чоколовского посёлка и д. Совок с населением б. 2000 душ…православнаго населения на указанной местности насчитывается более 4 тысяч душ".

 

Дітей шкільного віку нараховувалося близько 200, більшість з яких не могли бути прийняті до Солом’янського та іншого училищ за відсутності вільних місць, а у селищі відсутнє училище. Діти мусили ходити у міські училища за 4-5 верст. 

 

"Были неоднократные случаи совершенного изнемождения детей в борьбе со снежной метелью и только благодаря случайным проходящим рабочим не случалось беды". 

 

"Правление Общества домовладельцев благоустройства посёлка Александровская Слободка имеет честь просить… об отведении… участка городской земли, мерою в 3 десятины, из земель, прилегающих к поселку и Соломенскому кладбище для постройки на нем церкви, училища и здания для причта". 

 

"Посёлок, занимая пространство протяжённость границ городских земель и дальше до Клинического Городка, более 3 вёрст, не имеет ни одного законного выхода из посёлка, для более удобного, общения с городом, кроме одной Преображенской улицы".

 

На сільському сході 4 серпня 1913 року ставилося питання про будівництво церкви, училища і базара, про прокладання двох вулиць. 

 

"Первую и самую важную для посёлка от границы земель Митрополитанского дома, по границе поселка Александровская Слободка, по Городской земле до соединения её с Безымянной улицей на Верхней Соломенке назвав её Александровской… "

 

Заява члена Товариства домовласників 20 квітня 1914. Для увіковічнення пам'яті Олександра ІІ прохач бажає поставити пам'ятник (постамент і бюст замовили). Він просить розглянути питання про пошук ділянки для пам'ятника. 

 

26 серпня 1914 року Правління домовласників Олександрівської слобідки надіслало рршеніє про вулиці, підходяще місце для пам'ятника, розбивка парку навколо нього. Знайдено місце: ріг просимої до прокладання вулиці і Преображенської. 

 

Виписка протоколу засідання Земельної комісії 6 жовтня 1914 року: "Прохання вповноважених Товариства селян селища "Олександрівської Слободи" про відведення в безкоштовне користування 2 десятин міської землі, що знаходиться по суміжній з селищем, розташованій на землях селян с. Совки і дозвіл прокласти дорогу по міській землі.

Постанова: прохання відхилити. Затверджена до виконання 8 жовтня 1914".

 

Межовий інженер 12 лютого 1915 року постановив: "до загального врегулювання земель, що прилягають до Верхньої Солом’янки, вирішення питання про влаштування церкви і школи та про влаштування парку є завчасним".

Історія Солом'янського району на сторінках газет - від 1890-х років до нашого часу. Про викуп Солом'янки, 1895 рік

Сьогодні ми започатковуємо нову рубрику - історія району на сторінках газет. У цій рубриці ми плануємо зібрати якомога більше публікацій з історії нашого району. Вони розпорошені численними газетами за величезний проміжок часу - з 1890-х років дотепер. 

Для публікацій за 2002-2024 років основою буде бібліографічний покажчик, укладений бібліотекою 2024 року - він містить 127 позицій (газети "Хрещатик", "Вечірній Київ", "Солом'янка" та інші).

Однією із перших публікацій, присвячених Солом'янці та прилеглим місцинам (Кучмин та Протасів яри) є стаття у газеті "Киевлянин" №61 за 2 березня 1895 року. Назва статті: "Про викуп Солом'янки, Протасова і Кучминого ярів". 

Оригінал зберігається у газетному фонді Національної бібліотеки України ім. Вернадського. Надано дослідником С. Машкевичем.