Проєктом "Стріткод" 6 лютого 2025 року на вулиці Преображенській, 16 встановлено дошку, присвячену Івану Світличному

Проєкт "Стріткод: історія на кожному кроці" несе дуже важливу місію, маркуючи будівлі на честь видатних постатей новітньої історії. Заповнюючи, за їх визначенням, прогалини в історії.

Історія нашого району нерозривно пов'язана із багатьма видатними постатями. Серед них важливе місце посідає Іван Світличний - видатний поет, літературний критик, шістдесятник. Одразу дві важливі адреси на мапі району пов'язані з його іменем.

Найвідоміша - це будинок на Уманській, 35, де з 1960 по 1972 та з 1983 до кінця 1980-х жив Іван Світличний. Торік в рамках проєкту Стріткод було відкрито дошку на тому будинку.

Проте мало хто знає, що останні роки життя вже тяжко хворий Іван Світличний жив у будинку на вулиці Преображенській, 16. Тут він і пішов з життя 25 жовтня 1992 року...

Тож 6 лютого 2025 року за участі голови та співзасновниці Громадської організації "Стріткод" Інни Крупник відбулося встановлення дошки Івану Світличному саме на вулиці Преображенській, 16.

І це дуже важлива подія, адже тепер відзначено останню адресу видатної постаті. А на мапі району з'явилася ще одна важлива локація.

 

 

Відкрито інформаційні таблички на будинку, де жив Іван Світличний та на вулиці Івана Світличного

15 листопада 2024 року в Солом'янському районі відбулася важлива подія на вшанування видатного поета, перекладача, літературного критика, шістдесятника Івана Світличного. Платформа "Острів" разом із друзями та сусідами "Світличника" відкрила інформаційні таблички на вулиці Івана Світличного та будинку на вулиці Уманській, 35, де він жив.

Таблички встановлено за трьома адресами: вулиця Уманська, 35, вулиця Івана Світличного, 2 та 8. Найближчим часом заплановано відкрити ще табличку на будівлі школи №149. На відкритті була присутня троюрідна племінниця Івана Світличного та пан Микола, батьки якого товаришували з Іваном Світличним.

Фото:  фейсбук-сторінка платформи "Острів": https://www.facebook.com/share/p/XzqoDN8GJ5URVepY/

Лекція "Видатні імена Солом'янки. Іван Світличний"

Цикл лекцій "Видатні імена Солом'янки" продовжується!

Другу розповідь буде присвячено Івану Світличному - видатному письменнику, літературному критику, перекладачу, шістдесятнику.

Пам'ять про Івана Світличного вшанована:

• в Солом'янському районі є вулиця імені І.Світличного
• на будинку (вулиця Уманська, 35), де жив митець, створено мурал
• в районі є Бібліотека для дітей імені І.Світличного
• є окремі цікаві ініціативи, які ведуть просвітницьку світличнознавчу роботу

Тож, ми долучаємось до шанування Івана Світличного та поговоримо про життєвий шлях цієї знакової для України постаті - такий же непростий, як і доля його покоління.

Чекаємо на вас, дорогі друзі, у нашій бібліотеці в середу 13 листопада о 17:30.

Видатні імена Солом'янського району. Іван Світличний

Ми започаткували нашу нову краєзнавчу рубрику. У ній будемо розповідати про видатних особистостей, життя і діяльність яких пов'язана із нашим районом. Акцент буде зроблено на тих постатях, на честь яких в нашому районі є вулиці (або взагалі у місті). Але не всі вшановані вулицями, тож йтиметься про всіх.

Допис буде присвячено видатному письменнику, літературознавцю, перекладачу, дисиденту Івану Світличному, який тривалий час жив у нашому районі.

Пам'ять про Івана Світличного вшанована - 19 лютого 2016 року на його честь перейменовано вулицю Петровського, поряд із якою він тривалий час мешкав. 10 листопада 2016 року на його честь перейменовано дитячу бібліотеку. А влітку 2024 року на фасаді будинку, де він мешкав, з'явилася стіна-мурал із портретом Івана Світличного. 

Народився у селянській родині 20 вересня 1929 року у селі Половинкине, нині Луганської області. Мав двох молодших сестер Марію і Надію. До школи пішов у рідному селі Половинкине в 1937 році. В 1943 році намагаючись разом з іншими підлітками підірвати німецьку техніку, лишився без пальців на руках. У 1947 році закінчив із золотою медаллю Старобільську середню школу.

З 1947 до 1952 року навчався на філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою.

1952-1955 роках навчався в аспірантурі при Інституті літератури імені Т. Шевченка АН УРСР. Його науковим керівником був академік Олександр Білецький Працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідувачем відділу критики журналу «Дніпро» (1955). Тут і заявив про себе як проникливий, непоступливий і принциповий літературний критик, як людина широкої ерудиції і справжній інтелектуал. 1956 року одружився з Леонідою Терещенко.

З 1957 року — молодший науковий працівник Інституту літератури, а з 1963 року — науковий працівник Інституту філософії АН УРСР. Написав дисертацію з естетики, але не опублікував.

З 1960 року його життя пов'язане із нашим районом - Іван Світличний отримав власну квартиру у новому будинку на Першотравневому масиві, на вулиці Уманській, 35, квартира 20. У 1960-х роках Світличний був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді. тут збирався весь цвіт шістдесятників - Стус, Симоненко, Вінграновський, Калинець, Костенко та ряд інших постатей. Його помешкання на вулиці Уманській було своєрідним центром формування національної свідомості наукової молоді, дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди і формувався особистий вибір більшості шістдесятників. Привабливими для всіх були не тільки енциклопедичні знання Івана Світличного, а й особистісні якості — інтелігентність, м'якість, товариськість, доброзичливість. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві (2005 року сестра Н. О. Світлична передала цю бібліотеку Харківському університетові імені В. Каразіна).

Мурал на будинку на вулиці Уманській, 35, де Іван Світличний жив у 1960-1972 та після повернення із заслання з 1983 року. Джерело: телеграм-канал LOS SOLOMAS

У 1963 році внаслідок конфлікту з академіком Іваном Білодідом був змушений залишити посаду головного редактора журналу "Радянське літературознавство". Через свою громадянську позицію Світличний зазнав переслідувань з боку репресивних органів тоталітарної радянської влади. Під тиском КДБ втратив роботу, був примушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем.

Уперше було заарештовано 1 вересня 1965 року. На той час він уже давно був без роботи. За ним, за дружиною Леонідою і сестрою Надією постійно стежили, телефон неприкрито прослуховувався. 31 серпня 1965 року в помешканні Світличного, якого в цей час не було в Києві, відбувся обшук. Через кілька днів обшук повторився, і лише через тиждень після звернення до КДБ дружині Світличного офіційно повідомили про арешт чоловіка. Одночасно з ним тоді було арештовано Опанаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня та інших. Усіх їх звинувачено за ст. 62, ч.1, КК УРСР: антирадянська агітація і пропаганда. 30 квітня 1966 року Івана Світличного через брак доказів було випущено.

12 січня 1972 року Світличного заарештували вдруге й звинуватили за тією ж статтею. Того ж року було заарештовано Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола, Надію Світличну.

27–29 січня 1973 року відбувся закритий судовий процес, де було винесено вирок: 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. На суд ні дружину, ні матір Івана не допустили.

Відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино (ВС-389/35,36). Незважаючи на поганий стан здоров'я (хвороба нирок, рецидиви туберкульозу, постійний головний біль і носові кровотечі), намагався працювати разом з усіма. Майже весь останній табірний рік провів у лікарні.

Мав незаперечний моральний авторитет серед політв'язнів, став душею табірного руху Опору — його називали «табірною совістю». Виявляв моральну стійкість і силу духу, багато разів брав участь у голодуваннях протесту. Василь Стус писав про Світличного: «Все краще в мені — це Іван. Усе кращого у багатьох інших — від Івана». 1974 року Світличного на 56-й день голодування (він важив тоді 46 кг) відправили етапом на виховну «профілактику» до Києва і, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору.

Місцем заслання для Івана Світличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Працював нічним сторожем, палітурником у бібліотеці. Від червня 1979 року і до кінця заслання разом із Світличним була його дружина Леоніда Павлівна. 1980 року з огляду на погіршення стану здоров'я їм дозволили перебратися в селище Майма (околиця Горно-Алтайська). 20 серпня 1981 року в Світличного стався інсульт, унаслідок чого він став інвалідом 1 групи. Пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч. Вижив тільки завдяки самовідданому доглядові дружини. Комісувати за станом здоров'я відмовилися: досягнуту мовби домовленість Центрального секретаріату Міжнародної Амністії із Москвою про комісування було анульовано рішенням голови КДБ СРСР Федорчука. Термін відбув повністю.

Іван Світличний був звільнений 23 січня 1983 року Він був тяжко хворим, продовжувати колишню творчу і громадську діяльність він уже не зміг. Мешкав Іван Світличний після звільнення з ув'язнення спершу на Уманській, 35, а згодом (за деякими даними, з 1991) - на вулиці Преображенській, 16. Помер 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Будинок на вулиці Преображенській, 16. Іван Світличний жив тут останні роки життя

"Солом'янка Івана Світличного"

"Солом'янка Івана Світличного" - робота бібліотеки імені І.Світличного в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

Бібліотекарі пропонують здійснити відеоподородорож місцями, які пов'язані із життям відомого українського літературознавця, мовознавця, літературного критика, поета, перекладача Івана Світличного.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Івана Світличного

Вулиця Івана Світличного — вулиця в Солом'янському районі міста Києва, житловий масив Першотравневий. Пролягає від Пітерської до Уманської вулиці. Сучасну назву на честь діяча українського руху опору 1960–70-х років Івана Світличного набула з 2016 року.

Постать Івана Світличного тісно пов’язана з Солом’янським районом. Його дружина, Леоніда Павлівна Світлична була активною читачкою нашої бібліотеки – ЦРБ імені Ф. Достоєвського. Особливо вона полюбляла наш Відділ україніки, що містився за адресою вул. І. Клименка, 21 (зараз – вул. Преображенська, зараз в тому приміщенні знаходиться громадська приймальня депутата Київради А. Андреєва). Вона там знаходила цікаву для себе література й брала книги для важкохворого вже чоловіка. Коли він осліп повністю, вона читала йому сама, хоч також мала великі проблеми із зором.

Іван Олексійович Світличний (20 вересня 1929 — 25 жовтня 1992) — український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. Член Міжнародного ПЕН-клубу (1978). 

У 1960-х роках був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді. Його помешкання було своєрідним центром формування національної свідомості наукової молоді, дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди і формувався особистий вибір більшості шістдесятників. Привабливими для всіх були не тільки енциклопедичні знання Івана Світличного, а й особистісні якості — інтелігентність, м'якість, товариськість, доброзичливість. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві (2005 року сестра Н. О. Світлична передала цю бібліотеку Харківському університетові імені В. Каразіна). 

Як літературознавець і критик Іван Світличний був носієм і продовжувачем традицій «харківської філологічної школи», з її виразним теоретичним спрямуванням. Перші його статті, як і незакінчена дисертація з теорії художнього образу, були продуктом реальної літературознавчої ситуації 50-х років, проте навіть тоді він висловив низку свіжих думок. Літературно-критичні статті Світличного присвячені головним чином творчості літературного покоління 60-их років і критиці недоліків офіційної соцреалістичної літератури («Боги і наволоч», у журналі «Вітчизна», ч. 12 за 1961). І.Світличний всіляко підтримує свіже талановите слово І.Драча, Ліни Костенко, М.Вінграновського, захищаючи від невіглаських звинувачень критики, яка базувалася на умоглядних схемах.

Через свою громадянську позицію зазнав переслідувань з боку репресивних органів тоталітарної радянської влади. Під тиском КДБ втратив роботу, був примушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем. Пізніше репресивна машина запрацювала на повну.

Поезія стала для І.Світличного духовним прихистком, рятунком і самоствердженням. Своєрідним тюремним щоденником є цикл «Ґратовані сонети», що привертає увагу насамперед зіткненням двох, здавалося б, непоєднуваних стихій — елітарної поетичної форми і не вельми «естетичного» змісту. Поетичні твори Світличного перейняті шляхетністю духу, моральним максималізмом, спротивом яничарству, диктатурі страху, моральному самогубству. Низку творів поет присвячує своїм соратникам: В.Стусові, В.Симоненкові, Є.Сверстюкові, Опанасу Заливасі, Г.Севрук, Л.Семикіній, М.Коцюбинській, сестрі Надії, дружині Леоніді. Чи не найсильнішою в поетичному доробку І.Світличного є написана в таборі поема «Курбас». Досить значним і професійно найдосконалішим є перекладацький доробок І.Світличного, переважно зі слов'янських мов та французької (Незвал, Словацький, Д.Максимович, Норвід, Галас, Ганзлік, Маген, Барадулін, Лафонтен, Ронсар, Бодлер, Елюар, Сюперв'єль, Арагон, Шар, Мішо, Верлен, Леконт де Ліль).

Разом із Г. П. Кочуром підготував «Антологію новітньої французької поезії», яка не побачила світу через склад перекладачів, твори яких на той час були заборонені для друкування. У засланні зробив переклад/переспів із давньоруської «Слово про Ігореву січ» з оригінальним тлумаченням «темних місць» — останнє, що встиг зробити на засланні перед тим, як його здолала невблаганна хвороба.

Біографічні дані

Походить Іван Світличний із селянської родини. Батько Світличний Олексій Павлович (1910–1955), мати Меланія Іллівна, з дому Твердохліб (1910–1994). До школи пішов у с. Половинкиному в 1937 році. У 1943 році, намагаючись разом з іншими підлітками підірвати німецьку техніку, лишився без пальців на руках. У 1947 році закінчив із золотою медаллю Старобільську середню школу. З 1947 до 1952 роки навчався на філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою. З 1952 до 1955 року в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідувачем відділу критики журналу «Дніпро» (1955). Тут і заявив про себе як проникливий, непоступливий і принциповий літературний критик, як людина широкої ерудиції і справжній інтелектуал. 1956 року одружився з Леонідою Терещенко. З 1957 р. — молодший науковий працівник Інституту літератури, а з 1963 року — науковий працівник Інституту філософії АН УРСР. Написав дисертацію з естетики, але не опублікував.

Уперше Світличного було заарештовано 1965 року. На той час він уже давно був без роботи. За ним, за дружиною Леонідою і сестрою Надією постійно стежили, телефон неприкрито прослуховувався. 31 серпня 1965 року в помешканні І.Світличного, якого в цей час не було в Києві, відбувся обшук. Через кілька днів обшук повторився, і лише через тиждень після звернення до КДБ дружині Світличного офіційно повідомили про арешт чоловіка. Одночасно з ним тоді було арештовано Опанаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня та інших. Усіх їх звинувачено в антирадянській агітації і пропаганді. 30 квітня 1966 року Івана Світличного через брак доказів було випущено.

12 січня 1972 року Світличного заарештували вдруге й звинуватили за тією ж статтею. Того ж року було заарештовано Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола, Надію Світличну. 27-29 січня 1973 року відбувся закритий судовий процес, де було винесено вирок: 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. На суд ні дружину, ні матір Івана Світличного не допустили.

Відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино (ВС-389/35,36). Незважаючи на поганий стан здоров'я (хвороба нирок, рецидиви туберкульозу, постійний головний біль і носові кровотечі), намагався працювати разом з усіма. Майже весь останній табірний рік провів у лікарні. Мав незаперечний моральний авторитет серед політв'язнів, став душею табірного руху Опору — його називали «табірною совістю». Виявляв моральну стійкість і силу духу, багато разів брав участь у голодовках протесту. Василь Стус писав про Світличного: «Все краще в мені — це Іван. Усе кращого у багатьох інших — від Івана». 1974 року Світличного на 56-й день голодовки (він важив тоді 46 кг) відправили етапом на виховну «профілактику» до Києва і, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору.

Місцем заслання для Івана Світличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Працював нічним сторожем ПМК, палітурником у бібліотеці. Від червня 1979 року і до кінця заслання разом із Світличним була його дружина Леоніда. 1980 року з огляду на погіршення стану здоров'я їм дозволили перебратися в селище Майма (околиця Горно-Алтайська). 20 серпня 1981 у Світличного стався інсульт, унаслідок чого він став інвалідом І групи. Пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч. Вижив тільки завдяки самовідданому доглядові дружини. Комісувати за станом здоров'я відмовилися. Термін відбув повністю.

Звільнений тяжко хворим (23.01.83), продовжувати колишню творчу і громадську діяльність він уже не зміг. Помер 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі неподалік від могил Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина. На могилі Івана Світличного встановлено хрест роботи художника Миколи Малишка.

Державну премію України імені Тараса Шевченка І.Світличному присуджено в 1994 року (посмертно) за збірку поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей «Серце для куль і для рим».

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»