Легенди Солом'янські. Там, де дзвони відливали

Наша наступна легенда присвячена давньому заводу з відливу дзвонів, який у давнину існував поблизу селища Совки.

Цю легенду для вас написав наш колега, краєзнавець Олександр Михайлик. Її трішки обробив чат GPT. Написано легенду в лютому 2025 року.

Десь тут знайшли уламки дзвонів...

Там, де дзвони відливали

"Наприкінці XVIII ст. знайдено в урочищі Троянівщині 13 пуд. міді в 32 шматках, за складом якої і за місцевістю спеціалісти визначили, що там де мідь відшукали, був у старовину заводу дзвонів."

(Лаврентій Похилевич, «Повіт Київський і Радомисльський»)

Дворянин пан Козаківський любив околиці Совок. Глибокі яри, тиха річка Совка, гаї, в яких гомоніли птахи, а головне – спокій. Лише зрідка порушував тишу селянський віз чи спів півня.

Він заснував свій маленький хутірець - поставив тут невеликий будинок і почав господарювати. Він не мав родини, жив сам, лише мав візника. А куховарити наймав когось із селянок. Одного дня він найняв селян виорати землю під город. Коли робітники пішли на обід, він вирішив оглянути ще неораний куток.

Раптом його увагу привернуло заглиблення в землі.

— Що воно тут таке? — пробурмотів він, взявши лопату.

Кілька хвилин копав, і раптом лопата дзенькнула об щось тверде.

— Камінь? — майнуло в думках.

Але ні. Він заглибився і витягнув великий шмат міді. Поверхня блищала на сонці – було видно, що це - витвір людських рук.

Він заходився копати далі. А робітники, повернувшись з обіду, дивувалися - пан щось там копає!  Та він так захопився, що нічого не бачив навколо. Тільки й відволікся під вечір, щоб заплатити селянам за роботу - і копав далі. До вечора біля будинку лежало 32 уламки металу, кожен із яких мав сліди плавлення.

Наступного дня Козаківський вирішив розпитати старожилів Совок.

Старий Карпо сидів на призьбі, грівся на сонці. Казали, що йому вже понад сто років, але пам’ять ще не підводила.

— Діду, — привітався Козаківський, — знайшов я у яру біля річки шматки міді. Що воно могло бути?

Старий примружився.

— Мідь, кажете, паничу? — простягнув він. — Треба згадати… Це біля Совки, де другий став?

—  Там, діду. 

Він зморщив лоба, щось шепотів собі під ніс, а потім покликав сусідів.

— Йдіть-но сюди, старі люди! — гукнув він.

З хати вийшов дід Петро, до них приєдналися дід Василь і дід Іван.

— Що ж, — задумливо мовив дід Петро, — за нас того не було. Мені й батько та дід нічого не казали… 

— Так-так, і мені не казали — підтвердив дід Іван. — Може, щось було, та давно? Може, ще як і Совки не заснували... Бо якби то було за пам'яті наших дідів, щось би казали й нам...

— Паничу, то мабуть було ще в давні часи... 

Козаківський слухав уважно. Його зацікавила інша розповідь.

— Я ще малим був, — додав дід Петро, — а батько на он ту гору показував, казав, там якась давня груша росла.

— Груша? — озвався дід Василь.

— Так. Він сам її не бачив, але його дід казав, що то княжих ще часів дерево… Володимирова груша, так її звали. Точно! Володимирова!, повторив дід.

— Еге, а який то Володимир — ніхто не знає, — усміхнувся старий Іван. — Може той, що Русь хрестив, а може, й інший.

"Груша князя Володимира", замислено думав Козаківський. Він ще довго розпитував, діди багато розповідали за монастирську панщину, за кургани ("могили") навколо, але от про те, звідки там ті шматки міді, дізнатися не вдалося.

“Якщо навіть старі люди не пам’ятають — то сталося це дуже давно…”, міркував він. "Отже, ті шматки міді тут від тих часів, як і Совок не було... Володимирова груша... Цікаво..."

Минали дні, а думка про знахідку не давала панові спокою. Він вирішив поїхати у Софійський монастир – адже Совки ще не так давно належали йому.

Зібравши кілька шматків міді, він поклав їх на віз і рушив у дорогу.

Спочатку їхали уздовж річки Совки, потім піднялися на пагорб. Їхали вздовж оранок. Праворуч і ліворуч від дороги блищали два невеличкі озера. Далі шлях ішов з Жилян у Київ.

Аж ось у далині засвітилися бані київських церков.

Переїхавши міст через Либідь, Козаківський минув круті яри і, крізь колишні Золоті ворота, в’їхав до міста.

Софійський монастир зустрів його тишею й величчю.

Він увійшов до архіву, скинувши капелюха.

— Ось, — виклав він на стіл шматки металу. — Це знайдено в Совках. Що скажете?

Священник уважно оглянув уламки.

— Це… це ж... уламки дзвонів!

— Дзвонів? — перепитав Козаківський.

— Так, але не теперішніх. Дуже давніх. Дуже...

Він негайно покликав вищих священнослужителів.

— Це мідь, яку використовували для лиття дзвонів, — мовив один із них впевнено.

— Але ці уламки… — другий насторожено потер бороду. — Вони зовсім не такі, як ті, що ми бачили. Це щось древнє.

Козаківський запитав:

— Чи є згадки про те, що поблизу Совок міг бути завод, де лили дзвони? Бо я питав старих людей - ніхто нічого не знає. Але згадали про якусь Володимирову грушу...

— Мабуть, давно то було... Володимирова груша, кажете? Треба вивчити справи архіву — відповів служитель. — Але це займе час.

Минув місяць. Одного дня до Козаківського прийшов хлопець із монастиря.

— Вас кличуть у Софійський монастир, пане.

Він знову рушив тим же шляхом.

— Ми переглянули архіви, — мовив священник. Але жодних згадок про завод дзвонів у тих місцях немає...

— Втрачені документи? — запитав Козаківський.

— Можливо. У монастирі були пожежі… Сто літ тому була велика пожежа... Щось могло згоріти. А от про Володимирову грушу згадку знайшли. У Михайлівському монастирі. Коли проводили межі земель між монастирями, а це рік 1576, записали про неї. 

— Що ж то за Володимир був?, задумливо запитав Козаківський

— Точно не Хреститель, мовив священник. І додав задумливо: Груші стільки не ростуть... Володимир був не один. Був ще Володимир Ольгердович, що правив літ 400 тому. Міг жити в тих місцях. Потім лишилася груша. Ото мабуть за нього й могли там відливати дзвони...

Вони ще довго говорили, а на завершення розмови Коазківському подякували за знахідку і записали про неї у книги.

Але на цьому справа не завершилася.

Невдовзі з монастиря приїздили й на хутір до Козаківського, оглядали місце знахідки. Врешті запросили вчених людей, які уважно оглянули уламки, дослідили місцевість і підтвердили припущення священників: так, колись тут справді був завод, де відливали дзвони. Але коли - невідомо. Може, ще за княжих часів... Бо справи не вціліли... 

Завод із відливу дзвонів в уяві ШІ

Саме завдяки цьому, через понад 60 років, коли вже не було на світі ні Козаківського, ні його хутора, Лаврентій Похилевич знайшов у монастирських записах згадку про знахідку.

І, вмочивши перо у чорнило, вивів у своїй праці:

"Наприкінці XVIII ст. знайдено в урочищі Троянівщині 13 пуд. міді в 32 шматках, за складом якої і за місцевістю спеціалісти визначили, що там де мідь відшукали, був у старовину заводу дзвонів"

Так ми й дізналися, що десь там, біля Совок, колись відливали дзвони… Прислухайтеся тихого безвітряного дня біля Совських ставків – і ви почуєте ледь помітний передзвін…