Написати цю легенду нашого колегу Олександра Михайлика надихнула низка загадкових влучань блискавки у церкву в селищі Жиляни, що відбулися в середині XIX століття. Можливо, це не була випадковість...
Легенду написано в березні 2025 року.
Таємниця згорілої церкви
"Перша Желянська церква в
ім'я великомученика Димитрія, про яку маємо
достеменні відомості і яка була побудована 1715 чернецтвом митрополичого дому і по старості й
тісноті розібрана в 1847 році. На
місце її в тому ж році в рахунок відпущених з казни 4126 руб. побудована була
нова, яка 21 червня 1859 року в
7:00 вечора спалена блискавкою з усім майном і дзвіницею. Примітно, що ще в
попереднє літо блискавка вдарила було в цю ж церкву, але не зробивши пожежі,
тільки очорнила всі металеві речі в церкві і позолоту на іконостасі. Люди також
говорять, що до побудови церкви на цьому місці блискавка спалила хату. Нині
парафіяни збудували вже нову дерев'яну ж церкву на тому самому місці, де вона
стояла з 1715 року".
(Лаврентій Похилевич. Сказання про населені місця Київської губернії)
– Лихо якесь було з тим місцем, – мовив історику та чиновнику Духовної
консисторії Лаврентію Похилевичу отець Юхим схвильовано. Не знаю, чому саме там
поставили церкву. Перша стояла тут, де наша. А як розібрали її, нову поставили
неподалік. Колись хата там стояла, згоріла від блискавиці…
Вони сиділи у новому
будинку священника біля новенької церкви св. Димитрія, яку от-от звели та
освятили. Цю церкву освятили 26 жовтня 1862 року. А Лаврентій Похилевич
відвідав село у листопаді того ж року. Бо він саме завершував збір відомостей
для своєї великої книги, яку писав вже не один рік. Назва вже була – «Сказання
про населені місця Київської губернії». А тут – така подія! Освячено новий
храм, ще й де, у Жилянах, за якихось 7 верст від Києва! Як було не поїхати? Він
принагідно придбав срібний зливок, який був ні чим іншим, як гривнею часів
князя Володимира! Це теж була цікава історія, про яку ми вже розповідали у
іншій легенді!
Отець Юхим пригощав
гостя чаєм та простою сільською їжею. За наїдками точилася розмова.
– Не розумію,
отець Юхим, задумливо мовив Лаврентій Похилевич. Не розумію. Якщо старші люди
знали та пам’ятали, чому не сказали отцю Іоанну, вашому попереднику.
– А, лише
мовив з певним відчаєм отець Юхим. Місце визначили у Консисторії. І люди
казали, і отець Іоанн писав… Та марно… Прикро, бо гроші ж чималі виділили на
те. От він писав у кліровій відомості – 4126 рублів.
– Шкода,
шкода… Так мало храм простояв через те… 12 літ лише… То а як вона згоріла? Чули
щось від отця Іоанна?
– Та чув. І люди
казали. Десь за рік до того, як храм згорів, так, за рік, блискавка вже
влучила. Тоді минулося – ну, речі тільки почорніли і позолота іконостасу стала
темною. Думали, минеться після того…
– А як так
точно відомий час? Я бачив подання від отця Іоанна у консисторію, він пише, що
рівно о 7 вечора…
– Та ж
запам’ятав, бо паламар
щогодини бив у дзвін. Це зараз дзвіниця над притвором, а тоді просто на стовпах
дзвін висів. Можна його і запитати. Він живе близько. Він
багато що знає і пам’ятає.
Отець Юхим невдовзі
повернувся із літнім паламарем, Петром Притманим. Невисокий чоловік із сивою
головою, козацькими вусами та виразними синіми очима привітно посміхався,
побачивши гостя. Обмінялися привітаннями. Петро виявився балакучим і охочим
позгадувати.
Він зрадів новій людині
(бо як дізнався потім потім Лаврентій Похилевич від отця Юхима, Петро дуже любив усім
розповідати про себе, село, церкву, але ж місцеві вже це чули багато разів) і
коли той запитав: А як воно було? Кажуть, хата була на тому місці, згоріла,
тоді поставили церкву, в неї потрапляла блискавка?, — то Петро аж засяяв.
– Ой,
Лаврентію Івановичу, живу 67-й рік на світі, все знаю і пам’ятаю. Ось послухайте. Я родом звідси, жилянський
тобто. Ще як перший храм наш був, мене в ньому хрестили, як і всіх нас,
жилянських. Гарний був храм. Але почав було хилитися. Я паламарюю вже 40 літ…
Це зараз у нас 1862-й, загадав він. А як 40… Ага, з 1822 року я. О, точно,
запам’ятав, бо 25 літ мого паламарювання було. Почали дошки падати, дірки пішли.
Ну отець Іоанн і подає отцю благочинному бомагу, що от, храм валиться. Той
передав далі. Приїхало начальство, не благочинний, вище, єпископ сам! (При
цьому він артистично підняв палець догори). Почали дивитися. Сказав єпископ
опечатати храм. А тоді розібрали його. Ну а отець Іоанн, як обирали місце, каже
– треба ставити, де стояла стара церква. А благочинний каже – ні, от поряд
земля, її виділили. Так туди ж блискавиця б’є, каже отець. А як у храм вдарить? Тут і
я кажу – отець благочинний, хата стояла, як я малим і юнаком був, блискавка
била і згоріла. Недобре місце, блискавиці б’ють. Людей покликали, хто старший.
Те саме кажуть. Він і чути нічого не хоче: Блискавиця це від Бога, а освятимо
місце, бити не буде.
– І
освятили?, перепитав Лаврентій
– Та,
освятили, благочинний був, єпископ вже не їхав. А грошей виділили силу-силенну.
Більше 4 тисяч! Люди як почули, то аж заклякли. 800 корів можна купити!
– Ну ти
й рівняєш, посміхнувся отець Юхим. Храм і корови
– Та ж
то я по-нашому, по-простому. Ну для люду це гроші. А візьміть, як Петро і
Степан Кравченки знайшли срібні гроші...
– А,
отець мені показав. Я купив для бібліотеки духовної семінарії
– Та ви що? –
щиро промовив Петро. Воно ж страшних грошей вартує… 14 карбованців… 3 корови
можна купити…
– Що ти все в
коровах міряєш?, мовив йому отець Юхим. То ж така давнина, з часів самого
Володимира-Хрестителя!
– Та я ж
по-простоті. Звик, як люди… Я до того веду, що для нас то якісь велетенські
гроші…
– Я для
музеуму. Чули, що воно таке?
– Ні, не
чував. А що то?
– Місце, де
різну старовину тримають і показують людям. Я бібліотеці при семінарії подарую,
пояснив історик паламарю так, щоб той зрозумів.
Петро схвально захитав
головою і мовив
– То добре, люди
хай бачать. Старовина ж така… Але ж 14 карбованців… 3 корови можна купити…
Отець Юхим знову
посміхнувся цьому безпосередньому порівнянню. А Лаврентій Похилевич, щоб
спрямувати розмову у потрібне русло, запитав.
– Ну добре.
То що далі було з церквою?
Петро продовжив
розповідь
– Поставили церкву.
Отець, от можете мене зараз сварити, але… стара гарніша була… може бо звик
– Чого
сварити? Тобі видніше тут, тебе в старій хрестили, ти в ній пономарювати
починав, замирливо мовив отець
Петра ці слова піднесли
– Ну бо
правда, із запалом мовив він. Та висока була, з дзвіницею, а ця… ні, теж добра,
але… менша… замість дзвіниці оті стовпи з дзвоном… Верх один, якийсь не наш… То
я вже став ходити калатати в дзвін на вулиці. Кожну годину калатав раз, а так
на службу то довше. Ну і за рік, як згорів храм, теж літо почалось, дощів нема,
все сохне… А раз небо почорніло, хмари найшли. І як блискавиця в церкву. Попало
в завершя, я хутко з хати до церкви, вже й отець вибіг, люд збігся. Зайшли в
храм – ціле все, та почорніле, де залізне… іконостас трохи почорнів. Ну,
поставили ж ото діда Степана. Щоб стояв, у калатало бив, якщо ще таке буде.
Постояв трохи, ну скільки там, літо, осінь. Не била більше блискавиця. Ну той
заспокоїлись. Навіть діжку з водою забрали. А оце весна, літо. Діжку знову
поставили. А той день я не забуду. 22 червня, ой, на все життя буду згадувать…
Сухе літо… Ані хмари… А це під вечір насупилося. Я ще не бачив, щоб так взяло й
почорніло все. Раз – і темно. Дерева гне додолу, вітер, темно… А тут час бити в
дзвін – 7 вечора. Я до дзвонів, вдарив. А тут з неба блискавиця… я такої не бачив…
як загуркоче, думав, небо впаде… і просто в церкву, я аж відскочив… а церква
загорілася… я в дзвони калатаю, гукаю не своїм голосом: «Рятуйте». Отець Іоанн
вибіг з хати, люди, хто близько, збіглися. Я з діжки ллю воду, але ж що тої
діжки… Як блискавиця зразу церкву запалила, я кажу, вогонь до неба наче… Баби
метушаться, діди бігають… Та не зарадили… Згоріла
– Шкода,
мовив Лаврентій Похилевич
– Та
отож… отак згоріла… вже тоді отець Іоанн написав благочинному, то вже як
збирали гроші на цю церкву, ставили, де була перша… Погане місце, кажу вам
– Погане,
підтвердив отець Юхим. Як блискавка б’є і б’є. Хата згоріла, церква… Чого воно
так… Святили ж те місце… І оце як вже згарище розчистили, довго не росло там
нічого. І блискавки ще били.
– Ніби щось
туди притягує блискавку, замислено мовив Лаврентій Похилевич. Не копали там,
нічого не бачили? Петро, а як робили церкву, нічого на тому місці не
знаходили? Може скарб чи щось?
Петро замислився. Тоді
він мовив
– Та не знаю,
чи казати… Отець Іоанн знає, отець Юхим бачив, а вам якщо показати…
– А що
таке?, зацікавлено мовив Лаврентій Похилевич
– Та як
копали, щоб поставити основу церкви… Я якраз копав і сусід. Йшло добре, а тоді
лопата дзень-дзень. Що таке? Копнули ще – думали, скарб знайшли.
– І що,
скарб?
– Ні, але теж старі речі. Стріли, не нашого часу, давні…
– О! вигукнув історик. А покажіть! А писали про це благочинному, в консисторію?
– Отець
Іоанн писав, хотів, щоб вчені люди приїхали, подивились… чи не передали далі…
так і не приїхали…
Лаврентій Похилевич зрозумів, що доля дала йому неймовірну нагоду описати щось давнє
– Покажіть ті стріли, де вони?, з нетерпінням вигукнув він.
– Петро,
принеси їх. Знаєш, де вони?, мовив отець Юхим до паламаря
– Та,
знаю, відповів він та пішов.
За декілька хвилин Петро
повернувся. Побачене вразило Лаврентія Похилевича.
Петро поклав на стіл
декілька дуже старих стріл. Були цілі, були шматки. Історик уважно взяв до рук
кожну та оглянув. Сумнівів не було – це Руська доба! Він замислився і згадав…
Він же працював із літописами… І бачив згадки про битви на Желані… Але так не згадає…
Але це точно сліди тих битв!
– Петро,
тільки стріли знайшли? Може… поховання було поряд?
– Було,
мовив Петро. Чіпати не стали, засипали. Там воно і є. Тільки стріли дістали, та
й не всі, є ще в землі…
– Тут були битви у
Руські часи, мовив схвильовано історик. Ви знайшли не що інше, як поховання
воїна тих часів. Тому й стріли були… То що, церкву там і поставили, над
похованням?
– Поставили… не
хотіли чіпати…
– От того й
блискавка влучала, мовив історик. Поховання під церквою! Ще й стріли, мовив історик
– А… ніби дитина,
яка щось зрозуміла, мовив Петро. Того й блискавиця била?
– От воно що,
мовив отець Юхим
– Так. Поховання і
стріли притягували блискавки.
Лаврентій Похилевич
поговорив ще і поїхав додому. Вдома він розгорнув видання літопису і знайшов
згадки про Желань:
«Святополк же вийшов на [річку] Желянь, і пішли обоє одні проти одних, і
зступилися, і покріпшала битва» (1093 рік);
«І стали вони пустошити, од Треполя [починаючи], навколо [городів] Красна і
Василева, і до Білгорода, і аж до самого Києва, і по [річці] Желяні, і до
Вишгорода, і до Деревлян, і через [річку] Либідь перестрілювалися» (1136 рік);
«Торки ж догнали вози їхні на [річці] Желяні, а війська їхні настигли
[недалеко] од [села] Буличів і тут стали сікти їх, а інших руками хватати»
(1161 рік);
«Ярополк же з берендичами настигли Володимира на [річці] Желяні коло [села]
Доброго Дуба, та не дали берендичі стрілятися з ними, [військами Володимира],
бо берендичі хитрували» (1169 рік).
Тут було стільки
битв… Тільки чотири з них потрапили в літопис… Стріли руські… Тут лежить наш
воїн… От вони, міжусобиці… Це поховання воїна… А стріли дуже цікаві. 11 чи 12
століття… Скарб, просто скарб, – думав схвильований вчений.
Він ще приїздив до
Жилян, вивчав стріли, описав їх та розповів про це «вченим людям». А завдяки
розповіді паламаря Петра зрозумів, чому в церкву влучала блискавка! А ще Петро
згадав, як церкву малював «один лікар з французів», що теж зацікавило історика.
І він про це розповів, що знав.
А те місце незабудоване
й досі. Тож поховання невідомого воїна давнини досі в землі. Тихої ночі, якщо добре прислухатися, можна почути ледь
помітне іржання коней, свистіння стріл, крики воїнів тих далеких століть…
Немає коментарів:
Дописати коментар