Вулиця Олекси Гірника

 Із циклу "Прочитання вулиць"

Вулиця Олекси Гірника — вулиця в Солом’янському районі м. Києва, найменована на честь українського дисидента, політв’язня, Героя України Олекси Гірника. Набула назви внаслідок перейменування, згідно з Рішенням Київської міської ради від 23 березня 2023 року № 6282/6323 «Про перейменування вулиці Суздальської в Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Новокараваєві дачі. Пролягає від Відрадного проспекту до Новопольової вулиці.

Попередня назва: вулиця Суздальська, на честь російського міста Суздаль (1953 - 2023)

Початкова назва: 143-тя Нова (середина ХХ ст. – 1953)

Олекса Гі́рник — український дисидент, політв'язень, Герой України. 21 січня 1978 р., у переддень 60-ї річниці проголошення самостійності України Центральною Радою вчинив акт самоспалення біля могили Шевченка на знак протесту проти русифікації України. Інформація про цей вчинок замовчувалася за роки радянської влади.

Олекса Гірник народився 28 березня 1912 року в родині бойків-верховинців в с. Богородчани Івано-Франківської області, його батько і дід були відомі завдяки просвітницькій роботі в регіоні. Спочатку вчився в польській школі, а пізніше в українській гімназії у Станіславові, яку закінчив 1933 р. Отримавши освіту, не міг улаштуватися на роботу, оскільки польська влада вимагала златинщення.

Вирізнявся активним, сміливим характером. Належав до «Пласту», «Просвіти», молодої організації ОУН, працював у «Соколі», де очолював загін пластунів.

Пізніше хотів піти на навчання до Львівського університету на філософський факультет, але був призваний до польської армії, служив у артилерії.

За висловлювання проти польської влади і заклики до незалежності України 25 березня 1937 р. був засуджений за звинуваченням у державній зраді до п'яти років і трьох місяців в'язниці.

Покарання відбував у концтаборі в Березі Картузькій, у львівській тюрмі «Бригідки», в острогах Кракова і Тарнова. У 1939 р. під час німецького вторгнення до Польщі втік із в'язниці.

1 листопада 1939 р. у Стрию на вокзалі Олекса побачив, як енкаведисти з собаками заганяють поляків до товарних вагонів на висилку до Сибіру. Плач жінок, крик дітей… Кинувся на їхній захист, його побили та запхали у вагон.

Гірник втік, але його догнали кілька енкаведистів та затримали попри його намагання відбитися. Відмовився давати покази, його побили, добу потому був непритомним. Через переповненість тюрем Галичини його перевели в слідчу частину управління НКВД Житомирської області. Гірник не виказав нікого з підпілля.

Слідчі НКВД намагалися звинуватити його у «зв'язках із закордоном», користуючись матеріалами польських спецслужб. 17 грудня 1940 р. був засуджений за ст. 54-10 ч.1 Кримінального кодексу УРСР (зрада Батьківщині) на вісім років концтаборів і п'ять років позбавлення прав.

Покарання відбував на Уралі. Працював на лісозаготівлі в тайзі, бив камінь у кар'єрах, працював на підземному заводі, неодноразово карався у карцерах.

Восени 1948 р. повернувся до України. Працював копачем на цегельні у Станіславі.

У 1949 р. одружився з Кароліною Петраш, яка відбула заслання аж за Іркутськом.

1953 р. подружжя перебралося в м. Калуш, до брата Кароліни, греко-католицького священика Михайла Петраша, який також повернувся із заслання.

У 1950 р. народився син Маркіян, а в 1954 р. — Євген. Гірник працював на цегельному заводі обліковцем, а пізніше інженером.

Усі роки дуже переймався долею України, її культури й мови. Був знаним у місті шахістом, голубівником і пасічником.

1976 р. збудував на своїй садибі кухню з кімнатою на другому поверсі, де облаштував тайник. Таємно від усіх упродовж чотирьох років писав від руки листівки проти русифікації, які супроводжував цитатами з Шевченка. Написав близько 1 тисячі листівок (відомо вісім варіантів їх текстів).

У січні 1978 р. вирішив вчинити акт самоспалення. У прощальному листі до дружини він писав:

«Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець»

20 січня 1978 р. поїхав до Києва, відвідав Софійський собор та Києво-Печерську лавру. Увечері приїхав останнім автобусом до Канева. З собою мав підготовлену сумку з двома каністрами бензину — загалом 3,5 літрів. Пройшовши пішки понад 3 км проти сильного морозного вітру, дістався на Чернечу Гору. Тричі обійшов пам'ятник Тарасові Шевченку. Місце вибрав на північному схилі Чернечої Гори, за 10-12 метрів ліворуч від оглядового майданчика. Дістав принесені із собою листівки і пустив на вітер, який порозносив їх. На гранітну брилу поклав прощальну духівницю (заповіт) — заклик до незалежності України та проти русифікації.

«Протест проти російської окупації на Україні!

Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! (Радянська, та не російська). Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918р. - 22 січня 1978р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі?!»

Близько 3-ї години ночі 21 січня 1978 р. облився бензином та підпалив себе. Його мертве обгоріле тіло знайшов вранці постовий міліціонер.

Заступник начальника райвідділу міліції Олександр Гнучий наказав капітану міліції Івану Терещенку та сержанту охорони Музею Роману Крамаренку зібрати листівки. Вони зібрали близько 970 листівок, заховавши кілька з них. Зібрані листівки забрали працівники облуправління КДБ, подальша їхня доля невідома.

Дружині Олекси сказали, що чоловік згорів в автокатастрофі. Проте в них вдома був проведений обшук, були допитані родичі.

Спочатку родині не хотіли віддавати тіло Олекси, але пізніше дозволили поховати на батьківщині, заборонивши відкривати труну. Тіло оглядав і поклав у домовину, яку привезла в Канів удова, лікар-анатомопатолог Михайло Іщенко (згодом він опублікував низку статей і книжку про Гірника). Тим часом аґентура поширювала неправдиві чутки, що згорів п'яниця чи то релігійний фанат. Про справжні обставини смерті Олекси повідомив його дружині лікар з Канева Михайло Іщенко.

Попри заборону з боку КДБ розповідати про подію, саме від цих працівників міліції про вчинок Гірника дізналися спочатку в Каневі, а потім і в інших містах України. Дружина О. Гнучого Віра зачитувала чотири листівки людям у Каневі, Львові, Дрогобичі, Трускавці.

Через декілька років, через рідних у Польщі і через зв'язки з рухом «Солідарність» звістки про вчинок Гірника передали на Захід. Відомості про Гірника спочатку поширювалися хвилями радіо «Свобода» — тільки після здобуття незалежності Україною, правда про вчинок Гірника була вперше оприлюднена в газеті «Літературна Україна».

У 1999 р. створено Київський благодійний фонд ім. О. Гірника «Українським дітям — українське слово», товариство «Просвіта» проголосило 2003 р.— роком Олекси Гірника. На місці смерті Гірника посадили кущ калини, а пізніше була додана й меморіальна таблиця. У музеї збереглася копія листівки.

Син Євген Гірник створив і очолив фундацію імені Олекси Гірника. Премією Олекси Гірника нагороджуються ті, хто розвиває українську державність, робить конкретні справи у цій царині.

Відзнаку одержували, наприклад, студент із Луганщини Сергій Мельничук, який у суді боронив своє право навчатися українською мовою, Олександр Гнучий, колишній міліціонер із Канева, який зберіг листівки, що їх Олекса Гірник перед загибеллю розкидав на Чернечій горі, автор першої книжки про батька «Спалився за Україну» Михайло Іщенко.

Указом Президента України Віктора Ющенка № 28/2007 від 18 січня 2007 р. за проявлені громадянську мужність і самопожертву в ім'я незалежної України Гірнику Олексі Миколайовичу посмертно присвоєно звання Герой України з нагородженням орденом Держави. Нагороду отримали сини Олекси: Маркіян і Євген Гірники.

21 січня 2009 р. на Чернечій горі у Каневі відбулося урочисте відкриття пам'ятного знаку Героєві України Олексі Гірнику. Автором пам'ятного знаку виступив скульптор Адріан Балог. Проєкт здійснено на кошти гранту Президента України Віктора Ющенка.

Джерело: Вікіпедія, книжковий фонд Центральної районної бібліотеки імені Григорія Сковороди

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Василя Барки

Вулиця Василя Барки — вулиця в Солом'янському районі Києва, місцевість Олександрівська слобідка. Пролягає від вулиці Преображенської до проспекту Валерія Лобановського. 

Вулиця виникла на початку XX століття (ймовірно, не пізніше 1912 року) під назвою Миколаївська, з 1938 року - вулиця Молокова, на честь радянського льотчика, Героя Радянського Союзу Василя Молокова. Під час окупації міста у 1941–1943 роках - Степова вулиця. У 1977-2018 роках - вулиця Олександра Горовиця, на честь одного з учасників Січневого повстання в Києві 1918 року Олександра Горовиця. 

Сучасна назва, на честь українського письменника та перекладача Василя Барки — з 2018 року. 

Літературознавці тоталітарного режиму намагались замовчувати його постать до останнього. Але він дожив до того часу, коли його ім’я з-за океану повернулося на рідну землю, яку він змушений був покинути. 

Народився Василь Барка (справжнє ім'я – Василь Костянтинович Очерет) 16 липня 1908 року в селі Солониця Лубенського повіту Полтавської губернії в козачій родині. Батько письменника служив у козачій частині, звідки повернувся покаліченим після російсько-японської війни. 

Сім’я Василя Барки жила небагато, постійно бідувала, батько працював плотником, а також зі своїми трьома синами доглядав чужі сади, під час громадянської війни працював інструктором у майстернях, де виробляли кінське спорядження для армії Будьонного. Сімя Очерет переїхала у відкритий степ неподалік від хутора Миколаївка, де Василь Барка ходив до трьохкласної початкової школи. 

З 1917 Василь починав він вчитися в духовному училищі, бо коштів на навчання в гімназії у батьків не було, а діти «козачого сословія» мали давній привілей навчатися в бурсі безкоштовно. 

З 1927 року вчителював у селі Нижньому Артемівського округу на Донбасі, читав математику і фізику. Там вступив у гострий конфлікт з місцевими партійцями, назвавши їх на батьківських зборах злочинцями за те, що розкрадали і привласнювали все, що надходило до кооперативу для дітей. Влада ув’язнила учителя, оголосила його божевільним. На щастя, молода лікар-психоневролог не підтвердила цього діагнозу. 

У 1928 р. через конфлікт з місцевими партійними керівниками Василь Барка виїздить на Північний Кавказ до м. Краснодар. Там письменник вступає до місцевого педагогічного інституту на філологічний факультет. 

Згодом у 1930 р. в м. Харкові Василь Барка видає книгу поезій «Шляхи». Але «Літературна газета» звинуватила його у виявах «класово ворожого» світогляду, «буржуазному націоналізмі», у спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму». Василя Барку примусили публічно при всіх каятися на зборах РАПП (Російської асоціації пролетарських письменників), до української секції якої він входив. 

Друга книжка Василя Барки «Цехи» виходить 1932 р. у Харкові, вона «ідеологічно правильна», цілком на «виробничі сюжети». Вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі «Красноліт», де письменник був у «творчому відрядженні». В цей час Василь Барка одружується з дівчиною-адигейкою. Писати на замовлення поет облишив, тому обирає «добровільне поетичне мовчання», але продовжує творити «для себе». 

У 1940 році Василь Барка успішно захистив дисертацію у Москві. Потім читав лекції з історії західноєвропейської літератури на філологічному факультеті Ростовського університету. 

Друга світова війна кардинально змінила його долю – Василь Барка пішов добровільно в народне ополчення і служив у складі протиповітряної служби. В 1942 році його було важко поранено. За ним доглядали чужі люди. 

Німці загрожували покаранням за допомогу пораненим радянським воїнам, а з радянських літаків скидали попередження, що всі, хто залишився в живих після бою з німцями – «зрадники Батьківщини». Василь Барка опинився між двох вогнів і вирішив порвати з «режимом». Війна назавжди розлучає Василя Барку з сім’єю. 

У 1943 р. була оголошена мобілізація всіх чоловіків на роботи в Німеччину. («тягнуться по річці туди-сюди, несучи на собі те, що людям потрібно»). У важкому зимовому переході поет писав вірші, та більшість з них загубилися. У цьому ж році письменник вибрав собі псевдонім, дивлячись на барки, які розвантажував, і порівнюючи себе з ними. Зміною прізвища на псевдонім намагався захистити свою родину від переслідувань. Про родину митця відомо дуже мало: він одружився в 1932 році, дружина-черкешенка. В 1933 році під час великого штучного голоду на Кубані народився син Юрій. У Берліні Василеві Барці вдалось вирватися з табору. Пізніше працював коректором у видавництві «Голос». 

Після розгрому Берліна у 1945 р., разом з іншими вигнанцями-втікачами письменник здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір «Ділі» (табір для переміщених осіб). Ночував у ящику, терпів незгоди. Там поет почав свій перший прозовий роман «Рай», який вийшов у Нью-Йорку в 1953 р. 

У 1946 р. у Німеччині вийшла збірка віршів Василя Барки «Апостоли», у 1947 р. з’явилася збірка «Білий світ». Письменник намагався перебратися до Франції, але невдало. 

У 1950 р. за офіційним дозволом Василь Барка переїхав до Америки, де працював над історією української літератури. За кордоном поет видав окремі частини під назвами «Хліборобський Орфей, або Кларнетизм», «Правда Кобзаря» (1961). Також там Василь Барка писав релігійно-філософські та літературознавчі есе, займався перекладом. Кілька років працював редактором на радіостанції «Свобода». Поетичні збірки поета «Псалом голубиного поля», «Океан» вийшли у 1958-1959 pp. 

Барка - Один із перших розповів світові про Голодомор, жахи якого він бачив на власні очі. Під час голодомору він пішки з Північного Кавказу прийшов до свого брата у Солоницю. Він побачив, що з великої родини залишилося кілька душ. Тема голоду в Україні 1932-1933 pp. - найболючіша оповідь В. Барки, якій він присвятив великі епічні полотна — романи «Жовтий князь» і «Рай». над романом «Жовтий князь», який опублікував у 1963 р. окремою книгою в Нью-Йорку Василь Барка працював Протягом 1958-1961 рр. (перевиданий 1968 р.; 1981 р. Вийшов у перекладі французькою, і тільки в 1991 р. з’явився в Україні). Жовтий князь - перший у світовій літературі професійний прозовий твір, який присвячений Голодомору 1932-1933 років. Назва твору є алюзією на біблійного вершника на жовтому коні. 

У 1968 р. вийшла поетична збірка «Лірник» (відповідно до естетичних традицій «нью-йоркської школи»). Протягом 1969-1988 рр. письменник працював над романом-притчею «Спокутник і ключі землі» (про життя українців в Америці). У цей час епічна поема «Судний степ», 2 і З томами поезій «Океан», поетичною збіркою «Свідок сонця шестикрилий» (Нью-Йорк, 1981), драматичною поемою в двох томах «Кавказ» (Київ, 1993). Ці твори Василь Барка вважав найголовнішими у своєму художньому доробку. 

Письменник і перекладач Василь Барка був ще й неабияким художником. Він автор кількох десятків (вважається близько 30) малярських робіт. Національний музей літератури України володіє колекцію із 21 полотна В. Барки. Картини письменника потрапили до фондової колекції музею в 1998 році через Комісію з повернення в Україну національних культурних цінностей. Всі роботи виконані в авторській техніці – малюнка пастеллю (з додаванням лаку для фіксації зображеного) на спеціальних диктових та фанерних дощечках. На звороті кожної роботи рукою Барки вказана її назва, авторство та рік написання. В одному із останніх інтерв’ю письменник наголошував: «Я приходжу до кінця днів своїх, не маючи нічого з матеріальних речей, навіть телевізора…Але я щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому. Мої книжки застерігають від духовної сліпоти, блукань суспільної думки в світоглядних пошуках». 

Помер видатний український письменник у Глен Спей (українському поселенні неподалік від Нью-Йорка) 11 квітня 2003 року.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Подорож Солом’янським районом

Що вам спадає на думку, коли ви чуєте слово подорож? Літак, інші країни. А ми пропонуємо вам здійснити подорож нашим Солом’янським районом. Ця місцевість оповита історичними переказами та легендами. Тут є багато цікавого і пізнавального.

Вашій увазі пропонується історико-краєзнавчий путівник «Солом’янка GO», який має на меті ознайомити киян і гостей столиці з затишними парками і пам’ятками Солом’янського району. 

Тож, вирушаймо.

Перейменування вулиць в Солом'янському районі

№ п/п	Стара назва	Нова назва	Розташування
1	Вул. Івана Клименка	Вул. Преображенська	Від Повітрофлотського проспекту до вулиці Андрія Головка
2	Пр-т Червонозоряний	Пр-т Валерія Лобановського	Від Севастопольської до Московської площі
3	Вул. Миколи Лукашевича	Вул. Івана Огієнка	Від Повітрофлотського проспекту до вулиці Георгія Кирпи
4	Вул. Максима Горького (Жуляни)	Вул. Анатолія Лупиноса	Від вулиці Котляревського до Радянської вулиці
5	вулиця Колективізації	Вул.  Джеймса Мейса	Від бульвару Чоколівського до вулиці Донецької
6	Вул. Комсомольська (Жуляни)	Вул. Павла Потоцького	Від проїзду без назви, що сполучає вулиці Шкільну та Совську до вулиці Повітрофлотської
7	Вул. Красикова Петра	Вул. Проценко Людмили	Від вулиці Кудряшова до вулиці Краснодонської
8	Вул. Леніна (Жуляни)	Вул. Колоса Сергія	Від вулиці Онуфрія Трутенка до Кільцевої дороги
9	Вул. Мишина Михайла	Вул. Сім’ї Ідзиковських	Від площі Севастопольської до вулиці Волинської
10	Вул. Островського Миколи	Вул. Патріарха Мстислава Скрипника	Від площі П. Кривоноса до вулиці Митрополита Василя Липківського
11	Вул. Петровського	Вул. Світличного Івана	Від вулиці Пітерської до вулиці Уманської
12	Вул. Радянська (Жуляни)	Вул. Отця Анатолія Жураковського	Від вулиці Шевченка до вулиці Садової
13	Вул. Фурманова	Вул. Архітектора Кобелева	Від провулка Стадіонного до вулиці Огієнка Івана
14	Вул. Червонопартизанська	Вул. Братів Зерових	Від провулка М. Кривоноса до проспекту В.Лобановського
15	Провулок Островського Миколи	Провулок Хомова Ярослава	Від вулиці М. Островського до тупика
16	Бульвар Івана Лепсе	Бульвар Вацлава Гавела	Від вулиці Гарматної до проспекту Відрадного
17	Вул.  Миколи Скрипника	Вул.  Миколи Лукаша	місцевість Олександрівська  слобідка,  пролягає від початку забудови до Оборонного провулку
18	Вул. Проектна 13081	Вул. Аттили Могильного	Пролягає у житловому масиві Відрадний від вулиці Гарматної до вул. М. Василенка
19	Вул. Виборзька	Вул. Олекси Тихого	місцевості Казенні дачі, Караваєві дачі, Шулявка, Грушки. Пролягає від Борщагівської вулиці до вулиці Миколи Василенка
20.	Пр-т Комарова	Пр-т Л.Гузара	Від вулиці Гарматної до залізничного шляхопроводу і проспекту Леся Курбаса.
21	Вул. Механізаторів	Вул. М. Шаповала	Місцевості Солом'янка, Кучмин яр. Пролягає від вулиці Кудряшова до Солом'янської вулиці.
22	Вул. Курська	Вул. Генерала Воробйова	Місцевість Чоколівка, житловий масив Першотравневий. Пролягає від Повітрофлотського проспекту до Уманської вулиці.
23	Вул. Калинова (Жуляни)	Вул. Богомазова	Пролягає від вулиці Ганни Арендт до кінця забудови
24	Вул. Колоскова (Жуляни)	Вул. А.Ждановича	Пролягає від безіменного проїзду (між Совською та Шкільною вулицями) до вулиці Крейсера «Аврора»
25	Вулиця виникла на початку 2010-х років. Спочатку мала назву вулиця Крейсера «Аврора» (Жуляни)	Вул. Анни Арендт	Вулиця у Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Сергія Колоса до Променистої вулиці (фактично до вулиці Михайла Дерегуса)
26	Вул. Яблунева (Жуляни)	Вул. І. Білика	Вулиця у Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від Садової вулиці до Скіфської вулиці
27	Вул. Ягідна (Жуляни)	Вул. Генерала Павленка	Вулиця у Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни (садове товариство «Автомобіліст»). Пролягає від вулиці Крейсера «Аврора» до кінця забудови
28.	Вул. Янтарна (Жуляни)	Вул. М. Дерегуса	Вулиця в Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Крейсера «Аврора» до кінця забудови
29	Вул. Горовиця	Вул. В. Барки	Вулиця в Солом'янському районі Києва, місцевість Олександрівська слобідка. Пролягає від Преображенської вулиці до проспекту Валерія Лобановського