Легенди Солом'янські. Тісні вулиці

Шановні наші читачі, вам сподобалися наші легенди. І для нас це дуже приємно!

Тож ми продовжуємо писати легенди для вас, наші дорогі читачі. А пише їх наш колега, провідний бібліотекар з краєзнавчої роботи, письменник-краєзнавець Олександр Михайлик. Він написав легенди у січні 2025 року, а обробив художньо текст ChatGPT.

Сьогодні ми пропонуємо вам легенду про урочище Тісні вулиці. Вона має на меті пояснити походження цієї загадкової назви.

Тісні вулиці на карті 1753 року

Легенда про Тісні вулиці

"При том поведал перед нами, иж, дей, земля Борщовская, к тому манастыру належит, которое завжды з стародавна в спокойном держаню продков его были и он сам ест в певных звечистых границах, то ест почавши от Тесных улиц к груши Володимерове, от груши Старою дорогою к лозам Жилянским, от лоз под курган Жилянский, от кургана к Борщовке, Борщовкою на низ около селища Борщовского у логовину, логовиною до вербья и до дороги Борщовское, дорогою на верх Лыбеди и до гатки, гаткою уверх, в долину Глубокую, з Глубокое долины и старое путище, путищем опять до Тесних же улиц"

(Привілей польського короля Стефана Баторія на підтвердження прав Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря на володіння різними маєтностями, 25 липня 1578 року.)

Там, де нині гамірна Севастопольська площа, де розходяться проспект Повітряних Сил і вулиця Святослава Хороброго, колись усе виглядало зовсім інакше. Не було ані широких асфальтованих вулиць, ані районної адміністрації, ані високих будівель. Лише рідколісся, чагарники та вузькі, ледве протоптані шляхи, що губилися в траві.

Де нині вулиця Волинська, пролягав шлях у Михайлівську Борщагівку, а там, де зараз площа, розбігалися три вузькі дороги. Одна вела на Борщагівку, друга – краєм Жилян, а третя, найменша, тяглася попід ярами, розгалужуючись на кілька менших стежок.

Шляхи ці були давні… Їх проклали ще тоді, коли не існувало ні Жилян, ні Борщагівок, ні хуторів.

Засідка князя

Кажуть, у давнину, ще за княжих часів, з півдня на Київ сунули вороги. Вони розвідали цей шлях і вирішили скористатися ним, аби вдертися в місто. Шлях здавався їм непримітним, таким, з якого можна було б зненацька зайти в місто. Та Київський князь дізнався про підступний задум і вирішив не допустити ворога до міських воріт.

— Тут їх і зустрінемо, — промовив князь, розглядаючи місцевість.

І місце було справді вдало вибране: вузький шлях, що й двом підводам не розминутися, праворуч – глибокі яри, що не давали об’їхати пастку, ліворуч – хащі терену, глоду, шипшини, непрохідні навіть для вершника.

Князь наказав нагнати возів – зо тридцять – і перегородити шлях. Поверх підвод навалили колоди, каміння, гілля.

— Тепер чекатимемо, — наказав він дружинникам, ховаючись у засідці.

Сонце ще не встигло зійти, коли почулося важке тупотіння коней. Ворог сунув, не підозрюючи нічого. Ось передні вершники вперлися у барикаду.

— Що за чортівня?! — загорлав воєвода ворогів.

Вершники спробували зсунути вози, але дарма.

— Ліворуч! — крикнув один.

— Там хащі! Ми не пройдемо!

— Тоді праворуч!

— Яри! Ми попадемо вниз!

І в цю мить із засідки, наче грім серед ясного неба, вихором налетіла князівська дружина.

— Бий ворога! — почувся голос князя, і мечі заграли на сонці.

Князівські воїни врізалися у ворожий стрій, розбиваючи його. Вороги заметушилися. Дехто кинувся назад, та шлях був затісний. Коні спотикалися, воїни зіштовхували один одного. У паніці вороги почали відступати.

— Назад! Назад! Тут тісно, як у пастці!

Деякі падали у яри, де розбивалися об каміння. Інші, намагаючись прорватися крізь хащі, подерлися до крові об терен і глід.

— Тісна вулиця! — лунали розпачливі вигуки.

І ті, що вижили, врешті тікали, не озираючись.

Назва, що залишилася в пам’яті

Минали роки. Ворогів більше не було, але дорога залишалася так само вузькою. І тепер уже не вершники, а підводи щоразу застрягали тут.

— Та що ж це таке! — бурчав візник, який не міг роз’їхатися із зустрічним возом.

— Ох, і тісні тут вулиці… — зітхали люди.

Так і залишилася ця назва в народній пам’яті.

Коли ж у 1578 році монастирі розмежовували свої землі, представники монастиря виїхали на місцевість. Їхали вузьким шляхом, аж раптом попереду показався віз із людьми.

— Куди ж ви? — гукнули вони.

— О, і ви у Тісні вулиці втрапили! — відповіли їм ті.

І так назва "Тісні вулиці" потрапила до офіційної грамоти.

Забуття і нові дороги

Минали століття. Шлях залишався таким же тісним, аж поки в середині XIX століття поруч не з’явився монастирський хутір. Уздовж дороги посадили сади, дорога розширилася, і вже не була такою вузькою. Люди більше не називали її "тісною".

А коли у XX столітті тут проклали широкі міські вулиці, про стару назву вже й не згадували.

Та якщо добре прислухатися, у шумі сучасного міста можна почути відлуння давньої битви: важке тупотіння коней, дзенькіт мечів і розпачливий вигук ворога:

— Тісна вулиця!

І хоча нині там пролягає вулиця Святослава Хороброго, історія цього місця досі живе у камені й землі…