Імена, з якими ми живемо. Вулиця Костянтина Ушинського

Вулиця Ушинського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка. Пролягає від Чоколівського бульвару до Фастівської вулиці. 

Ім’я видатного українського педагога, правника, одного із засновників педагогічної науки та народної школи носить з 1957 року. 

Костянтин Дмитрович Ушинський народився 18 чи 19 лютого 1824 року (за іншими даними – 1823 року). Місце його народження й досі чітко не встановлено: у наукових дослідженнях вказують і с. Богданка Глухівського повіту Чернігівської губернії, і міста Новгород-Сіверський, Охтирку і Тулу. 

Батько, Дмитро Григорович, був дрібномаєтним дворянином. Сім’я не мала великих статків, оскільки Дмитро Ушинський відпустив селян на волю ще до реформи 1861 року. У 1832 році він отримав призначення на суддівство до Новгород-Сіверського, де у невеликій заміській садибі на березі Десни й оселилася родина Ушинських. 

Матір, Любов Степанівна Гусак-Капніст, яка належала до українського шляхетського роду грецького походження та була онукою українського письменника Василя Васильовича Капніста, померла, коли синові було 11 років. Але саме вона пробудила у ньому допитливість, інтерес до читання, прищепила любов до України, української мови й культури. Дошкільне виховання й початкову освіту Костянтин Ушинський отримав під керівництвом матері, яка навчала його вдома за програмою перших двох класів гімназії. І хоча К. Д. Ушинський писав свої праці російською мовою, він належить до плеяди славетних українських педагогів, належить Україні, з якою завжди був кровно і духовно пов’язаний. Ушинський стверджував: «…Я українець: рід наш старовинний, дворянський. Всі родичі, діди, дядьки і батьки були українцями, народилися й поховані в українській землі». 

Після домашнього навчання, Костянтин вступив до Новгород-Сіверської гімназії, яку закінчив у 1840 році. Здобувши середню освіту, Ушинський вступає до Московського університету на юридичний факультет та закінчує його з відзнакою у 1844 році. У цьому ж році Рада університету присудила йому ступінь кандидата юриспруденції. 

У 1846 році він стає виконуючим обов’язки професора камеральних наук кафедри енциклопедії законознавства, державного права і науки фінансів в Демидівському ліцеї в Ярославлі. Але відмінність в педагогічних поглядах з керівництвом ліцею призвела до відставки Костянтина Дмитровича в 1849 році. Скрутне матеріальне становище змусило його погодитися на посаду дрібного урядовця в одному з департаментів Міністерства внутрішніх справ у Петербурзі (1849-1855). Але його звільнили за критику свого керівника, відомого українофоба Д. А. Толстого. 

В 1851 році Костянтин Дмитрович одружився з подругою дитинства Надією Семенівною Дорошенко. В 1852 році у пари з’явився первісток Павло, потім дочки Віра і Надія і сини Костянтин і Володимир. А через декілька років народжується шоста дитина – дочка Ольга, яка згодом стала художницею. 

У 1854 році Костянтин Дмитрович влаштувався викладачем, а пізніше й інспектором Гатчинського сирітського інституту та паралельно співпрацював з журналом «Библиотека для чтения» (1854-1856 рр.). Саме тут він долучився до практичної педагогічної діяльності й розробки основних проблем педагогічної науки. 

Педагогічні знахідки були настільки оригінальними, що у 1859 році Костянтин Дмитрович був запрошений на роботу до Смольного інституту шляхетних дівчат на посаду інспектора. Долаючи перешкоди влади, педагог перетворив інститут у пристойний навчально-виховний заклад, запропонувавши новий навчальний план, додатковий дворічний педагогічний клас, залучивши до роботи талановитих педагогів. У ці роки Костянтин Дмитрович продовжував вести активну літературну й громадську діяльність: склав хрестоматію «Дитячий світ», редагував «Журнал Министерства народного просвещения». 

Яскрава освітня діяльність педагога викликала протидію консерваторів, наслідком якої став політичний донос. У 1862 році К. Д. Ушинський був вимушений залишити місце редактора і роботу в інституті. Костянтина Дмитровича з сім’єю відправили у вимушене відрядження до Швейцарії начебто для вивчення постановки шкільної освіти та поліпшення стану свого здоров’я. 

Саме там Костянтин Дмитрович познайомився з Миколою Івановичем Пироговим, старанно та критично вивчав роботу жіночих навчальних закладів, дитячих садків, притулків. Найдовше він перебував у Швейцарії, але відвідав і школи Німеччини, Франції, Бельгії та Італії. У ці роки він пише книгу «Рідне слово, статтю «Педагогічна подорож до Швейцарії», готує до друку два томи фундаментальної праці «Людина як предмет виховання», збирає матеріал до третього тому цього унікального твору тощо. 

У 1867 році Костянтин Дмитрович повертається до Росії та починає працювати над третім томом наукової роботи «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології». Закінчити його він не встиг, на жаль. внаслідок перевтоми стан його здоров'я значно погіршився. У травні 1868 року класик української педагогіки поїхав до Криму на лікування, але доїхав лише до Києва та був змушений повернутися на старий хутір Богданку, де пробув усе літо.

Невдовзі родину спіткало тяжке горе – на полюванні у Воронежі трагічно загинув старший син педагога – вісімнадцятирічний Павло. Після трагічної смерті сина Павла Ушинські купили будиночок у Києві на вулиці Тарасівській поблизу Київського університету. Дружина Костянтина Дмитровича Надія Семенівна багато зробила для того, щоб відкрити початкову школу на хуторі Богданка, допомагала селянським дітям отримати вищу освіту. У жовтні 1870 року Ушинський за наполяганням лікарів разом з синами Володимиром та Костянтином і своїм секретарем О. Ф. Фролковим виїхав до Криму на ще одне лікування. Але у дорозі він застудився, захворів на запалення легенів і зупинився в Одесі у готелі «Отель дю Норд». Через кілька днів до Одеси приїхали дружина Надія Семенівна і доньки Костянтина Дмитровича Віра та Надія, а також дружина його старшого брата Олександра. Ушинський почував себе дуже погано, але не звертався до лікаря. В останні дні він активно правив рукопис третього тому «Педагогічної антропології». Пізно вночі, коли вся сім'я відпочивала, Костянтин Дмитрович Ушинський у черговий раз сів у крісло за письмовий стіл і взявся правити рукопис «Педагогічної антропології». 

Костянтин Ушинський помер на сорок сьомому році життя о другій годині ночі 23 (за іншими даними, 24) грудня 1870 року за письмовим столом. 

28 грудня 1870 року (9 січня 1871 року) труну з тілом К. Ушинського перевезли до Києва, згідно з його

заповітом. Поховали видатного педагога у некрополі Видубицького чоловічого монастиря. Поруч із ним згодом поховали і його дружину Надію Семенівну та онуку Олену. У 1936 році ці могили, як і багато інших, було знищено і через них прокладено асфальтову алею. На могилі Костянтина Ушинського встановлено мармурову плиту з епітафією, автором якої був Павло Тичина. 

Серед учителів Російської імперії популярність К. Д. Ушинського була дуже великою. Не випадково його називали «учителем учителів». На його ідеях будувалася й розвивалася педагогіка не тільки українська й російська, але й багатьох країн. 

Недовгим, але яскравим був життєвий шлях цієї людини, яка залишила творчу спадщину, що переживе віки. На ідеях «учителя учителів» ґрунтується сучасна, в тому числі й українська, педагогіка.

Він став основоположником, творцем глибокої, стрункої педагогічної системи, забезпечивши таким чином високий науковий злет і світову славу української педагогіки в усіх її основних напрямках - у галузі новітньої дидактики й теорії виховання, школознавства й підручникознавства, педагогічної антропології, українознавства, підготовки учительських кадрів. 

Основне завдання освіти й виховання, за Костянтином Ушинським, полягає у формуванні розвиненої людини на засадах народності. 

Основні засади педагогіки К. Д Ушинського: 

✵ виховання має бути народним, тобто охоплювати все підростаюче покоління народу в порядку обов'язкового навчання; 

✵ справою виховання повинен керувати сам народ; 

✵ виховання має давати дітям реальну освіту і водночас розвивати їхні розумові здібності, з тим щоб набуті знання були пов'язані з життям і спрямовані на загальнонародне благо; 

✵ провідне місце у формуванні людини мусить займати рідна мова навчання — і як джерело знань, і як скарбниця народу; 

✵ мета виховання — формування високоморальної людини; 

✵ жінці має бути забезпечене виховання і освіта нарівні з чоловіком.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»