"Художники увічнюють моменти..."

"Художники увічнюють моменти..." - робота бібліотеки №11 в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

Імена, з якими ми живемо. Дмитро Зеров

(Продовження публікації про братів Миколу, Михайла та Дмитра Зерових, на честь яких з 2016 року названо одну з вулиць Солом’янського району – вулиця Братів Зерових (раніше – Червонопартизанська)). 

Середній з братів Зерових – Дмитро Костянтинович Зеров — український ботанік, Академік АН УРСР, Заслужений діяч науки УРСР, Лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки. Займався ботанічною географією, палеоботанікою, історією рослинності. Понад 20 років очолював Українське ботанічне товариство. Основні наукові праці — із систематики, флористики та філогенії спорових рослин. Доля ботаніка Дмитра Зерова має разючий контраст із долею двох інших братів – поетів та громадських діячів Миколи Зерова та Михайла Ореста.

Біографічні дані

Другий син у родині педагога Костянтина Зерова. Народився 8 (20 вересня) 1895 року в місті Зінькові на Полтавщині. 1922 року закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету. Викладав у ньому. 

1931 року Зерова затверджено на посадах старшого наукового співробітника та завідувача відділу бріології Інституту ботаніки АН УРСР. 1933 року очолив кафедру нижчих рослин у Київському університеті, якою керував до 1957 року. 1936 року Зеров отримав учене звання професора, а 20 червня 1937 року успішно захистив докторську дисертацію на тему «Болота УРСР. Рослинність і стратиграфія». 1939 року Зерова обрано членом-кореспондентом АН УРСР. 

1948 року Дмитра Зерова обрано академіком АН УРСР (спеціальність — ботаніка). У 1946–1963 роках керував Інститутом ботаніки АН УРСР. Від 1960 року дослідник очолював спорово-пилкову лабораторію, а від травня 1963 року — відділ історії флори та палеоботаніки в Інституті ботаніки АН УРСР. 1969 року отримав Державну премію УРСР у галузі науки і техніки (разом ще із чотирма вченими) за багатотомну працю «Флора УРСР». 

Помер 20 грудня 1971 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. На могилі встановлено пам'ятник: брила із сірого граніту, горельєф і напис «Академік Дмитро Костьович Зеров. 20.IX.1895 — 20.XII.1971» 

1983 року (посмертно) удостоєний Державної премії УРСР у галузі науки і техніки, разом ще із чотирма вченими, за п'ятитомне в семи книгах видання «Визначник грибів України» (1967–1979 роки). У 1996 році в Києві на будівлі Інституту ботаніки імені М. Г. Холодного НАН України по вулиці Терещенківській, 2, Дмитру Зерову встановлено гранітну меморіальну дошку. У лабораторії палеоботанічних та палеоекологічних досліджень Києво-Могилянської академії облаштовано меморіальний куточок Зерова, який відіграє важливе значення у фаховій підготовці студентів.

Імена, з якими ми живемо. Михайло Зеров (псевдонім Михайло Орест)

(Продовження публікації про братів Миколу, Михайла та Дмитра Зерових, на честь яких з 2016 року названо одну з вулиць Солом’янського району – вулиця Браті́в Зерових (раніше – Червонопартизанська). 

Михайло Костьович Зеро́в — український поет, перекладач, педагог, молодший з трьох братів. Творив під псевдонімом Михайло О́рест. Автор поетичних збірок «Луни літ» (1944), «Душа і доля» (1946), «Держава слова» (1952), «Гість і господа» (1952), «Пізні вруна» (посм. 1965). 

Перекладав поетичні твори з англійської, іспанської, італійської, німецької, французької, португальської, польської та російської мов: «Вибрані поезії С. Ґеорґе» (1952), «Р. М. Рільке, Г. фон Гофмансталь, М. Давтендай. Вибір поезій.» (1953), «Антологія німецької поезії» (1954), «Антологія французької поезії» (1954), «Ш. Леконт де Ліль. Поезії» (1956), «Море і мушля. антологія європейської поезії» Мюнхен (1959), «Сім німецьких новел» (1962). 

Підготував до друку твори Миколи Зерова «Sonnetarium» (1948), «Catalepton» (1952), «Corollarium» (1958), поезії Павла Филиповича, збірник спогадів про неокласиків М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмару під назвою «Безсмертні» (1963). 

Біографічні факти 

Михайло Орест народився 27 листопада 1901 року у Зінькові на Полтавщині в родині педагога Костянтина Зерова. Закінчив Київський інститут народної освіти і працював вчителем у різних містах. Від 1924 жив у Києві. За радянського режиму був двічі арештований, репресований, відбув чотири роки ув'язнення у концтаборах. Перед війною термін ув'язнення збіг. Під час війни 1941 р. потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім Львові (до 1944 р. перебував у Львові), потім у таборі біженців у Ауґсбурґу. Від 1944 року до смерті жив і творив у Німеччині. Заснував і керував Інститутом літератури в Мюнхені. 

Писати почав ще в студентські роки. У молодості цікавився східною філософією, що знайшло відгомін у поезії. За життя в Україні оригінальних віршів не друкував, лише кілька перекладів. У Авгсбурзі став членом МУРу. 1949 року виступив проти ідеологічної настанови Юрія Шевельова щодо творення «національно-органічного» стилю української літератури. Продовжував традиції неокласицизму. Спільно з Володимиром Державином заснував власну групу «Світання». 

Помер 12 березня 1963 року в Ауґсбурґу. Прах поета перевезено в Україну і перепоховано на Байковому кладовищі в Києві поруч з Дмитром Зеровим.

Імена, з якими ми живемо: вулиця Анатолія Лупиноса

Вулиця Анатолія Лупиноса - вулиця в Солом'янському районі, пролягає від вулиці Котляревського до вулиці Отця Анатолія Жураковського. Виникла як одна з нових вулиць села Жуляни не раніше 1950-х років під назвою вулиця Горького, на честь російського письменника Максима Горького. Сучасну назву на честь українського політичного та громадського діяча Анатолія Лупиноса, згідно з рішенням Київради, здобула у 2015 році.

Постать Анатолія Лупиноса для багатьох залишається невідомою, недослідженою. Тож вдаймося до пошуку. Одні джерела свідчать про неймовірний людський стоїцизм Анатолія Лупиноса, інші — відкривають глибокий поетичний світ борця за Україну.

* * *

Ми випрягли волів, перевернули плуга,

Сідлаємо коней та гостримо списи.

Відкинули жалі, згадали всі наруги,

Прости нас, Господи, помилуй і спаси.

На скресі двох світів стаємо до двобою,

На скресі двох епох гряде шляхетний світ.

Віч-на-віч Нація з безликою юрбою.

Навколо ворогів – суцільний живопліт.

Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,

Спекотних Азій тлін судомить рамена.

Чекає бій. Все інше буде... після.

Життя триває. Точиться війна.

(Анатолій Лупиніс, 1990 рік)

Вікіпедія свідчить: Анато́лій (Анатоль) Іванович Лупині́с (1937 - 2000) — український політичний та громадський діяч УНА-УНСО, поет. Народився 21 липня 1937 в селі Новоолександрівка Покровського району Донецької області, де проживали його батьки після втечі з сибірського табору. Після війни родина переїхала до села Сатанівка на Черкащині, де Анатолій закінчив школу із золотою медаллю. У 19 років за організацію студентських виступів його було заарештовано й засуджено від Київського суду до шести років ув'язнення. 1957 року за активну участь у страйку в 7 таборі з вироком за "антирадянську агітацію та пропаганду, організацію контрреволюційного саботажу" дістав десять років ув'язнення. 

Покарання відбував у Володимирській закритій тюрмі та у спецтаборі особливого суворого режиму № 10. Перебуваючи у Володимирські в'язниці, піддаючись тортурам від режиму за боротьбу із ним, був паралізований (парапарез ніг). Цілком відбувши термін 1967 року, А. Лупиніс звільняється. Через два роки лікування починає рухатися з допомогою милиць і одразу ж вступає на економічний факультет Української сільгоспакадемії. 22 травня 1971 року за виступ біля пам'ятника Тарасові Шевченкові, в Києві, в день вшанування пам'яті Кобзаря, його знову заарештовує КГБ. Здобуває ще 12 років утримання у в'язницях. Звільнившись 1983 року, одразу ж включається у підпільну активну роботу. Лупиніс стає ініціатором створення асоціації «Зелений світ», українського Меморіалу, членом ініціативної групи зі створення Народного Фронту (пізніше Руху) України. Але, зрозумівши безперспективність угодовської позиції, на котру переходили всі без винятку «перебудовчі» структури, — спільно з революційною молоддю ініціює створення Української Міжпартійної Асамблеї, котру за його ж ініціативи було перетворено спочатку на Українську Національну Асамблею, а пізніше на УНА-УНСО. Разом із політичною й революційною діяльністю Анатолій Лупиніс творив поезію. Помер український стоїк на 63 році життя 5 лютого 2000 року. Похований на Байковому цвинтарі, поряд з побратимами з УНА-УНСО.

Більше про Анатолія Лупиноса можна почитати ТУТ:

Поезія Анатоля Лупиноса ТУТ:

Публікацію створено в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»