вівторок, 31 березня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо: вулиця Анатолія Лупино́са

Вулиця Анатолія Лупиноса - вулиця в Солом'янському районі, пролягає від вулиці Котляревського до вулиці Отця Анатолія Жураковського. Виникла як одна з нових вулиць села Жуляни не раніше 1950-х років під назвою вулиця Горького, на честь російського письменника Максима Горького. Сучасну назву на честь українського політичного та громадського діяча Анатолія Лупиноса, згідно з рішенням Київради, здобула у 2015 році.

Постать Анатолія Лупиноса для багатьох залишається невідомою, недослідженою. Тож вдаймося до пошуку. Одні джерела свідчать про неймовірний людський стоїцизм Анатолія Лупиноса, інші — відкривають глибокий поетичний світ борця за Україну.

* * *
Ми випрягли волів, перевернули плуга,
Сідлаємо коней та гостримо списи.
Відкинули жалі, згадали всі наруги,
Прости нас, Господи, помилуй і спаси.

На скресі двох світів стаємо до двобою,
На скресі двох епох гряде шляхетний світ.
Віч-на-віч Нація з безликою юрбою.
Навколо ворогів – суцільний живопліт.

Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,
Спекотних Азій тлін судомить рамена.
Чекає бій. Все інше буде... після.
Життя триває. Точиться війна.
(Анатолій Лупиніс, 1990 рік)

Вікіпедія свідчить: Анато́лій (Анатоль) Іванович Лупині́с (1937 - 2000) — український політичний та громадський діяч УНА-УНСО, поет. Народився 21 липня 1937 в селі Новоолександрівка Покровського району Донецької області, де проживали його батьки після втечі з сибірського табору. Після війни родина переїхала до села Сатанівка на Черкащині, де Анатолій закінчив школу із золотою медаллю. У 19 років за організацію студентських виступів його було заарештовано й засуджено від Київського суду до шести років ув'язнення. 1957 року за активну участь у страйку в 7 таборі з вироком за "антирадянську агітацію та пропаганду, організацію контрреволюційного саботажу" дістав десять років ув'язнення. 
Покарання відбував у Володимирській закритій тюрмі та у спецтаборі особливого суворого режиму № 10. Перебуваючи у Володимирські в'язниці, піддаючись тортурам від режиму за боротьбу із ним, був паралізований (парапарез ніг). Цілком відбувши термін 1967 року, А. Лупиніс звільняється. Через два роки лікування починає рухатися з допомогою милиць і одразу ж вступає на економічний факультет Української сільгоспакадемії. 22 травня 1971 року за виступ біля пам'ятника Тарасові Шевченкові, в Києві, в день вшанування пам'яті Кобзаря, його знову заарештовує КГБ. Здобуває ще 12 років утримання у в'язницях. Звільнившись 1983 року, одразу ж включається у підпільну активну роботу. Лупиніс стає ініціатором створення асоціації «Зелений світ», українського Меморіалу, членом ініціативної групи зі створення Народного Фронту (пізніше Руху) України. Але, зрозумівши безперспективність угодовської позиції, на котру переходили всі без винятку «перебудовчі» структури, — спільно з революційною молоддю ініціює створення Української Міжпартійної Асамблеї, котру за його ж ініціативи було перетворено спочатку на Українську Національну Асамблею, а пізніше на УНА-УНСО. Разом із політичною й революційною діяльністю Анатолій Лупиніс творив поезію. Помер український стоїк на 63 році життя 5 лютого 2000 року. Похований на Байковому цвинтарі, поряд з побратимами з УНА-УНСО.

Більше про Анатолія Лупиноса можна почитати ТУТ:
Поезія Анатоля Лупиноса ТУТ:

Публікацію створено в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

понеділок, 30 березня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо: Вулиця Івана Огієнка

Вулиця Івана Огієнка, що пролягає від Повітрофлотського проспекту до вулиці Георгія Кірпи, з 1955 року носила назву Ігорзька (Ігарська), з 1962 року – Миколи Лукашевича (на честь робітника-учасника Січневого повстання), а поточну свою назву набула лише 5 років тому. У 2015 році, згідно з рішенням Київради, її перейменовано на честь Івана Івановича Огієнка (1882-1972), відомого ще як Митрополит Іларіон.

Яку ж роль відіграв для України Митрополит Іван Огієнко? Дізнаймося більше, звернувшись до його відомого вислову: «Немає в людини нічого милішого над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої дитячі роки, до тієї землі прив'язується він усією душею на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу. І багато людей, помираючи на чужбині, просять накласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі…»
Іван Іванович Огієнко також відомий як автор «Десяти мовних заповідей свідомого громадянина»: Всеосвіта 

Для початку спробуймо перерахувати бодай самі звання, яких Іван Огієнко набув за своє життя: український науковець, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка. Перший ректор Кам'янець-Подільського державного українського університету (нині університет носить його ім’я), єпископ ППЦ (від 1940), митрополит УАПЦ (від 1944), предстоятель греко-католицької церкви у Канаді (від 1951).

Загальний реєстр публікацій ученого, як засвідчується у вступній статті до збірника матеріалів Всеукраїнської огієнкознавчої конференції, налічує 1848 назв. У колі наукових інтересів Огієнка-мовознавця були проблеми кириличної палеографії, історії старослов'янської та української мов, будови, стилістики та культури української мови, питання українського правопису. Під час навчання в аспірантурі Київського університету Святого Володимира впорядкував перші 6 словників навчального, історичного, правописного та термінологічного типів. 

Основні праці:
  • Історія української культури (1918, 1991, 1992, 2002)
  • Український стилістичний словник (1924)
  • Історія українського друкарства (1925, 1994)
  • Костянтин і Мефодій. Їх життя та діяльність (1926)
  • Нариси з історії української мови. Система українського правопису (1927)
  • Пам'ятки старослов'янської мови X—XI віків (1929)
  • Крехівський Апостол (1930)
  • Історія української літературної мови (1950, 1995, 2001)
  • Граматичні основи української літературної мови (1951)
  • Український літературний наголос (1952)
  • Наша літературна мова. Як говорити й писати по-літературному (1954)
  • Фортеця православ'я на Волині. Свята Почаївська лавра (1961)
  • Біблія або книги св. Письма старого і Нового Заповіту (1962) 
  • Етимологічно-семантичний словник української мови (Т. 1–4, 1979—1995)
Огієнко також автор багатьох наукових праць з історії церкви та канонічного права. Іван Огієнко поставив перед собою завдання: перекласти Біблію на сучасну українську, якомога точніше передавши зміст оригіналу. Британське Біблійне товариство уклало з перекладачем договір про видання книги. Огієнко працював над перекладом з 1931 по 1938, але й багато пізніше він удосконалював текст Біблії для нових видань. В 1942 був опублікований «Новий Заповіт і Псалтир». Повністю фундаментальний переклад (який включає і неканонічні книги) «Біблії або книг св. Письма старого і Нового Заповіту» вийшов у Лондоні в 1962 на 1529 сторінках. 

Біографічні факти 
Народився Іван Іванович Огієнко 2 (14) січня 1882 року у містечку Брусилів, нині — селище міського типу, районний центр Житомирської області шостою дитиною в бідній селянській родині. У 1896 році закінчив початкову чотирирічну школу в Брусилові, потім навчався у Київській військово-фельдшерскій школі. Після закінчення 1900 повного фельдшерського курсу, за направленням комісії працював у Київському військовому шпиталі у відділенні з психічнохворими. У 1909 закінчив Київський університет св. Володимира, згодом навчався на Вищих Педагогічних курсах, працював у Київському комерційному інституті. У грудні 1911 р. Огієнка зараховано професорським стипендіатом історико-філологічного факультету університету Св. Володимира, де він активно займається українознавчою проблематикою. 1914 року успішно складає всі іспити на звання магістра, а 1915 року починає читати перші самостійні лекції як приват-доцент. Іван Огієнко входить до елітарного кола національної інтелігенції, співпрацює з М. Біляшівським, М. Василенком, Б. Грінченком, М. Грушевським та іншими українськими діячами. 

З початком Лютневої революції в Росії почалася українізація університету Св. Володимира. Огієнко був одним з перших викладачів, які почали читати лекції українською. Як член ради новоствореного Центральною радою Міністерства освіти, виступив з ініціативою про заснування Українського народного університету (УНУ) в Києві. Розробив новий курс «Українська культура». А у 1917—1918 відіграв значну роль в українізації вищих навчальних закладів і шкільництва. Від 1918 — професор кафедри історії української культури Київського Українського Державного Університету. У 1918 виступив на Всеукраїнському Церковному Соборі у Києві з доповіддю «Відродження Української Церкви», в якій аргументовано довів право Української церкви на самостійне існування. Також виступив засновником і став першим ректором Кам'янець-Подільського державного українського університету (урочисто відкрито 22 жовтня 1918). Огієнко читає в університеті курс лекцій «Українська культура», за якими видає у 1918 році книгу. У 1919 як міністр народної освіти УНР ухвалив для шкільного вжитку в усій Україні правила українського правопису; видав наказ, за яким мовою викладання в усіх школах України (початкових, середніх, вищих) мала стати українська мова, у школах національних меншин дозволялося користуватися рідною мовою. всі дипломи, свідоцтва та атестати мали видаватися виключно українською мовою, всі написи на бланках, штемпелях і печатках також мали бути замінені на українські. Результати його діяльності як міністра Міністерства культів вражаючі, хоча через об'єктивні причини і не доведені до завершення. Іван Огієнко впроваджує в богослужіння українську вимову, з метою уникнення складнощів, зумовлених етнічним складом місцевості, рекомендує служби проводити церковнослов'янською мовою, створює комісію з перекладу українською мовою Біблії, богослужбових текстів й плідно працює в ній, реформує систему духовної освіти. Першими справами в уряді були вимоги до єпископів — щоби Євангеліє читалося українською мовою; проповіді виголошувалися державною мовою, служби Божі, читання та співи у церквах відправлялись за українською вимовою; висвячувались й призначалися на церковні посади у духовному відомстві ті особи, які знають українську мову. Міністр визначав місячний термін для прийняття української вимови, зазначив: особи, що не виконають наказу, позбавляться своїх посад та будуть притягнені до судової відповідальності. 

У 1919 році після від'їзду Директорії УНР з Кам'янця-Подільського, Огієнко став головноуповноваженим уряду. Захоплення Кам'янця-Подільського більшовицькими військами (16 листопада 1920) змусило Огієнка емігрувати до Польщі. З 1920 жив у місті Тарнові, де заснував видавництво «Української Автокефальної Церкви». Активно співпрацював з греко-католицькою церквою. У 1921 був членом Ради Республіки, а до 1924 — міністром в уряді у справах віровизнання Української народної республіки в еміграції (уряду УНР в екзилі). З 1922 був дійсним членом Наукового товариства імені Т. Шевченка. У 1922 р. він перебрався на Львівщину (Винники). Від 1924 викладав, завдяки сприянню Андрея Шептицького, українську мову і українську літературу у Львівській учительській семінарії, з якої був звільнений за проповідування національної ідеї. 1922 року надрукував у Львові переклад Літургії св. Івана Золотоустого з грецької українською. У травні 1937 у Львові виходить «Новий Заповіт», що був лише частиною головної праці всього життя вченого — перекладу Біблії українською літературною мовою з оригінальних давньоєврейських і грецьких текстів. 

Протягом 1926—1932 — професор церковнослов'янської мови у Варшавському університеті. За працю: «Українська літературна мова 16 ст. і Крехівський Апостол 1560 р.» здобув звання доктора філософії. Був звільнений польською владою як активний прихильник українізації православної церкви. Заснував і редагував у Варшаві журнал «Рідна мова» (1933—1939) і «Наша культура» (1935—1937), які сприяли популяризації української культури, норм єдиної літературної мови серед українців за межами УРСР, виступав проти русифікаторської політики тогочасного керівництва радянської України. У 1940 був пострижений в чернецтво під ім'ям Іларіона. 19 жовтня 1940 був висвячений у єпископа Холмського і Підляського. Організовував українську церкву на Холмщині за допомогою введення української мови в богослужіння. Заснував в єпархії друкарню і видавництво, велику єпархіальну бібліотеку, що налічувала десятки тисяч томів. У цей же період написав безліч віршованих (писав вірші з юних років) і прозових творів, в основному духовно-повчального змісту. Набувши у 1944 р. сану Митрополита Холмського і Підляського, здійснював українізацію церкви на Холмщині шляхом запровадження української мови у богослужіння. У 1944 p. змушений був емігрувати в Словаччину, потім до Швейцарії (Лозанна), а у 1947 емігрував до Канади. У 1951 на Надзвичайному Соборі у Вінніпезі його обрано предстоятелем УГПЦ в Канаді і митрополитом Вінніпегу. Доклав чимало зусиль для організації та розбудови українського національно-культурного та релігійного життя у Канаді. Ініціатор створення й голова Українського Науково-Богословського товариства. Ректор заснованого у Вінніпезі Українського народного університету (1948), декан і лектор богословського факультету колегії Св. Андрея Манітобського університету. Розгорнув велику науково-дослідницьку та видавничу діяльність. Огієнко рішуче засуджував політичне керівництво Союзу РСР з його «зматеріалізованою психологією», утискування прав людини, зокрема свободи совісті, нищення пам'яток культури, сповідування руйнівної ідеології, боротьбі з чим віддав своє життя. Московський Патріархат негативно оцінював «українізаторську» діяльність владики Іларіона. Справа життя Івана Огієнка (працював 1936—1955) — переклад Біблії, що до сьогодні є неперевершеним надбанням українського народу. Помер митрополит у 1972 році у м. Вінніпег; похований на православній секції Меморіального парку «Ґлен Іден». 

В 1995 в Україні заснована премія імені Івана Огієнка. У 2002 частину архіву митрополита Іларіона передано Україні канадською владою. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо».

вівторок, 24 березня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо: Проспект Валерія Лобановського


Одна з транспортних магістралей Солом’янського району – проспект Валерія Лобановського, який пролягає від Севастопольської до Деміївської площі. З 1974 року носив назву Червонозоряний, упродовж 41 року пропагуючи комуністичну символіку.

У 2015-му році його перейменовано на честь Героя України (2002) Валерія Васильовича Лобановського (1939-2002) — видатного українського футболіста, Заслуженого тренера України і одного з найтитулованіших тренерів в історії світового футболу. 
Валерій Васильович був багаторічним наставником «Динамо» (Київ), який на його чолі двічі вигравав Кубок володарів кубків УЄФА, тренером збірної України у 2000-2001 роках.

Це було одне з найбільш схвальних топонімічних перейменувань, більшість мешканців Києва пишалася легендарним співвітчизником і була одностайна у доцільності такого перейменування.

Біографічні факти

Народився Валерій Лобановський 6 січня 1939 року у Києві. Навчався у київській школі № 319 (нині проспект Валерія Лобановського, 146). Зараз там встановлено меморіальну дошку, а сам навчальний заклад названо іменем Лобановського. Від 1952 року Валерій – вихованець футбольної школи № 1 та футбольної школи молоді (ФШМ) у Києві (від 1955 року). Закінчив школу зі срібною медаллю. У 1956 році вступив до Київського політехнічного інституту, але не закінчив. Вищу освіту отримав вже в Одеському політехнічному інституті. Незвичним залишається факт, що такий видатний тренер не мав вищої фізкультурної освіти. У 1957 році 18-річного нападника запросили до дублю «Динамо» (Київ), де Лобановський на весь колишній Радянський Союз прославився вмінням надзвичайно точно подавати підкручені м'ячі з кутових та штрафних ударів (т. зв. «сухий лист»). Всього як гравець Валерій Лобановський провів 253 матчі у чемпіонатах СРСР у найвищій лізі і забив 71 гол (у київському «Динамо» — відповідно 144 матчі і 42 голи, в одеському «Чорноморці» — 59 і 15, у донецькому «Шахтарі» — 50 і 14).

Валерій Лобановський досить швидко закінчив професіональні виступи як футболіст і перейшов на тренерську роботу. Першою командою для 29-річного наставника став дніпропетровський «Дніпро», (1968). Після вдалої роботи у Дніпропетровську його запросили очолити київське «Динамо» (з 1973 - головний тренер). Почалася плеяда перемог. Після здобуття Кубка Радянського Союзу і перемоги у першості 1990 Валерій Лобановський став найтитулованішим тренером часів СРСР: 8 чемпіонських титулів та 6 Кубків СРСР. Працював у «збірній» до 1990 року. Потім була робота в Об'єднаних Арабських Еміратах та Кувейті (1990—1996). З 1 січня 1997 року знову очолив «Динамо». Того сезону в Україні київський клуб втретє підряд здобув золотий «дубль», чим встановив рекорд на пострадянському просторі. Та продаж найкращих гравців в найкращі клуби Європи, травми провідних гравців за останні два роки не дозволили «динамівцям» втриматись між топ-командами. 2000 року Лобановський почав заново будувати команду. Аби суміщення посад головного тренера збірної України та київської команди не позначалося на результатах «біло-синіх» в Лізі чемпіонів, пішов з посади головного тренера збірної України. Вже взимку «динамівці» здобули Кубок Співдружності, який востаннє зібрав по-справжньому найсильніших гравців команд СНД. Вдруге керівництво українського футболу вирішило спробувати Лобановського у ранзі наставника національної збірної в 2000 році.

Через самовіддану працю та напружений ритм життя у тренера в 1988 році виникли серйозні проблеми з серцем, другий інфаркт трапився восени 2001 року. Помер Валерій Лобановський 13 травня 2002 року унаслідок інсульту, який стався на матчі в Запоріжжі. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 52а) у Києві. Його надгробок прикрашає колонада, де нанесено напис російською мовою «Ми живі доти, доки про нас пам'ятають»

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

 

понеділок, 23 березня 2020 р.

Подорож Солом’янським районом

Що вам спадає на думку, коли ви чуєте слово подорож? Літак, інші країни. А ми пропонуємо вам здійснити подорож нашим Солом’янським районом. Ця місцевість оповита історичними переказами та легендами. Тут є багато цікавого і пізнавального.
Вашій увазі пропонується історико-краєзнавчий путівник «Солом’янка GO», який має на меті ознайомити киян і гостей столиці з затишними парками і пам’ятками Солом’янського району. 
Тож, вирушаймо.

четвер, 19 березня 2020 р.

Перейменовано зупинку швидкісного трамваю "Польова"

З 16 березня 2020 року зупинку швидкісного трамваю "Польова" перейменовано на станцію "Олекси Тихого". 
Про це йдеться у наказі Департаменту транспортної інфраструктури.

Олекса Іванович Тихий був українським дисидентом, правозахисником, педагогом, мовознавцем, членом-засновником Української гельсінської групи; виступав на захист української мови.
Олекса Тихий - автор самвидавних праць «Мова народу — народ», есеїв «Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області» і «Думи про рідний Донецький край», що стали, побіч участі у Гельсінкській групі, причиною обвинувачення в «антисовітській пропаганді». Готував словник слів-покручів в українській мові.

середа, 18 березня 2020 р.

«Імена, з якими ми живемо»

Друзі, поспішаємо поділитися новиною − Бібліотеки Солом’янки запроваджують он−лайн проєкт суспільного інформування "ІМЕНА, З ЯКИМИ МИ ЖИВЕМО", яким пропонуємо поглибити свої знання про вулиці й місцини, якими щодня ходимо.
Є три прописні істини: 
  • як корабель назвеш, так він і попливе; 
  • те, що нас оточує, формує нашу свідомість; 
  • топоніміка – це частина національної ідентичності держави. 
В умовах війни топоніміка в нашій державі перестала бути питанням лише гуманітарної політики, це стало складовою національної безпеки. Саме тому, в 2014 році по всій території України почалися перейменування звичних для нас, але морально застарілих назв. 
У Києві перейменування розпочалися відповідно до Рішення Київської міської ради від 13 листопада 2014 року № 373/373 "Про повернення історичних назв та перейменування вулиць, площ, провулків у місті Києві". Тоді ж в Українським інститутом національної пам’яті було створено методичний посібник "Як перейменувати вулицю: Правові засади перейменування вулиць, провулків, проспектів, площ, парків, скверів, мостів та інших споруд, розташованих на території населених пунктів" (2014). Розділ перший "Куди веде вулиця Леніна" цього збірника показово розпочато цитатою останнього президента Чехословаччини та першого президента Чехії Вацлава Гавела: "Якщо людина живе в оточенні тоталітарної пропаганди і не помічає її, значить пропаганда досягнула своєї мети". 
У збірнику викладено правові засади перейменування площ, проспектів, вулиць, провулків, проїздів, скверів, бульварів, парків населених пунктів. Видання корисне, зокрема, працівникам селищних та міських рад для ліквідації символів радянського тоталітаризму, якими є імена осіб, причетних до організації Голодомору та політичних репресій, а також планували, організовували та здійснювали збройну боротьбу спрямовану на ліквідацію української державності. Також уміщено перелік понад 60 таких осіб зі стислими біографічними довідками. Методичний збірник підготовлено на виконання Указу Президента України "Про деякі заходи щодо унормування питань опису, порядку використання і захисту державних символів України" від 23 серпня 2014 р. № 667/2014, Указу Президента України "Про додаткові заходи щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні" від 12 червня 2009 р. № 432/2009; доручення віце-прем’єр-міністра України від 26 червня 2014 р. №1/10-1715.
Зацікавилися? Посібник перебуває у вільному доступі за посиланням: https://old.uinp.gov.ua/sites/default/files/perejmenuvannja-vulyc.pdf

вівторок, 3 березня 2020 р.

Парк імені М.Островського перйменовано на честь українського поета Миколи Зерова

Київрада перейменувала парк імені Миколи Островського в Солом’янському районі на «Парк імені Миколи Зерова»
Микола Зеров – український поет, літературознавець, літературний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми та перекладач античної поезії.
Парк розташований уздовж Повітрофлотського проспекту між вулицями Солом’янська та Преображенська. Закладений у 1961 році. Площа – 4,11 га. 
1971 року в парку встановлено пам’ятник радянському письменнику Миколі Островському, що було демонтовано відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої діяльності».