Шановні наші читачі, вам сподобалися наші легенди. І для нас це дуже приємно!
Тож ми продовжуємо писати легенди для вас, наші дорогі читачі. А пише їх наш колега, провідний бібліотекар з краєзнавчої роботи, письменник-краєзнавець Олександр Михайлик. Він написав легенди у січні 2025 року, а обробив художньо текст ChatGPT.
Сьогодні хочемо познайомити вас із авторською легендою про князя Володимира Ольгердовича і вікову грушу, що довго нагадувала про його заміський двір.
Легенда про Володимирову грушу
"…почав от тесных улиц к Володимеровой груше, от груши старою дорогою к Жилянским лозам, от лоз на курган Жилянской…"
(З грамоти князя Острозького, виданої 9 вересня 1576 року Михайлівському Золотоверхому монастирю про розмежування земель)
Князь Володимир Ольгердович їхав верхи на білому коні, вдивляючись у простори Київської землі. Вітер розвівав його плащ, сонце висвітлювало суворе, загартоване битвами обличчя. Лише рік тому, 1362 року, він став Київським князем, але вже скільки зроблено! Над Подолом височіє князівський замок, у монетних дворах карбують срібло з його іменем, відроджуються храми та брами.
Київ змінювався. Проїхавши під аркою відновленої Золотої брами, князь ще раз оглянув місто. Біля Софії метушилися майстри, далі на Хрещатій долині тяглися ряди возів — купці привозили товари, а ремісники розбирали деревину для нових будівництв.
— Добре змінюється град Київ, князю, — мовив один із воєвод, що їхав поруч.
— А ще ліпшим буде, — відповів Володимир, стримуючи коня.
Вони вирушили далі Васильківським шляхом. Обабіч дороги з’являлися чагарники, рідкі дерева, далі — широкі луки, що губилися за обрієм. Попереду виднілися пагорби. Князь вдивлявся в них, шукаючи місце для заміського двору. Київ був великим, але йому хотілося мати куточок, де можна відпочити від міської метушні, чути лише шелест вітру й спів птахів.
Нарешті вершники вбрід перейшли Либідь, потім помчали вздовж її притоки, яка колись отримає назву Совка. Попереду височів пагорб, що немов піднімався над долиною, оточений річками та ярами. Володимир пришпорив коня і піднявся на вершину.
Вершники зупинилися. Тиша… Лише дзвін комах у траві, шелест ковили, зрідка пролітає птах.
Князь обвів поглядом місцевість. Пагорб і справді здавався островом: з одного боку Совка, з іншого — глибокі яри, а між ними — вузька перемичка, що могла стати природним захистом.
— Що скажете? — запитав він, звертаючись до почту.
Воєвода спішився, торкнувся землі долонею.
— Місце, мов на долоні Божій, князю. Тут можна стати неприступним.
Володимир кивнув.
— Тут і поставимо мій двір, — мовив він.
Наступного дня закипіла робота. Потяглися вози, у довколишніх гаях тріщали сокири, стовбури падали на землю. Спершу перекопали перемичку, з’єднавши два яри у суцільний рів, поставили частокіл, почали рубати княжий дім. Від того часу пагорб стали називати Володимеркою.
Груша князя
Минали роки. Князь часто приїздив до Володимерки — відпочивав від міської метушні, милувався просторами, слухав тишу. Слуги доглядали за садом, і згодом княжий двір оточили яблуні, сливи, вишні. Але найбільше Володимир любив груші. Він сам брав участь у їх посадці, власними руками утрамбовував землю біля саджанців.
— Дивися, князю, яка в тебе рука легка! — усміхнувся слуга. — Дерево виросте могутнє.
Так і сталося. Минуло три десятиліття, і сад перетворився на пишний гай. Груші щоосені тішили князя солодким урожаєм.
Після смерті Володимира Ольгердовича його син, Олелько, теж жив у Володимерці й насолоджувався затишком батькового двору. Але з часом Київські князі перестали тут мешкати. Володимерка спорожніла. Будівлі занепадали, частокіл руйнувався. З часом вони зникли - дерево зотліло... Усе, що лишилося від княжого маєтку, — здичавілий сад.
Груша, що стала межею
У 1576 році, коли київські монастирі розмежовували свої землі, виїхали представники Михайлівського Золотоверхого монастиря. Вони шукали примітні місця для межових знаків, і тоді на пагорбі, де колись стояла Володимирка, побачили величезну, покручену часом грушу.
 |
| Володимерова груша в уяві ШІ |
— Ось вона, стара княжа груша! — мовив один із них. — Кажуть, це ще князь Володимир посадив.
— То нехай буде позначкою меж, — вирішили вони.
Так у монастирській грамоті з’явився запис: «…почав от тесных улиц к Володимеровой груше, от груши старою дорогою к Жилянским лозам…»
Груша стояла ще багато десятиліть. У 1612 році біля неї заснували село Совки. Перші його жителі ще бачили княже дерево, а коли у 1636 році буря зламала його, місцеві довго згадували велетенську грушу, що самотньо росла на пагорбах.
Забуття і повернення
Минали роки. Совки розросталися, людські хати заполонили схили Володимерки. Про князя і його грушу вже ніхто не пам’ятав. Лише в цій місцевості завжди росли дикі груші, плоди яких любили діти.
Так тривало, аж поки вчені, гортаючи старі документи в бібліотеці імені Вернадського не натрапили на запис про Володимерову грушу. Тоді знову згадали про Володимерку — княжий маєток, що загубився в століттях.
А 2022 року, на місці, де колись стояла Володимирова резиденція - Володимерка і ще століття потому шуміли грушеві дерева, з’явився провулок на честь князя.
Кажуть, якщо добре пошукати, в землі досі можна знайти срібні гроші його часів. А в садках Совок ростуть груші — далекі нащадки княжих дерев.
І якщо в тихий вечір прислухатися до шепоту листя, можна почути ледь чутне іржання коней і кроки князя, що йде берегом Совки, оглядаючи свої землі…
Немає коментарів:
Дописати коментар