вівторок, 29 вересня 2020 р.

Відкриття меморіальної дошки В'ячеславу Куцмаю

9 вересня 2020 року в середній загальноосвітній школі №46 міста Києва відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки В’ячеславу Куцмаю - випускнику школи, патріоту України, воїну АТО/ООС, який загинув 21 травня 2018 року. На подвір’ї школи зібралися вшанувати пам'ять загиблого представники спілки ветеранів АТО, військового комісаріату, побратими загиблого, керівництво Солом’янської районної в місті Києві державної адміністрації, педагоги, учні школи, мешканці району. На урочистостях була присутня мама В’ячеслава. Меморіальну дошку відкрив голова благодійної організації «Благодійний фонд допомоги учасникам АТО «Справедливість» та громадської організації «Військово-патріотичне об’єднання бойових дій «Сармат», ветеран 2-го батальйону спеціального призначення «Донбас» Тарас Констанчук. Заступник військового комісара Солом’янського районного військового комісаріату Володимир Косяк у своєму виступі висловив подяку матері за подвиг сина. 

понеділок, 21 вересня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Професора Караваєва

Вулиця Професора Караваєва - вулиця у Солом'янському районі міста Києві, місцевість Новокараваєві дачі. Пролягає від вулиці Тетяни Яблонської до вулиці Августина Волошина.
Ім’я видатного лікаря носить з 1962 року.

Володимир Опанасович Караваєв народився 8 липня 1811 року у російському містечку В’ятка в сім’ї заможного багатодітного купця. 
Закін­чивши у 16 років В’ятську гімназію, він стає вільним слухачем на медичному факультеті Казанського університету. Після його закінчення у 1831 році молодий лікар був нагороджений срібною медаллю і одержав диплом лікаря 1-го розряду. 
Для удосконалення в медицині Караваєв поїхав до Петербурга. Там він деякий час працював у військово-сухопутному шпиталі, а потім влаштувався позаштатним асистентом у Маріїнську лікарню для бідних, де консультантами з хірургії були видатні петербурзькі професори X.X. Саломон та І.В. Буяльський. Саме їхнє блискуче, віртуозне виконання найскладніших хірургічних операцій викликало у молодого лікаря глибоку зацікавленість і він вирішив повністю присвятити себе хірургії. У липні 1834 року В.О. Караваєв від’їжджає до Німеччини і поїздка стала для молодого лікаря базовим підґрунтям експериментальної практики. 
Під час перебування у Берліні в клініці Грефе вперше відбулася зустріч молодих хірургів В.О. Караваєва і М.І. Пирогова, які надо­вго стануть світочами євро­пейської хірургії. Хоча Пирогов і Караваєв майже ровесники, перший був уже досвідченим хірургом. Це не завадило дружбі: протягом року вони разом проводили заняття на трупах, вивчали підручники з хірургії і накладали пов’язки. 
Караваєв, згадуючи цей період життя, писав: «З перших же днів нашого знайомства Микола Іванович порадив мені залишитися у цій спеціальності та не шукати іншої. Я прислухався до поради і тепер, через півстоліття, скажу, що його порада була вдалою. За це я завжди був йому вдячний, і збережу це почуття до кінця свого життя». 
І коли у 1836 році М.І. Пирогова було обрано на кафедру хірургії Дерптського університету, він запропонував В.О. Караваєву місце в своїй клініці. Володимир Опанасович із захопленням працює хірургом, бере участь в експериментальних дослідженнях. За порадою свого наставника він починає займатися маловивченою на той час травматичною піємією, спостерігає пацієнтів із цим захворюванням, проводить досліди та розтин померлих. Результатом цієї роботи стала його дисертація «De phlebitide traumatica» («Травматичне запалення вен»), написана згідно з вимогами того часу латинською мовою, за яку Караваєву у травні 1838 року після публічного диспуту присвоїли ступінь доктора медицини. 

Працювати з М.І. Пироговим було цікаво й корисно, але Володимир Опанасович мріяв про самостійну роботу. 
В кінці 1838 року Караваєв дізнався, що у Кронштадському морському шпиталі є вакантна посада хірурга. Після неодноразового подання прохання до вищих інстанцій В.О. Караваєва 11 березня 1839 року було призначено ординатором у Кронштадський шпиталь. Тут проходять справжню перевірку теоретичні знання, а найбільше - практичні навички В.О. Караваєва. Його та­лант, наполеглива праця й цілеспрямованість дали вагомі результати: за рік він виконав 113 операцій (у столичних клі­ніках професори виконували по 15–30 операцій). Хірург Кронштадського морського шпиталю стає помітною фігурою у вітчизняній медицині, медичний комітет рекомендує його на посаду завідувача кафедри хірургії медичного факультету Університету Св. Володимира, відкриття якого було заплановане. У поданні медичного комітету, підписаного І.Т. Спаським, зазначалося, що призначення В.О. Кара­ваєва, який душею відданий своїй справі, професором Університету Св. Володимира можна вважати надзвичайно цінним надбанням цього навчального закладу. 

24 грудня 1840 року (тобто за 3 роки до початку читання курсу) попечитель Київ­ського навчального округу повідомив Вчену раду Університету про призначення В.О. Караваєва екстраординарним професором хірургії, яке сталося ще до відкриття медичного фа­культету. Міністр освіти так пояснив це дочасне призначення: «…щоб не втратити особу, яка стала відома своїми операціями і за­служила щонайбільшої хвали в лікарських колах, я визнав за потрібне призначити Караваєва тепер-таки, де він буде корисний і порадами своїми при заснуванні факультету…». На той час молодому вченому було всього 29 років. 
Караваєв понад 3 місяці вивчав організацію навчального процесу, відвідував лекції, практичні заняття у клініках, радився з питань налагодження їх роботи, методик викладання з М.І. Пироговим та іншими відомими професорами Москви і Санкт-Петербурга. І ознайомившись із принципами та організацією навчально-методичної роботи, молодий професор їде до Києва, щоб зайняти цю відповідальну й почесну посаду. Міністерство освіти затвердило відкриття на медичному факуль­теті Київського університету не 6, а 10 кафедр, серед яких було дві хірургічні. 

До відкриття хірургічної клініки В.О. Караваєв одночасно за­ймався практичною хірургією — в міській лікарні вперше за 38 років її існування 30-річний професор безкоштовно виконав багато дуже складних операцій. На той час Володимир Опанасович був єдиним хірургом не лише в Києві, але й у Київській губернії. За 1 рік (з липня 1841 року по липень 1842 року) він виконав 180 операцій, причому без жодного смертельного випадку. А серед них були досить складні операції: ампутація стегна і гомілки, видалення пухлин і спеціальні очні та пластичні операції. Багатьом хворим з катарактою він повернув зір. 
Через 2 роки плідної роботи в Університеті Караваєву присвоїли звання ординарного професора і делегували за кордон для ознайомлення з досвідом роботи провідних західних клінік. 

Протягом року (з липня 1842 року по липень 1843 року) В.О. Караваєв відвідав медичні заклади Берліна, Відня, Парижа, Лондона. Володимир Опанасович добре розумів, що для укомплектування клінік знадобиться багато хірургічних інструментів. Він звернувся з проханням до Ради університету довірити йому закупівлю хірургічного інструментарію за кордоном. Хірурги Парижа рекомендували В.О. Караваєву місцево­го майстра Метцгера, який виготовив пробний набір хірургічних інструментів власної розробки. Французький майстер дійсно показав високий клас роботи, і В.О. Караваєв отримав дозвіл на запрошення майстра до Києва, де той працював довгий час. 
Коли Караваєв був за кордоном, його було обрано деканом медичного факультету. Після повернення 18 липня 1843 року до Києва він відразу ж приступив до роботи як декан і професор хірургічної ка­федри. Основну увагу Володимир Опанасович приділив організації клінік. Велику роботу він виконав щодо визначення обов’язків всіх праців­ників клініки — від професора до санітара. Крім того, брав безпосе­редню участь у придбанні для клінік необхідного майна. В усіх клініках, крім палат для хворих і санітарних блоків, були влаштовані навчальні кімнати, кабінети для професорів та ордина­торів, а в хірургічній та акушерській клініках — добре обладнані операційні. 

Основою клінічного викладання В.О. Караваєв вважав заняття біля ліжка хворого у поєднанні з клінічною хірургією, досягнення­ми фізіології, оперативної хірургії, топографічної та патологічної анатомії. Найголовнішим завданням клінічного навчання він вважав практичне виховання лікаря для правильного ведення хворих. 
Володимир Опанасович багато уваги приділяв також обладнанню кафедри. У навчальній кімнаті клініки поряд із столами для лабо­раторних занять і роботи студентів із мікроскопами стояло 5 шаф з інструментами, муляжами та різноманітними препаратами. 

Слава В.О. Караваєва як вченого і хірурга-практика зростала з кожним роком. Збільшувалася кількість студентів, які навчалися на медичному факультеті. Завдяки зусиллям Володимира Опанасовича відкривалися нові клініки, що зазвичай вимагало напруженої щоденної праці. 
Наприкінці 1844 р. Володимир Опанасович неодноразово звер­тався до Ради Університету з проханням звільнити його від обов’язків декана медичного факультету. Адже в нього було 30 лекційних годин на тиждень. Крім того, він сам готував препарати для лекцій, вів практичні заняття і велику лікувальну роботу в клініці. Незважаючи на це, члени Ради Університету вмовили його керувати факультетом. І лише у 1847 році, хоча його знову одноголосно обрали деканом ме­дичного факультету ще на один термін, В.О. Караваєв категорично відмовився від цієї посади. 

Влітку 1845 року він одружився з дочкою почесного громадянина Москви О.Д. Лухманова — Ганною Олександрівною Лухмановою. Вони виростили та виховали 4 дітей: 2 синів та 2 дочок, дали їм хорошу освіту. 

Переломним для В.О. Караваєва і всієї медичної науки став 1847 рік, оскільки 18 лютого у клініці Київського університету була проведе­на друга в Росії операція з використанням ефірного наркозу (першу на 4 дні раніше в Петербурзі виконав М.І. Пирогов). 
Більш як 50-річна професорсь­ка (викладацька і клінічна) діяльність вченого в Києві була значним внеском у розвиток вітчизняної хірургії і топографічної анатомії. 
Володимира Опанасович Караваєва по праву вважають засновником цілого ряду галузей медицини: вітчизняної офтальмології, отоларингології, ортопедії та травматології, проктології й нейро­хірургії. У кожну галузь він зробив суттєвий внесок, розширив можливості лікування різних хвороб. 
Караваєв розробив методику і техніку тенотомії при косоокості та першим в Росії провів таку операцію, на 25 років раніше за Грефе він увів у широку практику розріз рогівки у верхній частині при катаракті. Цей спосіб і сьогодні застосовують багато офтальмологів світу. 
У 1844 р. Караваєва як одного з кращих очних хірургів Росії направили у Крим для виконання операції з приводу катаракти колишньому міністру царського уряду князю Голіцину; складна операція пройшла успішно. У 1950-х роках з цією ж метою його запрошували в Санкт-Петербург до самої імператриці. 
Значний внесок зробив Караваєв і в отоларингологію. Він запропонував кілька способів операцій пластичного відновлення дефектів носа, описав оригінальний спосіб випрямлення спинки носа, розробив метод накладання швів при пластиці твердого і м’якого піднебіння. 
Караваєв — перший хірург, який запропонував у доантисептичний період спосіб ампутації з утворенням шкірних та шкірно-м’язових шматків зі зменшеною масою м’язів. 
Широке застосування в хірургії отримав розроблений Караваєвим оригінальний і радикальний спосіб лікування випадіння прямої кишки, який за ефективністю й простотою був набагато кращим, ніж той, що застосовувався на той час. Ця проста, безкровна операція робиться і зараз. 
У 1847–1848 роках Караваєв брав активну участь у роботі комісії Київського університету з перевірки дії наркотичних речовин. Разом із професором О.П. Вальтером вивчав дію ефіру і хлороформу та одним із перших хірургів у Росії з великим успіхом застосував знеболення на практиці. 
У 70-ті роки ХІХ ст. Володимир Опанасович здійснив новаторський підхід до проведення операції трепанації черепа, який згодом розвинули його учні — київські хірурги. 
Найбільша кількість розроблених Караваєвим нових методик — відновні операції на обличчі. Серед них відомі втручання з відновлення носа, губ, повік, дефектів піднебіння та ін. Він запропонував спосіб закриття дефектів твердого піднебіння і операцію при «заячій губі». 
Караваєв розумів необхідність своєчасного документування роботи клінік для подальшого аналізу і відповідних висновків. Для цього він увів у практику підготовку щорічних звітів хірургічної клініки, які за науковим рівнем, масштабом охоп­лення контингенту хворих і тривалістю звітного періоду (1844–1882) є унікальні й досі. 

Хірургічна техніка В.О. Караваєва була бездоганною. Академік М.М. Волкович, який був практикантом у його клініці, у своїх спогадах писав, що навіть дуже складні операції у Володимира Опанасовича вихо­дили простими й витонченими, ніхто «…не міг зрівнятися з Караваєвим щодо техніки дроблення каміння, резекції верхньої щелепи тощо… Під широким впливом таланту Караваєва створювалися кадри росій­ських хірургів. Він в істинному розумінні слова був одним із заснов­ників російської хірургії»
Для багатьох поколінь хірургів В.О. Караваєв добре відомий і як автор змістовних наукових праць. Основним навчальним посібником протягом тривалого часу залишалися «Лекції з оперативної хірургії проф. В.О. Караваєва». Це був один із перших посібників з оператив­ної хірургії в Російській імперії та у світі, а у 1885 році В.О. Караваєв видав спеціальний посібник «Оперативна хірургія», у 1886 р. — «Атлас з оперативної хірургії». У наукових працях Володимир Опанасович намагався вирішувати питання, поставлені життям. Всього він опублікував 31 працю, в якій розглядалися експеримен­тально-клінічні питання, нові методи операцій, нові інструменти тощо. 
У 1886 р. громадськість Києва відзначала 50-річчя лікарської діяльності батька наукової офтальмології, засновника багатьох нових хірургічних методів лікування. Володимира Опанасовича обрали по­чесним громадянином Києва, у клініці факультетської хірургії Уні­верситету встановили бронзове погруддя, а вулицю, на якій він жив, назвали Караваєвською (нині Льва Толстого). 

Наприкінці лютого 1892 року В.О. Караваєв захворів на грип, який ускладнився запаленням легенів. Знову нагадав про себе ревматизм, який періодично загострювався з 1857 року. 
3 березня 1892 року В.О. Ка­раваєв помер, похований з великими почестями на Байковому кладовищі. Заупокійну літургію й поховання здійснив Петро Лебединцев, протоієрей кафедрального собору Св. Володимира, який у 1862 році в Києві відспівував Т.Г. Шев­ченка. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

понеділок, 7 вересня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Івана Піддубного

Вулиця Івана Піддубного - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Новокараваєві дачі. Пролягає від Відрадного проспекту до Новопольової вулиці. Ім’я легендарного борця, видатного українця Івана Піддубного носить з 1999 року. 
Життя Івана Піддубного настільки дивовижне, що часом непросто відокремити легенди (а то й міфи) від правди. 

Іван Максимович Піддубний народився 8 жовтня (26 вересня) 1871 року в родині спадкового козака Максима Піддубного на Полтавщині в селі Красенівці поблизу Золотоноші (сучасна Черкаська область). Максим Піддубний мав колосальну фізичну силу: сам, без жодної напруги, підіймав п'ятипудові мішки з зерном і кидав їх на віз. Максим Іванович мав невелике господарство в Красенівці. У нього було троє синів і три дочки. Козацький рід батька славився силачами, а материні прадіди Науменки – довгожителями. Мати Івана Піддубного, Ганна Данилівна, походила зі старовинної козацької родини Науменків, рід яких славився своїм довголіттям. Подейкують, що дід Івана по лінії матері, колишній солдат, відслуживши в армії 25 років, дожив до 120-ти.
Іван Піддубний дістав від предків великий зріст і витривалість, а по лінії матері, яка гарно співала, — тонкий музичний слух і в дитинстві по неділях і святах співав у церковному хорі. З дитинства Іван був привчений до важкої селянської роботи. Іван Піддубний у 17 років він легко кидав на воза мішки з зерном і міг пригнути до землі бика за роги. 
А потім поїхав на заробітки задля одруження з дочкою заможного селянина, Оленкою Вітяк. Працював вантажником у Севастополі, влаштувавшись до вантажної фірми "Лавас". Кажуть, що батько, відправляючи його на заробітки, казав: "Пам'ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, запорозького, і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам'ятай, Іване, продаси честь — не син ти мені, і я не батько тобі". У Севастополі Іван по шістнадцять годин на добу проводив на трапах, перетягуючи вантажі. Працював легко, швидко, з жартами. Через півроку роботи слава про силу вантажника рознеслася по всьому Криму. У 1895 році ця вантажна фірма переїхала до Феодосії. Незабаром доля звела Івана з двома учнями морехідних класів Антоном Преображенським і Василем Васильєвим - завзятими спортсменами, пристрасними шанувальниками важкої атлетики. Вони переконували Івана серйозно зайнятися спортом. Спочатку Іван скептично ставився до цих розмов, але Преображенський подарував Івану автобіографію знаменитого атлета Карла Абса. У ній Піддубного зацікавило твердження автора, що постійними тренуваннями тому вдалося збільшити свою природну силу втричі! 
Іван вирішив тренуватися. Щодня вправлявся з гирями, займався гімнастикою. 

Переїхавши до Феодосії, Іван дізнався від земляків, що Оленку видали заміж за багатія. Вдруге спортсмен закохався в канатоходку Емілію. Дівчина була старшою і досвіченішою, ніж Іван, тонко грала на почуттях юнака. Коли їй трапився багатий прихильник, вона поїхала з ним. Після втечі Емілії Іван переїхав до Києва. Тут він познайомився з тендітною гімнасткою Марійкою. Мініатюрна дівчина відповіла взаємністю. Пара планувала майбутнє, але доля склалася трагічно. Під час виступу Марійка зірвалася з трапеції й розбилася. 
Іван Піддубний вперше одружився в 40 років. Його дружиною стала красуня Антоніна Квітко-Фоменко. Вони купили ділянку землі, побудували будинок і завели господарство. Шлюб проіснував 7 років. Антоніна зустріла офіцера і втекла з ним поки Піддубний був на гастролях в Одесі. Через кілька років Антоніна хотіла повернутися до чоловіка, але Іван її не пробачив. 
Останнє кохання Івана Піддубного – вдова Марія Машоніна, матір його учня. Подружжя жило на березі Азовського моря, в Єйську, де купили будинок після американських гастролей спортсмена. 

В 1897 році на гастролі до Феодосії приїхав відомий на той час цирк Безкоровайного. Це був звичайний бродячий цирк, у трупу якого входили також атлети і борці. Серед них були знамениті люди того часу, такі як Янковський, Луріх, Семипалий. Через деякий час дирекція цирку влаштувала чемпіонат боротьби "на поясах".У Феодосійському цирку Безкоровайного Іван Піддубний переміг дуже відомих в ту пору атлетів – Георга Луріха, Бороданова, Разумова, італійця Паппі. 
Сезон у цирку закінчився. Борці роз'їхалися, а Іван залишився тим же робочим в порту, яким був і раніше. Але радість успіху порушила його душевний спокій. Все частіше він став думати про те, щоб присвятити своє життя спорту. 

На початку 1898 року Піддубний знову переїхав до Севастополя, щоб остаточно стати борцем. Він вступив до місцевого цирку, що належав Жіжетто Труцці, одному з членів найстарішої італійської циркової родини Труцці, яка прибула до Росії в 1880 році. 
З 1897 року виступав на аренах цирків (з 1899 року в трупі Е. Труцци) як атлет-гирьовик та борець (почав з російської боротьби на поясах, в 1903 році переключився на класичну (французьку) боротьбу). Неодноразово виступав з гастролями в російських містах і за кордоном, відвідавши близько 50 міст в 14 країнах 4 континентів. Одним з найвідоміших поєдинків Піддубного був бій з французьким борцем Раулем ле Буше, який закінчився перемогою француза, оскільки ле Буше використовував нечесний прийом відходу від захоплень Піддубного, обмазавшись маслом, і зумів протягнути час поєдинку, по результату якого судді віддали йому першість. Рішення суддів викликало гнів публіки, а Піддубний був настільки сильно вражений нечесним суддівством, що думав піти з професійної боротьби. Однак підтримка друзів і колег змусила Піддубного передумати, і на турнірі в Петербурзі він взяв реванш у ле Буше, змусивши француза протягом 20 хвилин перебувати в колінно-ліктьовий позі, поки судді не зглянулися над французьким борцем і не віддали перемогу Піддубному. На початку травня 1915 року в Катеринославі (в будівлі старого цирку у Озерки) здобув перемогу над чемпіоном Олександром Гаркавенком ("Чорна маска"), а через два дні – ще над одним чемпіоном - Іваном Заїкіним. 

У роки Громадянської війни працював в цирках Житомира та Керчі. У 1922 році в 51-річному віці почав виступати в Московському цирку. Лікарі, після огляду, заявили що здоров’я у атлета відмінне, немає ніяких претензій. У він перебував в чудовій фізичній формі. Медики були шоковані його станом здоров'я. Оскільки, в такому віці воно було, як у 25-річного спортсмена. 
У 1924 році виїхав на тривалі гастролі по Німеччині і США. 23 лютого 1926 року про нього «говорили» всі телеграфи планети. Шестиразовий чемпіон світу серед професіоналів вразив всіх не тільки своєю феноменальною силою і майстерністю, а й спортивним довголіттям, адже в 1926 році йому було 55. У 1927 році Іван Піддубний в Архангельську переміг відомого вологодського борця Михайла Куликова. 
На початку 30-х років у СРСР запровадили паспорти. 1937 рік. Піддубний отримує паспорт. Власноруч виправляє прізвище "Поддубний" на "Піддубний", а в графі «національність» "росіянин" на "українець". Його запроторили до в’язниці Ростовського НКВС. Там чемпіона катували електропаяльником і розжареними сталевими жигалами, вимагаючи назвати номери рахунків і адреси закордонних банків, де він міг тримати свої заощадження, нібито отримані під час гастролей. Таких заощаджень у нього насправді не було. Лише через рік звідти його вивела гучна слава непереможного борця та пильна зацікавленість його долею зарубіжної спортивної громадськості. За кілька років Піддубний, показуючи знайомому лікареві страшні опіки на спині, гірко сказав: "Це так Енгельс навчав мене ленізму" (він не вимовляв "ленінізму"...). 

У 1939 року в Кремлі йому було вручено орден Трудового Червоного Прапора і присвоєно звання Заслуженого артиста РРФСР. В 1941 році в 70-річному віці Іван Піддубний покинув спорт. У роки війни проживав на окупованій німцями території в невеликому курортному містечку на березі Азовського моря - Єйську. На пропозицію окупаційної влади поїхати в Німеччину і готувати німецьких спортсменів відповів відмовою. 
Після війни Піддубного знову заарештували, оскільки на нього надійшов донос, згідно з яким, під час окупації німці нібито пригощали його обідом з офіцерської їдальні. Проте Піддубному все-таки вдалося уникнути смертної кари за "співпрацю з фашистами", яка в ті часи була звичною мірою покарання за подібні злочини. У зв'язку з цим після закінчення війни Івана Піддубного просто усунули від спортивної діяльності, тим самим позбавивши його єдиного джерела доходу... Проте швидко відпустили, знову через відсутність доказів. У 1945 році борцю присвоєно звання «Заслужений майстер спорту СРСР». 

Повоєнні роки жив у злиднях. Залишивши спорт, І.Піддубний був забутий всіма й останні роки життя провів у злиднях. Щоб вижити, був змушений міняти свої медалі на хліб. 
Помер видатний спортсмен 8 серпня 1949 року в Єйську на Кубані, де й похований у міському парку, що носить його ім’я. Іван Піддубний трохи не дожив до вісімдесяти років. 9 серпня 1949 року в Єйську тисячі людей проводжали його в останню путь. Коли атлет помер, із Москви прийшла вказівка поховати Івана Максимовича з почестями, але «король борців» опинився за огорожею кладовища. До початку 70-х могила спортсмена була занедбана. Він залишив по собі легендарну славу атлета, ім'я якого стало символом незламної сили народу. Донині в Україні, коли говорять про людей великої сили, кажуть: "Він — як Піддубний".
Могила І. Піддубного                              Пам’ятник І. Піддубному в м.Єйськ 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»