понеділок, 21 лютого 2022 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Юрія Федьковича

Вулиця Федьковича — вулиця у Солом'янському районі міста Києва, місцевість Совки. Пролягає від провулку Каменярів до Сумської вулиці. Ім'ям видатного українського письменника, "буковинського соловія" названа в 1955 році.

Юрій Адальбертович Федькович народився 8 серпня 1834 у с. Сторонець-Путилів на Буковині (тепер Путила - районний центр Чернівецької області) в сім'ї управителя поміщицьких маєтків, шляхтича за походженням Адальберта Гординського де Федьковича та Анни, яка походила із родини священників і була вдовою священника Дашкевича. Хлопця хрестили за латинським обрядом і дали йому два імені - Осип та Домінік.

В часи Федьковича Буковина утворювала окремий коронний край в складі Австро-Угорської імперії. Батьківщина Федьковича Путила етнографічно належить до Гуцульщини, поділеної адміністративними і політичними кордонами між Буковиною (північна її частина утворює Чернівецьку область), Галичиною, де вона займає південну частину Івано-Франківської області, та Трансильванією (в межах сучасної Румунії). У долині шуміла річка Путилівка, на лівому березі якої, в тіні смерек, стояла батьківська оселя. "Федькович, – писав Денис Лукіянович, – прийшов на світ і зріс у гуцульських горах... Які ті гори чудові, може знати тільки той, хто їх бачив і по­був у них. А хто в горах жив, той тужить за ними і не може їх забути, як рідної мами". Краса рідної землі на­завжди увійшла в мистецький світ Федьковича, прониза­ла його твори: "Нема й нема кращого світа понад гу­цульські гори. Небо над ними чисте, як дорогий камінь, смеречина зеленіє як в зимі, так літі, пташка не втихає, а хрещатий барвінок стелиться по шовкових травах, що цілу Буковину своїми запахами обвіяли".

Початкову освіту Юрій Федькович здобув в селі Киселиця, у приватного вчителя. Австрійська Буковина в той час була з погляду культури німецьким краєм, тому Федькович навчався в 1846 – 1848 рр. в німецькій реальній школі в Чернівцях. Це була єдина його систематична освіта, все інше він був змушений надолужувати самоосвітою (в тому числі й кириличне письмо, якого в школі не вивчали). Закінчити школу не вдалося, бо 1848 року над краєм прокотилося селянське повстання, очолене Лук'яном Кобилицею. Діяльну участь у цьому антифеодальному русі брали брат Юрія Іван і мати. Піс­ля придушення повстання Іван, рятуючись від переслі­дувань, виїхав до Молдавії, а за ним подався "хліба со­бі глядіти" і чотирнадцятилітній Юрій. "Нашу хату, – згадував він, – зруйнували, наше господарство спусто­шили, сплюндрували. Неня утекли до зятя... а я пішов, світом блукаючи". Працював, заробляючи на шматок хліба, спочатку у землеміра, а потім в аптекаря, розши­рював свій кругозір самоосвітою, робив перші кроки на ниві поетичної творчості. Вірші писав німецькою мовою, бо вчився в німецькій школі, "знав тільки німецьких по­етів і читав самі тільки німецькі книжки". У "Молдавський період" життя у нього було пробуджується потяг до глибших знань, до самоосвіти, до поетичної творчості.

1852 року Федькович приїздить до Чернівців і того ж року вступає на військову службу до австрійської армії, якій віддав 10 років молодого життя, мав чин лейтенанта. У 1859 році брав участь в австро-італо-французькій війні, у зв'язку з цим перебував у Північній Італії. Десятирічна служба у війську – найтяжчий період у його житті. "Гірко йому служилося, він був м’який, благий і до зброї нецікавий. Не мав великого здоров’я і здригався на гук пострілу... В війську нема жартів. Не питають тебе, як тобі. Остригли і мусили служити. І так опинився Федькович у неволі, мов той орел у клітці", - писав про нього Максим Рильський. Після італійського походу Федькович прибув з частиною полку до Чернівців. Перебування у Чернівцях було надзвичайно важливим для формуван­ня літературно-естетичних поглядів письменника. Тут він познайомився і подружив з активним учасником ре­волюційних подій 1848 року у Відні, прогресивним ні­мецьким поетом Ернстом Нойбауером. Роль Нойбауера у становленні Федьковича як поета була досить значною.

Перші твори - вірші, оповідання - Федькович написав німецькою мовою. Українською мовою став писати у 1859 році. Стати на шлях служіння українському слову Федьковичу допомогли представники про­гресивної молоді – А. Кобилянський, К. Горбаль, Д. Танячкевич. Вони познайомили письменника з творами української літератури, надсилали йому українські пе­ріодичні видання, заохочували писати рідною народною мовою. У 1861 році (в додатку до брошури А.Кобилянського "Слово на слово до редактора "Слова") опубліковані його перші українські вірші.
У 1862 р. вийшла збірка "Поезії Іосифа Федьковича".

1863 року через хворобу очей Федькович залишив військову службу й оселився в рідному селі Сторонці-Путилові. У 1866 році як людина розумна, розважлива й поважна, був обраний війтом Сторонця-Путилова. У 1867-1868 рр. друком вийшло три випуски "Поезій", у 1877 році - збірка "Дикі думи".

У 1869-1872 рр. Федькович працював шкільним інспектором Вижницького повіту на Буковині, де багато зусиль доклав, щоб поширити осві­ту серед трудящих. У 1872-1873 рр. - редактором популярних книжок у товаристві "Просвіта" у Львові.
З 1876 до останніх днів свого життя жив і працював у Чернівцях. З 1885 року до початку січня 1888 року редагував першу на Буковині українську газету - "Буковина".
Помер Юрій Федькович 11 січня 1888 р. Похований у Чернівцях.

Більша частина поетичного доробку Ю. Федьковича стосується жовнірської теми та має виразне антимілітаристське спрямування. Численні поетичні твори письменника друкувалися у західноукраїнській пресі свого часу ("Вечорниці", "Нива", "Правда", "Буковина" та ін.).

Поет залишив по собі дві збірки німецькомовних віршів "Gedichte" (1865) та "Am Tscheremusch"(1882). Ю. Федькович - автор низки прозових творів (оповідань з народного гуцульського життя та казок). З драматичних творів письменника найвідомішою є драма "Довбуш". Ю. Федькович перекладав і переспівував твори багатьох письменників світу: Й.-В.Гете, Ф. Шіллера, Г. Гейне, А.Бюргера, братів Грімм, В. Гауфа, Г.-К. Андерсена, В.Шекспіра ("Гамлет", "Макбет"), Р. Готшаля ("Мазепа") та ін. Кращі твори Ю. Федьковича здобули світове визнання, високу оцінку з боку відомих зарубіжних культурних діячів (німця Г.Адама, росіян І.Тургенєва та М.Златовратського, поляка Абгара-Солтана, чехів Ф. Ржегоржа, Яна Махала та К. Кадлєца, шведа А.Єнсена та ін.), перекладено польською, чеською, сербською, російською, німецькою, англійського, румунською, італійською мовами.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

пʼятниця, 18 лютого 2022 р.

У парку Відрадний "засяяв" пішохідний міст


У парку «Відрадний» у Солом’янському районі відремонтовано пішохідний місток через озеро.
Капітальний ремонт пішохідного моста, що з’єднує два береги озера у парку «Відрадний», розпочався наприкінці вересня 2021 року.
Першочергово було демонтовано старе покриття та укріплено конструкцію мосту. Після заміни покриття було встановлено нові перила висотою 1,2 м, відремонтовано сходи. Поруч зі сходами влаштовано пандуси для зручного пересування мало мобільних груп населення. Довжина відремонтованого моста разом із пандусами – 45,5 м, ширина – 3,4 м.
Родзинкою цього пішохідного мосту є LED-підсвічування на перилах та вздовж нижнього краю конструкції.
Проєкт капремонту містка було розроблено відповідно до звернень громадян та з урахуванням побажань місцевих мешканців та громадських організацій.

понеділок, 3 січня 2022 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Володимира Сікевича

Вулиця Володимира Сікевича - вулиця в Солом'янському районі м. Києва. Ім'я видатного українського військового і політичного діяча, генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки носить з 2021 року.

Володимир Васильович Сікевич народився 5 вересня 1870 року у місті Тараща Київської губернії (нині Білоцерківського району Київської області), у родині предводителя місцевого дворянства Василя Мелентійовича Сікевича. Заможна родина Сікевичів володіла маєтком у Таращі, будинками в Києві, нерухомістю в Москві та Санкт-Петербурзі.

Мати В. Сікевича, – Наталя Данилівна, – донька відомого письменника-богослова Данила Максимовича Смолодовича, прищепила своїм чотирьом дітям любов до навчання. В. Сікевич закінчив 3-ю Київську класичну гімназію (1888), Київський кадетський корпус та Київське піхотне юнкерське училище (1890).

У 18-річному віці В. Сікевич вступив до лав війська і віддав армійській службі 29 років. Був активним учасником російсько-японської (1904–1905) та Першої світової (1914–1918) воєн, мужньо воював на фронтах, був двічі поранений, в 1917 році отримав чин полковника царської армії.

Володимир Сікевич удостоєний державних нагород Російської імперії – Ордена Св. Станіслава ІІІ-го ступеня (березень 1907 р.), Ордена Св. Станіслава ІІ-го ступеня (грудень 1914 р.), Ордена Св. Анни ІV-го ступеня (вересень 1916 р.), Ордена Св. Анни ІІ-го ступеня (червень 1917 р.)

Як і більшість генералів тодішньої армії, він не визнав більшовиків і в листопаді 1917 року перейшов на службу до Української Народної Республіки. Наприкінці 1917-го українізував 6-й запасний піхотний полк і присягнув Україні.На початку 1918 року як старшина Гайдамацького коша Слобідської України, створеного Симоном Петлюрою, В. Сікевич брав участь у боях за Київ з більшовицькими військами  Муравйова. У березні 1918 року Сікевича було призначено командиром 3-го Гайдамацького полку, що входив до складу Запорізької дивізії, визволяв від більшовиків Лубни, Конотоп, Полтаву, Харків. У квітні він очолив Донецьку групу у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків, яка звільнивши від більшовиків Донбас, 26 квітня вийшла на кордон із Росією та підняла над ним прапор УНР.  Сікевич мав  нагороди Української Народної Республіки – Хреста Симона Петлюри, Воєнного хреста УНР, Галицького Хреста.

У добу Гетьманату Скоропадського війська під командуванням В. Сікевича охороняли східні кордони України. На початку 1919 року В. Сікевич виїхав до Австрії, де в статусі військового аташе УНР очолював репатріаційну комісію та формував із колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР. З 9 грудня 1920 року він виконував обов’язки посла УНР в Угорщині. У 1922 році Уряд УНР в екзилі присвоїв Сікевичу звання генерал-хорунжого. Завдяки своїм особистісним якостям він налагодив дружні стосунки з президентом Угорщини, яка стала першою державою, що офіційно визнала УНР.

Голова Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині В. Сікевич відіграв ключову роль у підготовці переїзду з Варшави до Будапешта С. Петлюри, коли той змушений був залишити Польщу. З 2 січня 1924 року С. Петлюра перебував в Угорщині, уряд якої, завдячуючи зусиллям Сікевича, доброзичливо поставився до його приїзду. Але 2 травня В. Сікевич отримав повідомлення про припинення угорським урядом діяльності дипломатичної місії УНР в Угорщині і був змушений залишити країну.

Після вимоги більшовиків до уряду Угорщини видати В. Сікевича радянській Росії, генерал із родиною залишає Європу і переїздить до Канади. Спочатку він оселився у Вінніпегу, де організував Товариство вояків Армії УНР, згодом – у Торонто, де також керував ветеранськими організаціями колишніх вояків УНР, був лідером антибільшовицького руху українських емігрантів.«Український Лев» - так називали Сікевича. До самої смерті генерал В. Сікевич не полишав громадської діяльності. Представляючи українських вояків, він зустрічався з королевою Великобританії Єлизаветою та Георгом VI, брав участь у роботі Ради Української бібліотеки імені Симона Петлюри, організовував футбольні турніри.

Помер Володимир Васильович Сікевич 27 липня 1952 року. Похований на кладовищі Проспект у Торонто.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

вівторок, 21 грудня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. У столиці відкрили меморіальну дошку Адаму Міцкевичу

У Солом’янському районі з 1961 року існує вулиця, що носить ім’я Адама Міцкевича – одного з найвидатніших польських поетів, діяча національно-визвольного руху, засновника романтизму в польській літературі, засновника польської романтичної драми.

19 грудня 2021 року на одному з будинків (№ 6) урочисто відкрито пам’ятну дошку, яка повідомляє, що цю вулицю названо на честь видатного польського поета.
Дошку створив київський скульптор Іван Григор'єв.

На відкритті пам'ятної дошки були присутні голова Солом’янської РДА в м. Києві Ірина Чечотка, дружина Надзвичайного і Повноважного посла Республіки Польща в Україні Моніка Капа-Цихоцька.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

неділя, 19 грудня 2021 р.

Перейменування вулиць та присвоєння назви безіменній площі у Солом’янському районі

Рішеннями Київської міської ради встановлено:

1. Перейменування ряду вулиць у Солом’янському районі:
  • вулицю Московську на вулицю Григорія Гуляницького
  • вулицю Народного Ополчення на вулицю Святослава Хороброго
  • вулицю Малогвардійську на вулицю Володимира Сікевича
  • вулицю Петра Заломова на вулицю Феофіла Яновського
2. Присвоєння безіменній площі на перетині проспекту Відрадного та вулиці Героїв Севастополя в назву «площа Відрадна»

пʼятниця, 10 грудня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Перейменування вулиці Московської на вулицю Григорія Гуляницького

Рішенням Київської міської ради №3131/3172 встановлено:
"З метою вшанування пам'яті видатного українського військового та державного діяча, одного з чільних дипломатів Гетьманщини, шляхтича, учасника міжусобних воєн часів Руїни Григорія Гуляницького перейменувати вулицю Московську, що знаходиться у Солом'янському та Голосіївському районах міста Києва, на вулицю Григорія Гуляницького."
Детальніше про рішення КМР

Григорій Гуляницький
гербу Остоя - український військовий і державний діяч, один з чільних дипломатів Гетьманщини. Волинський шляхтич. Учасник Хмельниччини, українсько-московської війни, міжусобних воєн часів Руїни. 

Народився в м. Корсунь Київського воєводства. Походив з шляхетської родини Гуляницьких гербу Остоя, що здавна проживала на Волині. У 1653 році власним коштом відновив Корсунський Свято-Онуфріївський монастир.
Під час Національно-визвольної війни в 1649 р. та в серпні 1654 р. (разом з Марком Левоновичем і Іваном Дяченком) за дорученням Богдана Хмельницького очолював українське посольство до Москви.
Після Переяславської Ради Гуляницький був полковником корсунським (1662—1664) та ніжинським (1655—1659). Його також було назначено гетьманом Сіверським (1658—1659), а також старостою носівським (? — 1679) рр.
Після смерті Б. Хмельницького під час Корсунської ради в жовтні 1657 року разом підтримав обрання гетьманом І. Виговського. Потім відмовився від неї, зокрема, брав участь у придушенні опозиційного виступу під керівництвом Якова Барабаша і Мартина Пушкаря 1657–1658 рр.
Був одним з головних творців Гадяцької угоди, 7 (17) вересня 1658 року як представник козацької старшини підписав її. Активний прихильник гетьмана Івана Виговського та його незалежницької політики.

Активний учасник російсько-української війни (1658—1659). У 1659 році під час війни з Москвою, загін Гуляницького захопив Лубни, потім Гадяч, Конотоп. Чіткою, принциповою була позиція наказного гетьмана Гуляницького і в переговорах з московськими послами Булгаковим і Байбаковим на початку 1659 року. Гуляницький дорікав їм, що цар Олексій «безперервно війська свої на нас посилає і многі міста випалили і висікли; краще бути у турка, ніж у москалів…» Ці слова записали самі посли у своєму звіті. Він також закликав царським послам довести, що вони хочуть миру та вивести московські війська з України.
Весною 1659 р. в Конотопі Гуляницький і його загін протягом трьох місяців боронив Конотопську фортецю від московських військ під командуванням князя Олексія Трубецького — так допоміг гетьманові Івану Виговському залучити підтримку союзників і розгромити війська Трубецького під Конотопом. Був наказним гетьманом Сіверським. Після зречення І. Виговського був усунений з полковництва.

В 1659 році перейшов на бік гетьмана Юрія Хмельницького, на сеймі Речі Посполитої отримав «ленним правом» держання королівщин Носівка, Киселівка в Чернігівському воєводстві. Разом з С. Богдановичем-Зарудним і Г. Лісницьким став ініціатором укладення Слободищенського трактату в 1660 році.
За гетьманування Павла Тетері кілька разів їздив з посольством до Варшави. Затятий ворог Москви Гуляницький у Варшаві переконував сенат і короля в необхідності здійснити похід коронного війська на чолі з королем в Лівобережну Україну, щоб схилити темтешнє козацтво на бік Речі Посполитої. Взимку 1663–1664-х брав участь у поході польсько-української армії під командуванням Яна II Казимира і Павла Тетері на Лівобережну Україну.

За звинуваченням у зраді в 1664 році коронного гетьмана Стефана Чарнецького був заарештований і без суду ув'язнений разом з Митрополитом Київським Йосипом Тукальським і Юрієм Хмельницьким у фортеці Мальборк (Пруссія). Не був звільнений зразу після втручання П. Тетері, прохань київської шляхти.
Перед 8 січня 1667 був звільнений, цього дня отримав від короля село пол. Jerszów (Самбірська економія) до часу отримання іншого державлення, річну пенсію 1500 злотих польських. 28 березня 1668 року отримав привілей на кілька сіл в Чернігівському воєводстві. Приєднався до гетьмана Петра Дорошенка. З 1675 року Гуляницький перебував на службі у короля Речі Посполитої як полковник Й. К. М. Намагався бути посередником в перемовинах між РП та Іваном Самойловичем (без успіху). У 1679 році його звинувачено у зраді і розстріляно поляками.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

субота, 27 листопада 2021 р.

Вшанування пам'яті Бориса Патона

26 листопада 2021 року на території КПІ ім. Ігоря Сікорського з нагоди 103-річчя від дня народження Бориса Патона відбулись урочисті заходи з відкриття пам’ятника видатному вченому й педагогу.
Також було відкрито барельєф Патону на будинку, де він народився й проживав, і меморіальну дошку на Державному політехнічному музеї, якому присвоїли ім’я Бориса Патона.
Практично вся його доля – від перших і до останніх днів – була в той чи інший спосіб пов'язана з КПІ. Родина Бориса Патона довгий час мешкала на території КПІ, тут майбутній вчений народився, був охрещений, здобув вищу освіту і сформувався як особистість і вчений.
Захід відкрив ректор КПІ ім. Ігоря Сікорського Михайло Згуровський. Серед почесних запрошених гостей також були присутні онука Бориса Патона з родиною та автор пам’ятника - скульптор Анатолій Валієв.