Легенди Солом'янські. Мисливці на мамутів у місцевості Протасів яр. Частина 1. 20 000 років тому

Наша наступна легенда присвячена стоянці давніх мисливців на мамутів, яка існувала близько 20 тисяч років у теперішній місцевості Протасів яр. 

Цю легенду для вас написав наш колега, краєзнавець Олександр Михайлик. Її трішки обробив чат GPT. Написано легенду в лютому 2025 року. Це одна велика легенда, але ми розділимо її на три частини. Це її перша частина

Стоянка давніх мисливців на мамутів в урочищі Протасів яр в уяві ШІ

20 000 років тому

Кочові мисливці на мамутів довго блукали берегами великої ріки, яку згодом назвуть Дніпром. Група розділилася: п’ятдесят людей залишилося на старому місці, а п’ятнадцятеро – десять чоловіків і п’ять жінок – вирушили шукати нову землю.

Йшли довго. Долали ліси, переходили струмки, йшли вздовж високих пагорбів. Коли дісталися гирла річки, яка колись стане Либіддю, серця їхні відчули – щось у цьому місці є. Вони рушили вгору за течією.

Довкола здіймалися гори, попід ногами стелився килим м’якого моху. Ліворуч височіла гора, праворуч також. А отут, праворуч, – струмок, що весело дзюрчав, стрибаючи між камінням.

Та перше місце для табору їм не сподобалося: широке, відкрите, наче сам вітер тут панує. Вони йшли далі, минули ще дві річкові притоки – і нарешті побачили місце, яке затамувало їм подих.

Широкий яр між двома пагорбами, у ньому – струмок, що впадає в більшу річку. А головне – берег ряснів слідами мамутів.

— Дивись! — мовив один із мисливців, нахиляючись до землі.

Сліди були свіжі.

— Вони тут часто бувають, — мовила одна з жінок, торкаючись гілки, яку недавно хтось зламав.

— Це місце обране! — промовив старший мисливець.

Вони розбили табір не біля самої річки, а трохи вище, на підвищенні, де було сухіше. Там збудували житла – намети зі шкір, обтягнутих на дерев’яні каркаси.

А ввечері небеса послали їм знак.

Блискавка вдарила в дерево, і воно спалахнуло яскравим, червоним вогнем. Люди застигли. Це був голос богів.

Хранителька багаття, літня жінка з очима, що бачили багато зим, ступила вперед.

— Це добрий знак, — мовила вона, піднімаючи факел, що несла весь шлях.

Вона схилилася до вогню й від нього запалила багаття в центрі табору. Полум’я піднялося вгору, і мисливці вклякли, дякуючи духам.

Мамутів довго чекати не довелося.

Ще не згасли жарини першого вогнища, як табір стрепенувся – почувся тупіт. Земля затремтіла, наче щось велике і могутнє прокидалося під нею.

— Вони йдуть, — шепнув один із мисливців, стискаючи спис.

З-за пагорба виринули велетні – двадцять мамутів.

Мисливці подали один одному знак.

— Тепер!

Вони рвонулися вперед, оточуючи тварин. Гострі списи вп’ялися у величезні тіла. Мамутів охопила паніка. Вони ревли, метушилися, але мисливці відтісняли їх угору, до краю схилу.

Земля здригнулася, коли перший мамут послизнувся і впав.

За ним – другий.

Ще один.

Важкі туші скочувалися вниз, одна на одну, поки мисливці добивали їх.

— Перемога! — вигукнув ватажок, здіймаючи спис у небо.

Жінки зустрічали мисливців із ножами в руках – тепер починалася робота.

Вони запалили нове вогнище. На ньому смажилося м’ясо. Табір святкував.

Вони прожили тут дві зими.

Але мамутів стало менше. Вони вибили їх в окрузі. Настав час рушати далі.

Востаннє загасили багаття, востаннє поглянули на залишені купи кісток – і пішли геть, несучи зі собою пам’ять про це місце.

Минали сотні та тисячі років. Місце табору поступово заносило піском та землею. Люди не бували тут, тож всі рештки табору просто потроху йшли в землю...

Лише через  майже 20 тисяч років після того, як звідси пішли мисливці, сюди прийшли люди.