Урочище та річка Желань, неодноразово згадані в літописах ХІ–ХІІ ст., були, на думку Лаврентія Похилевича, історичними попередниками села Жиляни (Жуляни): «Святополк же вийшов на [річку] Желянь, і пішли обоє одні проти одних, і зступилися, і покріпшала битва» (1093 рік); «І стали вони пустошити, од Треполя [починаючи], навколо [городів] Красна і Василева, і до Білгорода, і аж до самого Києва, і по [річці] Желяні, і до Вишгорода, і до Деревлян, і через [річку] Либідь перестрілювалися» (1136 рік); «Торки ж догнали вози їхні на [річці] Желяні, а війська їхні настигли [недалеко] од [села] Буличів і тут стали сікти їх, а інших руками хватати» (1161 рік); «Ярополк же з берендичами настигли Володимира на [річці] Желяні коло [села] Доброго Дуба, та не дали берендичі стрілятися з ними, [військами Володимира], бо берендичі хитрували» (1169 рік).
Існує багато версій походження назви місцевості та річки. За однією, тут було розташоване капище давньослов’янської богині суму Жалі (Желі). За другою — струмок, що тече у цих краях, був бажаним, «желанним» для людей. За третьою — місце було обжитим (жилим). Інші версії пов’язують назву з давньослов’янським словом «жал» (берег) або тюркським «жол йани» (край дороги).
Село ж є значно пізнішим поселенням. Вперше село під назвою Жиляни (Желяни) згадується в грамотах 1689 і 1690 років, виданих гетьманом Іваном Мазепою митрополиту Гедеону на володіння рядом поселень на Київщині.
В подальшому назву нового поселення, що виникло, за словами М.Закревського «... від переселення селян Софійського монастиря, котрому цю місцину подаровано» зустрічаємо у грамотах 1700, 1708, 1710 років. Жиляни були у власності монастиря до 1786 року, а потім унаслідок секуляризації монастирських маєтностей перейшли в казенне володіння. Село належало до Київського округу державних маєтностей, а згодом увійшло до складу Петропавлівського сільського товариства.
За Книгою Київського намісництва 1787 року, фактично тодішньому перепису населення, у Жилянах мешкало 260 осіб державних або казенних селян.
Де ля Фліз, у виданому 1854 року «Медико-топографічному описі Київського округу» подає вичерпні відомості про поселення Київщини. Міститься там і ряд надзвичайно цікавої інформації про тогочасні Жиляни.
Отже, населення складало 521 особу – 260 чоловіків та 261 жінка, зокрема «митрополичого штату» 51 чоловік та 101 жінка, 13 відставних солдат та 22 їх жінки. Мешкали вони у 58 хатах. Земля була глиниста, неродюча. Селяни сіяли озиму та яру пшеницю. На городах сіяли картоплю, капусту, огірки, мак, коноплі та частково гарбузи. Селяни тримали 206 волів, 102 корови, 20 коней, по 150 овець та свиней. У лісах навколо водилося багато вовків.
Харчувалися та одягалися селяи погано, але це не сприяло пияцтву – горілки та пива споживалося помірно, а п’яниць було мало.
Про деякі епізоди подальшої історії села писав у чудовій праці «Сказания о нгаселенных местностях Киевской губернии» Леонтій Похилевич: «Село за 3 версти від Братської Борщагівки та за 7 верст від Києва на захід. Мешканців обох статей: православних 727, євреїв 6. У давніх літописах багато разів згадується про це поселення. Так мовиться, що «в літо 1126 Олегович із Половцями перейшов Дніпро грудня 29; [...] звідти ж до Києва, і по Желань...». Від цієї віддаленої давнини у нинішніх Желянах не залишилося нічого, виключаючи декілька могил навколо нього...Навіть місця Желані деякі нові дослідники шукають в інших урочищах, ближче до міст Києва та Вишгорода. В минулому століття Желяни причислялися до монастирських володінь. Перша Желянська церква в ім’я великомученика Димитрія, була збудована 1715 р. ченцями митрополичогор дому і через старість та тісноту розібрана у 1847 р. На її місці того ж року... збудована була нова дерев’яна, що 21 червня 1859 р. о 7 годині вечора спалена блискавкою з усім майном та дзвіницею. В даний час (1864 рік - авт.) парафіяни вже збудували нову дерев’яну церкву на тому місці, де вона існувала з 1715 р».
Згадана дослідником «нова дерев’яна церква» - це церква Св.Димитрія, споруджена казенним коштом 1862 року. До цієї церкви були приписані також села Михайлівська Борщагівка та Совки і число парафіян на 1880 р. було 1802 особи. У церковно-парафіяльній школі навчалося 10 хлопчиків. До парафії належало село Совки та хутір Красний Трактир. Церкву було закрито 19356 року, а 1941 року служби у ній поновилися і вже не припинялося.
Улітку 2016 року було розпочато реконструкцію церкви. Стару будівлю разом із дзвіницею повністю розібрали. Впродовж 2016-2017 років громада збудувала на цьому місці дерев’яну церкву, що є точною копією старого храму. Реконструкцію приурочено до 155-річчя церкви.
Читач напевно звернув увагу, що якіхось 150 років тому вживалася не звична нам назва «Жуляни», а «Желяни» або «Жиляни». Як же сталося, що селище отримало спотворену назву? На жаль, приклад серед численних київських топонімів не єдиний – з різних причин, чи то від незнання історії, чи то від прикрої помилки канцеляриста «перейменовувалися» давні поселення.
З того часу, як до Києва з боку Фастова 1870 року пройшла залізниця і відбулося «перейменування» села. Вже згадуваний Л. Похилевич 1887 року писав: «Полустанок Києво-Брестської залізниці її акціонери з євреїв, ніби кепкуючи з місцевої Історії, назвали Жулянами, під такою зіпсованою назвою вони друкуються в усіх книгах, що перераховують станції та полустанки залізниць». Згодом вже в путівнику по Південно-Західній залізниці було зазначено, що «добре було б зіпсовану немилозвучну назву полустанку Жуляни змінити на Желани й таким чином не лише відновити правильне найменування, а й сприяти збереженню цим шляхом спогадів про давнє селище». На превеликий жаль, далі і село Жиляни стали Жулянами. Лише вулиця Жилянська нині воскрешає втрачене ім’я…
Того ж таки 1887 р. у селі мешкало 1332 особи. Жиляни, за даними «Списка населенных мест Киевской губернии», виданого 1900 року, було селом Білогородської волості, яке мало 265 дворів та населення у 1399 мешканців, основним заняттям яких було хліборобство. При храмі Димитрія Солунського була парафіяльна однокласна школа.
Жуляни після 1920-х р. стали центром однойменної сільради. 1926 року в Желянах (так їх названо в довіднику «Населені місця Київщини») було 480 дворів, де проживало 2312 особи. Це чи не остання згадка про історичну, не спотворену назву села. Надалі вживатиметься лише назва Жуляни.
Станом на 1933 рік, село налічувало 468 дворів, мешкало у селі 2541 особа.
На початку зловісних 1930-х років Жуляни були великим селом, тут мешкало 2529 осіб. Голодомор 1932–1933 років забрав життя 330 селян.
У липні-вересні 1941 року поблизу Жулян проходила друга лінія оборони Києва. Під час Другої світової війни загинуло 200 мешканців села.
1952 року в селі спорудили нову двоповерхову школу. 1988 року, після включення Жулян до меж Києва, навчальний заклад отримав загальноміський №279. 2007 року замість старої будівлі відкрили нове сучасне чотириповерхове приміщення школи. 2008 року школі було присвоєно ім’я Петра Григоренка, відомого дисидента та правозахисника.
У 1950–1960-х вулиці отримали назви. До присвоєння вулицям офіційних назв Жуляни історично поділялися на 12 кутків. Центральна частина села мала назву Командирівщина, північно-західна — Забара, Козлівщина, Марченків і Могилів (останній відокремлює від основної частини селища Кільцева дорога), південна — Лушпіївщина та П’ятихатки, північна (район кладовища) — Джигирівщина, східна — Білий Хутір, Хутір, Греківщина та Латунівщина. Білий Хутір виник уже в 1920-х. Частково причиною його появи було розширення аеропорту. Хати покривали білими бляшаними листами — звідси й пішла назва.
У цей період остаточно сформувалися територія села та вулична мережа. Тут налічувалося близько 30 вулиць і провулків. У 1970-х на території Жулян було близько 1700 садиб, а населення перевищувало 5 тис. осіб.
Рішенням № 6486-ХІ Верховної Ради УРСР від 26 серпня 1988 року село Жуляни Києво-Святошинського району Київської області було включено до меж Києва. Воно увійшло до складу тодішнього Залізничного району. З 2001 року селище Жуляни є частиною Солом’янського району.
Автор: Олександр Михайлик, краєзнавець, дослідник, один із авторів книжкової серії "Невідомі периферії Києва"
Немає коментарів:
Дописати коментар