Виставковий проєкт, присвячений унікальній природі, культурі та дивовижним людям Японії, в Музеї історії міста Києва

Музей історії міста Києва презентував виставковий проєкт, присвячений унікальній природі, культурі та дивовижним людям Японії

На виставці можна побачити колекцію японського живопису, подаровану Києву містом-побратимом Кіото, та сучасні світлини відомої української фотографині Вєри Бланш, яка знайшла прихисток у Японії й почала активно вивчати культуру цієї країни.

Відвідати експозицію можна до 30 червня в Музейно-виставковому центрі Музею (вул. Богдана Хмельницького, 7):

• у середу-неділю з 12:00 до 19:00;
• понеділок-вівторок – вихідні.

Каса працює до 18:30.

Історія Києва у фотографіях. Гуртожитки працівників будівельних трестів

Фото 1953 року. На фото - квартал в межах вулиць Вузівської, Освіти, Кривоноса та Червонозоряної (нині проспект Валерія Лобановського). Його на початку 1950-х забудували дерев’яними та цегляними двоповерхівками. Квартал призначався
для робітників будівельних трестів.

 

Загалом у кварталі спорудили 18 будинків — 12 дерев’яних і шість цегляних. Майже всі будинки знесли ще наприкінці 1980-х. 

 

Невелика частина дерев’яних двоповерхівок вздовж вулиці Вузівської зберігалася до середини 1990-х. Проте наприкінці свого існування вони вже стояли відселені та напівзруйновані. 1998 року на їхньому місці спорудили 10-14-поверховий будинок № 9/1). 

 

Останній будинок селища робітників трестів, у якому з 1980-х розташовувалися установи, було знесено 2015 року. Він мав адресу проспект Лобановського, 15/7.

Вулиця Академіка Возіанова

Із циклу "Прочитання вулиць"

Фото О. Михайлика

Сучасна назва (з 2024): вулиця Академіка Возіанова

Підстава для перейменування: на честь українського лікаря-уролога, хірурга О.Ф. Возіанова

Рішення Київської міської ради: від 18 січня 2024 року № 7603/7644 «Про перейменування вулиці Академіка Карпінського в Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Чоколівка

Розташування: Пролягає від вулиці Володимира Сікевича до Волинської вулиці

Попередня назва (1938 - 2024): вулиця Академіка Карпінського, на честь російського геолога, петрографа Олександра Карпінського

Первинна назва (1910-і - 1938): вулиця Олександрівська

Олександр Возіанов (1938-2018) — український лікар-уролог, хірург. Доктор медичних наук (1978), професор (1980), академік Національної академії наук України (відділи молекулярної біології, біохімії, експериментальної і клінічної фізіології, хірургії, урології, з квітня 1991), академік Академії медичних наук України (хірургія, урологія, з березня 1993); президент Академії медичних наук України (з березня 1993); член Президії Національної Академії наук України; директор Інституту урології Академії медичних наук України. Голова Українського урологічного товариства (з 1987), президент Української асоціації урологів. Постійний член Міжнародної, Європейської і Американської урологічних асоціацій. Член Нью-Йоркської Академії наук (1996), Бразильської Академії

медичних наук (1997), Польської академії медицини ім. Швайцера (1997), АМН Республіки Білорусь (1998), Російської академії медичних наук (2001).

Герой України (2000). Лауреат державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1976 та 1986), Державної премії України в галузі науки і техніки (2001), Премії НАН України ім. В.І. Вернадського, Премії НАН України ім. О.О. Богомольця. Заслужений діяч науки України. Кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V (1998), IV ступеня (1999).

Життєпис

Народився 2 жовтня 1938 року в місті Мелітополь. 1962 року закінчив Київський медичний інститут (лікувальний факультет). Кандидатська дисертація «Радіоізотопні методи діагностики при деяких урологічних захворюваннях у дітей» (Київський медичний інститут, 1970); докторська дисертація «Фунурології та нефрології в урологічних хворих у післяопераційний період» (Київський науково-дослідний інститут захворювань нирок та сечовивідних шляхів (урології), 1978).

Академік вперше розробив класифікацію передпухлинних станів і раку передміхурової залози та сечового міхура, оригінальну методику виконання операції, ним запропоновано спеціальні інструменти для вилучення доброякісної пухлини передміхурової залози, вперше в країні широко впроваджена радикальна операція з приводу злоякісної пухлини передміхурової залози. За ці дослідження Возіанов 1983 року був відзначений державною премією України в галузі науки та техніки.

Велике значення мають його дослідження з вивчення клітинних та молекулярних механізмів виникнення раку сечового міхура і впливу на цей процес радіаційного забруднення після аварії на Чорнобильській АЕС

Особливий вклад зробив Возіанов у розвиток ендоурології: розроблено екстрактор для виведення каменів сечоводів; вперше в Україні та в країнах СНД застосовані і впроваджені в практику методи лікування доброякісної гіперплазії передміхурової залози — мікрохвильова гіпертермія і вапоризація. Вапоризацію застосовували лише в окремих клініках США, а в Європі її вперше здійснив Возіанов.

Завдяки вченому в клініках України впроваджені методи трансуретральної й трансвезикальної резекції гіперплазії передміхурової залози та новоутворень.

Олександр Возіанов є автором (або співавтором) понад 400 наукових праць в галузі розробки функціональних методів діагностики та хірургічного лікування основних урологічних захворювань, зокрема 30 монографій, підручників, а також 15 винаходів.

Помер у Києві 7 травня 2018 року.

Джерело: Вікіпедія, фото краєзнавця О.Михайлика

Хутір Відрадний

Із циклу "Історія твого району"

Хутір Відрадний - історична місцевість у Солом'янському районі, колишнє поселення. Попередник одного з перших і найбільших житлових масивів Києва - Відрадного. Хутір знаходився неподалік сучасної станції метро «Берестейська», вздовж вулиці Волноваської та провулку Юрія Матущака.

1914 року дворянин Костянтин Яниховський придбав землю площею 12 десятин. Він представив план майбутнього дачного селища в Київську повітову земську управу, яка видала йому дозвіл на влаштування селища. Назву "Відрадне" йому надав сам Яниховський. Він розбив землю на 83 ділянки та розпродав під забудову. Ділянки могли купувати лише особи російського походження.

У радянський час поширився переказ, згідно з яким назва походить від перебування поблизу, в казармах залізничного батальйону, козаків зі станиці Відрадна на Кубані (або полку, який доти дислокувався в цій станиці). Та як йшлося вище, назву надав засновник. Можна припустити, що Яниховський, надаючи назву селищу, відштовхувався від слова "відрада", яке є одним із синонімів слів "хороший", "приємний".

Селище складалося з двох поздовжніх вулиць і трьох поперечних провулків. Одна із поздовжніх вулиць від часу заснування селища у 1914 році і до 1955 року мала назву Костянтинівська, від імені засновника, Костянтина Яниховського. Через початок Першої світової війни та революційні події 1917–1920 років було забудовано лише деякі ділянки. Більшість із них забудувати так і не встигли.

12 жовтня 1923 року хутір Відрадний було включено до складу Києва. 1924 року у хуторі Отрадне (так його називали в тогочасних документах) мешкало 36 жителів, а 1926 року тут було 44 садиби (володіння) і лише 11 будинків (житлових приміщень). Населення становило 58 осіб. У 1930–1940-х у селищі налічувалося близько 15 будинків.

Наприкінці 1930-х-на початку 1940-х років біля південної частини хутора виникає промислова забудова, яку було знищено у 1943-1944 роках.

У 1950-х роках місцевість навколо хутора Відрадний забудована промисловими підприємствами.

Упродовж 1960-х хутір повністю поглинула промислова забудова сусіднього масиву Відрадний, який і успадкував назву хутора. Тоді ж зникла і паралельна Костянтинівській вулиця Пушкінська. Про колишній хутір нагадує лише вулиця Волноваська, напрям якої не змінився з 1914 року.

Джерело: За краєзнавчими матеріалами Олександра Михайлика

Виставка Іллі Чічкана «Khaki is a new pink»

У Галереї мистецтв "Лавра" відкрилась виставка Іллі Чічкана «Khaki is a new pink» – відомого художника, одного з основоположників «Нової хвилі» сучасного українського мистецтва.

У нових роботах, створених у 2023-2024 роках, митець розглядає тенденцію глобального знебарвлення в життєвих принципах, релігії, політиці, емоціях, повсякденному житті. Цим проєктом художник засвідчує: якщо в палітрі недбало перемішати всі кольори, виходить сіро-зелений. На його думку, саме через окуляри кольору хакі, кольору технічного колапсу ми дивимось у майбутнє сьогодні.

Виставку можна відвідати до 24 квітня у просторі «Мистецтво без меж» галереї Лавра, за адресою пров. Лаврський, 7-В з вівторка по суботу з 12:00 до 18:00.

Вулиця Василя Овсієнка

Із циклу "Прочитання вулиць"

Сучасна назва (з 2024 року): Василя Овсієнка

Підстава для перейменування: на честь українського громадського діяча, політв'язня радянських концтаборів, історика дисидентського руху В.В. Овсієнка

Рішення Київської міської ради: від 8 лютого 2024 року № 7636/7677 «Про перейменування вулиці Білгородської в Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Олександрівська слобідка

Розташування: Пролягає від Преображенської вулиці до проспекту Валерія Лобановського.

Попередні назви вулиці:

• Білгородська (1955 – 2024), на честь російського міста Бєлгород (українізований варіант);
• Марка Вовчка (1944 – 1955), на честь відомої української письменниці М.О. Вілінської.

Початкова назва вулиці (поч. ХХ ст. – 1944): Суворовська, на честь російського полководця

Василь Овсієнко (1949 – 2023) — український громадський діяч, розповсюджувач самвидаву, член Української Гельсінської Групи, політв'язень радянських концтаборів, філософ, публіцист, історик дисидентського руху, співробітник Харківської правозахисної групи. Автор-упорядник багатьох книжок, автор численних публікацій. Лавреат Премій імені Василя Стуса за публіцистику (2000), ім. Івана Огієнка в номінації «Громадська діяльність» (2006), Міжнародної літературної премії Фундації родини Воскобійників у жанрі мемуаристики (2006). Кавалер орденів «За заслуги» ІІІ ст., «За мужність» I ст., Князя Ярослава Мудрого V ст.

Життєпис

Народився 8 квітня 1949 у с. Ставки Радомишльського району Житомирської області. Після закінчення 1966 року школи працював у колгоспі, в 1967 році - літературним працівником районної газети в сел. Народичі Житомирської області. У 1967-1972 роках навчався на філологічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

Навесні 1968 року виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», інтенсивно розповсюджував самвидав у середовищі студентів. 1972 року допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати VI («київський») випуск журналу «Український вісник», і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Лісового.

З серпня 1972 року працював учителем української мови та літератури в с. Ташань Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл., де написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників», робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.

Заарештований 5 березня 1973 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) у формі розповсюдження літератури самвидаву. 6 грудня 1973 року, разом із Пронюком і Лісовим, засуджений Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.

У мордовських таборах ЖХ-385/19 (сел. Лісне Теньгушевського р-ну Мордовської АРСР) і 17-А (сел. Озерне Зубово-Полянського району) брав участь в акціях протесту. 20 серпня 1976 року під час «профілактики» в Київському КДБ відмовився від визнання вини.

Звільнившись 5 березня 1977 р., жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував широкі листовні зв'язки з політв'язнями та їхніми родинами. Його інформація про події в мордовських таборах була опублікована в «Хронике текущих событий» і використана Українською Гельсінською групою.

У вересні 1977 року попереджений про кримінальну відповідальність на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 грудня 1972 року. Подав 7 січня 1978 року заяву до ВВіРу з клопотанням про виїзд із СРСР, не брав участі у виборах. Написав для УГГ матеріали про становище засланців і піднаглядних та перший варіант спогадів «Світло людей».

18 листопада 1978 року був затриманий міліцією у зв'язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вульгарно вилаяв його і виштовхнув із сільради. Подав на міліціонерів і кадебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого 1 грудня 1978 року було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору — ніби відірвав міліціонерові два ґудзики.

7-8 лютого 1979 року засуджений Радомишльським районним народним судом до 3 років позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Заарештований у залі суду. Його текст «Замість останнього слова» став відомим на Заході. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень Житомирської обл.).

Під час ув'язнення відмовився свідчити у справах Левка Лук'яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КДБ.

9 червня 1981 р. майор КДБ Чайковський оголосив Овсієнкові про порушення проти нього справи за ч. II ст. 62 і запропонував написати «покаянну» статтю в газету з осудом діяльності УГГ, членом якої він був оголошений з дня зустрічі з Оксаною Мешко. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця кримінального терміну, або - 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання. Засуджений Житомирським обласним судом 23-26 серпня 1981 р.

Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської області, з 8 грудня 1987 р. - у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Брав участь в акціях протесту.

Без клопотання помилуваний указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1988 року Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і звільнений 21 серпня. Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили.

У вересні 1988 року увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської Спілки. 16 липня 1989 року обраний головою Житомирської філії УГС.

У листопаді 1989 року - учасник експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина.

30 квітня 1990 р. призначений секретарем УРП з видавничих справ. З 1 травня 1997 по 29 квітня 2001 - заступник голови Республіканської християнської партії.

З червня 1998 року - координатор програми Харківської правозахисної групи, поповнює електронний архів ХПГ біографічними довідками та інтерв'ю колишніх політв'язнів.

Співголова Українського комітету «Гельсінкі-90». З 1999 року організовує експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох — на місце загибелі тисяч бранців т. зв. «Соловецького етапу»: Леся Курбаса, Миколи Зерова та інших.

Член правління громадської організації «Міжнародне об'єднання "Соловецьке братство"»

Книжки В. Овсієнка, книжки спогадів та інтерв’ю в бібліотеках Солом’янки:

Овсієнко, В. (Василь), упоряд. Василь Стус. Поет і Громадянин : книга спогадів та ро 2013, 2020 (Бібліотека імені Григорія Сковороди, бібліотека імені Олександра Довженка, бібліотека імені Миколи Бажана, бібліотека №13)

Овсієнко, В. (Василь), упоряд. На полі чести : у 2 кн. Кн. ІІ. Наш сучасник Євген Сверстюк / упоряд. Василь Овсієнко 2015 (Бібліотека імені Григорія Сковороди, бібліотека імені Олександра Довженка, бібліотека сімейного читання імені Олеся Гончара)

Книги у співавторстві, інтерв’ю, спогади

Невидима битва. Як дисиденти боролися за незалежність України / Роман Клочко, 2023 (Бібліотека імені Григорія Сковороди, бібліотека для дoрocлих №11, бібліотека імені О.Довженка, бібліотека сімейного читання імені О.Гончара, бібліотека імені М.Реріха, бібліотека імені М.Бажана) - В ОБРОБЦІ

Українська Гельсінська Спілка у спогадах і документах, упоряд., ред. Шевченко, О., 2012 (Бібліотека імені Григорія Сковороди, бібліотека імені М.Реріха)

Рух опору в Україні. 1960 - 1990. Енциклопедичний довідник, 2010 (Бібліотека імені Григорія Сковороди, бібліотека сімейного читання імені Олеся Гончара)

Українська гельсінська спілка у світлинах і документах 1988 - 1990 рр., 2009 (Бібліотека імені Григорія Сковороди)

Дацюк, Г. І. Янголи Небесної Чоти / Галина Дацюк 2016 (Бібліотеки імені Григорія Сковороди, Олександра Довженка, Миколи Реріха, Миколи Бажана)

Українська Гельсінкська група : до 30-річчя створення: історія, документи / упоряд. Осип Зінкевич, Василь Овсієнко 2006 (Бібліотека імені Григорія Сковороди, ч/з)

Літопис Голготи України : Т. 1. Спогади політв’язнів, репресованих і переслідуваних / [редкол. В’ячеслав Цвєтков (голова) [та ін.] ; Всеукраїнське товариство політв’язнів і репресованих ; Науково-просвітницьке товариство "Меморіал" ім. Василя Стуса. 1993 (Бібліотека імені Григорія Сковороди, ч/з)

Джерело: Вікіпедія та матеріали з фонду Центральної районної бібліотеки імені Григорія Сковороди

Шулявка

Із циклу "Історія твого району"

Шуля́вка — історична місцевість міста Києва у сучасних Шевченківському і Солом'янському районах, за царських часів — село, робітнича околиця Києва.

За однією з найпоширеніших версій, Шулявка — це видозмінена за багато століть назва Шелвовий борок, Шелвове. Саме так у давні часи називали невеликий ліс, у якому багато галявин.

За іншими версіями, топонім походить від: назви хижого птаха шуляка (шуліки), що водився у верхів’ях Либеді; спільного кореня зі словами «шуло» (стовп огорожі) або «шельовка» (дерев’яна планка), що міг вказувати на огороджене, укріплене поселення.

Шелвовий борок згадано в літописному записі за 1146 рік: «І прийшов Ізяслав до валу, [туди], де ото єсть Надове озеро близ Шелвового борка...». Запис за 1160 рік згадує Шелвове: «І Ростислав повелів йому біля Олегової могили стати, бо сам він стояв коло Шелвового сільця, під борком».

Варто зазначити, що у ХІХ ст. Микола Закревський критикував спроби ототожнити Шелвове й Шулявку (Шулявщину). На мапі 1695 року, складеній полковником Іваном Ушаковим, є топонім «Шуляжський млин» на річці Либідь. 1726 року митрополит Варлаам Ванатович заснував поруч із млином на правому березі Либеді заміську резиденцію, яку було названо Шулявщиною, насадив березовий гай. Тут з’явився невеликий дерев’яний одноповерховий будинок, де влітку відпочивали митрополити. Близько 1763 року митрополит Арсеній Могилянський надбудував у споруді другий поверх, влаштував при ній церкву Св. Бориса і Гліба (за іншими даними — Св. Володимира), а гай розширив і розбив там регулярний сад.

Український історик Володимир Щербина досліджував план митрополичої дачі 1788 року. Він писав: «Більшу частину дачі заповняє «роща», що в середині її міститься садиба митрополита, до садиби йде довгенька дорога, обсаджена обабіч деревами. У садибі є невеличкий будиночок та якісь надвірні будівлі; коло будиночка невеликий гарно споруджений садок і ставок. Далі селянські хати, городи, а ще далі річка Либідь з двома ставками, на яких два млини». У дослідженні Володимира Щербини є малюнок дачі, зроблений наприкінці XVIII ст. Малюнок цей він успадкував від матері, доньки українського письменника та лікаря Євстафія Рудиковського.

У 1820-х будинок митрополита разом із прилеглими спорудами занепав. 1847 року Шулявський гай відійшов до військового відомства, оскільки на місці дачі було заплановано побудувати Кадетський корпус.

Історія села Шулявка (Шулявщина) починається за часів Арсенія Могилянського, у 1760-х, коли на лівому березі Либеді оселилося декілька родин служників, приписаних до Софійського монастиря, які допомагали вести господарство в резиденції митрополита.

Після секуляризаційної реформи 1787 року, яка позбавила більшість монастирів майна, жителів перевели у ранг державних селян. Згідно з Описом Київського намісництва 1787 року, у слободі Шулявській мешкало 84 особи.

У 1840–1850-х було прокладено Києво-Брестське (згодом — Брест-Литовське, нині Берестейське) шосе, яке перетнуло Шулявку, розділивши її на дві частини. 1851 року частину Шулявки, розташовану праворуч від шосе, було включено до складу Києва, інша ж частина й надалі належала до Київського повіту. Відтоді обидві частини Шулявки почали називати, відповідно, «правою», або «міською», та «лівою», або «повітовою».

1879 року «праву» Шулявку включили до складу Лук’янівської поліцейської дільниці, а 1881 року «ліву» Шулявку підпорядкували Бульварній поліцейській дільниці Києва. При цьому поселення в адміністративному відношенні мало статус села, підпорядкованого Микільсько-Борщагівській (у 1880–1900-х — Білогородській) волості Київського повіту.

«Ліва» Шулявка остаточно увійшла до меж міста лише 1914 року. Населення Шулявки спочатку займалося садівництвом і городництвом. Цьому сприяли близькість Либеді та родючість земель.

Ключовою подією в історії Шулявки стало відкриття 1870 року залізниці, яка пролягла повз поселення. Забудова Шулявки тоді зосереджувалася здебільшого вздовж Брест-Литовського шосе, на північ і південь від нього та вздовж вулиці Борщагівської.

Згідно з даними перепису населення, здійсненого 2 березня 1874 року, у Шулявці проживало 2003 особи. Налічувалося 209 дворів і 276 будинків. Промисловість була представлена трьома свічними заводами та одним канатним, двома млинами, тартаком і кузнею. Працювали три чоботарські, дві столярні, колісна та гребіночна майстерні. Діяли булочна, трактир, вісім магазинів, винний льох і 19 шинків.

Зі зростанням Шулявки постала проблема: тут не було власного храму. Найближчою була церква Св. Іоана Златоуста на Галицькій площі. 1883 року Київська духовна консисторія дала дозвіл на спорудження парафіяльного храму Шулявки.

Міський голова Іван Толлі 4 червня 1885 року запропонував Київському митрополитові Платону (Городецькому) використати 18 тис. рублів, що залишилися від пожертви благодійника Смєлова на будівництво Благовіщенської церкви на Новій Будові (вулиця Маріїнсько-Благовіщенська, нині - Саксаганського), для спорудження Шулявського храму Св. Марії Магдалини з приділами Свв. Йоакима та Анни. Проєкт храму розробив інженер Вадим Катеринич. Митрополит не заперечував, тож невдовзі будівельні роботи розпочалися.

Під час спорудження храму виникли фінансові ускладнення, та допомога благодійника Ніколи Терещенка дала змогу швидко провадити будівництво далі. Інженер Катеринич, який керував роботами, відмовився від оплати своєї праці, в такий спосіб жертвуючи на храм.

Навесні 1887 року церкву було завершено, а 20 липня 1889 року її освятив єпископ Уманський Іриней. При ній відкрили церковно-парафіяльну школу.

Фотографії з архіву О.Михайлика

Церкву Св. Марії Магдалини відвідували не лише мешканці Шулявки. Після відкриття Київського політехнічного інституту парафіянами та відвідувачами храму стали й викладачі та студенти цього навчального закладу. Стіни храму пам’ятали Дмитра Менделєєва, Ігоря Сікорського, Петра Нестерова, ректорів інституту Віктора Кирпичова, Михайла Коновалова, Костянтина Зворикіна, Миколу Чирвинського, Володимира Тимофеєва, Костянтина Дементьєва, Івана Жукова. 1 березня 1919 року о. Олександр охрестив тут Бориса Патона.

Церкву закрили в першій половині 1930-х. На її місці запланували спорудити школу. Впродовж квітня-серпня 1935 року розбирали стіни церкви, а поруч паралельно зводили стіни школи. Новий навчальний заклад відкрив двері для учнів 1 вересня 1935 року. Нині це — будівля ліцею № 142.

Знищено було й церковно-парафіяльну школу. Будинок священника вцілів, 1941 року в ньому відновилися служби. 1950 року церкву було закрито й у цій будівлі. У 1990-х було створено парафію Св. Марії Магдалини, висловлено ідею відбудувати храм. Проте її досі не втілено в життя.

Згідно з даними перепису населення 1897 року, у передмісті Шулявка мешкало 5242 особи. У селі Шулявка Білогородської волості Київського повіту 1900 року мешкало 1412 особи, був 91 двір. У поселенні були: церква, однокласна парафіяльна школа, воскобійний завод Клавдія Дронікова (заснований 1848 року), на якому працювали чотири особи, а також шість кузень.

У лютому 1900 року на Шулявці було відкрито недільну школу, яку відвідували здебільшого робітники навколишніх підприємств — заводів Гретера і Криванека, Неєдли й Унгермана. Заснував навчальний заклад Михайло Коновалов — декан хімічного факультету КПІ. Він і керував школою впродовж двох років.

На початку ХХ ст. у «правій» Шулявці (вулиця Провіантська, 8, тоді – вулиця Галі Тимофієвої) звели католицьку каплицю Св. Ігнатія Лойоли, перебудувавши задля цього промислову споруду. Це була невелика цегляна будівля розміром 7х6 м. Її було втрачено ще у 1930-х.

1913 року на Шулявці діяли два навчальних заклади — парафіяльна школа при церкві Св. Марії Магдалини та недільна школа при заводі Гретера і Криванека. 19 серпня 1914 року імператор Микола ІІ підписав Указ про приєднання «лівої» Шулявки, садиби КПІ та Казенних Дач до Києва. 1916 року населення Шулявки становило 19 650 осіб, а 1919 року — 22 219 осіб.

Згідно з адміністративним поділом, у 1918–1921 роках Шулявка була ядром великого Шулявського району, який 1921 року охопив усю західну частину міста. Керуючим органом району була Шулявська районна рада, яка розпочала роботу 4 липня 1921 року у фізичній аудиторії КПІ. 1923 року Шулявський район було перейменовано на Раковський — на честь партійного діяча Християна Раковського. 1927 року район укотре перейменували на Жовтневий. Цю назву він зберігав аж до його ліквідації 2001 року.

У 1930-х уздовж Брест-Литовського шосе звели низку багатоповерхових будівель. Це, зокрема, будинок спеціалістів (сучасний Берестейський проспект, 30), споруджений у 1933–1935 роках трестом «Облжитлобуд» (архітектори М. Холостенко та Ю. Шафран). Проєкт розроблено в «Промжитлобудпроекті». До того самого періоду належить і будинок № 33 на сучасному проспекті Берестейському.

Також у 1930-х на Шулявці побудували дві школи. У Політехнічному провулку, 2, звели вже згадану чотириповерхову школу № 142 (початково — № 66) за проєктом архітектора Емануїла Коднера. Іншу школу — № 102 на вулиці Шулявській, 10/12-В — побудували 1937 року за проєктом 107 (архітектор Е. Коднер).

Також було зведено два дошкільних заклади. На сучасному проспекті Берестейському, 23-А збереглася двоповерхова будівля дитсадка № 11 для дітей із вадами зору. Її спорудили у 1937-1938 роках за проєктом дитсадка на 100 місць архітектора Г. О. Сластіонова.

На вулиці Боткіна, 4-А у 1938-1939 роках для Народного комісаріату охорони здоров’я звели зразкові ясла на 160 дітей за індивідуальним проєктом (архітектори Штейнберг та Ашкіназі).

Фото О.Михайлика

Утім, будівництво поодиноких висотних житлових будинків, шкіл і дитсадків не порушувало малоповерхової забудови Шулявки та її вуличної мережі. Зміни почалися у 1960-х, коли замість мережива вуличок у кварталі між Брест-Литовським проспектом, вулицями Шолуденка, Борщагівською та Політехнічним провулком виріс мікрорайон 9-поверхівок. Тоді зникла вся стара вулична мережа, а з давніших будівель залишився тільки дитсадок № 11.

У 1970–1980-х було знесено залишки старої забудови вздовж вулиці Борщагівської, від Політехнічного провулку до вулиці Янгеля*. Натомість вулична мережа «правої» Шулявки не зазнала змін. Тут знесення старої забудови та спорудження замість неї висотних будинків відбувалося поетапно у 1970–1980-х і не вимагало знищення планувальної структури. Тож від старої забудови залишилися поодинокі будинки — на Провіантській, 4/6 та Шулявській, 5 і 7.

1962 року на Брест-Литовському шосе спорудили кінотеатр імені О. П. Довженка на 1014 місць. Було використано типовий проєкт кінотеатру на 1000 місць, розроблений у Москві наприкінці 1950-х (архітектори Євген Гельман, Фелікс Новіков та Ігор Покровський). Кінотеатр був одним із найпопулярніших у місті — тут відбувалися прем’єри фільмів, виступали видатні артисти, тож сюди приїздили з усього міста. 1979 року кінотеатр реконструювали. У середині 1990-х тут припинили показувати фільми. 2002 року міська влада здала будівлю в оренду на п’ять років. Орендарі мали інвестувати кошти в ремонт і зберегти кінопокази. Було облицьовано фасад, оновлено інтер’єри та комунікації. Проте приміщення використовували як нічний клуб-казино. 2007 року оренду було подовжено з можливістю реконструкції будівлі. Та вже у грудні 2008 року видано дозвіл на знесення кінотеатру задля спорудження на його місці торговельно-розважального центру. 2010 року будівлю знесли. 2012 року було офіційно ліквідовано комунальне підприємство «Кінотеатр ім. О. П. Довженка». 2018 року на місці колишнього кінотеатру з’явився ТРЦ*.

Джерело: За краєзнавчими матеріалами О.Михайлика

Вулиця Архітектора Вишневського

Із циклу "Прочитання вулиць"

Фото О. Михайлика

Сучасна назва (з 2022): вулиця Архітектора Вишневського

Підстава для перейменування: на честь київського архітектора Івана-Фрідріха Вишневського

Рішення Київської міської ради: від 8 вересня 2022 року № 5437/5478 «Про перейменування вулиці Федосєєва в Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Батиєва гора

Розташування: Пролягає від вулиці Кучмин Яр та Локомотивної вулиці до тупика. Прилучається провулок Мар'яна Гаденка

Попередня назва (1958 - 2022): вулиця Федосєєва, на честь російського революціонера-марксиста Миколи Федосєєва

Первинна назва (1898 - 1958): 1-ша Лінія, як і всі інші вулиці Батиєвої гори

Іван-Фрідріх Вишневський (1829 - 1875), російський архітектор, автор проєкту першого залізничного вокзалу в Києві та низки важливих споруд.

ФОТО архітектора не збереглося.

Життєпис

Іван-Фрідріх Станіславович Вишневський народився 5 травня 1829 року, ймовірно, у Петербурзі. Вищу професійну освіту здобув у Петербурзькій академії мистецтв, в якій навчався з кінця 1840-х років до 1852 року. Після закінчення навчання отримав малу срібну медаль та звання незакласного художника.

Виконав ряд важливих робіт у Києві у стилі неоренесансу, неоготики:

• Залізничний вокзал (1868-1870 рр., не зберігся),
• Виробничі корпуси Деміївського цукроворафінадного заводу (1868–1870 рр.;1873–1874 рр.),
• Житловий будинок на вул. Володимирській, 38 (1871 р., не зберігся).

Публікувався у професійних виданнях, здебільшого вміщував матеріали про власні роботи.

Звання художника отримав за "проєкт міських воріт".

З 1872 року був членом Санкт-Петербурзького товариства архітекторів.

1874 року самим архітектором у журналі "Зодчий" було опубліковано його проєкт головної станції Києво-Брестської залізниці у Києві.

Помер 1875 року. Детальніша інформація відсутня.

Джерело: Вікіпедія

Краєзнавча лекція "Чоколівка"

17 квітня у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбудеться 8-ма краєзнавча лекція з циклу "Солом'янка. Історія твого району" від києвознавця Олександра Михайлика. Лекцію буде присвячено місцевості Чоколівка.

Хоча Чоколівка виникла вже на початку ХХ століття, але теж має свою цікаву історію появи. До того ж, це одна із небагатьох місцевостей у Києві, яку названо на честь конкретної особи.

Тож згадаємо про особистість Миколи Чоколова та його роль у появі поселення. Дізнаємося про те, як воно розвивалося й що вціліло з першого періоду його забудови; як місцина розбудовувалася у 1940-х-1950-х роках; що було втілено, а що залишилося лише на рівні проєктів; якими є реальні межі Чоколівки, і чому її назва у народі поширилася й на сусідній Першотравневий масив.

Вулиця Сім’ї Бродських

Із циклу "Прочитання вулиць"

Сучасна назва (з 2022): вулиця сім’ї Бродських

Підстава для перейменування: на честь українських меценатів та підприємців Лазаря Бродського та Лева Бродського.

Рішення Київської міської ради: 25 серпня 2022 року № 4991/5032 «Про перейменування вулиці Смоленської в Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Казенні дачі

Розташування: пролягає від Польової вулиці до вулиці Вадима Гетьмана. Прилучаються Ковальський і Польовий провулки*

Попередня назва (1955 - 2022): вулиця Смоленська, на честь російського міста Смоленськ

Первинна назва (поч. XX ст. - 1955): 2-га Дачна вулиця (2-га Дачна лінія)

Фото О. Михайлика

* Забудова вулиці склалась протягом другої половини ХХ століття, в той час була знесена майже вся стара забудова, проте зберігся будинок № 17, збудований на початку ХХ століття. На ділянці № 5 (зараз № 31/33) у 1911—1919 роках розташовувалась фабрика грамплатівок «Екстрафон» — перше підприємство такого роду в Україні.

Ла́зар Бродський (1848 - 1904), підприємець єврейського походження родом з України, цукровий магнат, меценат і філантроп. Син київського підприємця, мецената Ізраїля Бродського. Старший брат підприємця, мецената Лева Бродського.

Лев Бродський (1852 - 1923), український і російський капіталіст-цукрозаводчик із династії Бродських, комерційний радник (з 1898), статський радник (з 1911), меценат і благодійник. син київського підприємця, мецената Ізраїля Бродського. Молодший брат підприємця, мецената Лазаря Бродського.

Життєпис Лазаря Бродського

Лазар Бродський народився 7 вересня 1848 року в м.Златопіль Київської губернії (тепер у складі м. Новомиргорода Кіровоградської області), у родині єврейського підприємця Ізраїля Бродського. У 1860 році його батько Ізраїль Бродський переїхав до Одеси зі своєю сім'єю — дружиною Хаєю, чотирма синами і трьома дочками, а в 1866-му перебрався до Києва.

Незважаючи на те, що Лазар отримав лише домашнє виховання, завдяки природженим видатним здібностям він зумів поширити свою діяльність і на інші галузі промисловості.

Разом із братом Левом (Леоном) успадкував батьківський дуже успішний цукровий бізнес. У подальшому брати керували найбільшим у Російській імперії Олександрівським товариством цукрових заводів, яке контролювало більше чверті всього виробництва цукру в Російській імперії, володіли Тираспільською паперовою фабрикою, були співвласники парового млина Бродських у Києві, розпоряджалися загалом шістьма акціонерними товариствами, до складу яких входили десять цукрових і три рафінадних заводи. Лазар Бродський був засновником другого товариства пароплавства по Дніпру, членом Біржового комітету, практично акціонером усіх промислових підприємств, які виникали в Києві. У 1892 році став одним з засновників акціонерного товариства Київського парового борошномельного млина, яке після його смерті було названо на його честь — Товариство «Лазар Бродський».

Багато грошей витрачав на благодійність та будування:

Освіта. Постійно дбав про запровадження нових технологій у виробництві, про вдосконалення цукрового буряківництва; саме з цією метою став одним з головних спонсорів будівництва в Києві політехнічного інституту. Збудував на свої кошти в Златополі чоловічу гімназію. Заснував і очолив місцеве відділення Товариства для поширення освіти серед євреїв (1903); разом із братом Левом став у Києві фундатором початкового єврейського училища з ремісничим відділенням (1904). Матеріально допоміг київському Товариству письменності у створенні Троїцького народного будинку (1902), на облаштування Будинку працьовитості та Міського музею (якого практично в Києві зараз немає).

Медицина. Бувши найавторитетнішим діячем міської єврейської громади, утримував власним коштом лікарню в Києві. Також збудував Бактеріологічний інститут. У статуті Товариства для боротьби із заразними хворобами за наполяганням Л. Бродського було записано, що 6% від щомісячного прибутку ринку має перераховуватися на вищеназване Товариство для утримання Бактеріологічного інституту. Сприяв розширенню акушерської клініки Київського університету (1900), брав діяльну участь у створенні Протитуберкульозного санаторію в Пущі-Водиці, підтримував розвиток трамвайного сполучення в місті.

Заклади загальноміського значення. Практично на його гроші (500 тисяч карбованців) 1912 року було побудовано Бессарабський критий ринок.

Культові споруди. Коштом Лазаря Бродського було зведено Хоральну синагогу, найбільшу у Києві. Споруда була зведена у 1897-1898 році у власній садибі Лазаря Бродського.

Його обирали гласним міської думи, запрошували для участі в обговоренні питання про врегулювання вугільної кризи на нараді при Міністерстві фінансів, надали звання комерції радника і нагородили різними відзнаками, як російськими, так і іноземними. 1900 року на Всесвітній виставці в Парижі Бродський отримав французький орден Почесного легіону за високу якість продукції своїх заводів.

Помер 20 вересня 1904 року від цукрового діабету під час відпочинку в Базелі, Швейцарія. Був похований у сімейному склепі на Лук'янівському єврейському кладовищі Києва. Склеп не зберігся.

Життєпис Лева (Леона) Бродського

Лев Бродський народився 1852 року в м. Златопіль, у сім'ї єврейського підприємця Ізраїля Марковича Бродського. Разом з братом Лазарем у дорослому віці опікувався психічно хворим братом Йоною.

У 1898 році дістав звання комерційного радника. Був нагороджений багатьма російськими та іноземними орденами і медалями, а в 1900 році отримав на Паризькій виставці за якість представленої продукції орден Почесного легіону.

Після смерти брата Лазаря в 1904 році очолив Олександрівське товариство цукрових заводів. Мав 17 тисяч десятин землі у Херсонській та Тверській губерніях.

Обіймав посади:

• товариш голови Київського біржового комітету
• товариш голови правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків
• голова правління і директор-розпорядник Олександрівського, Корюківського та інших цукрових і рафінадних заводів
• член рад Київського приватного комерційного, Російського для зовнішньої торгівлі, Волзько-Камського та Петербурзького міжнародного комерційного банків;
• голова правлінь Київського товариства водопостачання, Київського товариства пивоварних заводів, порохового заводу в Катеринославській губернії, стеаринового заводу в Одесі, Єлисаветградської міської залізниці та ін.

За сімейною традицією, був меценатом і філантропом — загальна сума його пожертвувань на благодійність перевищує два мільйони рублів:

• побудував у 1899 році купецьку синагогу на вулиці Малій Васильківській, поряд з хоральною синагогою, яку збудував старший брат Лазар (нині кінотеатр «Панорама» — вулиця Шота Руставелі, 19.);
• брав участь у заснуванні Художньо-промислового музею, Народної аудиторії та Троїцького народного дому (вул. Велика Васильківська, 53/3 — нині Київський академічний театр оперети);
• фінансував Київську єврейську лікарню, створив при ній гінекологічний відділ;
• фінансував будівництво Першого київського комерційного училища й утримував його;
• фінансував лікарню Лихаревої і дитячу поліклініку;
• фінансував створення Аносовського саду;
• фінансував Товариство денних притулків.

Леву Бродському належало багато об'єктів нерухомости — кілька будинків у Києві на вулицях Банковій і Прорізній, готель «Континенталь» (нині — консерваторія). Перед Жовтневим переворотом придбав дім за адресою вулиця Ярославів Вал, 1.

Бувши театралом, придбав будівлю, яку раніше орендувала трупа М. М. Соловцова (нині Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка). Набула розголосу історія про небажання мільйонера-мецената Бродського, який жертвував астрономічні суми на благодійність, дати в безплатне громадське користування сходи, що ведуть повз його театр. Він хотів брати за це користування орендну плату — 10 рублів за рік. Заснував у 1908 році казино «Конкордія».

З 1911 року він — статський радник.

У 1912 році полишив справи й вийшов із цукрового бізнесу, продавши свій пай банківського синдикату — за 100 мільйонів франків і залишив собі 20% акцій.

У 1918 році Бродський емігрував. Помер 1923 року в Парижі.

Пам'ять

В 2022 році в Солом'янському районі м. Києва перейменовано вулицю на честь українських меценатів та підприємців Лазаря та Льва Бродських.

Джерело: за матеріалами Вікіпедії

Хутір Кучмин яр

Із циклу "Історія твого району"

Ку́чмин яр — історична місцевість, колишнє селище у Солом'янському районі м. Києва. Розташована на схилі між вулицями Мокрою, Кучмин Яр (по обидва її боки) і Солом'янським лісопарком. Прилягає до місцевостей Батиєва гора, Олександрівська слобідка, Солом'янка і Залізничного житлового масиву.

Щодо назви Кучмин яр, яка походить від прізвища землевласників, то її вперше згадано в книзі «Весь Киев на 1899 год» у контексті назви вулиці Кучмин Яр та 1900 року в довіднику «Список населенных мест Киевской губернии». На мапах назва з’являється ще пізніше — на плані Києва та передмість 1911 року.

Історія ж про те, як жителі села Совки Максим і Степан Кучменки отримали земельні наділи біля хутора Паньківщина, почалася 1873 року. Ось що писав у своєму рапорті від 27 квітня 1900 року міський землемір: «За люстрацією 1873 року місце, де тепер володіють селяни Кучми та особи, що придбали від них ділянки землі за кріпосними актами, на плані 1858 року змальоване орною землею та балкою. Тому на якій підставі 1873 року надали в наділ селянам с. Совок Максиму Кучменку 2,08 десятини, Степану Кучменку 1,75 десятини та Якову Бондаренку 0,67 десятин, а всього 6,79 десятин — з числа приєднаних до Києва казною».

Отже, Кучмин яр, перш ніж увійти до складу міста, був окремим поселенням, землі якого належали жителям села Совки. 1900 року хутір Кучмин яр Білогородської волості Київського повіту мав 11 дворів із населенням у 45 осіб, які займалися здебільшого хліборобством. 39 десятин землі на хуторі належало колишнім державним селянам.

2 червня 1910 року було ухвалено Найвище повеління про приєднання до Києва передмість Солом’янка, Кучмин і Протасів яри та Батиєва гора. Відтоді Кучмин яр увійшов до меж Києва. Завдяки цьому колишній хутір почав розвиватися. На початку 1910-х на головній вулиці поселення — Мокрій, у будинку 25 відкрили ресторан. 1914 року цю вулицю замостили. З’явилися гасові ліхтарі. Просто посеред вулиці Мокрої протікала однойменна річка, через яку в різних місцях було перекинуто містки. 1919 року на вулицях Кучминого яру провели електричне освітлення.

1949 року за проєктом архітекторки Вероніки Куригіної на вулиці Другій Новій (тепер — Роздільна) та в Мокрому провулку (тепер — вулиця Людмили Проценко) звели шість триповерхових будинків-котеджів.

1955 року всі старі вулиці перейменували. Дещо раніше, 1953 року, надали назви двом новим вулицям, які з’явилися в кінці вулиці Мокрої. У 1950-х одним із відрогів Кучминого Яру проклали вулицю Механізаторів (нині — Генерала Шаповала), яка сполучила Кучмин яр і Олександрівську слобідку.

У 1960–1970-х більшість старих будинків у Кучминому яру знесли, зокрема й усю малоповерхову забудову вздовж вулиці Мокрої. Вулицю забудували переважно 9-поверхівками та частково, на початку, п’ятиповерховими гуртожитками. Річку Мокру заховали в підземний колектор. 1979 року відкрили школу № 221. Стара забудова почасти збереглася лише на схилах — на вулиці Кучмин Яр та в провулку Кудряшова. Майже не зазнали змін квартали приватної забудови 1950-х (вулиця та провулок Енергетиків, вулиця Роздільна). Кучмин Яр повністю злився із забудовою Солом’янки та Батиєвої гори.

вулиця Кучмин Яр (фото О. Михайника)

2011 року у Кучминому яру зведено житловий комплекс «Пори року», що складається із 5 будинків на 17-25 та 28 поверхів.

Джерело: Вікіпедія, за краєзнавчими матеріалами Олександра Михайлика

Хутір Паньківщина

 Із циклу "Історія твого району"

Паньківщина — поселення у долині річки Либеді, пізніше — частина Нової Забудови. Межі району старої Паньківщини проходять приблизно між вулицями Гетьмана Павла Скоропадського та Тарасівською, по схилу від Ботанічного саду імені академіка О. Фоміна до річки Либідь.

Назва походить від прізвища власників земель Паньковичів (Панькевичів). Із часом землі на обох берегах річки Либідь стали монастирськими й аж до 1917 року належали Софійському монастирю — вузька смуга вздовж лівого берега й Батиєва гора на правому.

На відміну від села Паньківщина, яке лежало на лівому березі Либеді (в межах сучасних вулиць Гетьмана Скоропадського, Жилянської, Тарасівської та Микільсько-Ботанічної), на правому березі річки десь у середині XVIII ст. виник однойменний хутір. Уперше його було позначено на плані міста та околиць 1753 року. Є хутір і на плані міста 1842 року — в долині річки Мокрої й на схилах над нею, приблизно там, де нині пролягають початок вулиці Мокрої та провулок Кудряшова, а також вулиця та провулок Кучмин Яр.

Топографічна мапа 1842 року
зі згадкою місцевості Панькіщина
(зображення надано О.Михайликом)

У 1850–1860-х поселення збільшилося в розмірах. На плані 1865 року хутір Паньківщина займає вже майже всю довжину сучасної вулиці Кучмин Яр. 1857 року, коли землі Петропавлівського сільського товариства, на яких, серед інших поселень, був і зазначений хутір, передали місту, тут мешкало 36 осіб. Назва «Паньківщина» востаннє з’являється на мапі 1865 року та зникає з ужитку у 1870-х. 

Топографічна мапа 1865 року
зі згадкою місцевості Панькіщина
(зображення надано О.Михайликом)

Надалі на мапах 1870-х — початку 1910-х є лише назва «передмістя Солом’янка», яка охоплює і територію колишнього хутора Паньківщина.

Джерело: Вікіпедія, краєзнавчі матеріали О.Михайлика

Вулиця Максима Левіна

Із циклу "Прочитання вулиць"

Сучасна назва (з 2022): вулиця Максима Ле́віна

Підстава для перейменування: на честь українського фотокореспондента, вбитого російськими загарбниками у березні 2022 року на Київщині Максима (Макса) Левіна

Рішення Київської міської ради: від 27 жовтня 2022 року № 5564/5605 «Про перейменування вулиці Багратіона в Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Чоколівка

Розташування: пролягає від Смілянської вулиці до кінця забудови*.

Попередні назви (1944 - 2022): з 1944 - вулиця Нестерова (Нестеровська), на честь російського льотчика Петра Нестерова; з 1955 - Багратіона (на честь російського генерала Петра Багратіона, героя французько-російської війни 1812 року)

Первинна назва (поч. XX ст. - 1944): Лермонтовська

* Початково пролягала від вулиці Володимира Сікевича до Волинської вулиці. Наприкінці 1970-х - на початку 1980-х років у зв'язку з ліквідацією малоповерхової забудови була скорочена і втратила сполучення з Молодогвардійською та Волинською вулицями, зберігши лише свою середню частину. Наразі існує у вигляді внутрішньоквартального проїзду між промисловими спорудами та має сполучення лише з паралельною до неї Смілянською вулицею, до якої веде короткий проїзд. У довіднику «Вулиці Києва» 1995 року була наведена в переліку вулиць, провулків і площ, що зникли в 2-й половині 1970-90-х років у зв'язку зі знесенням старої забудови, переплануванням місцевості або виключенням назви з ужитку. В 2010-х роках вулиця знову з'явилася в документах міста, її було включено до офіційного довідника «Вулиці міста Києва» 2015 року та містобудівного кадастру, а також позначено на деяких електронних картах.

Максим Ле́він, більш відомий як Макс Левін (1981-2022) — український фотокореспондент, фотограф, документальний фотограф. 10 років працював в редакції LB.ua, співпрацював з агенствами Reuters, BBC, TRT World, Associated Press, Hromadske. Більшість його документальних проєктів пов'язані з війною в Україні. Від початку війни на Донбасі працював там як документальний фотограф. Учасник подій в Іловайську 2014 року. Загинув, висвітлюючи російське вторгнення в Україну 2022 року, — у нього двічі навмисно вистрілив російський військовий. Автор документального проєкту про військових «Afterilovaisk», а також проєкту про відповідальне батьківство «Клуб тат». Кавалер ордену «За заслуги» III ступеня (2015), кавалер ордену «За мужність» III ступеня (2022, посмертно). Лавреат премії імені Георгія Гонгадзе (2022, посмертно)

Макс Левін про себе:

"Фотографом мріяв стати років з 15-ти. В однокласника батько був фоторепортером, та ще й спортивним. Їздив на олімпіади, чемпіонати світу, на лігу чемпіонів, дітей на стадіон брав. Про таку професію можна було тільки мріяти. У мене ж був дзеркальний "Київ-19", відвідував фотогурток в “домє пєанєров”. Після закінчення школи в голову запало “хочу бути фотографом”. Тоді ще вочевидь не заради миру у цілому світі, а радше з марнославства. На догоду батькові провчився і закінчив КПІ за спеціальністю “інженер комп'ютерних систем”. Після цього з легкою душею почав торувати шлях фотожурналіста. Спочатку був напівмаргінальний журнал “Пенсія”, потім - газета “Киевские Ведомости”, фотоагенства “Фотолента”, УНІАН. Протягом 2007-2008 рр. здобув багато корисного досвіду в “газеті 24”. Далі - фріланс для журналів “Фокус”, “Профіль”, “Український Тиждень”, агенства Associated Press. Маю кохану дружину і трьох синів-бешкетунів, працюю штатним фотокором lb.ua, а також над тим, щоб був мир у цілому світі, щоб в Україні нарешті виросло покоління справжніх патріотів, а найкращими характеристиками людини вважали “порядність” і “чесність”, а не наявність зв’язків у податковій (митниці, міліції, адміністрації...)"

Життєпис

Максим Євгенович Ле́він народився 7 липня 1981 року в Боярці Києво-Святошинського району Київської області. Батько чотирьох синів. Закінчив Київський політехнічний інститут (спеціальність — інженер комп'ютерних систем). Працював фоторепортером у журналі «Пенсія», газеті «Київські відомості», фотоагентстві «Фотолента» та УНІАН; «Газеті 24» (2007-2008), вебсайті lb.ua (2010-2020); фрілансером для журналів «Фокус», «Профіль», «Український тиждень», агентств «Reuters» та «Associated Press», відеографом і фотографом у hromadske (2021-2022). Висвітлював російське вторгнення в Україну 2022 року. Протягом перших п'яти днів повномасштабної війни Макс устиг оприлюднити фоторепортажі щонайменше з семи гарячих точок у різних куточках України: від Харкова до Василькова та кількох населених пунктів в Ірпінському та Житомирському напрямках.

Загинув, висвітлюючи російське вторгнення. Зв'язок з Максом Левіним був втрачений з 13 березня 2022 року, коли він вирушив у село Гута-Межигірська Вишгородського району Київської області документувати наслідки російської агресії. 1 квітня після тривалих пошуків поліція знайшла його тіло з вогнепальним пораненням. За даними прокуратури, Левіна убили військовослужбовці збройних сил російської федерації… шляхом двох пострілів зі стрілецької зброї. Його загибель розслідували також і представники організації «Репортери без кордонів» та дійшли висновку, що Макса Левіна й військового Олексія Чернишева, що супроводжував його, холоднокровно стратили.

Іменем Максима Левіна названо вулиці в Києві та Боярці.

Джерело: за матеріалами Вікіпедії та Lb.ua