вівторок, 21 грудня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. У столиці відкрили меморіальну дошку Адаму Міцкевичу

У Солом’янському районі з 1961 року існує вулиця, що носить ім’я Адама Міцкевича – одного з найвидатніших польських поетів, діяча національно-визвольного руху, засновника романтизму в польській літературі, засновника польської романтичної драми.

19 грудня 2021 року на одному з будинків (№ 6) урочисто відкрито пам’ятну дошку, яка повідомляє, що цю вулицю названо на честь видатного польського поета.
Дошку створив київський скульптор Іван Григор'єв.

На відкритті пам'ятної дошки були присутні голова Солом’янської РДА в м. Києві Ірина Чечотка, дружина Надзвичайного і Повноважного посла Республіки Польща в Україні Моніка Капа-Цихоцька.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

неділю, 19 грудня 2021 р.

Перейменування вулиць та присвоєння назви безіменній площі у Солом’янському районі

Рішеннями Київської міської ради встановлено:

1. Перейменування ряду вулиць у Солом’янському районі:
  • вулицю Московську на вулицю Григорія Гуляницького
  • вулицю Народного Ополчення на вулицю Святослава Хороброго
  • вулицю Малогвардійську на вулицю Володимира Сікевича
  • вулицю Петра Заломова на вулицю Феофіла Яновського
2. Присвоєння безіменній площі на перетині проспекту Відрадного та вулиці Героїв Севастополя в назву «площа Відрадна»

пʼятницю, 10 грудня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Перейменування вулиці Московської на вулицю Григорія Гуляницького

Рішенням Київської міської ради №3131/3172 встановлено:
"З метою вшанування пам'яті видатного українського військового та державного діяча, одного з чільних дипломатів Гетьманщини, шляхтича, учасника міжусобних воєн часів Руїни Григорія Гуляницького перейменувати вулицю Московську, що знаходиться у Солом'янському та Голосіївському районах міста Києва, на вулицю Григорія Гуляницького."
Детальніше про рішення КМР

Григорій Гуляницький
гербу Остоя - український військовий і державний діяч, один з чільних дипломатів Гетьманщини. Волинський шляхтич. Учасник Хмельниччини, українсько-московської війни, міжусобних воєн часів Руїни. 

Народився в м. Корсунь Київського воєводства. Походив з шляхетської родини Гуляницьких гербу Остоя, що здавна проживала на Волині. У 1653 році власним коштом відновив Корсунський Свято-Онуфріївський монастир.
Під час Національно-визвольної війни в 1649 р. та в серпні 1654 р. (разом з Марком Левоновичем і Іваном Дяченком) за дорученням Богдана Хмельницького очолював українське посольство до Москви.
Після Переяславської Ради Гуляницький був полковником корсунським (1662—1664) та ніжинським (1655—1659). Його також було назначено гетьманом Сіверським (1658—1659), а також старостою носівським (? — 1679) рр.
Після смерті Б. Хмельницького під час Корсунської ради в жовтні 1657 року разом підтримав обрання гетьманом І. Виговського. Потім відмовився від неї, зокрема, брав участь у придушенні опозиційного виступу під керівництвом Якова Барабаша і Мартина Пушкаря 1657–1658 рр.
Був одним з головних творців Гадяцької угоди, 7 (17) вересня 1658 року як представник козацької старшини підписав її. Активний прихильник гетьмана Івана Виговського та його незалежницької політики.

Активний учасник російсько-української війни (1658—1659). У 1659 році під час війни з Москвою, загін Гуляницького захопив Лубни, потім Гадяч, Конотоп. Чіткою, принциповою була позиція наказного гетьмана Гуляницького і в переговорах з московськими послами Булгаковим і Байбаковим на початку 1659 року. Гуляницький дорікав їм, що цар Олексій «безперервно війська свої на нас посилає і многі міста випалили і висікли; краще бути у турка, ніж у москалів…» Ці слова записали самі посли у своєму звіті. Він також закликав царським послам довести, що вони хочуть миру та вивести московські війська з України.
Весною 1659 р. в Конотопі Гуляницький і його загін протягом трьох місяців боронив Конотопську фортецю від московських військ під командуванням князя Олексія Трубецького — так допоміг гетьманові Івану Виговському залучити підтримку союзників і розгромити війська Трубецького під Конотопом. Був наказним гетьманом Сіверським. Після зречення І. Виговського був усунений з полковництва.

В 1659 році перейшов на бік гетьмана Юрія Хмельницького, на сеймі Речі Посполитої отримав «ленним правом» держання королівщин Носівка, Киселівка в Чернігівському воєводстві. Разом з С. Богдановичем-Зарудним і Г. Лісницьким став ініціатором укладення Слободищенського трактату в 1660 році.
За гетьманування Павла Тетері кілька разів їздив з посольством до Варшави. Затятий ворог Москви Гуляницький у Варшаві переконував сенат і короля в необхідності здійснити похід коронного війська на чолі з королем в Лівобережну Україну, щоб схилити темтешнє козацтво на бік Речі Посполитої. Взимку 1663–1664-х брав участь у поході польсько-української армії під командуванням Яна II Казимира і Павла Тетері на Лівобережну Україну.

За звинуваченням у зраді в 1664 році коронного гетьмана Стефана Чарнецького був заарештований і без суду ув'язнений разом з Митрополитом Київським Йосипом Тукальським і Юрієм Хмельницьким у фортеці Мальборк (Пруссія). Не був звільнений зразу після втручання П. Тетері, прохань київської шляхти.
Перед 8 січня 1667 був звільнений, цього дня отримав від короля село пол. Jerszów (Самбірська економія) до часу отримання іншого державлення, річну пенсію 1500 злотих польських. 28 березня 1668 року отримав привілей на кілька сіл в Чернігівському воєводстві. Приєднався до гетьмана Петра Дорошенка. З 1675 року Гуляницький перебував на службі у короля Речі Посполитої як полковник Й. К. М. Намагався бути посередником в перемовинах між РП та Іваном Самойловичем (без успіху). У 1679 році його звинувачено у зраді і розстріляно поляками.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

суботу, 27 листопада 2021 р.

Вшанування пам'яті Бориса Патона

26 листопада 2021 року на території КПІ ім. Ігоря Сікорського з нагоди 103-річчя від дня народження Бориса Патона відбулись урочисті заходи з відкриття пам’ятника видатному вченому й педагогу.
Також було відкрито барельєф Патону на будинку, де він народився й проживав, і меморіальну дошку на Державному політехнічному музеї, якому присвоїли ім’я Бориса Патона.
Практично вся його доля – від перших і до останніх днів – була в той чи інший спосіб пов'язана з КПІ. Родина Бориса Патона довгий час мешкала на території КПІ, тут майбутній вчений народився, був охрещений, здобув вищу освіту і сформувався як особистість і вчений.
Захід відкрив ректор КПІ ім. Ігоря Сікорського Михайло Згуровський. Серед почесних запрошених гостей також були присутні онука Бориса Патона з родиною та автор пам’ятника - скульптор Анатолій Валієв.

вівторок, 2 листопада 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Митрополита Василя Липківського

Вулиця Митрополита Василя Липківського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Солом'янка. Пролягає від площі Петра Кривоноса до Солом'янської площі.
Ім'я творця і першого митрополита УАПЦ вулиця носить з 2012 року.

Історія життя цієї непересічної особистості тісно пов’язана з історією Солом’янського району. Саме тут відбувся його професійний і духовний злет, на зміну яким, як і у багатьох людей епохи сталінських репресій, прийшли трагедія й забуття. Але справді великого і величного справедлива пані – історія не забуває. Воно виринає із забуття, не зважаючи на всі маніпуляції й заборони. Так сталося і з постаттю Василя Липківського.

Василь Костянтинович Липківський народився 20 березня 1864 року в с. Попудня Липовецького повіту на Вінничині.
Початкову освіту здобув в Уманській бурсі, де навчався у 1873-1879 рр. Згодом, у 1879-1884 рр. навчався у Київській духовній семінарії, після закінчення якої його, як кращого учня, було направлено до Київської духовної академії, яку він закінчив у 1889 році з ученим ступенем кандидата богослов'я. У 1890 році у віці двадцяти п'яти років Василя Липківського було призначено законовчителем Черкаської гімназії, а через рік 20 жовтня 1891 року – було висвячено на священника.
У 1892 році отця Василя призначили настоятелем собору у місті Липовці Київської губернії і повітовим інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту.
У 1903 році отець Василь (Липківський) отримав сан протоієрея. Того ж року шкільна рада при Священному Синоді призначила молодого богослова на посаду директора Київської церковно-вчительської школи.

Вже тоді молодий священник вбачав в Російській православній церкві один з інструментів Російської імперії, завданням якого було виховувати лояльне ставлення народів імперії, і українців зокрема, до метрополії. Отець Василь виступав проти безправності церковних громад та свавілля вищого духівництва та монастирів.
Майбутній митрополит критично ставився до церковнослов'янської мови богослужіння на теренах України, тож у 1905 році його усунули від викладацької роботи за звинуваченнями у «ліберальних поглядах» та «українофільстві» і у вересні 1905 року призначили настоятелем Свято-Покровської церкви та Солом'янської парафії у тодішньому передмісті Києва (у документах щодо призначення її називали Києво-Солом’янською церквою), що була на вул. Мстиславській, 20 (зараз вулиця Патріарха Мстислава Скрипника, 20). Церква була поруч із церковним будинком, в якому Липківський мешкав. На цій посаді виявилась активна, діяльна натура В.Липківського, його відданість церкві та своєму пасторському обов’язку. Будучи настоятелем солом’янського храму, він відзначався як проповідник, піклувався справами парафії (при ньому церкву було розширено, клопотався побудовою дзвіниці, довгостроковою орендою церковної землі, побудовою причетницьких будинків, проектуванням нової церкви на Батиєвій горі), роботою церковно-парафіяльної школи, дитячого притулку на вул. Ігнатіївській, 98 (згодом вул. Урицького, а зараз - вул. Митрополита Василя Липківського), який він освятив 1915 р. (не зберігся), жіночого доброчинного товариства при церкві тощо.

«Висланий» на Солом’янку, В.Липківський не обмежує коло своєї діяльності. Він виступає зі статтями в «Киевских епархиальных ведомостях», бере активну участь у наступних єпархіальних з’їздах духівництва та деяких інших громадських актах і заходах. Не полишає в цей період В.Липківський і вчителювання, вважаючи чи не найважливішим своїм обов’язком виховання духовності людини, що починається з дитячих років. 1 листопада 1905 року Василя Липківського було призначено законовчителем Київського залізничного училища. Потім він — знов не за своєю волею — опиняється із хворою дружиною у сестри, що мешкала на другому поверсі невеличкого двоповерхового будинку по вул. Мстиславській, 46 (зараз вул. Патріарха Мстислава Скрипника). У цьому будинку під час війни мешкала сестра Василя Липківського, і саме тут знайшли тимчасовий притулок його свати, коли їх вигнали з центру Києва, де вирували суцільні пожежі. За деякими даними після війни в цьому будинку був пункт міліції, потім психоневрологічний диспансер.

З початком революції 1905-1907 рр. Василь Липківський активно включається в український культурно-релігійний рух. У 1905 році його обирають головою з'їзду духовенства Київщини, який ухвалив запровадити українську мову у церковне богослужіння і викладання у духовних школах. Але із закінченням революції настав період реакції офіційної влади, тож до 1917 року Липківський жив під постійним наглядом поліції, займаючись парафіяльною роботою та викладанням Закону божого в кількох школах.
З початку 1917 року протоієрей Василь Липківський очолив український релігійно-громадський рух за автокефалію Української Православної Церкви, був одним з ініціаторів створення Братства Воскресіння Хреста та Всеукраїнської православної церковної ради.

22 травня 1919 року отець Василь відслужив першу літургію українською мовою в Микільському соборі, збудованому гетьманом Іваном Мазепою. Собор тоді не зміг вмістити всіх вірян. Служба Божа, що відбулась у супроводі хору під диригуванням Миколи Леонтовича, викликала неймовірний патріотичний підйом.
За проведення служб Божих українською мовою ієрархи російської церкви двічі забороняли отцю Липківському проведення богослужінь.
5 травня 1920 року Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР) звернулася з листом до української православної громадськості, в якому проголосила автокефальною православну церкву в Україні.
14 жовтня 1921 року, в день Святої Покрови, зусиллями Липківського і його однодумців було скликано Перший всеукраїнський церковний собор у Софії Київській, який затвердив проголошену автокефалію УПЦ та висвятив покладанням рук усього духовенства свого першого єпископа Василя Липківського, обравши його главою Української автокефальної православної церкви — Митрополитом Київським і всієї Русі.
Цілком закономірно, що 21 жовтня протоієрея Василя Липківського таємним голосуванням було обрано на посаду єпископа-митрополита. Визначальною виявилась сформована ще у 1917-1918 рр. позиція митрополита Василя Липківського про повну аполітичність церкви, про її відокремлення від держави. Першоієрарх УАПЦ вважав, що попри те, що у всьому світі у відносинах церкви і держави панує принцип «союзу», цей шлях є згубним для церкви, руйнує її.

Під проводом митрополита Василя церква почала впроваджувати українську мову в богослужіння і відроджувати давні національні традиції в церковному житті; парафіяни ж брали небувало активну участь у житті своїх церков. УАПЦ стала народною, а її кращих єпископів віруючі вельми шанували й любили, а Василя Липківського називали «народним митрополитом» — духовним вождем українського народу.
На перших етапах існування УАПЦ войовничі атеїсти - більшовики не перешкоджали її діяльності. Вони вбачали у ній силу, здатну підірвати вплив Російської православної церкви. Але розвиток української церкви викликав занепокоєння. Активні гоніння розпочалися ще у 1925 році, а вже в жовтні 1927-го під тиском озброєних більшовиків Другий Всеукраїнський церковний собор позбавив Липківського звання митрополита.

Важливим було і ставлення УАПЦ до радянської влади. Здавалось держава мала б дотримуватись принципів декрету про відокремлення церкви від держави, тим більше, що представники радянської влади в Україні дали згоду на утворення УАПЦ. Проте цього не сталося і митрополит Василь Липківський дуже швидко повною мірою відчув на собі вплив державних органів.
Митрополит фактично опинився під домашнім арештом: йому було заборонено виїжджати за межі Києва. Згодом чекісти двічі арештовували митрополита і після другого арешту, за обвинуваченням в антирадянській діяльності, він три місяці провів у в'язниці ДПУ у Харкові. А коли після звільнення Липківський повернувся до Києва, кияни влаштували йому, за висловом Сергія Єфремова, справжню царську зустріч: ходили чутки, що для тієї зустрічі були розкуплені всі квіти на базарах і в крамницях міста.

З осені 1925 року влада відібрала низку храмів української церкви. Митрополитові Липківському не дозволяли відвідувати церковні округи, парафії, спілкуватися з вірянами. Ускладнилися, очевидно, не без допомоги відповідних органів влади, стосунки митрополита з ВПЦР. Нормою стали часті бесіди з працівниками ДПУ.
У жовтні 1927 року делегати Другого всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту та заслання всіх його учасників та під тиском зрадницької частини єпископату УАПЦ проголосували за «звільнення Василя Липківського від тягаря митрополичого служіння». А через три роки (1930) Українську Автокефальну Православну Церкву — першу незалежну церкву в історії України — було ліквідовано. Після 1927 року Василь Липківський прожив ще 10 років – усіма забутий, у злиднях, під постійним наглядом, із періодичними арештами.
Рішення Другого Всеукраїнського церковного собору стали справжнім ударом для отця Василя (Липківського). Згодом у своїх мемуарах Липківський писав: «Як вийшов я з ВПЦР в день мого звільнення, то вже більше й не ходив туди і абсолютно ніяких зв'язків з керівними органами не мав. Хоч я іще два роки жив коло святої Софії в 10 сажнях від ВПЦР, ні один з єпископів, ні один з членів ВПЦР, крім Чехівського, майже ніхто з священиків не заходив до мене: всі як чуми цуралися. Був кілька разів лише митрополит Борецький, але ухилявся від розмов на церковні теми, а я не питав».
До жовтня 1929 року колишній митрополит мешкав на подвір'ї Софійського собору, а після того, як влада закрила собор, змушений був перебратися до сестри, що мешкала на Солом'янці – поруч зі Свято-Покровською церквою.
Процес нищення української церкви було завершено у 1930 році: 29-30 січня нашвидкуруч зібрані єпископи та близько 40 священиків оголосили себе надзвичайним собором, де, під тиском влади, прийняли ухвалу про розпуск автокефальної церкви.

Не міг оминути процес остаточного знищення УАПЦ і колишнього її митрополита – отця Василя (Липківського).
У 1934 році комуністи закрили Покровську церкву, а самого Василя (Липківського) виселили за місто – у хатку в Олександрівській слобідці. За наказом влади Митрополита разом з хворою («майже недвижною») дружиною й сестрою, що прожила в будинку на Мстиславській майже 20 років, у серпні 1934-го підселяють до чужих людей у трикімнатний будиночок родини Бирюлиних на вул. Дачній, 8 (зараз на цьому місці височить зведена років 30 тому стандартна дев’ятиповерхівка баштового типу, тепер це вул. Олександра Пироговського). Митрополит тоді писав: «... життя моє в нових умовах тяжке. Тулимось ми, троє старих, в тісній кімнаті — передпокої 2 кв. саженів і перехідній до хазяїв з малою хворою дитиною, а вихід — через кухню, де три хазяйки...» У 1936 р. тут помирає його дружина...Там отець Василь, незважаючи на складні життєві обставини, продовжував працювати – писав «Історію Української церкви» та проповіді, листувався з українськими церковними діячами за кордоном, робив українські переклади богослужбової літератури, удосконалював церковний статут.

22 жовтня 1937 року 73-літнього отця Василя (Липківського) в черговий раз заарештували за наклепницьким обвинуваченням. Наприкінці жовтня йому було пред'явлене стандартне для того часу, обвинувачення:
«був керівником антирадянської організації українських церковників, яка ставила за мету відторгнення України від СРСР».
Вироком особливої трійки при Київському управлінні НКВС від 20 листопада 1937 року отця Василя було засуджено до розстрілу на підставі обвинувачень в «антисовєтській агітації у великих масштабах». 27 листопада 1937 року вирок було виконано. Точне місце поховання не відоме - тоді тіла українців вивозили до Биківнянського лісу, а на Лук'янівському цвинтарі в Києві встановлено символічний пам'ятний хрест.
Не оминули репресії і найближчих родичів Липківського: старша дочка отця Василя та двоє його синів також були заарештовані й відправлені у заслання до Сибіру.
Трагічну долю Василя Липківського розділили 28 єпископів УАПЦ і тисячі її священників, які дорогою ціною заплатили за вірність Божим заповідям і рідному народу.
У 1997 році собор УАПЦ канонізував Липківського та інших церковних мучеників 20-х років ХХ століття.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

пʼятницю, 22 жовтня 2021 р.

Меморіальний камінь до 80-ї річниці трагедії Бабиного Яру

В Солом'янському районі відбулась церемонія закладення «каменю спотикання» в рамках проєкту «Один камінь, одне життя - 80 каменів спотикання для Києва».

Проєкт ініційований Посольством ФРН в Україні та реалізований ГО «Український центр вивчення історії Голокосту» за підтримки КМДА та Goethe-Institut в Україні.
В ідеї проєкту лежить встановлення меморіального «каменю», невеликої металевої таблички з відомостями про особу, яка загинула від рук нацистів або врятувалась попри переслідування. «Камені спотикання» встановлюються поблизу її останнього місця проживання, роботи або навчання, аби перехожі метафорично «спотикнулись» через нього та зупинились на хвилинку, замислившись про людину, яка жила тут колись.

У Солом’янському районі такий камінь з’явився на проспекті Перемоги, 37 у дворі КПІ біля 1го корпусу і встановлений на честь Георгія Бріфа, що там навчався і викладав математику.
Загалом в столиці планують встановити 80 таких каменів, що вшанують пам’ять людей, чия доля була пов’язана з Бабиним Яром.

четвер, 7 жовтня 2021 р.

"Бульвар Вацлава Гавела"

"Бульвар Вацлава Гавела" - робота бібліотеки імені Є.Гуцала в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

Читаємо історію мікрорайону Чоколівка в історіях людей, вулиць, будівель...

"Читаємо історію мікрорайону Чоколівка в історіях людей, вулиць, будівель..." - робота бібліотеки імені І.Багряного в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Батиєва гора"

"Батиєва гора" - робота бібліотеки імені М.Бажана в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Солом'янка Івана Світличного"

"Солом'янка Івана Світличного" - робота бібліотеки імені І.Світличного в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

Бібліотекарі пропонують здійснити відеоподородорож місцями, які пов'язані із життям відомого українського літературознавця, мовознавця, літературного критика, поета, перекладача Івана Світличного.

«Відеоподорож бульваром Вацлава Гавела»

«Відеоподорож бульваром Вацлава Гавела» - робота бібліотеки естетичного виховання імені О.Довженка в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

У своїй роботі «Відеоподорож бульваром Вацлава Гавела» бібліотека пропонує глядачеві дізнатися цікаві факти про бульвар Вацлава Гавела, який знаходиться у Солом’янському районі нашої столиці, а також переглянути авторські фотографії, зроблені на бульварі.
Бульвар Вацлава Гавела можна назвати бульваром контрастів, адже це водночас і промислова зона із заводами і підприємствами, і парково-скверна місцевість із великою кількістю тополь та інших дерев, включаючи пишні магнолії, квітів, дитячих майданчиків, і мальовничих доріжок для прогулянок. На бульварі точно є на що подивитися, і чим зайнятися.
Саме так бачать бульвар Вацлава Гавела бібліотекарі. Саме таким вони представляють його глядачеві.

Залізнична колонія

"Залізнична колонія" - робота Центральної районної бібліотеки імені Ф.Достоєвського в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Чотири пори року на вулиці М. Шепелєва"

"Чотири пори року на вулиці М. Шепелєва" - робота бібліотеки сімейного читання імені О.Гончара в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Вулиця М.Шепелєва: фотопрочитання"

"Вулиця М. Шепелєва: фотопрочитання" - робота бібліотеки сімейного читання імені О.Гончара в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Вулиця Преображенська"

"Вулиця Преображенська" - робота бібліотеки "Преображенська" в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Вулиця Єреванська"

"Вулиця Єреванська" - робота бібліотеки імені М.Реріха в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Любов до рідної вулиці - почуття особливе! Вона є свідком життя своїх мешканців! Знайомтеся: сьогодення та історія вулиці Єреванська! Пропонуємо віртуальну мандрівку вулицею Єреванською, що знаходиться в Солом’янському районі нашого міста, та яка виникла в 2-й половині 50-х років ХХ століття. Невеличка, протяжністю трішки більше одного кілометра з одностороннім рухом автомобілів, вона потопає у зелені, деякі каштани, клени, берези та ялини давно стали вищими за будівлі, яких на вулиці більше тридцяти. І майже біля кожної впорядковані палісадники з висадженими квіти по сезону. На цій вулиці виросло не одне покоління, і більшість мешканців не поспішають міняти місце проживання, адже тут є все необхідне для життя: садочок, школа, бібліотеки, професійне училище, театр, магазини, поліклініка, банк, пошта, аптеки, кафе, перукарні, зручна транспортна розв’язка. Та головне, ця вулиця наділена особливою атмосферою, тут неймовірно затишно. Потрапляючи на цю вулицю з інших районів, особливо з центральних, це перше на що звертаєш увагу. Тут люди ніби нікуди не поспішають, відсутня зайва метушня. Приємно бачити молодих мам з маленькими дітками, підлітків, які повертаються додому зі шкіл, літніх людей, що розважливо гуляють в скверах та парках. Ця вулиця прекрасна у будь-яку пору року. З історією вилиці Єреванська можна познайомитися за посиланням: http://rerixlib.blogspot.com/2020/10/...

"Олаф мандрує Солом'янкою"

"Олаф мандрує Солом'янкою" - робота бібліотеки імені В.Нестайка в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

 

"Прочитання парку Відрадний"

"Прочитання парку Відрадний" - робота бібліотеки №13 в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

Вулиця Іскрівська

"Вулиця Іскрівська" - робота бібліотеки імені О.Донченка в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Духовно спраглі": вулиця сім'ї Ідзіковських

"Духовно спраглі": вулиця сім'ї Ідзіковських - робота бібліотеки імені О.Новікова-Прибоя в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

понеділок, 4 жовтня 2021 р.

"Там, де починається Солом'янка"

                                                                    










375 тисяч – це багато чи мало? Кого може об’єднати така цифра? Чи може щось викликати особливі емоції у серцях стількох людей?
Так, може. «Солом’янський район» - ці два слова для щонайменше 375 тисяч людських доль є чимось більшим, аніж просто абстрактною назвою адміністративного району столиці.

Це – цитата із новісінької книжки «Там, де починається Солом’янка», яка щойно вийшла друком (і ще манливо пахне друкарською фарбою), виданої Бібліотеками Солом’янки за фінансової допомоги Національної ради жінок України.

Ця книжка – екскурс в минуле Солом’янського району, заснований на дослідженнях архівних документів, історичної літератури та інших джерел. Прочитавши її, кожен отримає відповідь на питання «Де починається Солом’янка»?

вівторок, 28 вересня 2021 р.

"Вулиця Олекси Тихого"

"Вулиця Олекси Тихого" - робота бібліотеки №15 в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

Вулиці - німі свідки і хранителі історії наших міст. Багато вулиць названі на честь письменників і поетів, композиторів та історичних діячів. У Києві ви можете потрапити на маленьку вуличку Олекси Тихого. Запрошуємо на цікаву подорож.

"Художники увічнюють моменти..."

"Художники увічнюють моменти..." - робота бібліотеки №11 в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Солом'янка від минулого до сучасності"

"Солом'янка від минулого до сучасності" - робота бібліотеки "Солом'янська" в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Життя – це швидкоплинний час, за який ми, а також все довкола нас, міняється. На превеликий жаль людське життя не таке довге в часі як життя різноманітних архітектурних споруд. Відео подорож найголовнішим пунктом прийому поїздів та пасажирів - Центральним залізничним вокзалом та прилеглими вулицями обрали не випадково, адже кожна людина, яка приїжджає до Києва, бачить цей архітектурний шедевр, та багато з нас не знають історію та етапи змін, які відбувались впродовж тривалого часу існування вокзалу та території навколо нього. Поринувши в історію та побачивши зміни сьогодення, можна з впевненістю стверджувати, що Залізничний вокзал міста Києва – це архітектурний комплекс".

"Солом'янка рідна моя"

"Солом'янка рідна моя" - робота БСЧ імені М.Лермонтова в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

понеділок, 27 вересня 2021 р.

Центр вакцинації відкрили в ТРЦ COSMO Multimall

У ТРЦ COSMO Multimall, що у Солом'янському районі Києва, 27 вересня розпочинає роботу центр масової вакцинації проти коронавірусу.

Центр вакцинації працюватиме щодня з 11:00 до 16:00. Він розташований за адресою: вулиця Вадима Гетьмана, 6

Записатися на щеплення можуть усі охочі через електронну систему Helsi.me або прийти до центру без попереднього запису. 

За відсутності декларації з сімейним лікарем, при собі необхідно мати паспорт та ідентифікаційний код.


понеділок, 20 вересня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Пилипа Козицького

Вулиця Пилипа Козицького - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, житловий масив Першотравневий. Пролягає від Єреванської до Уманської вулиці.

Ім’я Пилипа Козицького широко відоме в Україні насамперед музикантам і шанувальникам музики. І як багато діячів української культури, творче становлення яких прийшлося на короткий період українізації 1923-1933 років, він був пов’язаний з Харковом – тодішньою столицею України.

Пилип Омелянович Козицький народився 23 жовтня 1893 року у селі Летичівка (нині в складі міста Монастирище на Черкащині у родині священника. Будучи сином священника, він не мав іншого виходу, як іти вчитися  спочатку в духовну семінарію. Після закінчення семінарії  Пилип Козицький вступив до Київської духовної академії (яку закінчив у 1917 році), потім  - до Київської консерваторії, де вчився до 1920 року у видатного композитора Рейнгольда Глієра, якого вважають основоположником української радянської музики. Роки навчання припали на революцію і політичний калейдоскоп із владами в Україні - Центральна Рада, німці, гетьман, Директорія, червоні, білі, знову червоні, потім Петлюра з поляками тощо), проте навчання він закінчив, причому паралельно викладав у 1918-1924 роках у Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, а також викладав співи у Першій українській гімназії ім. Т. Г. Шевченка.

Музикознавча діяльність Козицького розпочалася ще в студентські роки фундаментальним дисертаційним дослідженням «Спів і музика в Київській академії за 300 років її існування» (завершив 1917, у рукописі). Розкриваючи визначальну роль цього закладу для розвитку музичної освіти й професіоналізму в Україні й Росії, молодий дослідник методологічно точно визначив здобутки найпродуктивніших просвітницьких етапів його історичного розвитку та стагнацію «пореформеного» (після 1819) звуження сфери освітньої діяльності. Пилип Козицький дослідив формування музичної освіти у братських школах України 16–18 ст. і принципи фахової підготовки у Київській духовній академії музикантів-регентів, співаків, теоретиків та композиторів, діяльність її знаменитого хору і його диригентів. Це дослідження, яке вважали втраченим, віднайдено через 52 р., вже після смерті композитора.

В 1921 році на честь вбитого чекістом Миколи Леонтовича Пилип Козицький створив Музичне товариство імені Леонтовича. І з 1921 по 1928 роки був її керівником.

Козицького, який за соціальним походженням був не тільки «з колишніх», але і з родини священнослужителя, не тільки не таскали постійно до ЧК, але дозволили викладати, а потім очолити у Харкові редакцію журналів «Музика» (1923—1927) і «Музика масам» (1928—1931), але й очолити Вищий музичний комітет Народного комісаріату освіти УРСР. На цій посаді він працював у 1925–1935 роках. Козицькому чи не вперше в історії української музики вдалося стати чиновником від музики, очолити все, що пов’язане з музикою в органі влади — народному комісаріаті освіти. Такий собі музичний бюрократ Пилип Козицький. Адміністративні посади музиканти займали й раніше, але тільки у закладах культури, а тут - наркомат освіти!

Працюючи редактором музичних видань, Пилип Козицький досліджував творчість Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Бориса Лятошинського, друкуючи матеріали у журналах і викладаючи їх студентам.

Композитор успішно поєднував адміністративно-бюрократичну посада з творчістю та педагогічною діяльністю - читав лекції з історії української музики в музично-драматичному інституті. Саме Козицькому можна завдячувати появою і становленням в Україні мережі музичних шкіл. Цю ідею йому підказав композитор і педагог Василь Барвінський, який намагався запроваджувати її на Тернопіллі, яке в той час було під владою Польщі. Він належав до невеликої генерації молодих українських композиторів, які виступали на впровадження у музику модернізму — Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Якова Степового.Особливості виховання, різнобічне знання співочих традицій (духов. і світс.) зумовили спрямування творчих інтересів Пилипа Козицького до хорової музики.

Жив Пилип Козицький у славетному будинку «Слово» на вулиці Культури разом з Миколою Хвильовим, Майком Йогансеном, Миколою Кулішем, Остапом Вишнею, Миколою Бажаном, Павлом Тичиною, Лесем Курбасом та іншими діячами розстріляного Відродження.

Син Миколи Куліша Володимир, який після війни емігрував до США, залишив такі спогади про Козицького, з яким Куліші жили в одному під’їзді: «Перший поверх зліва займав Пилип Козицький. Русявий, вище середнього зросту, в окулярах. Жив майже замкнуто. Родина його складалася з дружини невеличкого росту — артистки радіоцентру, малого синка Тараса, над яким трусилася уся родина, та ще й бабуня і дід — батьки Козицького. Родина Козицьких була всіма поважана і спокійно-статечна. Часто можна було чути крізь вікно, яке в літі завжди було відчинене, фортепіанну гру, або спів якоїсь оперної співачки. Оце відчинене вікно на першому поверсі призвело до того, що якось вночі до Козицьких заліз злодій і поцупив золотого годинника, незважаючи на те, що композитор швидко підхопився і погнався за ним. Проте злодія не піймав, бо не здогадався крикнути бодай «Тримайте злодія!».

«Не знаю. Як це трапилось. - пише далі Володимир Куліш. - Козицький раптом розвівся з дружиною і виїхав до Києва».

Від 1935 року Пилип Козицький - викладач Київської консерваторії, а від 1945 року — її професор.

Жив у самому центрі Києва — на вулиці Інститутській, біля зловісного НКВС (тепер Міжнародний культурний центр). В Києві він знов одружився на матері вже тоді відомої юної зірки радянського кіно Гулі Корольової, яка під час війни пішла добровольцем на фронт і загинула.

Наприкінці 1930-х років приятель Козицького відомий скульптор і кінорежисер Іван Кавалерідзе привів його у кіно, де Пилип Омелянович писав музику до фільмів (зокрема до яскраво пропагандистських стрічок Київської кіностудії «Стожари» (1939) і «Кубанці» (1940).

 Пилипу Козицькому вдалося легко пережити «єжовщину», хоча у Харкові він працював під керівництвом страшних «ворогів радянської влади» - наркомів освіти Шумського і Скрипника. 1938 року він навіть очолив Українську державну філармонію, а 1940 року вступив до ВКП(б) — посада зобов’язувала.

Під час війни композитор з родиною евакуювався до Уфи, що говорило про лояльність влади до нього (деяких діячів культури або не вивезли, а розстріляли на місці).

У 1952–1956 роках Пилип Козицький був головою правління Спілки композиторів України.

Музика Козицького ґрунтується на народно-пісенному доробку і пов'язана з традиціями української музичної класики. Він написав опери: «Невідомі солдати» (1934, 2-а редакція «Жан Жірарден», 1937), «За Батьківщину» (1943); кантати — для хору а капела «Пам'яті більшовика» (1951), для дитячого хору «Здрастуй, весно» (1952); для симфонічного оркестру — сюїта «Козак Голота» (1925), поему «Дочка партизана» (написана 1938 року за мотивами музики до однойменного фільму Одеської кіностудії); хори — «Десять шкільних хорів» (1921), «Вісім прелюдів пісень» (1924), диптих «Дивний флот» (1925), «Вісім українських народних новел» (1936); інструментальні ансамблі, твори для фортепіано, романси, пісні, обробки народних пісень і музику до кінофільмів.

Помер Пилип Омелянович Козицький  27 квітня 1960 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 8-а; надгробок — оргскло, граніт; скульптор О. О. Ковальов; встановлений у 1963 році).

 

 

 









Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

четвер, 16 вересня 2021 р.

Толока до Всесвітнього дня прибирання «World Cleanup Day»

Солом’янська районна в місті Києві державна адміністрація запрошує усіх охочих та небайдужих долучитись до найбільшої екологічної акції осені - Всесвітнього дня прибирання «World CleanupDay», що проходитиме на всій території України і у 180 країнах світу!

У Солом’янському районі захід відбудеться 18 вересня 2021 року з 9:30 до 15:00 у:
  • Парку «Супутник» на вул. Уманській. Координатор Білецький Богдан Юрійович (моб. 0671700918);
  • між вул. Каблукова, 26 та вул. Авторемонтна. Координатор Трунов Руслан Вячеславович, (моб. 0930630063).
Обирайте найближчу зручну для вас локацію та долучайтесь до акції разом із рідними та друзями!
Захід проходитиме з дотриманням карантинних норм та обмежень!

четвер, 2 вересня 2021 р.

Розвиток і досягнення столиці за роки незалежності України

З нагоди 30-річчя незалежності України Головне управління статистики у м. Києві підготувало інфографіку, у якій відображені розвиток і досягнення столиці за роки незалежності України.

понеділок, 30 серпня 2021 р.

Меморіал пам'яті загиблим киянам - учасникам АТО

29 серпня 2021 року на честь загиблих на війні киян на розі вулиць Грушевського та Петрівської алеї відкрили меморіал.
Його будівництво було закладене у серпні 2020 року. Ініціативу створити такий комплекс подали співробітники КБУ "Київський міський центр допомоги учасникам АТО" в 2018 році. 

"У цей день, 7 років тому, частини збройних сил Росії, що вторглися до України, обстріляли коридор, яким виходили українські бійці з Іловайську. Іловайський котел став пеклом і символом підступності агресора. А також – символом героїзму українських захисників", – сказав мер Києва Віталій Кличко під час урочистого відкриття Меморіалу.
За словами мера, загалом майже 32 тисячі киян пройшли через війну на сході України. Із них 400 загинули.

Композиція Меморіалу створена з граніту та металу. Основний майданчик вимощений гранітними плитами, доріжки викладені тротуарною плиткою. Також облаштували освітлення, плив, оновили під об'єктом комунікації, здійснили благоустрій території біля Меморіалу.

понеділок, 9 серпня 2021 р.

Ремонт доріг в Солом'янському районі

В Києві до 10 вересня обмежили рух транспорту по вулиці Народного Ополчення.
Обмеження пов’язані з тим, що розпочинається середній ремонт дорожнього покриття. Оновлюватимуть покриття на ділянці від вул. Смілянської до Севастопольської площі.





Імена, з якими ми живемо. Вулиця Петра Ніщинського

Вулиця Петра Ніщинського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, житловий масив Першотравневий. Пролягає від Повітрофлотського проспекту до Курської вулиці.

Ім'я видатного композитора, фольклориста, педагога і перекладача носить з 1957 року.

Петро Іванович Ніщинський
народився 21 вересня 1832 року в селі Неменка Київської губернії (сьогодні Вінницька область) у родині убогого паламаря, який невдовзі помер (майбутньому композитору було на той час лише сім років, а його братові п’ять). Тоді мати, щоби вивести хоч якось дітей "в люди", спродала все майно й подалася до Києва, де влаштувалася прачкою та прибиральницею. Та синів своїх все ж віддала у Києво-Софіївське духовне училище.

Вокальні здібності вісімнадцятирічного семінариста привернули увагу Київського архімандрита Антоніна. У 1850 р., будучи призначеним настоятелем польської церкви в Афінах, він, для підсилення церковного хору, викликає туди молодого талановитого співака.

Так Ніщинський опинився у Греції, а потім по посольських обов’язках Антоніна, побував і в Італії. В Афінах Ніщинський не обмежувався співом у церкві, а вивчав еллінську культуру, мистецтво, вдосконалював знання грецької мови. Перебування в Афінах було значною подією в житті Петра Ніщинського. У 1852 Ніщинський вступає на богословський факультет Афінського університету, але по закінченню обирає не духовну, а педагогічну кар’єру.

Згодом Петро влаштувався викладачем грецької мови в Афінській гімназії, а в 1857 році молодим майстром наук пішов у відставку і повернувся до Петербурга та отримує місце викладача грецької мови в духовній семінарії.

Після лекцій професора М. Костомарова захоплюється українською культурою. Через деякий період Ніщинський повертається до Афін.

Невдовзі сім’я Ніщинських переїхала до Одеси (1860 р.). Десятилітній одеський період виявився і плідним, і водночас неймовірно важким для композитора. З одного боку він не міг знайти постійної роботи впродовж п’яти років і перебивався випадковими заробітками, його сім’я жила у постійних злиднях, з другого боку - незважаючи на скрутні обставини, він надзвичайно активно працює як вчений-філолог (за спеціальністю грецька лінгвістика), як український громадський діяч, і як музикант. Петро Ніщинський - автор підручника з грецької граматики та розвідок про грецьку музику. Особливо важливою у його житті стала зустріч з актором і драматургом М. Кропивницьким, що на початку70-х років виступав в Одесі у Народному театрі. Саме для вистави Кропивницького "Невільник" в 1875 р. (за твором Т. Шевченка "Сліпий") написав свій славнозвісний хор "Закувала та сива зозуля". Це була творча вершина Петра Ніщинського. Пісня "Закувала та сива зозуля" належить до тих класичних зразків української культури, які не підвладні часові. Найвизначніші діячі культури того часу, зокрема М. Лисенко, О. Кошиць, К. Стеценко включали її до концертних програм. Є свідчення, що у виконанні хору "Закувала та сива зозуля" брав участь у 1891 р. видатний російський співак Федір Шаляпін, коли працював в українській трупі Георгія Деркача.

Звертаючись до історії народу, історії запорізького козацтва, він присвячує цій темі талановиті обробки пісень "Козак Софрон", "Ой, гук, мати, гук", "Байда". Крім обробок народних пісень та створення оригінальних хорів, Петро Іванович пише і пісні-романси "Дівчинонько-голубонько", "У діброві чорна галка", які довгий час вважалися народними. Петро Іванович підтримував зв'язки з відомими українськими культурними і громадськими діячами М.Лисенком, М.Кропивницьким, І.Карпенком-Карим, П.Саксаганським, А.Желябовим. та ін.

Не маючи змоги і надалі працювати в Одесі, Петро Ніщинський переїжджає до містечка Ананьїв неподалік Єлисаветграду, де йому вдалося отримати місце викладача державної жіночої гімназії з відносно непоганою платнею. У цій провінції приваблювала також перспектива співпраці з театром корифеїв, що розташувався в Єлисаветграді. В Ананьєві були написані кращі твори композитора – солоспіви "Порада", "Нудьга", тут же в перше будуть виставлені "Вечорниці" вставна дія до драми "Назар Стодоля" Т. Шевченка. В Ананьєві пройшло сім років життя Ніщинського. Вони були надто нелегкими, адже після зловісного Емського указу занепадає українське культурне життя, припиняє творче життя Єлисаветградський театр і єдина розрада, яка залишається – творчість та перекладацька діяльність. Ніщинський перший перекладає "Одіссею" та "Іліаду" Гомера, "Антігону" Софокла українською мовою та "Слово о полку Ігоревім" - грецькою.

Перевіршування Одіссеї - великомасштабного твору – 24 пісні або рапсодії – 12098 віршів вимагали справжнього самозречення, забираючи весь час, що лишався після викладацької роботи. У червні 1887 року П. Ніщинський завершив працю над "Одіссеєю" і представив рукопис до цензурного комітету. У переклад "Одіссеї" П. Ніщинський вклав увесь свій хист і сили, але цензура заборонила її друкувати, що стало початком службових цькувань: після ревізії Одеської другої гімназії, йому закинули незнання грецької мови і перевели на нижчу ставку у Бердянськ.

Морально травмований і хворий, Ніщинський учителював у Бердянську, але його не полишала думка про видання "Одіссеї". В цьому йому допомагав І. Франко, який написав лист до М. Драгоманова, запропонував сам видати "Одіссею" у Львові власним коштом, і ділився своїми враженнями про важливість видання "Одіссеї", яку дуже полюбляв народ України. Переклад "Одіссеї" на малоруську мову, – вважав він, – це справа всезагальна, народна. Право на видання перевіршованої "Одіссеї" Ніщинський подарував львівській "Правді" під псевдонімом Петра Байди. Але особисто для Ніщинського ця публікація прискорила його катастрофу. Царський уряд не міг пробачити йому це видання українською мовою, з’явилось розпорядження про звільнення його з роботи.

Останні роки свого життя Петро Іванович жив вдівцем в однокімнатній, холодній одеській квартирі. В 1896 році композитор всю зиму хворів. Усвідомивши, що життєві сили залишають його, на початку березня, зібравши свої речі, він виїхав на Поділля до дочки. В дорозі, очевидно, стався інсульт. Паралізованого Петра Івановича привезли до дочки в село Ворошилівка (тепер Тиврівський р-н), де через два дні, 4 березня, він і помер.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

понеділок, 26 липня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Вадима Гетьмана

Вулиця Вадима Гетьманавулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевості Казенні дачі, Караваєві дачі. Пролягає від проспекту Перемоги до залізничного шляхопроводу. 
Ім'я одного із засновників української банківської системи й національної валюти України - гривні носить з 2005 року.

Гетьман Вадим Петрович
народився 12 липня 1935 року в селі Снітин Лубенського району Полтавської області в родині сільських вчителів-філологів. Батько Петро Трохимович і мати Ніна Леонтіївна працювали у місцевій школі. Після закінчення Снітинської семирічної школи, Вадим Гетьман навчався в Литвяківській середній школі.
Після закінчення школи в 1952 році В. Гетьман вступив до Київського фінансово-економічного інституту. До цього навчального закладу він вступив випадково, тому що хотів вступити до іншого. Ось я про цей випадок згадувала дружина Вадима Гетьмана Валентина Панасівна:

"Вадим був особистістю. Закінчив десять класів зі срібною медаллю, одну четвірку з мови поставив батько, який у нього викладав. Найбільше в школі він любив географію і мріяв об’їздити цілий світ. Тому і вступав на географічний факультет до Київського університету імені Т.Г.Шевченка. Три іспити склав на п’ятірки, а на останньому йому поставили четвірку. За набраними балами він проходив в університет, але екзаменаційна комісія за однакової кількості балів у першу чергу відбирала дітей робітників і селян. Отже, Вадимові як вихідцю із сім’ї інтелігенції відмовили. Він був дуже засмучений, не уявляв, як повернеться в рідне село... І Вадим вирішив піти до міністра освіти. Секретарка, звичайно, його не пропускала. Але молодий Гетьман надії не втрачав і з приймальні не поспішав. І таки дочекався, коли вийшов міністр. Вадим розповів йому про свою історію вступу. "Що ж мені з тобою робити? – запитав міністр. – Ось, в Одеському борошномельному інституті недобір"... Вадим не погодився, і тоді міністр зателефонував до Київського фінансового економічного інституту (нині – КНЕУ). На той час туди в основному дівчата вступали, для хлопців то був непрестижний вуз. Але Вадим погодився, хоча в той же день треба було скласти ще усний екзамен з математики. Здавалося б, усе, що міг, міністр зробив. Та Вадим не поспішав іти з кабінету. "Мій друг, - каже – точнісінько в такій ситуації". І почав просити за друга. Тож довелося міністру просити ректора прийняти іспит у двох. Словом, обидва хлопці склали математику на п’ятірки і стали студентами".

У 1956 році юнак закінчив факультет фінансів Київського фінансово-економічного інституту. Цього ж року його направили працювати кредитним інспектором в Запорізьку обласну контору Сільгоспбанка СРСР. Згодом працював старшим інспектором облконтори Держбанку Запорізької області.
Завдяки розуму й наполегливості кар'єра молодого економіста стрімко пішла вгору.
В 1959 році він став начальником відділення фінансування народного господарства Запорізького облфінвідділу.
З 1963 року — інспектор Запорізького обласного комітету народного контролю.
З 1970 року — завідуючий відділу цін.
З 1973 року — голова планової комісії Запорізького облвиконкому.
З 1975 року — перший заступник голови Державного комітету УРСР з цін.
З 1987 року — голова правління Агропромислового банку УРСР (з 1990-го — банк «Україна»). На цій посаді Вадим Гетьман перебував до березня 1992-го.

У березні 1990 року Вадима Гетьмана було обрано депутатом Верховної Ради України І скликання від Уманського виборчого округу № 425 (Черкаська область).
В березні 1992 року - обраний головою правління Національного банку України. З приходом В. Гетьмана в НБУ було сформовано нову організаційну структуру, створено боєздатний творчий колектив, запроваджено комп'ютерну техніку, були ініційовані дослідно-конструкторські роботи зі створення розрахункової палати, було запущено складний механізм друку нової української валюти - гривні.
Того ж року Вадима Гетьмана було включено до Координаційної ради з питань економічних реформ в Україні.

У 1994 році — вдруге обраний народним депутатом до Верховної Ради України ІІ скликання від Тальнівського виборчого округу № 426 (Черкаська область). Був керівником депутатської групи "Незалежні". У вересні 1996 року висувався на посаду заступника голови парламенту. Брав активну участь у розробленні і прийнятті Конституції. Ініціював прийняття багатьох фінансових і банківських законів: "Про економічну незалежність України", "Про ціни та ціноутворення", "Про банки та банківську діяльність", законопроекту "Про Національний банк України" тощо.
За наполегливу й плідну працю в 1997 році Вадиму Гетьману було присуджено премії "Парламентарій 1996 року", "Фінансист 1997 року".

Коло інтересів талановитого фінансиста було дуже широке — він захоплювався спортом, літературою, історією, мистецтвом. Вадим Петрович також виявив неабиякий літературний талант — написав і видав восени 1996 року рідкісну за жанром політичної публіцистики книжку "Як приймалась Конституція України". Вона цікава багатьма маловідомими фактами і свідченнями одного з активних учасників висвітлених у ній подій. З її сторінок постає драматична картина напруженої боротьби патріотичних сил українського парламенту за створення справді демократичного Основного закону України.
 У 1997 році захистив кандидатську дисертацію на тему "Фінансова політика в умовах ринкової трансформації економіки України". Академік Міжнародної академії інформації, член-кореспондент Академії інформаційних наук України.

Але життя, сповнене планів, обірвав постріл 22 квітня 1998 року — Вадима Гетьмана було застрелено у Києві в ліфті будинку на вулиці Суворова, 13, де мешкала родина банкіра. Вадим Гетьман похований у Києві на Центральній алеї Байкового кладовища (дільниця № 52а).
Указом Президента України Віктора Ющенка № 1072/2005 від 11 липня 2005 року за визначні особисті заслуги перед Українською державою у створенні національної фінансової системи, становленні та розвитку банківської справи і валютно-фінансового ринку, плідну громадсько-політичну діяльність колишньому Голові правління Національного банку України Вадиму Петровичу Гетьману посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
На фасаді будинку, де він жив у Києві (вулиця Михайла Омеляновича-Павленка № 13), на будівлі Української міжбанківської валютної біржі у Києві, де він працював (вулиця Межигірська № 1) і на фасаді будинку, де він жив у Запоріжжі у 1969-1975 роках (вулиця Поштова № 32) йому встановлені меморіальні дошки. У 2005 році іменем Вадима Гетьмана було названо Київський національний економічний університет, який є спадкоємцем інституту, де він навчався у 1950-х роках.
Підозрюваного у цьому вбивстві було затримано лише у 2002 році. Ним виявився 29-річний Сергій Кулєв, член так званої «Банди Кушніра», донбаського злочинного угрупування. Після довгого процесу у квітні 2003 року Луганський апеляційний суд засудив Сергія Кулєва до пожиттєвого ув'язнення з конфіскацією майна. У серпні 2005 року Сергій Кулєв направив до Верховного Суду України листа з проханням про помилування. Він і дотепер перебуває у в'язниці.
Могила В. Гетьмана на Байковому кладовищі


Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

середу, 21 липня 2021 р.

Інститут історії України НАНУ

Інститут історії України НАНУ – науково-дослідна установа, що вивчає проблеми вітчизняної історії. Заснований у 1936 році у Києві (в 1953–90-х роках мав назву Інститут історії АН УРСР) на базі низки кафедр і комісій АН УРСР та Інституту історії України. У перші роки існував у складі 3-х секторів: історії України епохи феодалізму, історії України епохи капіталізму й імперіалізму, історії України радянського періоду.

Поряд із молодими науковцями (К. Гуслистий, В. Дядиченко, Ф. Лось, М. Марченко, О. Слуцький, М. Супруненко, Ф. Шерстюк та ін.) в Інституті у передвоєнний період працювали досвідчені історики О. Оглоблин, М. Петровський, Н. Полонська-Василенко, Є. Сташевський, С. Юшков. Унаслідок сталінських репресій загинули К. Гребьонкін, В. Гуристримба, Т. Скубицький, Г. Слюсаренко, Є. Сташевський, М. Трегубенко. У 1940 створено відділ Інституту у Львові (керівник – І. Крип’якевич), який 1946 році ліквідовано, а 1951-му відновлено у складі Інституту суспільних наук АН УРСР (від 1993 року – Інститут українознавства НАНУ). Під час Другої війни Інститут евакуйовано до м. Уфа (Башкортостан, РФ), де він разом із Інститутом археології АН УРСР увійшов на правах відділу історії і археології до складу Інституту суспільних наук АН УРСР.

У 1942 році на базі відділів історії і археології Інституту суспільних наук АН УРСР створено Інститут історії і археології АН УРСР (1943 року разом із іншими установами АН УРСР переведений до Москви). Опубліковано 6 випусків «Нарисів з історії України» (вип. 1–4, 8, 11; 1937–44), кн. «Історія України: Короткий курс» (1940), «Історія України в документах і матеріалах» (т. 1, 1939; 1946; т. 3, 1941; усі – Київ), «Нарис історії України» (1942), 1 т. «Історії України» (1943; обидві – Уфа), 13 т. «Наукових записок Інституту історії АН УРСР» (1943–60) та інші. Реевакуйовано до Києва в 1944 році, у тому ж році відновлений як самостійний Інститут у складі 4-х відділів: історії феодалізму, історії капіталізму, історії радянського періоду, археографії. Постановою «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» від 29 серпня 1947 ЦК КП(б)У звинуватив Інститут в серйозних помилках і грубих спотвореннях, наявності залишків буржуазно-націоналістичних поглядів у працях окремих співробітників і зобов’язав підготувати марксистсько-ленінський «Короткий курс історії України». У 1972 році «за пропаганду буржуазно-націоналістичних ідей і дружні взаємини з репресованими дисидентами» звільнені О. Компан, О. Апанович та Я. Дзира (двоє останніх поновлені 1995 році). На базі Інституту організовано Археографічну комісію АН УРСР на чолі з А. Скабою (1969), засновано нові дослідницькі установи, зокрема Інститути соціальних і економічних проблем зарубіжних країн (1978) і української археографії та джерелознавства (1991) АН УРСР. Після відновлення державної незалежності України 1991 року науковці Інституту проаналізували роль і місце України у загально-європейському і світовому історичному контексті упродовж останнього тисячоліття національної історії; дослідили феномен українського козацтва; вивчили генезу та еволюцію української державної ідеї, практичну реалізацію якої простежили на прикладі Національної революції 1648–76 років, Визвольних змагань 1917–21 років і сучасного державотворення. Цим питанням присвячені колективні монографії «Репресоване краєзнавство: 20–30-ті роки» (1991), «Історія України: нове бачення» (у 2-х т., 1995–96), збірка документів «Чорнобиль: проблеми здоров’я населення» (1995), «Чорнобильська трагедія» (1996), «Українська Центральна Рада» (у 2-х т., 1996–97), «Нариси з історії дипломатії України», «Уряди України у ХХ ст.» (обидві – 2001), «Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст.: Історичні нариси» (2002), документальний збір «Український національно-визвольний рух, березень–листопад 1917 р.» (2003), нариси «Україна і Росія в історичній ретроспективі» (у 3-х т., 2004), «Історія українського селянства» (у 2-х т., 2006), «Історія українського козацтва» (у 2-х т., 2006–07), праці «Державотворчий процес в Україні 1991–2006» (2007), «Нариси історії державної служби в Україні» (2008), «Історія державної служби в Україні» (у 3-х т., 2009; усі – Київ). Досліджено також проблеми новітньої історії України: Визвольних змагань 1917–21, становлення та функціонування тоталітаризму, репресій 1920–50-х рр. і дисидентського руху 1960–80-х рр. в УРСР. Питання голоду 1921–23 років та 1946–47 років й голодомору 1932–33 років висвітлено в збірці документів і матеріалів, підготовлених спільно із працівниками центральних архівів України – «Голод 1921–1923 рр. в Україні» (1993), «Колективізація і голод на Україні, 1929–1933» (1992; 1993), «Голод 1932–1933 рр. в Україні: причини та наслідки» (2003; усі – Київ) та інших. Науковці Інституту активно розробляють тематику Другої світової війни, зокрема внесок України й українців у перемогу, діяльність УПА: збірка «Київ у дні нацистської навали: За документами радянських спецслужб» (2003), історичні нариси «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія» (2005); польсько-українські протистояння на Волині 1943–44 та інші; проблематику спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін: праці «Нагороди України: історія, факти, документи» (у 3-х т., 1996), «Гроші в Україні: факти і матеріали» (1998; Державна премія України в галузі н. і т. 1999); нові підходи до висвітлення історії України: 15-томне вид. «Україна крізь віки» (1998–2000; Державна премія України в галузі науки і техніки 2001; усі – Київ). Нині у структурі Інституту діють відділи: історії України середніх віків та раннього нового часу (сектори досліджень історії Київської Русі та соціальної історії), історії України ХІХ – початку ХХ ст., історії Української революції 1917–21 років, історії України 20–30-х рр. ХХ ст. (сектор дослідження цивілізацій Причорномор’я), історії України періоду Другої світової війни, історії України 2-ї половини ХХ століття (центри історико-краєзнавчих досліджень та культурологічних студій), новітньої історії і політики, всесвітньої історії і міжнародних відносин, української історіографії і спеціальних галузей історичної науки та електронно інформаційних ресурсів (сектори генеалогічних та геральдичних досліджень й історико-енциклопедичних досліджень), регіональних проблем історії України (сектор теоретико-методологічних проблем історичної регіоналістики), комп’ютерно-видавничий, науково-інформаційний. Працює 151 науковий співробітник, зокрема 2 академіки (В. Смолій, П. Тронько) і 5 член-корів (В. Даниленко, М. Котляр, І. Мельникова, О. Реєнт, О. Толочко) НАНУ, 36 докторів та 89 кандидатів наук. Напрями наукової діяльності на сучасному етапі: історія України з часів Київської Русі до сьогодення, Україна в контексті європейської та світової історії, регіональна історія України, історичне краєзнавство, дослідження національної історіографії та публікація археографічної спадщини, спеціальні історичні дисципліни, підготовка 10-томника «Енциклопедії історії України» та багатотомника «Зводу пам’яток історії та культури України», виконання Національної програми «Реабілітовані історією». Інститут видає «Український історичний журнал», а також 18 тематичних збірників наукових праць відділів. Директори: А. Сараджев (1936), С. Бєлоусов (1936–41), М. Петровський (1942–47), О. Касименко (1947–64), К. Дубина (1964–67), А. Скаба (1968–73), А. Шевелєв (1973–78), Ю. Кондуфор (1978–93), В. Смолій (від 1993).

Джерело: О. С. Рубльов. Історії України Інститут НАНУ // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. URL: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=12813

вівторок, 20 липня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Нові назви вулиць в Солом'янському районі

Комісія з питань найменувань присвоїла нові назви:
  • безіменній площі на перетині проспекту Відрадного та вулиці Героїв Севастополя у Солом’янському районі назви «площа Відрадна»
Члени комісії також підтримали перейменування низки вулиць та провулків:
  • перейменування вулиці Кайсарова у Голосіївському та Солом’янському районах на вулицю Холодноярську;
  • перейменування вулиці Радгосп «Совки» у Солом’янському районі на вулицю Пронівську;
  • перейменування провулку Радищева у Солом’янському районі на провулок Юрія Матущака;
Джерело: протокол засідання Комісії з питань найменувань від 03.03.2021.- Режим доступу : https://dsk.kyivcity.gov.ua/files/2021/6/3/1-03.06.2021.pdf 

середу, 14 липня 2021 р.

На проспекті Лобановського майже на місяць обмежать рух

Буде оновлюватися покриття на ділянці між вулицею Володимира Брожка (колишня Кіровоградська) і вулицею Деміївською. Працюватимуть в обох напрямках. Про це повідомили у Київавтодорі. Ремонт триватиме до сьомої ранку 9 серпня. Під час робіт рух транспорту частково обмежать.

понеділок, 7 червня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Костянтина Паустовського

В тихому куточку Солом’янського району – на Відрадному – є невеличка вулиця, яка носить ім’я відомого російського письменника, який все життя любив Київ і Україну. Це вулиця Костянтина Паустовського. Значну частину своєї творчості, багато теплих і щирих рядків Костянтин Паустовський присвятив Україні, яку вважав своєю «другою Батьківщиною» і ніколи надовго з нею не розлучався.

Вулиця Костянтина Паустовського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Новокараваєві дачі. Пролягає від вулиці Августина Волошина до вулиці Героїв Севастополя.
Ім'я відомого письменника носить з 1968 року.

Костянтин Георгійович Паустовський
народився 19(31) травня 1892 року в Москві в родині залізничного статистика. Батько, за словами Паустовського, «був невиправним мрійником і протестантом», через що постійно міняв місця роботи. Коли Костянтину було 6 років, 1898 р. родина (батьки, сестра та два старших брата) перебралася в Київ. «Паустовські, нащадки запорозьких козаків, тішили свою гордість переказом, цілком достовірним, що їхнім предком був гетьман Сагайдачний», - напише біограф письменника Лев Левицький. Сам Паустовський згадував: "У сім'ї багато співали, грали на роялі, сперечалися, благоговійно любили театр… Я виріс в Україні. Мої рідні з боку батька говорили тільки українською. З дитинства я любив співучу, гнучку, легку, нескінченно багату образами й інтонаціями українську мову і пишаюся, що досить пристойно володію нею досі".

Паустовський навчався в 1-й Київській гімназії. Його однокласником був Михайло Булгаков. Коли він був в шостому класі, батько залишив сім'ю, і Паустовський був змушений самостійно заробляти на життя репетиторством.
Перше невелике оповідання Паустовського «На воді» (1912), написане в останній рік навчання в гімназії, було надруковано в київському альманаху «Вогні».
Після закінчення гімназії Паустовський навчався в Київському університеті, потім перевівся до Московського університету. З початком Першої світової війни Паустовський перервав навчання і почав працювати кондуктором на московському трамваї, пізніше працював на санітарному поїзді. У 1915 р. з польовим санітарним загоном відступав разом з російською армією по Польщі та Білорусії.

Після загибелі на фронті двох старших братів Паустовський повернувся до матері в Москву, але незабаром знову почав мандрівне життя. Протягом року працював на металургійних заводах в Катеринославі і Юзівці і на котельному заводі в Таганрозі. У 1916 р. став рибалкою в артілі на Азовському морі. Тоді ж Паустовський почав писати свій перший роман «Романтики» (1916-1923), який був опублікований в 1935 році.
Після перемоги радянської влади Паустовський почав працювати журналістом і «жив напруженим життям газетних редакцій». Але незабаром письменник знову поїхав до Києва, куди перебралася його мати, і пережив там кілька переворотів під час Громадянської війни. Незабаром Паустовський опинився в Одесі, де потрапив до середовища молодих письменників - І. Бабеля, Е. Багрицького, Г. Шенгелі, Ю. Олеші, В. Катаєва , І. Ільф та Є. Петрова та ін. Проживши два роки в Одесі, поїхав в Сухумі, потім перебрався в Батумі, потім - в Тифліс. Мандри по Кавказу привели Паустовського до Вірменії й північної Персії.
У 1923 р. Паустовський повернувся в Москву і почав працювати редактором «Зростання». В цей час друкувалися не тільки його нариси, а й розповіді. У 1928р. вийшла перша збірка оповідань Паустовського «Зустрічні кораблі». У тому ж році був написаний роман «Блискучі хмари».

У 1930-і роки Паустовський активно працював як журналіст газети «Правда» і журналів «30 днів», «Наши достижения» і ін. Побував в Астрахані, Калмикії і багатьох інших місцях - по суті, об'їздив всю країну. Багато вражень цих поїздок «по гарячих слідах», описані в газетних нарисах, втілилися в художніх творах.
В 1939 році К. Паустовського було нагороджено Орденом Трудового Червоного Прапора. З початком Великої Вітчизняної війни Паустовський, який став військовим кореспондентом, служив на Південному фронті. В середині серпня Костянтин Паустовський повернувся в Москву і був залишений для роботи в апараті ТАРС. Незабаром на вимогу Комітету у справах мистецтв був звільнений від служби для роботи над новою п'єсою для МХАТу і евакуювався з сім'єю в Алма-Ату, де працював над п'єсою «Поки не зупиниться серце», романом «Дим вітчизни», написав низку оповідань.

У 1950-ті роки Паустовський жив в Москві і в Тарусі на Оці. Став одним з укладачів найважливіших колективних збірників демократичного спрямування часів відлиги «Літературна Москва» (1956) і «Тарусские страницы» (1961). Понад десять років вів семінар прози в Літературному інституті ім. Горького, був завідувачем кафедри літературної майстерності.
Отримавши в середині 1950-х років світове визнання, письменник мав змогу подорожувати по Європі: він побував в Болгарії, Чехословаччині, Польщі, Туреччині, Греції, Швеції, Італії та інших країнах. Відправившись в 1956 р. в круїз навколо Європи, він відвідав Стамбул, Афіни, Неаполь, Рим, Париж, Роттердам, Стокгольм. На запрошення болгарських письменників К. Паустовський відвідав Болгарію в 1959 р. У 1965 році деякий час жив на о. Капрі. У тому ж 1965 р. К. Паустовський був одним з вірогідних кандидатів на Нобелівську премію в галузі літератури, яку врешті було присуджено Михайлу Шолохову.

Автор великої кількості нарисів і новел, Паустовський заслужив високу оцінку своєї творчості від найвизначніших діячів та письменників епохи. Його творчістю захоплювалася Марлен Дітріх. Багато його творів перекладено німецькою, французькою та англійською мовами.
Довгий час Костянтин Паустовський хворів на астму, переніс кілька інфарктів.
Помер Костянтин Паустовський 14 липня 1968 року в Москві. За заповітом його поховали на кладовищі Таруси (Калузька область). Кладовище розташоване на живописному високому березі річки Таруски.

Могила К. Паустовського

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»