Пішохідна бібліоекскурсія "Караваєві Дачі"

Солом’янський район було утворено 2001 року з двох – Залізничного та Жовтневого. Ми вже багато подорожувала теренами першого з них. Нині ж настав час зазирнути по той бік залізниці, в "жовтневу" його частину – адже насправді Караваєві Дачі знаходилися саме там.

Вже наступної суботи, 11 жовтня, запрошуємо вас на пішохідну екскурсію, під час якої працівник Бібліотеки Сковороди Олександр Михайлик проведе вас відомими й невідомими вуличками місцевості, що кияни прозвали різко та енергійно – Кардачі.

Приєднавшись до нашої мандрівки, ви, зокрема, дізнаєтеся:

• Ким був пан Караваєв і чим він так уславився?
• Скільки дач він мав у Києві?
• Яка будівля на Кардачах найдавніша?
• Що вціліло від дачної забудови цього селища?
• Де була селищна церква?

Питань багато, а відповідей, обіцяємо, буде ще більше. Приходьте всі активні, допитливі й непосидючі!

Історія Солом'янського району на сторінках газет. Оздоровчі дачі імені великого вченого

Чергова публікація нашого циклу – стаття Валентина Сандула "Оздоровчі дачі імені великого вченого", опублікована в числі 9 за 2006 рік журналу "Науковий світ".

Статтю присвячено історії місцевості Караваєві дачі.

Копія статті зберігається у фондах Центральної бібліотеки Солом'янки імені Григорія Сковороди. Зацифровано в січні 2025 року.

Краєзнавча лекція №14 Караваєві дачі

10 липня у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбудеться 14-та краєзнавча лекція з циклу «Солом’янка. Історія твого району» від провідного бібліотекаря з краєзнавчої роботи, києвознавця Олександра Михайлика. Лекцію буде присвячено місцевості Караваєві дачі.

До появи Караваєвих дач у 1860-х роках на цьому місці був Деревний розсадник. У 1870-х землі придбав видатний лікар Володимир Караваєв, постаті якого буде присвячено розповідь. Від його прізвища й походить назва місцини. Також дізнаємося, де в Києві були ще одні Караваєві дачі.

Дачне ж селище Караваєві дачі виникло вже після смерті власника, коли його донька Ольга Караваєва-Колчак 1892 року розпродала маєтність під дачні ділянки. З 1914 року Караваєві дачі в межах Києва. Дізнаємося, який вигляд тоді мало селище і що відтоді збереглося.

Саме на Караваєвих дачах існує єдина в Києві школа, яку було споруджено 1941 року. Дізнаємося, де вона знаходиться.

Починаючи з 1950-х років, через прокладання Малої кільцевої дороги та будівництво багатоквартирних будинків, колись дачна місцевість поступово розчиняється з-поміж нових вулиць та будинків. У 1980-х роках зникають майже всі старі вулички і будинки. Втім, окремі фрагменти старих Караваєвих дач збереглися. Символічно, що одна з вулиць місцини має ім'я Професора Караваєва. Ім'я науковця збереглося й у назві зупинки електропоїздів Караваєві дачі.

Зацікавились темою? Запрошуємо на лекцію!

Караваєві дачі

Із циклу "Історія твого району"

Однією з місцевостей на мапі Солом’янського району, назва якої увіковічнює її засновника, є Караваєві дачі. Назва місцевості зберігає пам’ять про видатного медика Володимира Караваєва, професора Київського університету Св. Володимира.

Володимир Караваєв

Володимир Опанасович Караваєв (8 [20] липня 1811, Вятка, Росія — 3 [15] березня 1892, Київ) — український хірург і офтальмолог, доктор медицини, заслужений ординарний професор; саме він іще 1844 року заснував першу в Україні клініку очних хвороб. Його діяльність повернула зір тисячам людей з усіх усюд. Тож не дивно, що за його життя існувала приказка «Богу помолитися і Караваєву поклонитися». Ще один неординарний факт: 1891 року до 50-річчя університетської діяльності професора вулицю Шулявську, на якій він мешкав, було перейменовано на Караваєвську (тепер — вулиця Павла Скоропадського). Це один із небагатьох прикладів в історії Києва, коли вулицю назвали ім’ям людини ще за її життя.

Попередником Караваєвих дач був заснований у середині ХІХ ст. «Деревний розсадник» (точне місце розташування на сучасній місцевості — між Індустріальним шляхопроводом і Шулявським кладовищем). Під нього було спеціально виділено 63 десятини землі — 45 десятин орної та 18 десятин під лісом. Розсадник, заснований Відомством державного майна, розводив і продавав декоративні дерева й кущі, а також виконував роль закладу для навчання населення (здебільшого казенних селян) основ культурного садівництва. Проте діяльність закладу не була успішною, тож невдовзі землі й усі будівлі було продано. 1865 року Олександр ІІ затвердив спеціальну інструкцію, що надавала право купувати землі в «західних губерніях» (звісно, йшлося й про Україну) на пільгових умовах особам лише російського походження. Тож 1870 року землі та будівлі колишнього хутора «Деревний розсадник» площею 42,6 десятин купив Володимир Караваєв. 15 листопада 1872 року він придбав так звану Гімназичну ділянку — 20,7 десятин землі, які залізниця відкраяла від Кадетського гаю. Так його володіння збільшилося до 63,3 десятин. На хуторі був завод воскових свічок, який промисловець винаймав у професора Караваєва.

Дача Караваєва. Фрагмент плану 1902 року

Після смерті Володимира Караваєва 1892 року половина земель (32 десятини) перейшла у спадок його доньці Ользі Караваєвій-Колчак, одруженій із братом майбутнього адмірала Колчака. Вона поділила ці землі на 238 невеликих ділянок і з 1903 року розпродала їх приватним особам. Так почалася історія попервах дачного селища Караваєві дачі. Вже за 5 років усі дачні ділянки було забудовано. Станом на 1911 рік у робітничому селищі Караваєві дачі мешкало близько 5 тис. жителів, було 323 садиби і 296 будинків. 1914 року Караваєві дачі разом із Шулявкою та Казенними дачами увійшли до меж міста. Планування селища було здебільшого регулярним, із декількома поперечними та повздовжніми вулицями. Загалом тут було 12 вулиць і 14 провулків. Вулиці було забудовано виключно одноповерховими будинками, здебільшого дерев’яними, лише подекуди траплялися цегляні будиночки зі скромним оздобленням фасаду.

Зразки історичної забудови, вул. Польова. Фото О. Михайлика

У 1910-х (точна дата невідома) на залізниці поряд із селищем було відкрито зупинний пункт. Досить довго це була звичайна зупинка приміських електропоїздів, але після реконструкції платформи Караваєві Дачі в 2003–2005 роках тут виник невеликий вокзальний комплекс, що є одним із найсучасніших в Україні.

Кількість населення Караваєвих дач стрімко зростала. Мешканці селища клопоталися щодо виділення земельної ділянки для будівництва власної церкви. Землю виділили у садибі № 143 на вулиці Борщагівській, яка належала Ользі Караваєвій-Колчак. На початку 1910-х тут побудували невелику дерев’яну Преображенську церкву. 1921 року радянська влада зареєструвала парафію.1931 року, під приводом запланованого будівництва поряд геологорозвідувального технікуму, церкву закрили й невдовзі знищили. Нині на місці храму — Індустріальний шляхопровід.

1926 року в Караваєвих дачах було 217 садиб і 284 будинки, з них 13 — порожні. Населення становило 1065 осіб. Із 1926 року селище певний час мало офіційну назву «Червоний залізничник», та вона не прижилася, тож план Києва 1935 року зафіксував стару назву. У 1920–1930-х забудова Караваєвих дач розширилася як на південь, так і на північ. Селище злилося із Шулявкою та Казенними дачами. Основною «віссю» стала кінцева частина вулиці Борщагівської.

Починаючи з 1938 року, районні депутати вимагали від міської ради побудувати на Караваєвих дачах школу. 1941 року школу за проектом 50 архітекторки Баландіної звели на вулиці Леванев-

ського, 2-А. Її мали здати 15 серпня 1941 року. До початку війни будівлю було завершено зовні та перекрито, проте у перший воєнний рік школярі так і не розпочали тут навчання.

Висотна забудова Караваєвих дач 1980-х років

Оригінальна забудова Караваєвих дач почала зникати ще у 1950-х, коли взялися забудовувати багатоповерхівками вулицю Борщагівську, що стала важливою магістраллю. 1957 року було

відкрито шляхопровід біля залізничної станції, що сполучив Чоколовку з Караваєвими дачами, а в глобальній перспективі — частину кільцевої магістралі, яка в обхід центру з’єднала ряд міських районів. Будівництво шляхопроводу спричинилося до створення нової магістралі — сучасної вулиці Гетьмана. Остання розітнула наявну мережу вулиць, постала необхідність у новій забудові вздовж неї. Отже, з 1950-х Караваєві дачі як система вулиць і забудови почали зникати. У 1960-х цей процес тривав повільно — на майбутній магістралі з’явилося лише декілька п’ятиповерхових хрущовок і 9-поверхових малосімейок. Більша частина старої забудови тоді ще продовжувала існувати. Її знесли вже у 1970-х. У 1970–1980-х на місці старої забудови з’явилися житлові будинки та гуртожитки майбутнього Національного авіаційного університету. Під час цього будівництва на Караваєвих дачах зникли дев’ять вулиць і 17 провулків.

Починаючи з 1980-х, на Караваєвих дачах з’явилася висотна забудова, здебільшого вздовж вулиці Гетьмана. У 1981–1988 роках тут було споруджено чотири 16-поверхівки серії КТ: № 40, 42, 44 і 46. На найвигіднішому панорамному пригірку біля залізниці (Гетьмана, 46-А) 1994 року звели унікальний 6-секційний каскадний комплекс, що поєднував різні проекти панельних серій Т.

1991 року під час розроблення генерального плану розширення КПІ залишки забудови Караваєвих дач між залізницею та вулицею Польовою планували знести й побудувати натомість багатоповерхові паркінги. Саму ж вулицю Польову — розширити й перетворити на Залізничний бульвар, що мав з’єднуватися з вулицею Борщагівською біля 9-го корпусу КПІ. Для цього збиралися побудувати дворівневу розв’язку. Втілено це не було.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Професора Караваєва

Вулиця Професора Караваєва - вулиця у Солом'янському районі міста Києві, місцевість Новокараваєві дачі. Пролягає від вулиці Тетяни Яблонської до вулиці Августина Волошина.

Ім’я видатного лікаря носить з 1962 року.

Володимир Опанасович Караваєв народився 8 липня 1811 року у російському містечку В’ятка в сім’ї заможного багатодітного купця. 

Закін­чивши у 16 років В’ятську гімназію, він стає вільним слухачем на медичному факультеті Казанського університету. Після його закінчення у 1831 році молодий лікар був нагороджений срібною медаллю і одержав диплом лікаря 1-го розряду. 

Для удосконалення в медицині Караваєв поїхав до Петербурга. Там він деякий час працював у військово-сухопутному шпиталі, а потім влаштувався позаштатним асистентом у Маріїнську лікарню для бідних, де консультантами з хірургії були видатні петербурзькі професори X.X. Саломон та І.В. Буяльський. Саме їхнє блискуче, віртуозне виконання найскладніших хірургічних операцій викликало у молодого лікаря глибоку зацікавленість і він вирішив повністю присвятити себе хірургії. У липні 1834 року В.О. Караваєв від’їжджає до Німеччини і поїздка стала для молодого лікаря базовим підґрунтям експериментальної практики. 

Під час перебування у Берліні в клініці Грефе вперше відбулася зустріч молодих хірургів В.О. Караваєва і М.І. Пирогова, які надо­вго стануть світочами євро­пейської хірургії. Хоча Пирогов і Караваєв майже ровесники, перший був уже досвідченим хірургом. Це не завадило дружбі: протягом року вони разом проводили заняття на трупах, вивчали підручники з хірургії і накладали пов’язки. 

Караваєв, згадуючи цей період життя, писав: «З перших же днів нашого знайомства Микола Іванович порадив мені залишитися у цій спеціальності та не шукати іншої. Я прислухався до поради і тепер, через півстоліття, скажу, що його порада була вдалою. За це я завжди був йому вдячний, і збережу це почуття до кінця свого життя». 

І коли у 1836 році М.І. Пирогова було обрано на кафедру хірургії Дерптського університету, він запропонував В.О. Караваєву місце в своїй клініці. Володимир Опанасович із захопленням працює хірургом, бере участь в експериментальних дослідженнях. За порадою свого наставника він починає займатися маловивченою на той час травматичною піємією, спостерігає пацієнтів із цим захворюванням, проводить досліди та розтин померлих. Результатом цієї роботи стала його дисертація «De phlebitide traumatica» («Травматичне запалення вен»), написана згідно з вимогами того часу латинською мовою, за яку Караваєву у травні 1838 року після публічного диспуту присвоїли ступінь доктора медицини. 

Працювати з М.І. Пироговим було цікаво й корисно, але Володимир Опанасович мріяв про самостійну роботу. 

В кінці 1838 року Караваєв дізнався, що у Кронштадському морському шпиталі є вакантна посада хірурга. Після неодноразового подання прохання до вищих інстанцій В.О. Караваєва 11 березня 1839 року було призначено ординатором у Кронштадський шпиталь. Тут проходять справжню перевірку теоретичні знання, а найбільше - практичні навички В.О. Караваєва. Його та­лант, наполеглива праця й цілеспрямованість дали вагомі результати: за рік він виконав 113 операцій (у столичних клі­ніках професори виконували по 15–30 операцій). Хірург Кронштадського морського шпиталю стає помітною фігурою у вітчизняній медицині, медичний комітет рекомендує його на посаду завідувача кафедри хірургії медичного факультету Університету Св. Володимира, відкриття якого було заплановане. У поданні медичного комітету, підписаного І.Т. Спаським, зазначалося, що призначення В.О. Кара­ваєва, який душею відданий своїй справі, професором Університету Св. Володимира можна вважати надзвичайно цінним надбанням цього навчального закладу. 

24 грудня 1840 року (тобто за 3 роки до початку читання курсу) попечитель Київ­ського навчального округу повідомив Вчену раду Університету про призначення В.О. Караваєва екстраординарним професором хірургії, яке сталося ще до відкриття медичного фа­культету. Міністр освіти так пояснив це дочасне призначення: «…щоб не втратити особу, яка стала відома своїми операціями і за­служила щонайбільшої хвали в лікарських колах, я визнав за потрібне призначити Караваєва тепер-таки, де він буде корисний і порадами своїми при заснуванні факультету…». На той час молодому вченому було всього 29 років. 

Караваєв понад 3 місяці вивчав організацію навчального процесу, відвідував лекції, практичні заняття у клініках, радився з питань налагодження їх роботи, методик викладання з М.І. Пироговим та іншими відомими професорами Москви і Санкт-Петербурга. І ознайомившись із принципами та організацією навчально-методичної роботи, молодий професор їде до Києва, щоб зайняти цю відповідальну й почесну посаду. Міністерство освіти затвердило відкриття на медичному факуль­теті Київського університету не 6, а 10 кафедр, серед яких було дві хірургічні. 

До відкриття хірургічної клініки В.О. Караваєв одночасно за­ймався практичною хірургією — в міській лікарні вперше за 38 років її існування 30-річний професор безкоштовно виконав багато дуже складних операцій. На той час Володимир Опанасович був єдиним хірургом не лише в Києві, але й у Київській губернії. За 1 рік (з липня 1841 року по липень 1842 року) він виконав 180 операцій, причому без жодного смертельного випадку. А серед них були досить складні операції: ампутація стегна і гомілки, видалення пухлин і спеціальні очні та пластичні операції. Багатьом хворим з катарактою він повернув зір. 

Через 2 роки плідної роботи в Університеті Караваєву присвоїли звання ординарного професора і делегували за кордон для ознайомлення з досвідом роботи провідних західних клінік. 

Протягом року (з липня 1842 року по липень 1843 року) В.О. Караваєв відвідав медичні заклади Берліна, Відня, Парижа, Лондона. Володимир Опанасович добре розумів, що для укомплектування клінік знадобиться багато хірургічних інструментів. Він звернувся з проханням до Ради університету довірити йому закупівлю хірургічного інструментарію за кордоном. Хірурги Парижа рекомендували В.О. Караваєву місцево­го майстра Метцгера, який виготовив пробний набір хірургічних інструментів власної розробки. Французький майстер дійсно показав високий клас роботи, і В.О. Караваєв отримав дозвіл на запрошення майстра до Києва, де той працював довгий час. 

Коли Караваєв був за кордоном, його було обрано деканом медичного факультету. Після повернення 18 липня 1843 року до Києва він відразу ж приступив до роботи як декан і професор хірургічної ка­федри. Основну увагу Володимир Опанасович приділив організації клінік. Велику роботу він виконав щодо визначення обов’язків всіх праців­ників клініки — від професора до санітара. Крім того, брав безпосе­редню участь у придбанні для клінік необхідного майна. В усіх клініках, крім палат для хворих і санітарних блоків, були влаштовані навчальні кімнати, кабінети для професорів та ордина­торів, а в хірургічній та акушерській клініках — добре обладнані операційні. 

Основою клінічного викладання В.О. Караваєв вважав заняття біля ліжка хворого у поєднанні з клінічною хірургією, досягнення­ми фізіології, оперативної хірургії, топографічної та патологічної анатомії. Найголовнішим завданням клінічного навчання він вважав практичне виховання лікаря для правильного ведення хворих. 

Володимир Опанасович багато уваги приділяв також обладнанню кафедри. У навчальній кімнаті клініки поряд із столами для лабо­раторних занять і роботи студентів із мікроскопами стояло 5 шаф з інструментами, муляжами та різноманітними препаратами. 

Слава В.О. Караваєва як вченого і хірурга-практика зростала з кожним роком. Збільшувалася кількість студентів, які навчалися на медичному факультеті. Завдяки зусиллям Володимира Опанасовича відкривалися нові клініки, що зазвичай вимагало напруженої щоденної праці. 

Наприкінці 1844 р. Володимир Опанасович неодноразово звер­тався до Ради Університету з проханням звільнити його від обов’язків декана медичного факультету. Адже в нього було 30 лекційних годин на тиждень. Крім того, він сам готував препарати для лекцій, вів практичні заняття і велику лікувальну роботу в клініці. Незважаючи на це, члени Ради Університету вмовили його керувати факультетом. І лише у 1847 році, хоча його знову одноголосно обрали деканом ме­дичного факультету ще на один термін, В.О. Караваєв категорично відмовився від цієї посади. 

Влітку 1845 року він одружився з дочкою почесного громадянина Москви О.Д. Лухманова — Ганною Олександрівною Лухмановою. Вони виростили та виховали 4 дітей: 2 синів та 2 дочок, дали їм хорошу освіту. 

Переломним для В.О. Караваєва і всієї медичної науки став 1847 рік, оскільки 18 лютого у клініці Київського університету була проведе­на друга в Росії операція з використанням ефірного наркозу (першу на 4 дні раніше в Петербурзі виконав М.І. Пирогов). 

Більш як 50-річна професорсь­ка (викладацька і клінічна) діяльність вченого в Києві була значним внеском у розвиток вітчизняної хірургії і топографічної анатомії. 

Володимира Опанасович Караваєва по праву вважають засновником цілого ряду галузей медицини: вітчизняної офтальмології, отоларингології, ортопедії та травматології, проктології й нейро­хірургії. У кожну галузь він зробив суттєвий внесок, розширив можливості лікування різних хвороб. 

Караваєв розробив методику і техніку тенотомії при косоокості та першим в Росії провів таку операцію, на 25 років раніше за Грефе він увів у широку практику розріз рогівки у верхній частині при катаракті. Цей спосіб і сьогодні застосовують багато офтальмологів світу. 

У 1844 р. Караваєва як одного з кращих очних хірургів Росії направили у Крим для виконання операції з приводу катаракти колишньому міністру царського уряду князю Голіцину; складна операція пройшла успішно. У 1950-х роках з цією ж метою його запрошували в Санкт-Петербург до самої імператриці. 

Значний внесок зробив Караваєв і в отоларингологію. Він запропонував кілька способів операцій пластичного відновлення дефектів носа, описав оригінальний спосіб випрямлення спинки носа, розробив метод накладання швів при пластиці твердого і м’якого піднебіння. 

Караваєв — перший хірург, який запропонував у доантисептичний період спосіб ампутації з утворенням шкірних та шкірно-м’язових шматків зі зменшеною масою м’язів. 

Широке застосування в хірургії отримав розроблений Караваєвим оригінальний і радикальний спосіб лікування випадіння прямої кишки, який за ефективністю й простотою був набагато кращим, ніж той, що застосовувався на той час. Ця проста, безкровна операція робиться і зараз. 

У 1847–1848 роках Караваєв брав активну участь у роботі комісії Київського університету з перевірки дії наркотичних речовин. Разом із професором О.П. Вальтером вивчав дію ефіру і хлороформу та одним із перших хірургів у Росії з великим успіхом застосував знеболення на практиці. 

У 70-ті роки ХІХ ст. Володимир Опанасович здійснив новаторський підхід до проведення операції трепанації черепа, який згодом розвинули його учні — київські хірурги. 

Найбільша кількість розроблених Караваєвим нових методик — відновні операції на обличчі. Серед них відомі втручання з відновлення носа, губ, повік, дефектів піднебіння та ін. Він запропонував спосіб закриття дефектів твердого піднебіння і операцію при «заячій губі». 

Караваєв розумів необхідність своєчасного документування роботи клінік для подальшого аналізу і відповідних висновків. Для цього він увів у практику підготовку щорічних звітів хірургічної клініки, які за науковим рівнем, масштабом охоп­лення контингенту хворих і тривалістю звітного періоду (1844–1882) є унікальні й досі. 

Хірургічна техніка В.О. Караваєва була бездоганною. Академік М.М. Волкович, який був практикантом у його клініці, у своїх спогадах писав, що навіть дуже складні операції у Володимира Опанасовича вихо­дили простими й витонченими, ніхто «…не міг зрівнятися з Караваєвим щодо техніки дроблення каміння, резекції верхньої щелепи тощо… Під широким впливом таланту Караваєва створювалися кадри росій­ських хірургів. Він в істинному розумінні слова був одним із заснов­ників російської хірургії». 

Для багатьох поколінь хірургів В.О. Караваєв добре відомий і як автор змістовних наукових праць. Основним навчальним посібником протягом тривалого часу залишалися «Лекції з оперативної хірургії проф. В.О. Караваєва». Це був один із перших посібників з оператив­ної хірургії в Російській імперії та у світі, а у 1885 році В.О. Караваєв видав спеціальний посібник «Оперативна хірургія», у 1886 р. — «Атлас з оперативної хірургії». У наукових працях Володимир Опанасович намагався вирішувати питання, поставлені життям. Всього він опублікував 31 працю, в якій розглядалися експеримен­тально-клінічні питання, нові методи операцій, нові інструменти тощо. 

У 1886 р. громадськість Києва відзначала 50-річчя лікарської діяльності батька наукової офтальмології, засновника багатьох нових хірургічних методів лікування. Володимира Опанасовича обрали по­чесним громадянином Києва, у клініці факультетської хірургії Уні­верситету встановили бронзове погруддя, а вулицю, на якій він жив, назвали Караваєвською (нині Льва Толстого). 

Наприкінці лютого 1892 року В.О. Караваєв захворів на грип, який ускладнився запаленням легенів. Знову нагадав про себе ревматизм, який періодично загострювався з 1857 року. 

3 березня 1892 року В.О. Ка­раваєв помер, похований з великими почестями на Байковому кладовищі. Заупокійну літургію й поховання здійснив Петро Лебединцев, протоієрей кафедрального собору Св. Володимира, який у 1862 році в Києві відспівував Т.Г. Шев­ченка. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»