Минуло ще 30 років.
Залізницю вирішили розширити – поряд мали
збудувати велику товарну станцію. Знову почалися земляні роботи.
Робітники копали, працюючи майже без
перепочинку. Лопати ритмічно вгризалися в землю, піт стікав по засмаглих
спинах.
– Ох, і натрудили нас… – буркнув один із
чоловіків, витираючи лоба.
– Ще трохи, і до вечері! – підбадьорив
другий.
– Ага, ще трохи… – озвався третій,
втикаючи лопату в ґрунт. – Ой!
– Що таке? – підняв голову майстровий.
– Та наче об щось гупнуло… Каменюка якась!
– Ану, копни ще.
Гурт робітників підступив ближче.
Відірвалися від роботи, витираючи піт з чола. Один із них нахилився і,
розгрібши руками землю, потягнув незрозумілий об’єкт на поверхню.
– Та це ж… кістка!
– Ну! – протягнув старший робітник, узяв
її в руки, покрутив. – Така здорова… Може, кінська?
– Дурний ти! Хіба в нас такі коні бувають?
– розсміявся хтось із гурту.
– Ой, люди, дивіться! Тут ще є!
З ями стирчали нові уламки кісток. Разом
із ними – уламки якогось чорного каміння і сліди попелу.
Робітники замовкли.
– Майстра кликати треба, – нарешті сказав
десяцький.
Майстер прибіг швидко, але коли побачив
знахідку, розгублено почухав потилицю.
– Оце штука… – пробурмотів він.
– І що робити? – несміливо спитав хтось.
Майстер зітхнув.
– Я ж вам не прохвесор якийсь! Начальство питати треба.
Новина миттю докотилася до керівників.
– Знову ті кістки… – пробурчав один з них,
оглядаючи звіт майстра.
– Що, знову?
– Було вже тридцять років тому. Знаходили.
Професора навіть викликали.
– І що зробили?
– Та що… Закопали. Залізницю треба було
вчасно збудувати.
– А може, цього разу не треба закопувати?
– Запросіть якогось ученого, нехай
подивиться.
І в університет відправили звістку.
Звістка долетіла до людини, яка чекала її
все життя.
Вікентій Хвойка вже тріумфував, відкривши
Трипільську культуру, вже розкопав Кирилівську стоянку мисливців на мамутів.
Але коли він почув, що в урочищі Протасів яр знову «якісь кістки знайшли», у
нього прискорився пульс.
«Може бути… Може бути ще одна стоянка!»
Йому не терпілося потрапити на місце
знахідки. Віз не встиг ще добре зупинитися, а він уже вискочив і кинувся до
розкопу.
– Де? Де кістки?
Робітники, що стояли неподалік,
перезирнулися.
– Оце ж воно!
Хвойка нахилився, узяв до рук уламок
кістки, уважно роздивився. Далі підняв кам’яне знаряддя, провів по ньому
пальцем.
– Невже?..
Серце калатало. Він попросив робітників
копати далі. Вони не встигли зробити й десяти рухів, як із землі вигулькнуло ще
більше кісток, черепки, залишки багаття.
Хвойка встав, витер руки.
Він знав відповідь.
– Це стоянка, – тихо сказав він.
– Що? Яка стоянка? – перепитав десяцький.
– Стоянка давніх людей. Мисливців.
Робітники мовчки переводили погляди з
нього на яму.
– І що? – нарешті спитав Гнат.
– Це… це було... двадцять тисяч
років тому.
– Ой лишенько… – простогнав хтось.
– Ну й ну…
– І що, тут люди були?!
– Були. Тут жили. Тут горіло вогнище. Тут
вони їли, готували зброю, полювали.
– І кого ж вони тут полювали? – з
цікавістю спитав робітник.
– Мамутів.
Настала пауза.
– Ото ж бо й воно… – нарешті озвався Гнат,
зважуючи слова. – Я ж казав, що не кінська кістка!
– Та яка там кінська, тут на три коні
буде!
– От би нам таку худобину!
Хвойка усміхнувся, але погляд його все ще
був прикутий до розкопу.
Це була сенсація.
Він знайшов другу стоянку мисливців на
мамутів у Києві.
Вікентій Хвойка після цієї знахідки
вирішив опитати старожилів Протасового яру. Його вразило, коли кілька літніх
селян підтвердили: ще тоді, як «клали чавунку», тут знаходили якісь старовинні
кістки.
Один з дідків, зморшкуватий, з важкими
натрудженими руками, почухав потилицю, згадуючи:
– Ой, було таке, було... Я тоді якраз
пішов підробити. Копаю, значить, а воно – гуп! Заступ об шось тверде. Думав –
камінь, копнув далі, а воно кістка! Витягли ще одну, ще… Думали, коров’ячі, бо
здоровенні. А тоді сказали… ото… як же воно?.. – старий на мить замислився,
почухав підборіддя, втупившись у землю. – Шось на «ма» ніби…
– Мамутів, – спокійно підказав Хвойка.
– Ага! – зрадів дід. – От-от, мамути! Так
і сказав тоді той… як його… прохвесор, шо приїздив. Подивився, поколупав у
землі паличкою, похитав головою та й каже, шо давнє воно, страшенно давнє!
– А далі що? – зацікавлено спитав Хвойка,
нахиляючись ближче.
– Та що…та й… закопали назад, – старий
махнув рукою, наче відганяючи непотрібний спогад. – Бо ж чавунку там
прокладали, роботи було по вуха! Не до кісток їм було.
– Ех, шкода, – зітхнув Хвойка, але в
голосі його вже тремтіло хвилювання. Адже тепер не було сумнівів – вони справді
знайшли ще одну стоянку давніх мисливців на мамонтів!
Він ретельно занотував усе, а згодом
описав знахідку у своїх працях. Так про стоянку стало відомо світові. А старий
селянин ще довго згадував той день і при кожній нагоді хвалився сусідам:
– А знаєте, що я колись знайшов? Мам…
мам... утових кісток цілу купу! І оце вам не брехня!
Відтоді минуло понад сто років.
Протасів яр, що колись ховався серед
пагорбів, тепер став частиною великого міста. Де колись бігли вузькі стежки між
хатами-мазанками, тепер простягнулася широка траса. Гудуть тролейбуси, мчать
автівки.
Та якщо піднятися трохи вище вуличкою
Городньою, відійти від шуму дороги, зупинитися на схилі й поглянути вниз, можна
побачити те, що залишилося від старого поселення. Поодинокі старі хати все ще
стоять, ніби охоронці пам’яті про минуле.
Озирніться довкола.
Заплющте очі.
І вам здасться, що місто зникає, а крізь
час проступає інший світ…
Пагорби знову стають дикими, яри знову
наповнюються таємничими тінями. Внизу, де зараз дорога, горить вогнище. Навколо
нього – люди, їхні фігури тремтять у світлі полум’я.
Раптом здалеку чується важкий тупіт.
Земля здригається.
У повітрі лунає рев, що летить крізь
тисячоліття.
Це мамути.
Вони йдуть на водопій… як і тоді, двадцять
тисяч років тому.
Цікавезно!
ВідповістиВидалити