Вулиця Архипа Люльки

Із циклу "Прочитання вулиць"

Вулиця Архипа Люльки. Джерело: openstreetmap

Сучасна назва (з 2019): вулиця Архипа Люльки

Підстава для перейменування: назва на честь українського радянського конструктора авіаційних двигунів Архипа Люльки.

Рішення Київської міської ради: від 12 листопада 2019 року № 38/7611 «Про найменування вулиць та провулків у Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Жиляни

Розташування: пролягає від вулиці Сергія Висоцького до Кутової вулиці (фактично є лише незабудованою грунтовою дорогою)

Попередня та первинна назва (кінець 2010-х-2019): Проєктна 12978

Архип Михайлович Люлька (10 (23) березня 1908, Саварка, Київська губернія (нині Обухівського району, Київської області) — 1 червня 1984, Москва, СРСР) — український радянський конструктор авіаційних двигунів. Член-кореспондент АН СРСР (з 1960), академік АН СРСР (1968).

Життєпис

У 1925 році закінчив ремісниче училище в Білій Церкві. З другого разу вступив до Київського політехнічного інституту, який закінчив у 1931. Учень Михайла Кравчука.

У 1937—1939 роках, працюючи у Харківському авіаційному інституті, розробив проєкт конструкції першого в СРСР двоконтурного турбореактивного двигуна (ТРД).

Розробив проєкт конструкції першого у світі двоконтурного турбореактивного двигуна (1939—1941), інших двигунів. Дослідив нові енергетичні речовини. З 1939 році працював над подальшим розвитком будови свого ТРД в Ленінграді в КБ на одному з місцевих машинобудівних заводів. У 1941—1942 роках евакуйований у Башкірську АРСР, працював на закритому танковому заводі у Челябінську. В 1943 році був направлений в Москву, де працював над проєктами авіаційних двигунів. 1941 року А. М. Люлька запатентував двоконтурну схему турбореактивного двигуна — ТРДД, але на той момент не було можливостей для її практичної реалізації (це стане можливим тільки у 1960-ті роки). Розуміючи це, Архип Михайлович запропонував двигун, заснований на більш простій одноконтурній схемі. Але і цей проект випередив свій час, не маючи аналогів. .

З 1946 року — головний конструктор авіаційних двигунів. Згодом під його керівництвом створені потужні ТРД нового типу.

Був піонером розробки турбореактивних двигунів для надзвукової авіації, зробивши перші кроки у цьому напрямі ще в далекі тридцяті роки. Під його керівництвом створюється спеціальне КБ, нині НВО «Сатурн», яке носить його ім'я.

У 1938 році групою Архипа Люльки розроблений проєкт двигуна РГД-1, що дав би змогу літаку, за задумом авторів, розвинути швидкість до 900 км/год. Але справжнє визнання талановитий конструктор здобув у повоєнні роки.

28 травня 1947 року дослідний літак Су-11 з двигуном ТР-1 конструкції Люльки розвинув швидкість 900 км/год. Згодом ТР-1 було встановлено на дослідні літаки Іл-22. Восени 1957 року відбулися випробування літака Су-7, який вперше перевищив швидкість звуку вдвічі. На базі цього літака згодом були створені бомбардувальник і штурмовик. А один з останніх створених Люлькою двигунів АЛ-31Ф стоїть на всесвітньо відомому Су-27, яким встановлено 27 світових рекордів. Дітище Архипа Люльки — двигун АЛ-29 встановлено на макеті-аналозі космічного корабля багаторазового використання «Буран», який свого часу був розроблений у КБ ім. Павла Сухого.

У 1948 році у процесі доводочних робіт на базі ТР-3 (тягою 4000 кг) було створено більш потужний двигун тягою 5000 кг, що отримав позначення АЛ-5 і став двигуном для відомих дослідних реактивних літаків: Як-1000, Ла-190, Іл-30, Іл-46. За створення цього двигуна велику групу співробітників КБ на чолі з А. М. Люлькою було нагороджено Державною премією. Після АЛ-5 всі наступні двигуни КБ А. М. Люльки позначалися ініціалами їх розробника.

У 1952 році випущено двигун АЛ-7 , який встановлювався на дослідних Іл-54 і на гідролітаках конструкторського бюро Г. М. Берієва Б-10, випущених невеликою серією. Модифікований форсажною камерою згорання АЛ-7 став ТРДФ, АЛ-7Ф і впроваджувався вже на серійних надзвукових літаках Су-7Б, Су-9 і Ту-128. Літаки П. С. Сухого і Г. М. Берієва з двигунами А. М. Люльки встановили понад двадцять світових рекордів.

Більш форсований варіант ТРДФ АЛ-21ФЗ (тягою 11200 кгс) став двигуном шести модифікацій літака з крилами змінної стріловидності Су-17 і такої ж кількості модифікацій військового бомбардувальника (з крилами змінної геометрії) Су-24. У 70-ті роки в ОКБ А. М. Люльки на базі двоконтурного реактивного двигуна було створено нові ТРДФ (АЛ-31 та інші), які не поступалися найкращим світовим аналогам. Конструкторську і наукову роботу А. М. Люлька успішно поєднував із громадською діяльністю. Його неодноразово обирали депутатом Верховної Ради СРСР.

У 1968 році Архип Михайлович був обраний дійсним членом Академії наук СРСР, де він очолював комісію газових турбін Академії.

Помер 1 червня 1984 року та похований на Новодівичому цвинтарі у Москві.

12 листопада 2019 року на честь Архипа Люльки найменовано нову вулицю в Солом'янському районі міста Києва.

Лекція "Різдво і новий рік у старому Києві"

Друзі, відкриваємо 2025 рік цікавою подією! 

Чи замислювалися ви над тим, як святкували Різдво і Новий рік у Києві в 19-му - на початку 20 століття?

У середу 1 січня провідний бібліотекар з краєзнавчої роботи Центральної бібліотеки Солом'янки імені Григорія Сковороди, краєзнавець Олександр Михайлик (а ми разом із ним) здійснимо віртуальну мандрівку в Київ тих часів!

Ми дізнаємося, як кияни готувалися до Різдва і Нового року, що готували на святкову вечерю, як прикрашали оселі. Які відзначали ці свята. Що бажали один одному і які пісні звучали.

Тож якщо ви хочете відкрити для себе, як відзначав ці свята старий Київ - вам до нас! Чекаємо на вас, наші дорогі друзі, в середу 1 січня 2025 року о 16:00!

На фото, яким проілюстровано афішу, - Михайлівська площа. Листівка 1900-х років. Надано Оленою Насировою.

Провулок Юрія Матущака

Із циклу "Прочитання вулиць"

Провулок Юрія Матущака. Джерело: google.com

Сучасна назва (з 2022): провулок Юрія Матущака

Підстава для перейменування: назва на честь вчителя історії, добровольця батальйону Дніпро, учасника війни на сході України Юрія Матущака.

Рішення Київської міської ради: від 8 вересня 2022 року №5412/5453 «Про перейменування провулку в Солом’янському районі міста Києва»

Місцевість: Відрадний

Розташування: пролягає від вулиць Миколи Василенка до Світлодарської вулиці

Попередня назва (1955-2022): Радищева, на честь російського письменника

Первинна назва (1-а чверть XX ст.-1955): Чеховський провулок

Юрій Віталійович Матущак (15 лютого 1987, Донецьк — 29 серпня 2014, Іловайськ) — вчитель історії, учасник Євромайдану в Києві та Донецьку, рядовий, доброволець батальйону міліції «Дніпро-1».

Життєпис

Народився в Донецьку. Закінчив 2004 року донецьку ЗОШ, 2009 року — Донецький національний університет. Засновник і голова Донецької обласної молодіжної громадської організації «Поштовх». Протягом 2011—2012 років стажувався в рамках Європейської волонтерської служби у центрі Брама Ґродська — Театр NN у польському Любліні, де брав участь у проєкті з відновлення пам'яті про трагедію 1943 року на Волині; збирав свідчення очевидців тих подій. 2012 року повернувся до України, працював шкільним вчителем історії.

Один із організаторів донецького Євромайдану та активний учасник Євромайдану в Києві. Одночасно брав участь у створенні Самооборони Донецька з метою забезпечення безпеки учасників проукраїнських акцій, задля чого звільняється зі школи. В червні 2014 року Юрій зі своєю дівчиною, громадянкою Італії Франческою Леонарді, змушено полишають Донецьк і переїздять до Чернівців.

Разом з другом В'ячеславом Макаренком записався добровольцем до лав батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

Загинув 29 серпня 2014 року між селами Новокатеринівка і Горбатенко Старобешівського району Донецької області під час виходу з оточення під Іловайськом. Станом на 18 вересня 2014 року був у списках безвісти зниклих. Похований в Дніпрі на Краснопільському цвинтарі спершу як тимчасово невідомий боєць, у 2015 році ідентифікований за ДНК.

Без сина лишилися мама й батько, художник Віталій Матущак та сестра.

14 листопада 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність III ступеня» (посмертно).

21 квітня 2016-го у холі головного корпусу Донецького національного університету імені Василя Стуса (м. Вінниця) встановлено меморіальну дошку на честь випускника Юрія Матущака.

Його портрет розміщений на меморіалі «Стіна пам'яті полеглих за Україну» у Києві: секція 3, ряд 10, місце 23

Вшановується 29 серпня на щоденному ранковому церемоніалі вшанування українських захисників, які загинули цього дня у різні роки внаслідок російської збройної агресії

2017 року письменниця Олександра Іванюк видала роман "Аморте", написаний на основі реальної історії кохання українського активіста Юрія Матущака та італійської волонтерки Франчески Леонарді.

8 вересня 2022 року на честь Юрія Матущака перейменовано провулок у Солом'янському районі міста Києва.

Історія Солом'янського району на сторінках газет - від 1890-х років до нашого часу. Батиєва гора, 1978

Чергова публікація нашого циклу - стаття "Батиєва гора", опублікована у газеті "Вечірній Київ" в рубриці "Запитайте у "Вечірки"", 1978 рік, 20 листопада.

На запитання читача Л. Козлова відповідає видатна топоніміст Лідія Пономаренко. Вона пояснює походження назви, розповідає про історію місцевості.

Оригінал статті зберігається у фондах нашої бібліотеки. Оцифровано восени 2024 року.

Кінотеатри Солом'янського району. Кінотеатр у клубі ім. Кірова

Допис присвячено одному із найменш відомих кінотеатрів району. Одноповерхову будівлю клубу ім. Кірова на Чоколівці, що нагадувала сільський клуб, було збудовано у 1946 році. У одному з приміщень було відкрито районну бібліотеку №3 - майбутню імені Ф.Достоєвського (з 1955 по 2023) та імені Григорія Сковороди (з 2023).

Клуб ім. Кірова. Малюнок з фондів бібліотеки

На початку 1950-х років замість одноповерхової будівлі споруджено двоповерхову капітальну цегляну будівлю клубу. Бібліотека перебралася на вулицю Освіти, 14.

Будівництво капітального клубу ім. Кірова. Фото початку 1950-х років з фондів бібліотеки

Приблизно на початку 1960-х років у приміщенні клубу відкрито кінотеатр ім. Кірова. Клуб та кінотеатр мали адресу бульвар Леніна, 15.

Клуб ім. Кірова на супутниковому знімку 1968 року

1970 року будівлю клубу було знесено. Наразі немає жодної відомої фотографії клубу, єдине фото - клуб в процесі будівництва.

На місці колишнього клубу та кінотеатру в ньому - адміністративна будівля на Чоколівському бульварі, 13.

Історія Солом'янського району в фотографіях. Будинки на вулиці Сергія Берегового, 1950-і

Продовжуємо знайомитися із фото з фондів Центральної бібліотеки Солом'янки імені Григорія Сковороди. На унікальних фото 1950-х років - щойно збудовані 4-поверхівки на тодішній вулиці Культури (нині Сергія Берегового).

На першому фото - будинки №14 (ліворуч), 12 (по центр), 10 (праворуч). На другому фото будинок №14.

Фото оцифровані в грудні 2024 року.

Публікуються вперше.

Експонат краєзнавчий. Проїзні документи Київського міського транспорту в колекції бібліотеки

Продовжуємо знайомитися із незвичайною колекцією проїзних документів міського транспорту нашого міста - разових та абонементних квитків (на комунальний та комерційний транспорт), а також місячних проїзних.

Восьмий допис присвячено квиткам вартістю 4 гривні, які діяли протягом року - з липня 2017 до липня 2018 років.

Незважаючи на такий короткий період, квитки цієї вартості є своєрідними рекордсменами - дизайн змінювався чи не щомісяця, деякі типи були в продажу паралельно (у автобусах, тролейбусах, трамваях міг бути різний колір, існували для електронних компостерів)! Тому лише у дописі - 27 різновидів квитків (а їх було ще більше!)! Ані до, ані після не було такого розмаїття!

Вулиця Андрія Норова

Із циклу "Прочитання вулиць"

Вулиця Андрія Норова. Джерело: Google.com

Сучасна назва (з 2024): вулиця Андрія Норова

Підстава для перейменування: назва на честь офіцера Збройних Сил України, капітана, учасника російсько-української війни, Герой України (посмертно) Андрія Норова.

Рішення Київської міської ради: від 12 грудня 2024 року №469/10277 «Про перейменування вулиці Пржевальського у Солом’янському районі міста Києва»

Місцевість: Совки

Розташування: пролягає від вулиць Володимира Брожка та Крутогірної до Червоної вулиці

Попередня назва (1955-2024): Пржевальського, на честь російського вченого Миколи Пржевальського

Первинна назва (до 1943-1955): Тарасівська

Андрій Олексійович Норов (6 червня 1977, Кіровоград (нині — Кропивницький) — 13 березня 2022) — офіцер Збройних Сил України, капітан, учасник російсько-української війни, Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Життєпис

Народився 6 червня 1977 року у місті Кіровограді (нині — м. Кропивницький). Вчився у місцевій школі № 1. Здобув економічну освіту.

У 2002 році переїхав на проживання до м. Києва. Був активним учасником Помаранчевої Революції, Євромайдану, Революції гідності. У 2016 році відбув добровольцем до зони проведення АТО.

На початку російського вторгнення в Україну 2022 року спланував та організував оборону Київської ГЕС. У березні завдяки його вмілим діям завдано істотних уражень підрозділам противника на Київщині та зупинено його просування.

У ніч проти 12 березня 2022 року для недопущення прориву та з метою зміцнення оборони підрозділів 72-ї окремої механізованої бригади направлено посилений взвод мотопіхотного батальйону на чолі з Андрієм Норовим. Просування противника зупинили, що змусило ворога застосувати РСЗВ «Град». Унаслідок цього підрозділ зазнав санітарних втрат. 13 березня під час евакуації потерпілих противник здійснив обстріл. Андрій Норов дістав поранення, несумісні з життям. Похований 7 квітня в рідному місті на Кіровоградщині.

12 грудня 2024 року вулицю Пржевальського в Києві перейменовано на честь Андрія Норова.

Історія Солом'янського району в фотографіях. Стадіон "Локомотив", 1933

На унікальних фото, що зберігаються у фондах бібліотеки - стадіон "Локомотив" у 1933 році. Перше фото - трибуна під час спортивних змагань залізничників, друге - загальний вид стадіону, третє - фізкультурна зарядка робітників-залізничників.

На першому фото на задньому плані видно будівлю хіміко-технічної лабораторії залізниці та її два характерні димарі, на третьому - будівлю колишнього притулку залізниці, на той час - фабрично-заводського залізничного училища.

Фото - з фондів ЦДКФФА України ім. Пшеничного, тривалий час зберігалися у Музеї історії району, після ліквідації їх передали у фонди бібліотеки.

Фото оцифровані в грудні 2024 року. Публікуються вперше.

Ретровиставка "Зимовий Київ на листівках і світлинах"

Київ мальовничий за будь-якої пори - навесні, коли квітнуть дерева, влітку, весь у зелених хвилях парків та садів, восени – золотавий і багряний, і взимку – подібний до білосніжної фати нареченої. Київ фотографували в усі пор року і зима – не виняток. Втім, з величезного масиву фотографії та листівок Києва з кінця 19 століття і до сьогодні зимових сюжетів значно менше, аніж весняних чи осінніх.

Вони здебільшого охоплюють 1960-1980-і роки, проте є і декілька фото ще початку 20 століття. На них здебільшого впізнавані місця - Хрещатик і його околиці, Контрактова площа, пам’ятник Богдану Хмельницькому, Володимирський собор, Верховна рада, парк Слави та інші. Проте є і декілька аматорських фото зимового Києва, які є справжніми фотозагадками.

Тож запрошуємо переглянути листівки та фото зимового Києва, що зберігаються в колекції нашої бібліотеки і поринути у атмосферу засніженого міста минулих десятиліть.

Подкаст циклу "Солом'янка. Історія твого району". Випуск 3. Олександрівська слобідка

Продовжуємо краєзнавчу серію подкастів «Солом’янка. Історія твого району». 

Як Центральна районна бібліотека, ми проводимо активну краєзнавчу роботу. Тож ми вирішили започаткувати серію подкастів, присвячених історичним місцевостям району. 

З вами головний бібліотекар з організації масових заходів, поетеса Тетяна Яровицина та провідний бібліотекар з краєзнавчої роботи, письменник-краєзнавець Олександр Михайлик.

Сьогодні темою подкасту є місцевість Олександрівська слобідка 👉 https://youtu.be/LWZS1gCPQdk?si=yOI0LMMoemBm1ora

Пам'ятники Солом'янського району. Загальний огляд

Розпочинаємо нову рубрику. Присвячено її буде пам'ятникам та пам'ятним знаком на території нашого району. Нині їх налічується майже 40. Також частина пам'ятників вже у минулому - їх демонтовано ще у радянський час або вже з 2014 року.

Алея пам'ятників на території КПІ

Першим пам'ятником на теренах району було погруддя Олександра ІІІ, відкрите біля притулку на Залізничній колонії в 1909 році. Другим було погруддя Леніна на Вокзальній площі, відкрите у 1920-х. Потім протягом тривалого часу пам'ятники та пам'ятні знаки не встановлювали.

Дуже активним періодом були 1960-і-1980-і, коли в районі загалом відкрито бл. 20 пам'ятників та пам'ятних знаків, як особам (Леніну - 4, Островському - 3, по 1 - Корольову, Кудряшову, Лепсе, Стражеску, Ушинському, Чубарю, Шевченку), так і подіям (меморіал на Солом'янському кладовищі, пам'ятники загиблим жителям селищ Совки, Жиляни, 3-й лінії оборони Києва у 1941, студентам і працівникам КПІ, інституту фтизіатрії та пульмонології, будівельного інституту). Оригінальним пам'ятником є паротяг на постаменті.

Новий етап встановлення пам'ятників триває з 1991 року й донині. Близько 20 пам'ятників встановлено лише на території КПІ (Віктору Кирпичову, Дмитру Менделєєву, Войцеху Свєнтославському, Петеру Негошу, Олені Телізі, Ігорю Сікорському, Костянтину Калініну, Сергію Лебедєву, Євгену Патону, Михайлу Кравчуку, Сергію Корольову, Архипу Люльці, Олександру Мікуліну, Володимиру Челомею, Леву Люльєву, "Юність", Шулявській республіці, Бойової слави). Окрім традиційних, є і оригінальні - до прикладу, цукровому буряку. Найновіший за часом - пам'ятний знак Митрополиту Василю Липківському на місці його останньої адреси.

Ряд пам'ятників демонтовано ще у радянські часи - Олександру ІІІ, Леніну біля вокзалу, один із пам'ятників Островському), інші - вже після 2014 року згідно закону про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного режимів. Леніну - усі 4, Островському - обидва, а також Лепсе і Чубарю. 

У дописах цієї рубрики ми поступово познайомимося з усіма пам'ятниками району - як тими, що існують, так і колишніми. Останнім буде присвячено окремий допис. Він і буде першим.

Історія Солом'янського району на сторінках газет - від 1890-х років до нашого часу. Літописна Желянь, 1972

Сьогоднішній наш допис - стаття "Літописна Желянь" Володимира Дригалкіна, опублікована у журналі "Наука і суспільство" за 1972 рік, №1. У статті йдеться про питання локалізації літописного урочища Желянь (Желань). Він доводить, що літописна Желянь була поблизу витоків Либеді, неподалік сучасної Шулявки.

Оригінал статті зберігається у фондах бібліотеки. Оцифровано восени 2024 року.

Кінотеатри району. Кінотеатр "Фантазія" ("Іскра")

Історія кінотеатрів району розпочалася 1914 року. У лютому 1914 року року мешканець Верхньої Солом’янки Ф. Касперт звернувся до Київської міської управи з проханням дозволити влаштувати сінематограф у його власній садибі на вулиці Графа Ігнатьєва, 38. 14 березня управа такий дозвіл дала, остаточне ж рішення ухвалила 27 вересня.

Заклад, власником якого був Г. Нікулін, мав розташуватися на першому поверсі триповерхового цегляного будинку, який того року саме споруджувався. Будівля на вулиці Графа Ігнатьєва, 38 була чи не найбільшою на старій Солом’янці й вирізнялася на тлі здебільшого одноповерхової міщанської забудови. Кінотеатр отримав назву «Фантазія».

У 1920-х в приміщенні розмістився клуб залізничників. 1939 року в приміщенні було відновлено кінотеатр, який назвали «Іскра». Закрили його 1975 року. Незабаром, наприкінці 1970-х, знесли й сам будинок, який був одним із найцікавіших зразків забудови Солом’янки часів російської імперії.

 

Лекція "Церква св. Марії Магдалини на Шулявці"

Новий цикл лекцій "Храми Солом'янського району" триває! Провідний бібліотекар з краєзнавчої роботи Центральної бібліотеки Солом'янки імені Григорія Сковороди, краєзнавець Олександр вже готує для вас наступну розповідь.

Присвячено лекцію буде втраченій церкві св. Марії Магдалини на Шулявці. Це надзвичайно цікавий храм! Скажімо, його архітектор виконав проєкт безкоштовно, а сам храм зводився на благодійні кошти, що залишилися з фонду будівництва іншої церкви! Саме в цій церкві було охрещено Бориса Патона.

Дізнаємося про долю храму у радянський час - закриття і знищення у 1935 році. І паралельне будівництво школи. Втім, зберігся дотепер колишній будинок священника.

Чекаємо на вас у бібліотеці на Освіти, 14а в середу 25 грудня о 16:00. До зустрічі!

Провулок Павла Лі

Із циклу "Прочитання вулиць"

Джерело: google.com

Сучасна назва (з 2022): провулок Павла Лі

Підстава для перейменування: назва на честь українського актора Павла Лі

Рішення Київської міської ради: від 27 жовтня 2022 року № 5566/5607 «Про перейменування провулку Московського в Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Жиляни

Розташування: пролягає від початку забудови (поблизу одного із відгалужень вулиці Григорія Гуляницького) до вулиці Сергія Колоса.

Попередня назва (?-2022): Московський провулок

Павло Романович Лі (10 липня 1988, м. Євпаторія — 6 березня 2022, м. Ірпінь) — український актор театру і кіно, дубляжу, співак, композитор.

Життєпис

Народився у Євпаторії в родині музиканта Романа Лі та спортсменки Марії Лі. Закінчив школу в Євпаторії.

Грав у Київському театрі «Колесо», знімався у кіно та рекламі. Став однією із зірок першого українського фільму жахів «Штольня» Любомира Левицького (2007). У цього ж режисера знявся й у стрічці «Тіні незабутих предків» (2013).

Широку популярність отримав під час участі в українській версії шоу «Фабрика зірок — 3».

Через вторгнення росії в Україну Павло став волонтером в Ірпені, допомагав людям з евакуацією (налагоджував процеси), координував збір і роздачу гуманітарної допомоги. 25 лютого 2022 року опублікував у соцмережах епізод із військової драми «Мирний-21» Ахтема Сеітаблаєва, де зіграв одну з ролей — фільм про героїзм луганських прикордонників улітку 2014 року.

Загинув 6 березня 2022 року, їдучи в цивільній машині з іншими волонтерами. Повернувши на одну з вулиць, авто потрапило під обстріл російських солдатів. Тіло було знайдено 13 березня. Похований у смт. Ворохта (Івано-Франківська область), де проживає його мати.

6 червня 2022 року був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня

27 жовтня 2022 року провулок Московський в Києві перейменували на провулок Павла Лі.

Експонат краєзнавчий. Проїзні документи Київського міського транспорту в колекції бібліотеки

Продовжуємо знайомитися із незвичайною колекцією проїзних документів міського транспорту нашого міста - разових та абонементних квитків (на комунальний та комерційний транспорт), а також місячних проїзних.

Сьомий допис присвячено квиткам вартістю 3 гривні, які діяли протягом 2015-2017 років. Незважаючи на такий короткий період, дизайн щоразу змінювався!

Видатні імена Солом'янського району. Василь Овсієнко

Сьогоднішній допис буде присвячено Василю Овсієнку - дисиденту, політв'язню, публіцисту, історику, хранителю пам'яті про Василя Стуса та інших в'язнів сумління.

8 лютого 2024 року вулиці Білгородську перейменовано на честь Василя Овсієнка. Те, що вулиця на честь Василя Овсієнка з'явилася саме у нашому районі - не випадковість. Василь Овсієнко активно виступав у школах району, у НПУ імені Михайла Драгоманова. Був гостем нашої бібліотеки, виступав зі спогадами про побратимів-дисидентів.

А ще був багаторічним і активним парафіянином церкви Різдва Пресвятої Богородиці в селищі Совки. Саме в ній його і було відспівано 21 липня 2023 року.

Василь Овсієнко. Джерело: Українська правда

Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 року в селі Ставки поблизу міста Радомишля на Житомирщині, в селянській родині. Закінчив школу в рідному селі. Після закінчення 1966 року школи працював у колгоспі, в 1967 р. — літературним працівником районної газети в сел. Народичі Житомирської області. У 1967—1972 рр. навчався на філологічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

Інтенсивно розповсюджував самвидав у середовищі студентів. 1972 допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати VI («київський») випуск журналу «Український вісник», і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Лісового.

З серпня 1972 р. працював учителем української мови та літератури в с. Ташань Переяслав-Хмельницького р-ну Київської області, де написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників», робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.

Заарештований 5 березня 1973 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди у формі розповсюдження літератури самвидаву. 6 грудня 1973 року, разом із Пронюком і Лісовим, засуджений Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.

У мордовських таборах ЖХ-385/19 (сел. Лісне Теньгушевського р-ну Мордовської АРСР) і 17-А (сел. Озерне Зубово-Полянського р-ну) брав участь в акціях протесту. 20 серпня 1976 р. під час «профілактики» в Київському КДБ відмовився від визнання вини.

Звільнившись 5 березня 1977 року, жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував широкі листовні зв'язки з політв'язнями та їхніми родинами.

У вересні 1977 року попереджений про кримінальну відповідальність на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 грудня 1972 р. Подав 7 січня 1978 року заяву до ВВіРу з клопотанням про виїзд із СРСР, не брав участі у виборах. Написав для УГГ матеріали про становище засланців і піднаглядних та перший варіант спогадів «Світло людей».

18 листопада 1978 року був затриманий міліцією у зв'язку з приїздом до нього Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вульгарно вилаяв його і виштовхнув із сільради. Подав на міліціонерів і кадебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого 1 грудня 1978 року було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору — ніби відірвав міліціонерові два ґудзики.

7—8 лютого 1979 року засуджений Радомишльським районним народним судом до 3 років позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Заарештований у залі суду. Його текст «Замість останнього слова» став відомим на Заході. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень Житомирської обл.). Під час ув'язнення відмовився свідчити у справах Левка Лук'яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КДБ.

9 червня 1981 року майор КДБ Чайковський оголосив Овсієнкові про порушення проти нього справи за ч. II ст. 62 і запропонував написати «покаянну» статтю в газету з осудом діяльності УГГ, членом якої він був оголошений з дня зустрічі з Оксаною Мешко. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця кримінального терміну, або — 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання. Засуджений Житомирським обласним судом 23—26 серпня 1981 року.

Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської області разом із Василем Стусом, з 8 грудня 1987 року — у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1988 року Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і звільнений 21 серпня. Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили.

У вересні 1988 року увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської Спілки. 16 липня 1989 року обраний головою Житомирської філії УГС. У листопаді 1989 року — учасник експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. 30 квітня 1990 року призначений секретарем УРП з видавничих справ. З 1 травня 1997 по 29 квітня 2001 — заступник голови Республіканської християнської партії.

З червня 1998 року — координатор програми Харківської правозахисної групи, поповнює електронний архів ХПГ біографічними довідками та інтерв'ю колишніх політв'язнів.

Співголова Українського комітету «Гельсінкі-90». З 1999 року організовує експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох — на місце загибелі тисяч бранців т. зв. «Соловецького етапу»: Леся Курбаса, Миколи Зерова та інших.

Весь цей час збирав інтерв'ю із колишніми дисидентами, писав спогади про них. Залишив численні книги спогадів, зокрема двотомові "Світло людей", спогади про Василя Стуса. Завжди виступав перед школярами та студентами, розповідав про дисидентів.

Василь Овсієнко пішов з життя після важкої хвороби 19 липня 2023 року в Києві. Похований у рідному селі Ставки.

У нашій бібліотеці ви можете ознайомитися із такими книгами Василя Овсієнка:

Інші книги Василя Овсінка: 

• "Життя як покута" 
• "Світло людей"

Некрополі Солом'янського району. Солом'янське кладовище - старе і нове. Некрополь в місцевості Паньківщина (Кучмин яр)

Найбільшим некрополем у Солом'янському районі є Солом'янське кладовище. Їх було два - старе, колишнє і нове, нинішнє.

Перше, Паньківське кладовище було засноване 1832 року. Поселення Солом'янка тоді ще не існувало (виникло у 1850-х роках), але в долині річки Мокра існував хутір Паньківщина, тож кладовище спершу називалося Паньківське.

 

Паньківське (старе Солом'янське) кладовище на плані Києва і околиць 1850-1860-х

Коли 1870 року було відкрито залізничний рух і залізничний вокзал, кладовище опинилося в межах зони відчуження залізниці. Рішення міської думи від 23 березня 1878 року його було ліквідовано. Тож для поховань мешканців Солом'янки було виділено ділянку за околицею поселення. Старі поховання було перенесено на нове кладовище. На місці, де колись існувало Паньківське кладовище - територія поштового терміналу біля Південного вокзалу.

Також на хуторі Паньківщина існував невеличкий некрополь. Про нього майже нічого не знаємо. Фактично, єдиною відомістю про нього є фіксація на плані Києва та околиць 1850-1860-х років. Тож коли воно виникло і коли зникло - наразі невідомо. На наше припущення, не пізніше 1890-х років, коли більш активною стала забудова долини річки Мокра і вулиці Мокрої. Можливо, його ліквідували ще раніше, коли виникло нове Солом'янське кладовище.

Кладовище в долині річки Мокра на плані Києва і околиць 1850-1860-х

Нове кладовище на околиці Солом’янки було засновано 1886 року. З перших же років існувала окрема ділянка для поховань викладачів та учнів Кадетського корпусу, розташованого поблизу.

На відміну від багатьох некрополів міста, тут ніколи не було не лише церкви, а й каплиці.

Солом'янське кладовище стало місцем поховання не лише для мешканців Солом'янки, а й швидко стало одним із міських кладовищ.

Серед інших, тут поховані авіаконструктор Володимир Григор'єв (1883-1922), архітектор Василь Осьмак (1870-1942), вчені Петро Кудрявцев (1868-1940) та Василь Екземплярський (1874-1933), педагогиня Лідія Деполович (1869-1943), математик Євген Дяченко (1896-1954), письменник Олесь Лупій (1938-2022).

На кладовищі існують дві братські могили цивільних киян — загиблих під час оборони Києва у 1941 році і закатованих у ґестапо. З 1943 по 1975 тут ховали учасників Другої світової війни, 1974 року впорядковано братську могилу і споруджено меморіал.

1957 року на кладовищі було поховано пілотів та екіпаж двох літаків, які через помилку диспетчеру зіткнулися біля аеропорту Київ.

У 1980-х роках невеликий шматок кладовища вилучено під забудову, нині на цьому місці суд.

Рішення міської ради від 27 січня 1959 року цвинтар було закрито для масових поховань. 2005 року кладовище відкрите для повторних поховань (поховання в родинну могилу). Стан кладовища - занедбаний.

Збереглося багато старих огорож навколо поховань. Вони виконані в різних стилях. Цікаво, що деякі типи огорож дуже поширені в старих огородженнях сходів, які збереглися в будинках у центральній частині міста. Нижче на фото - різні типи огорож.