Історія Солом'янського району на сторінках газет - від 1890-х років до нашого часу. Приєднання Солом'янки, 1910

Наступна публікація у нашій постійній рубриці, присвяченій історії району на сторінках газет - замітки "Присоединение Соломенки к городу газеті "Киевская мьісль" за 1910 рік, №126.

Оригінали зберігаються у газетному фонді Національної бібліотеки України ім. Вернадського.

Історія Солом'янського району в фотографіях. Залізничники, 1930-і-1970-і роки

У фондах Центральної бібліотеки Солом'янки імені Григорія Сковороди зберігаються унікальні великоформатні фотографії на залізничну тематику. На частині з них - локомотиви, на більшості - залізничники (машиністи, сигналісти, робітники).

Ці фото початково були у фондах музею історії Залізничного району. Після ліквідації музею на початку 1990-х їх передали у нашу бібліотеку.

Протягом осені 2024 року їх оцифровано. Усі фото публікуються вперше. Вони є цінними джерелами для дослідження історії нашого району.

Зустрічаймо зиму захопливими прогулянками столицею

Управління туризму та промоцій Київської міської державної адміністрації та Київський центр розвитку туризму запрошують на чотири безоплатних екскурсії містом цими вихідними. Одна з прогулянок триватиме в супроводі перекладача жестової мови.

Зважаючи на дуже великий попит та обмежену кількість місць під час дії воєнного стану, реєстрація є обов’язковою для кожного учасника окремо.

Екскурсія «Київ хрещатий»

Познайомтеся із головною вулицею столиці, її видатними об'єктами, довідайтеся про відомих особистостей, які свого часу жили на Хрещатику й відігравали важливу роль у розвитку Києва та його центральної вулиці зокрема.

Маршрут: Бессарабська площа → вул. Хрещатик → Майдан Незалежності.

Місце зустрічі вказано в анкеті.

30 листопада, субота, 12:00.

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/zr8DokF2wK14F6A1A

Екскурсія «Таємниці града Володимира»

Під час прогулянки екскурсанти дізнаються про розбудову Києва, будівництво оборонних споруд князем Володимиром та зведення першого кам’яного храму Київської держави – Десятинної церкви.

Маршрут: Львівська площа → вул. Велика Житомирська → вул. Володимирська → Десятинний провулок → Старокиївська гора → вул. Десятинна → Михайлівська площа.

Місце зустрічі вказано в анкеті.

30 листопада, субота, 17:00.

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/Q1nUVngDnL1XBvAx9

Екскурсія «Прогулянка театральним Києвом»

Ви дізнаєтеся, як і коли виникли театральні традиції Києва, про перші театри, їхніх корифеїв і сучасних майстрів сцени.

Маршрут: Національна опера України ім. Т. Г. Шевченка → вул. Б. Хмельницького → Національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки → Будинок із зіркою → вул. Лютеранська → вул. М. Заньковецької → Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка.

Місце зустрічі вказано в анкеті.

1 грудня, неділя, 12:00.

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/GGcGLTwhvFq2h3gX8

Екскурсія «Старим Подолом» (для людей із порушеннями слуху).

Ви прогуляєтеся знаменитою вулицею Петра Сагайдачного, довідаєтеся, як змінювався Поділ від початку розбудови до сьогодення, познайомитеся з його унікальними з погляду історії та архітектури об’єктами, серед яких – найстаріший будинок Києва, Аптека-музей, Києво-Могилянська академія (заснована 400 років тому) та старовинні храми.

Екскурсія триватиме в супроводі перекладача жестової мови.

Маршрут: Станція метро «Контрактова площа» → Церква Миколи Притиска → Аптека-музей на Подолі → Церква Успіння Богородиці Пирогощої → Контрактовий будинок → Церква Покрови Пресвятої Богородиці → Садиба родини Балабух → Поштова площа.

Місце зустрічі вказано в анкеті.

1 грудня, неділя, 12:00.

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/esPZrgCn5o6fuw5NA

Ознайомтеся, будь ласка, з правилами безпеки під час дії воєнного стану:

• у разі повітряної тривоги за маршрутом передбачені діючі укриття, кожен учасник екскурсії заради своєї безпеки повинен слухати вказівки гіда
• у разі ворожих обстрілів заради безпеки екскурсантів та гіда, Управління та Київський центр розвитку туризму залишають за собою право скасувати захід.

Експонат краєзнавчий. Проїзні документи Київського міського транспорту в колекції бібліотеки

Сьогодні ми продовжуємо знайомитися із незвичайною колекцією проїзних документів міського транспорту нашого міста - разових та абонементних квитків (на комунальний та комерційний транспорт), а також місячних проїзних.

Четвертий допис - абонементні квитки на проїзд у міському транспорті Києва вартістю 50 копійок періоду 2005-2008 років, а також унікальний квиток вартістю 1 гривню, розрахований на 2 поїздки, бл.2005-2006 років. Передостанні три (фіолетовий, зелений, червоний) діяли до 2008 року, поки вартість проїзду не було підвищено до 1 гривні 50 копійок.

Вулиця Олекси Тихого

Із циклу "Прочитання вулиць"

Вулиця Олекси Тихого. Фото О. Михайлика

Сучасна назва (з 2019): вулиця Олекси Тихого

Підстава для перейменування: на честь на честь українського правозахисника, мовознавця та політв'язня Олекси Тихого

Рішення Київської міської ради: від 14 листопада 2019 року № 216/7789 «Про перейменування вулиці у Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Казенні дачі, Грушки

Розташування: пролягає від Борщагівської вулиці до вулиці Миколи Василенка

Попередня назва (1955-2019): Виборзька

Первинна назва (Кінець XIX ст.-1955): 4-та Дачна

Олекса (Олексій) Іва́нович Ти́хий (27 січня 1927, хутір Іжевка, Костянтинівський район, Артемівська округа, Україна — 6 травня 1984, тюремна лікарня у м. Перм, росія) — український дисидент, правозахисник, учитель, мовознавець-аматор, член-засновник Української гельсінської групи. 

Виступав на захист української мови і проти зросійщення Донбасу. 

Народився у селянській родині поблизу міста Костянтинівка на Донеччині.

Закінчив філософський факультет Московського університету.

У 1948 році вперше засуджений військовим трибуналом Сталінської (тепер Донецької) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал Міністерства внутрішніх справ Українського округу замінив покарання на умовне.

У 1950-1953 роках працював учителем  у Новокостянтинівській семирічній школі Приазовського району Запорізької області. У 1953-1954 роках працював учителем історії у селі Рубці. У 1954-1955 роках - вчитель історії в Олексієвській середній школі Костянтинівського району, у 1955-1957 рр. - завуч Олексієво-Дружківської середньої школи робітничої молоді.

Заарештований у лютому 1957 року за листа, надісланого до ВР УРСР із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину та проти зросійщення Донбасу. 18 квітня 1957 року на закритому засіданні Сталінського обласного суду засуджений на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Термін покарання відбував у потьминських таборах і Володимирській тюрмі.

Після звільнення 15 лютого 1964 року Тихий, не маючи можливості працювати вчителем за фахом (історія, суспільствознавство), працював вчителем математики (викладав також фізику, астрономію і англійську мову). Водночас здійснював роботу з укладання книги «Мова-народ» (про роль мови у житті народу) і словника покручів української мови, розробив «метод навчання без школи» (за домашніми завданнями). У своїх публіцистичних творах виступав за відродження української мови та національної культури на Донеччині.

У січні 1972 року Тихий надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973 року — до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний донецький край». У 1974 року написав нарис «Сільські проблеми», в яких виступив проти процесу русифікації та на захист української мови. 

У листопаді 1976 року Олекса Тихий разом з М. Руденком, О. Мешко, П. Григоренком, Л. Лук'яненком, О. Бердником та іншими виступив членом-засновником Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписав перші документи УГГ - «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандум № 1».

Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його другого арешту на початку лютого 1977 року. Справу Тихого було об'єднано зі справою Голови УГГ, колишнього секретаря парткому Спілки письменників України Миколи Руденка. У червні-липні 1977 року під час судового процесу в м. Дружківка (Донецької області) Олексія Тихого було звинувачено в «антирадянській агітації і пропаганді» та у «незаконному зберіганні зброї» (було підкинуто гвинтівку). 

21 липня 1977 року оголошено вирок: 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Суд визнав його «винятково небезпечним рецидивістом». Місцем покарання був табір особливого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка в Мордовії, звідки його етапували до лікарні в м. Нижній Тагіл.

На захист Тихого виступила організація "Міжнародна амністія", а також визначні правозахисники.

У березні 1980 року Тихого перевели у табір особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино (Чусовський район Пермської області, Росія). Кілька разів оголошував голодування (найдовше — 52 дні). З 1981 року тяжко хворів. Помер 6 травня 1984 року в тюремній лікарні Пермі.

19 листопада 1989 року тлінні останки Олекси Тихого, Василя Стуса та Юрія Литвина було перевезено з Пермі та Пермської області й перепоховано на Байковому кладовищі в Києві.

Вулиця Братів Зерових

Із циклу "Прочитання вулиць"

Вулиця Братів Зерових. Фото О. Михайлика

Сучасна назва (з 2016): вулиця Братів Зерових

Підстава для перейменування: на честь братів Зерових: поета і літературознавця Миколи Зерова, поета і перекладача Михайла Зерова (псевдонім Михайло Орест) та ботаніка Дмитра Зерова

Розпорядження Київського міського голови: від 19 лютого 2016 року № 125/1 «Про перейменування бульвару, вулиць, площі та провулків у місті Києві»

Місцевість: Олександрівська слобідка

Розташування: пролягає від провулку Максима Кривоноса до проспекту Валерія Лобановського

Попередня назва (1955-2016): Червонопартизанська

Первинна назва (не пізніше 1912-1955): Садова

Микола Зеров

Микола Костянтинович Зеров (26 квітня 1890, Зіньків, Полтавщина — розстріляний 3 листопада 1937, урочище Сандармох, росія) — видатний український поет, літературознавець, перекладач, літературний критик, полеміст, професор, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми та перекладач античної поезії. Представник "розстріляного відродження". 

Народився у родині педагога Костянтина Зерова. Навчався у Охтирській, а також у Першій Київській гімназіях. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. 1912 року з'явилися друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада». 

З 1914 року за наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначено викладачем «давніх мов» до Златопільської чоловічої гімназії, а з жовтня 1916 року — ще й Златопільської жіночої гімназії. З 1917 року Зеров учителює в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та викладає латину. У 1918–1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року). 

1920 року Миколу Зерова запрошують на роботу до Баришівської соціально-економічної школи, де він працює близько трьох років. Усі вірші його збірки «Камена» (1924) написано саме тут. Також у Баришівці Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань. З осені 1923 року — професор Київського інституту народної освіти.

1923 року до Києва повернулося чимало письменників. Серед них вирізнялася літературна група, що її стали називати неокласиками, одним з її лідерів був Зеров. Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. 

На початку 1930-х йому фактично заборонили творчу діяльність. 1934 року зеров переїздить до Москви після смерті 10-річного сина.

Уночі проти 28 квітня 1935 року Зерова заарештовано під Москвою. 20 травня його доправлено до Києва для слідства. Зерова звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.

1936 року засуджено до 10-річного ув'язнення у виправно-трудових таборах. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну працю над українською версією «Енеїди» Вергілія. (Рукопис цього перекладу пропав або був знищений). 

9 жовтня 1937 рішенням особливої трійки УНКВС по Ленінградській області «засуджений» до розстрілу. Зерова разом з багатьма іншими представниками української культури розстріляно в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року. Реабілітований посмертно 1958 року.

Символічна могила Миколи Зерова знаходиться на Лук'янівському кладовищі в Києві (ділянка 12) разом зі справжньою могилою його сина — Котика (Констянтина) Зерова.

Дмитро Зеров

Дмитро Костянтинович Зеров (20 вересня 1895, Зіньків — 20 грудня 1971, Київ) — український ботанік. Академік АН УРСР. Заслужений діяч науки УРСР. Лавреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки. 

Народився в родині педагога Костянтина Зерова. 1922 року закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету. Викладав у ньому. 1931 року Зерова затверджено на посадах старшого наукового співробітника та завідувача відділу біології Інституту ботаніки АН УРСР. 1933 року очолив кафедру нижчих рослин у Київському університеті, якою керував до 1957 року.

15 січня 1936 року Зеров здобув учене звання професора, а 20 червня 1937 року успішно захистив докторську дисертацію на тему «Болота УРСР. Рослинність і стратиграфія». 1939 року Зерова обрано членом-кореспондентом АН УРСР.

30 червня 1948 року обрано академіком АН УРСР (спеціальність — ботаніка).

У 1946–1963 роках керував Інститутом ботаніки АН УРСР. Від 1960 року дослідник очолював спорово-пилкову лабораторію, а від травня 1963 року — відділ історії флори та палеоботаніки в Інституті ботаніки АН УРСР.

Помер 20 грудня 1971 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. 

Михайло Зеров

Михайло Костянтинович Зеров (псевдонім Миха́йло О́рест) (27 листопада 1901, Зіньків — 12 березня 1963, Аугсбург) — український поет, перекладач, педагог, філософ.

Народився в родині педагога Костянтина Зерова. Закінчив Київський інститут народної освіти і працював вчителем у різних містах. Від 1924 року жив у Києві. За радянського режиму був двічі арештований, репресований, відбув чотири роки ув'язнення в концтаборах. Перед війною термін ув'язнення збіг. Під час війни 1941 року потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім Львові (до 1944 року перебував у Львові), потім у таборі біженців в Ауґсбурґу. Від 1944 року до смерті жив і творив у Німеччині. Заснував і керував Інститутом літератури в Мюнхені.

Окрім оригінальної творчості, займався редакторською роботою. Підготував до друку твори брата Миколи Зерова «Sonnetarium» (1948), «Catalepton» (1952), «Corollarium» (1958), поезії Павла Филиповича, збірник спогадів про неокласиків «Безсмертні» (1963).

Помер 12 березня 1963 року в Ауґсбурзі. Прах поета перевезено в Україну і перепоховано на Байковому кладовищі в Києві поруч з Дмитром Зеровим.

19 лютого 2016 року вулицю Червонопартизанську в Солом’янському районі перейменовано на честь Братів Зерових.

Видатні імена Солом'янського району. Дмитро Яблонський

Видатний український архітектор Дмитро Яблонський, молодший брат художниць Тетяни та Олени Яблонських, тривалий час мешкав у нашому районі - з 1959 і до смерті в 2001 році його адресою був будинок на вулиці Олексіївській, 10-12. Цікаво, що він же був... автором проєкту будинку.

Ми згадаємо основні етапи життя видатного архітектора, а також його основні роботи - в місті, країні. І нашому районі.

Згадати про Дмитра Яблонського важливо, адже на жаль, немає вулиці на честь архітектора, будинок, де він жив, не позначений меморіальною дошкою.

Дмитро Яблонський народився 28 вересня 1921 року в Смоленську (росія), в родині художника, графіка і викладача словесності Нила Олександровича і Віри Георгіївни Яблонських. З 1928 року сім'я Яблонських жила в Одесі, у 1930 році потрапила до Кам'янця-Подільського. Яблонські здійснили невдалу спробу перейти кордон, після цього переїхали в Луганськ.

1938 року розпочався київський період життя Дмитра Яблонського.

У 1938–1946 роках він навчався на архітектурному факультеті Київського державного художнього інституту (курс Володимира Заболотного), по закінченні якого отримав спеціальність архітектора-художника. Протягом 1946–1949 років він був молодшим науковим співробітником Інституту архітектури споруд Академії архітектури УРСР, очолюваної Заболотним. У 1952 Дмитра Яблонського прийняли до Спілки радянських архітекторів УРСР.

У 1953 році Дмитро Яблонський закінчив аспірантуру Академії архітектури УРСР, де навчався протягом 1949–1952 рр. Кандидат архітектури (1953) — дисертація на тему «Портали української архітектури XVII–XVIII ст.» (науковий керівник В. Заболотний). На основі матеріалів дисертації (тему було відхилено і до захисту не допущено; захистив дисертацію на тему "Ротонди Козакова") підготував монографію «Порталы в украинской архитектуре» (1955), присвячену шедеврам українського бароко, але через підозру радянських ідеологіних працівників у «націоналізмі» майже весь видрукований наклад було знищено, вціліло лише декілька примірників. Лише нещодавно книгу перевидано. 

У 1952–1956 Дмитро Яблонський працював у Інституті архітектури споруд молодшим науковим співробітником. Протягом 1953–1954 і з 1956 року викладав на кафедрі архітектурного проєктування Київського державного художнього інституту. В 1954–1955 рр. архітектор працював над проєктом комплексу великоблочних будівель у м. Жданові (нині м. Маріуполь Донецької області). Також у ці роки він створив уніфіковану серію секцій, затверджену Держбудом СРСР, для проєктування житлових комплексів. У 1955–1956 рр. розробив серію уніфікованих нежитлових споруд з великих бетонних блоків, що була затверджена Держбудом УРСР. Співавтор книги «Жилые дома из крупных бетонных блоков» (К., 1959).

З 1963 по 1992 рік Дмитро Яблонський працював у Зональному науково-дослідному і проектному інституті типового і експериментального проектування житла та громадських будівель «КиївЗНДІЕП» начальником відділу, заступником директора з наукової роботи, головним науковим співробітником.

У 1974 р. йому присвоєно вчений ступінь доктора архітектури (дисертація на тему «Кількісні методи вирішення завдань типології житла»). Займався розробкою нормативної бази державного житлового будівництва.

Дмитро Яблонський використав набуті знання, коли наприкінці 1980-х років до вітчизняної будівної практики повернулася можливість проєктувати сакральні будівлі. Брав активну участь у теоретичному осмисленні та реальному втіленні традиційних мотивів українського християнського зодчества. У 1990–1991 роках звів перший після тривалої перерви православний храм у Києві (церкву Входу Господнього до Єрусалима).

Один з ініціаторів відродження Академії архітектури України. У 1992 Дмитро Яблонський був обраний дійсним членом і головним ученим секретарем Академії архітектури України.

Помер Дмитро Яблонський 16 вересня 2001 року в Києві, не доживши двох тижнів до 80-річчя, похований на Байковому цвинтарі.

Будинок № 10-12 на вулиці Олексіївській складається з двох зблокованих житлових будинків на 36 квартир кожен. Його спорудили за експериментальним безкаркасним проєктом 4-36, розробленим у Академії будівництва та архітектури УРСР спільно з відділом типового проектування Київпроекту (архітектори Віктор Єлізаров та Дмитро Яблонський).

Цікаво, що поряд, на вулиці Олексіївській, 14, у 1963–1964 роках за проєктом 1-60 спорудили експериментальний 58-квартирний п’ятиповерховий великопанельний будинок із поперечними опорними стінами. Проект розробив Науково-дослідний інститут експериментального проектування. Керівник проєкту — архітектор В. Єлізаров, архітектори — Д. Яблонський, В. Єжов, В. Дьоміна, В. Корольов, Е. Сичевський.

У 1990-х роках за проєктами архітектора споруджено ряд храмів: 

• Храм-хрещальня на проспекту Миру в Києві, 1993–1994 (разом з І. Малаковою)
• Храм Різдва Богородиці у храмовому комплексі Різдва Христового на Березняках (Київ), 1998–2000.
• Собор Георгія Побідоносця (Макіївка), з 1993 року.
• Храм Різдва Богородиці (Віта-Поштова).
• Храм Св. Іоанна Богослова (Тернівка).
• Храм Покрови Пресвятої Богородиці (Боярка)

Вшанування пам’яті Олега Тарахкала, Героя України та кавалера ордена «За мужність»

На будівлі Київська митниця, що на бульварі Вацлава Гавела у Солом'янському районі, вшанували пам’ять Олега Тарахкала, Героя України та кавалера ордена «За мужність».

Його карʼєра в Київській митниці розпочалася у листопаді 2005 року з посади інспектора відділу охорони митних обʼєктів служби митної варти та боротьби з контрабандою. Вже з березня 2012 він зосередився на боротьбі з незаконним переміщенням наркотиків та зброї через митний кордон України. А про зброю він знав все, адже за плечима Олег мав Одеський інститут сухопутних військ, де у 1997 році отримав спеціальність «бойове застосування мотострілецьких підрозділів», офіцер військового управління тактичного рівня.

Олег народився 04 червня 1976 року в селі Красносілка на Вінничині. З дитинства виявляв жагу до знань, був відмінником у школі, займався гірьовим спортом. Згодом, вже будучі курсантом, став кандидатом в майстри спорту та виконав нормативи майстра спорту.

Кадровий військовий тактичного рівня обрав шлях військової служби українському народові. У 1993-1997 роках навчався в Одеському інституті Сухопутних військ. Після навчання до 2003 року проходив службу на Закарпатті у механізованому і танковому підрозділах 128 механізованої дивізії, яка згодом реорганізувалась у відому гірсько-штурмову бригаду ЗСУ.

У 2000 році був одним із тих, хто творили україно-польський миротворчий батальйон. Служив заступником командира роти, вишколював особий склад, який у подальшому виконував миротворчі завдання в Косово у складі контингент NATO. Сьогодні традиції цього батальйону продовжує Литовсько-українська бригада імені Великого гетьмана Костянтина Острозького.

Учасник Революції Гідності. В серпні 2014 року пішов добровольцем на війну та згодом став командиром роти батальйону особливого призначення Національної гвардії України, що формувався у Вінниці. Рота Нацгвардії під командуванням Олега, разом із підрозділом 80-ї бригади ЗСУ несла службу на 32-у блокпосту у Луганській області, на так званій трасі «Бахмутка». Кілька тижнів блок-пост перебував в повному оточенні ворога, але з боями хлопці вирвались. Під час боїв Олег з позивним «ТОЛ» отримав важке осколкове поранення. Осколок, що пройшов по дотичній серця так і залишився в грудній клітці.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеню (від 25.03.2014). Перебував на лікуванні. Продовжив нести службу в батальйоні особливого призначення Національної Гвардії України. Демобілізувався. Після демобілізації продовжив нести службу у Київській митниці у відділі боротьби з незаконним переміщенням наркотиків та зброї управління аналізу ризиків та протидії митним правопорушенням Київської міської митниці ДФС. Мав спеціальне звання радника митної служби III рангу. П’ятнадцять років Олег Тарахкало прослужив на Київській митниці, був надійним товаришем та принциповою і чесною людиною. Згодом вийшов на заслужену військову пенсію.

У цивільному житті здобув ще дві вищі освіти: у Київському університеті економіки і права КРОК та Університеті фінансів та митної справи.

Попри II групу інвалідності, в лютому 2022 року знов став до строю. Знову доброволець. Спершу у ДФТГ «Т-2» в Голосіївському районі Києва, а згодом командир групи спеціального призначення в 11-й роті, яку було розгорнуто в батальйон в складі 112 ОБр ТрО ЗСУ.

Учасник боїв за звільнення Київщини від окупантів. Далі, згідно з бойовим розпорядженням відбув виконувати бойове завдання на Харківщину, зупиняти окупантів на теренах Луганської та Донецької областей. 13 квітня 2022 року під Боровою на Харківщині загинув в нерівному бою з противником. Тривалий час вважався зниклим безвісти. Лише після звільнення Харківщини тіло його було віднайдено і опізнано дружиною, та підтверджено експертизою ДНК.

Тарахкало Олег Леонідович був одруженим та мав двох неповнолітніх синів. Зараз старшому, Нікіті, 16 років, а Юрію - 12 років. В рідному селі залишилися батьки Олега: Леонід Михайлович та Людмила Миколаївна. Володимир, рідний брат Олега, зараз служить в ЗСУ.

Олег йшов по життю з гаслом: «Україна понад усе! І сім’я попереду». Справжній патріот своєї країни, готовий був пожертвувати своїм життям в боротьбі з лютим ворогом заради визволення своєї Батьківщини, життя своїх побратимів та родини, не замислюючись, це чітко прочитувалося в його погляді ще з 2014 року.

Указом президента України №647/2023 29 вересня 2023 року, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка" ТАРАХКАЛУ Олегу Леонідовичу – капітану.

Памʼятаємо…

Храми Солом'янського району. Церква Преображення Господнього на Караваєвих дачах

Однією із найменш відомих храмів, що існували в нашому районі, є церква Преображення Господнього в селищі Караваєві дачі.

Кількість населення Караваєвих дач на початку 20 століття стрімко зростала. Мешканці селища клопоталися щодо виділення земельної ділянки для будівництва власної церкви - найближча була на Шулявці. Землю виділили у садибі № 143 на вулиці Борщагівській, яка належала Ользі Караваєвій-Колчак, доньці професора Володимира Караваєва.

На початку 1910-х тут побудували невелику дерев’яну церкву з присвятою Преображення Господнього. 1921 року радянська влада зареєструвала парафію. Та вже 1931 року, під приводом запланованого будівництва поряд геологорозвідувального технікуму, церкву закрили й невдовзі знищили. Нині на місці храму — Індустріальний шляхопровід.

Метричні книги церкви за 1918-1919 роки зберігаються у фондах ЦДІАК України, фонд 127 опис 1080 справа 497.

На жаль, зображення церкви наразі невідомі.

Церква на топографічному плані Києва 1925 року

Лекція "Церква св. Димитрія Солунського в Жилянах"

В нашій бібліотеці триває новий цикл лекцій "Храми Солом'янського району". Провідний бібліотекар з краєзнавчої роботи, краєзнавець Олександр Михайлик вже готує для вас нову розповідь.

Присвячено другу лекцію циклу буде церкві св. Димитрія Солунського в Жилянах. Це надзвичайно цікавий храм! Адже саме він тривалий час був найдавнішою дерев'яною церквою в місті! А перший храм у селищі існував ще з 1715 року. А історія про те, як одну із попередниць храму спалила блискавка, закарбована у праці видатного історика Лаврентія Похилевича із документальною точністю!

Про долю храму у радянський час - нетривале закриття, потім відновлення діяльності у 1941 році і подальшу історію, коли храм більше не закривався. І про сучасну церкву, четверту за ліком в Жилянах, яка, хоч це і майже непомітно, є копією старого храму!

Чекаємо на вас в бібліотеці в середу 27 листопада о 17:30 за адресою: вул. Освіти, 14а. До зустрічі!

Історія Солом'янського району на сторінках газет - від 1890-х років до нашого часу. До утворення міста Олександрія, 1909

Наступна публікація у нашій постійній рубриці, присвяченій історії району на сторінках газет - замітки у газеті "Киевская мьісль" за 1909 рік (номери 166, 167, 171, 175, 189, 300, 311, 312, 318, 319, 321, 333) "До утворення міста Олександрія". Йдеться про невдалу спробу утворити з Солом'янки та прилеглих місцин місто Олександрія.

Оригінали зберігаються у газетному фонді Національної бібліотеки України ім. Вернадського.

Історія Солом'янського району в фотографіях. Чоколівка і Першотравневий масив на фото 1950-1970-х

У колекції нашої бібліотеки зберігається великий масив оригіналів та копій фотографій Солом'янського району 1920-х-1980-х років. Ми почали оцифрувати фото і плануємо поступово опублікувати найцікавіші з них.

Сьогодні пропонуємо переглянути унікальні фото 1950-х-1960-х, на яких зафіксовано переважно Чоколівку і сусідній Першотравневий масив. Усі фото оприлюднюються вперше.

Нині частина проспекту Повітряних Сил, район перетину з вулицею Донецькою. Фото ще у 1980-х або раніше покладене у паперову рамку і підписане

Між Севастопольською площею та вулицею Смілянською

Будинок на вулиці Сергія Берегового

Будинки на вулиці Сергія Берегового

Першотравневий масив

Школа №149 на Першотравневому масиві

Відкриття пам'ятника Миколі Стражеску. 23 травня 1978

Експонат краєзнавчий. Проїзні документи Київського міського транспорту в колекції бібліотеки

Сьогодні продовжуємо знайомитися із незвичайною колекцією проїзних документів міського транспорту нашого міста - разових та абонементних квитків (на комунальний та комерційний транспорт), а також місячних проїзних.

Третій допис - абонементні квитки на проїзд у міському транспорті Києва вартістю 50 копійок періоду 2003-2005 років.