Наша наступна легенда присвячена стоянці давніх мисливців на мамутів, яка існувала близько 20 тисяч років у теперішній місцевості Протасів яр.
Цю легенду для вас написав наш колега, краєзнавець Олександр Михайлик. Її трішки обробив чат GPT. Написано легенду в лютому 2025 року. Це одна велика легенда, але ми розділимо її на три частини. Це друга її частина.
 |
| Макет Кирилівської стоянки. Приблизно такою була і в Протасовому ярі |
Випадкова знахідка кісток мамутів
У долині струмочка попід горою виросло декілька хат-мазанок, де оселилися селяни. Це було у 1850-х роках. Вони мали сякі-такі городи. Місце було гарне – пагорби захищали яр від сильних вітрів. До того ж - перейшов Либідь - і ти вже в Києві. Зручно! За декілька верст - великий базар, який швидко охрестили Євбазом, тож і їхати далеко нікуди не треба, щоб продати вирощене. Одного з селян звали Протас, от і назвали поселення Протасів яр. Проте вийшло так, що на місці давньої стоянки мисливців ніхто не селився. Тож люди не знали, в якому історичному місці вони оселилися.
Невдовзі тишу хутірського життя порушила велика звістка.
Хтось із селян одного дня прийшов з роботи із Києва, насилу волочачи ноги від втоми, але з очима, повними тривоги й важливості. Він зупинився, витер піт з лоба і урочисто мовив, покликавши інших хуторян:
— Люди добрі, слухайте! Чавунку тягти будуть!
Настала тиша.
Старі хуторяни перезирнулися.
— Ой, Господи милосердний… — перехрестилася баба Параска. — А шо воно таке, та чавунка?
— Та залізна дорога! — пояснив оповідач. — По ній поїдуть машини… без коней!
Від цих слів дід Сава аж поперхнувся своєю люлькою, закашлявся і почав калатати кулаком по грудях.
— Без коней?! — вигукнув він, нарешті відкашлявшись. — Ото вже, людоньки, геть здуріли! То ж, певно, нечиста сила їх потягатиме!
— Ой-йой, біда! — голосила баба Оришка. — Оце воно, певно, як у Писанні писано: буде лихо велике, і залізні звірюки землю стопчуть!
— А може, воно й добре? — несміливо озвався молодий парубок Василь. — Кажуть, чавункою людям можна швидко до міста доїхати. Ми тут поряд із Києвом, Либідь перейти, а хто далеко живе…
— Еге ж, — підхопив його товариш Семен, молодий, рум’яний від ентузіазму. — А це робота, торгівля! Може, й нам який зиск буде.
— Та як же воно без коней? — знову не витримав дід Сава, все ще не розуміючи.
— А я чув, що воно само біжить! — з розумним виглядом додав сусід, який хоч і сам ще не бачив потягів, але знав усе найкраще.
— Ой, людоньки, людоньки… — замотала головою баба Оришка. — Видите, як воно робиться? Земля людей не носить, хочуть, аби залізо їх носило!
— Так це ж добре! — аж підскочив Василь. — У мене рідня в Фастові. Уявіть, захотіли поїхати у Київ — раз-два, і вже там!
— А я от чув, що по чавунці ще й вантажі возити будуть, — втрутився чоловік середнього віку.
Дід Сава, буркнувши щось про «пропащу молодь», знову набив люльку і сів під хатою.
А через кілька тижнів по краю яру вже гуркотіли вози, приїжджали робітники, і хутір зажив новим, неспокійним життям…
Невдовзі поряд із тихим хутором справді завирувало життя. З’явилося багато підвод, прийшли робітники, завирували земляні роботи. Хуторянам було і погано, і добре – тут вже не було спокою, але – хтось із робітників жив у хуторян, вони купували харчі, тож для хуторян це стало добрим заробітком.
Одного дня сталося щось неймовірне.
Гурт робітників працював на ділянці майбутньої залізниці. Сонце припікало немилосердно, земля була тверда, лопати глухо вгризалися в неї, розкидаючи грудки. Хтось вже зняв сорочку й працював у самій сорочці-безрукавці, дехто навіть поставив свій кашкет набік – так було легше боротися зі спекою.
Раптом — глухе «гррр».
— Степан, ти шо там, скриню зі скарбами відкопав? — гукнув один із робітників, витираючи чоло.
— Та ні, тут щось тверде! — відповів Степан, нахилившись.
Усі одразу кинули лопати й обступили яму, з якої стирчало щось жовтувате.
— Ну шо воно? — перепитав найбільш нетерплячий.
— Кістка, наче.
— Та яка ще кістка? Коров’ячі, чи що? — припустив дядько Гнат, спльовуючи набік.
— Та де ти таких корів бачив?! — з недовірою вигукнув інший. — Якби такі корови були, то молоко б діжками доїли!
— Ой, а може, то княжі часи ще? — задумливо промовив третій, чухаючи потилицю. — Колись, кажуть, богатирі такі, що волів за роги крутили, водилися. То, може, це їхні?
— Ану, копнемо ще!
Робітники знову взялися до справи, і незабаром з-під землі вигулькнули ще більше кісток. А там — і уламки якихось чорних каменів, що нагадували залишки попелу, і навіть кілька незрозумілих гострих шматочків.
— Дивіться, черепки якісь!
— І ніби як сліди багаття…
— Та ну, хлопці, щось воно старе… От якби срібло або золото, а то кістки якісь…
— Ні, тут діло нечисте! — підсумував Гнат. — Треба десятського кликати.
Десятський прибіг швидко, настільки швидко, що, певно, не всі його й бачили колись таким спритним.
— Чого стоїте, як пеньки? Що тут у вас?!
— Та кістки якісь, дивіться! — показали йому яму.
Десятський зиркнув на кістки, насупився, почесав бороду і, зробивши розумний вигляд, авторитетно мовив:
— Ану не чіпати! Я до майстра побіжу.
Майстер теж довго дивився, крутив головою, але сам не наважився вирішувати, що робити з цим «добром».
— Покличемо вчену людину, — вирішив він.
Наступного ранку з міста прибув вчений.
Це був сухорлявий чоловік у темному сюртуку, в окулярах і серйозним виразом обличчя. Він ступав поважно, тримаючи руки за спиною.
Робітники, помітивши його, почали нашвидкуруч витирати руки об штани й скинули кашкети.
Вчений спустився в яму, де лежали розкопані кістки, присів навпочіпки й мовчки розглядав знахідку. Витягнув записник, щось там писав, а тоді задумливо мовив.
— Давнє це…
Вчений розправив плечі й голосно мовив:
— Це кістки… мамутів.
Усі аж перехилилися вперед.
— Кого?!
— Ма-му-тів, — чітко повторив вчений, ніби вони глухуваті.
Повисла довга пауза.
— То це… якісь панські коні? — нарешті обережно запитав один із робітників.
— Чи, може, бик? Такий величезний? — підкинув другий.
— Та ні, мамут — це звір такий… великий… схожий на слона, тільки волосатий, — терпляче пояснив учений, зітхнувши.
— Слона?! — Гнат аж відкрив рота.
— Волосатий? — не вірячи, перепитав Стьопа.
— Та що ж то за чудо-юдо таке, слон, та ще й у шубі?!
— А чого він тут?
Вчений спочатку здивувався такій логіці, а потім зрозумів, що доведеться пояснювати простими словами.
— Друзі, це було давно. Дуже давно. Двадцять тисяч років тому.
Робітники ще більше витріщили очі.
— Двадцять тисяч?! — ледь не спіткнувся Гнат. — Отакої! Оце стільки ця кістка лежить?!
— То що, тоді тут волосаті слони бігали?! — запитав Степан
— Бігали, — кивнув учений.
— І люди їх ловили?
— Так, — терпляче відповів він.
— І їли?!
— І їли.
Робітники переглянулися.
— От тобі й маєш! — похитав головою Гнат. — І шо, кажете, тут їх ціле стадо було?
— Так, вони сюди ходили на водопій.
Вчений ще трохи покрутився біля розкопу, записав щось у блокнот, витер окуляри і нарешті поїхав. А кістки довелося закопати - часу не було більше їх вивчати, слід було вчасно відкрили залізницю.
Робота відновилася, а під землею знову зникли тисячолітні таємниці… але вже ненадовго.
Невдовзі кістки вони опинилися на краї насипу. А насипом невдовзі лягли блискучі райки. Минув ще час – і побігли «машини без коней». Жителі хутірця Протасів яр звикли, що поряд із ними є «чавунка». Хтось навіть на «чавунку» пішов працювати. На хуторі стало більше людей.
Далі буде
Немає коментарів:
Дописати коментар