понеділок, 26 жовтня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Академіка Білецького

Вулиця Академіка Білецького — вулиця в Солом'янському районі міста Києва, житловий масив Відрадний. Пролягає від вулиці Героїв Севастополя до залізниці.
Ім’я визначного вченого-літературознавця, професора, академіка АН УРСР, АН СРСР, віце-президента АН УРСР, заслуженого діяча науки Олександра Білецького носить з 1984 року. 

Олександр Іванович Білецький народився 2 листопада 1884 року поблизу Казані в українській родині агронома, ґрунтознавця Івана Івановича Білецького.
Спочатку вчився в одній з Казанських гімназій, де особливо захоплювався стародавніми мовами, літературою та історією, а після переїзду батьків до Харкова — в третій харківській гімназії. 
Після закінчення гімназії 1902 року вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. 
У студентські роки О. І. Білецький написав велику оригінальну працю «Легенда о Фаусте в связи с историей демонологии», за яку одержав золоту медаль. 
Закінчивши 1907 року Харківський університет, Білецький залишився в ньому для підготовки до професорського звання і одночасно викладав літературу в школах Харкова. 

Протягом 1909-1912 років Олександр Іванович жив у Петербурзі, готувався до магістерських екзаменів. Тут, у рукописному відділі бібліотеки Академії наук, він уперше познайомився зі збіркою поезій письменника XVII ст. Симеона Полоцького «Вертоград многоцветный». Білецький зацікавився цими текстами і продовжив їх дослідження, адже зі спадщини цього автора було видано лише незначну кількість творів. 
Успішно склавши магістерські екзамени і прочитавши дві пробні лекції з історії російської літератури XVIII ст. та з історії російської літературної мови, О. І. Білецький 1912 року став приват-доцентом Харківського університету на кафедрі російської мови і літератури. Крім того, він викладав на Харківських вищих жіночих курсах, на педагогічних курсах при Харківському навчальному окрузі, в Харківському народному університеті. 
1918 року О. І. Білецький захистив при Харківському університеті магістерську дисертацію про творчість маловідомих чи забутих письменників минулого «Эпизод из истории русского романтизма. Русские писательницы 1830-1860 гг.». 

Після Жовтневого перевороту 1917 року О. І. Білецький працював у театральному відділі Наркомату освіти на посаді завідувача репертуарної, історико-театральної та інших ділянок відділу. Олександр Іванович був одним із організаторів першого дитячого театру в Україні. На його сцені було поставлено п'єси О. І. Білецького «Подвиг Геркулеса», «Гра в Спартака», написані під псевдонімами «Анфім Іжев» і «Андрій Аскалон», які користувалися успіхом у глядачів. 
У 1939-1941 роках і з 1941 року до кінця життя О. І. Білецький очолював Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР і паралельно працював професором Київського університету. 
Коло наукових інтересів ученого охоплювало проблеми теорії і методології літературної творчості та літературознавства; історії й теорії української, російської й зарубіжної літератури від найдавніших часів до 50-х років XX ст.; теоретичних аспектів дослідження мистецтва слова; природи і функції літератури як різновиду мистецтва; психології літературно-художньої творчості; теорії літературних стилів; проблеми читача та ін. Учений вивчав творчість І. Вишенського, Г. Сковороди, С. Полоцького. Значну частину праць О. І. Білецького присвячено дослідженню творчості класиків української літератури - Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Марка Вовчка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка. 
У праці «Шевченко і світова література» (1939) Білецький уперше порушив питання про світове значення української літературної класики, розвинувши свою думку у дослідженні «Світове значення творчості Шевченка» (1951). Значним внеском у франкознавство є його монографія «Іван Франко. Життя і творчість» (1956). На прикладах творчості українських письменників, насамперед Шевченка і Франка, вчений показав, як класична українська література набирає звучання далеко за межами України. 

За роки своєї піввікової діяльності О. І. Білецький збагатив українську літературознавчу науку низкою визначних праць, найважливіші з яких «До побудови теорії літературних стилів», «Поетика драми», «Проблема періодизації літературного процесу». Його наукова спадщина зібрана у 5-ти томах. 
Білецький досліджував спадщину Івана Вишенського та окремі літературні пам'ятки, зокрема «Слово о полку Ігоревім», працював над складанням підручників, програм та хрестоматій для вищих та середніх навчальних закладів. 
Вже після смерті Білецького в 1963 році вийшла його цікава розвідка «До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури», де було проаналізовано закономірності розвитку української літератури. 
Помер О. І. Білецький 2 серпня 1961 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 6).

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

вівторок, 20 жовтня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Академіка Тутковського

Вулиця Академіка Тутковського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Новокараваєві дачі. Пролягає від вулиця Комбайнерів до кінця забудови. З 1962 року носить ім’я академіка Академій наук України, Білорусі, геолога і етнографа, краєзнавця і географа, вченого-енциклопедиста, автора понад 1350 наукових праць і розвідок, подвижника науки і культури Павла Тутковського.

Павло Аполлонович Тутковський народився 1 березня 1858 року в селищі Липовці теперішньої Вінницької області в родині службовця. Першою вчителькою Павла була його мати - талановита, музикально освічена людина, яка володіла багатьма іноземними мовами. Закінчивши Житомирську чоловічу гімназію із срібною медаллю, в 1877 році вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету.
Він добре вчився і вже на третьому курсі переклав з німецької мови посібник К.Науманна «Описательная минералогия», яким користувалися всі студенти. На четвертому курсі опублікував наукову працю «К вопросу о соотношении чисел элементов ограничения кристаллических форм», проілюстровану численними власними рисунками. В 1879 році був виключений за участь у студентському заколоті. Закінчив курс у 1882 році. 
Після закінчення Київського університету П. Тутковського залишили на фізико-математичному факультеті для підготовки до професорського звання на кафедрі мінералогії та геології, а через рік призначили консерватором мінералогічного і геологічного кабінетів й асистентом для ведення практичних занять з кристалографії.

Під час навчання Павло Аполонович зустрів О. Д. Багалій, яка згодом стала його дружиною. 8 травня 1881 року в них народилась дочка Ольга (майбутня письменниця Ольга Сно). У молодій сім'ї було сутужно з коштами на прожиття, тому Павло Тутковський постійно шукав підробітки, продовжуючи працювати в університетській лабораторії. Разом зі своїм вчителем і наставником К. Феофілактовим часто виїжджав на геологічні екскурсії в околиці Києва. По закінченні навчання Феофілактов рекомендував Тутковського на кафедру геології та мінералогії з метою підготовки до професорського звання. Через рік Павла призначають консерватором мінералогічного і геополітичного кабінету, де він працював з 1884 до 1895 року. Це дало змогу йому утримувати свою велику сім'ю.

Через матеріальні труднощі П. Тутковський 1885 року з Київського університету перейшов на педагогічну роботу в школу. Спочатку він викладав природознавство, географію та фізику в середніх школах м. Києва (1896-1904), а потім працював інспектором і директором народних шкіл на Волині (1895-1913). Годі ж з його ініціативи на Волині побудовано багато нових шкіл. Під час роботи в Житомирі він організував Центральний Волинський музей.
За тринадцять років в університеті Павло Аполлонович сформувався як спеціаліст. За дорученням Київського товариства природознавців Тутковський з 1884 до 1902 року проводить геологічні дослідження практично всіх губерній України. Він захоплюється вивченням викопної мікрофауни і вперше в Росії друкує близько 20 оригінальних праць з цього питання. Водночас він вивчає підземні води України і 1895 року подає свій проект водопостачання Києва, завдяки чому Київ став одним з перших європейських міст, що забезпечив себе артезіанською водою. В 1883 році Тутковського обирають почесним членом Київського товариства природознавців, згодом — дійсним членом Петербурзького мінералогічного товариства , членом Бельгійського товариства геології і палеонтології в Брюсселі, почесним членом товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті.

В 1904 році Павло Тутковський став інспектором народних училищ Луцького повіту Волинської губернії. В Луцьку він продовжує польові роботи, розпочаті 1900 року, як позаштатний працівник геологічного комітету. Проводив геологічні дослідження вздовж залізниці Київ — Ковель, що тоді проектувалася. В 1909 році він з усією родиною переїздить до Житомира, де його призначили директором народних училищ Волинської губернії. Будучи інспектором, Павло Аполлонович багато мандрував і спостерігав природу улюбленої Волині. У Житомирі він прожив 9 років. І цей період його життя був пов'язаний з Товариством дослідників Волині. З 1909 року Товариство дослідників Волині регулярно публікувало його праці. 2 жовтня 1910 року Товариство обрало Павла Тутковського віце-головою, тобто фактичним керівником. Особливе місце в колі географічних інтересів посідала унікальна пам'ятка поліської природи - Словечансько-Овруцький кряж. Цій темі було присвячено працю «Словечансько-Овруцький кряж та узбережжя річки Словечни». Географічну тематику висвітлювали також його праці «Зональність ландшафтів Волинської губернії», «Бурштин у Волинській губернії», «З геології міста Житомира» та ін. Працюючи в Києві на високих посадах, вчений не поривав зв’язки з дорогою йому Волинню. Разом з учнями він проводив дослідження в Овруцькому та Коростенському районах, приїздив на засідання Товариства дослідників Волині. Саме Тутковський перший дізнався про поклади бурштину на Волині. У Житомирі П. А. Тутковський залишив по собі добрий слід не лише як вчений і краєзнавець. Саме завдяки йому Волинський музей переїхав у нове приміщення і став самостійною науковою установою. Тутковський брав участь в розробці нового статуту музею, а зібрані ним геологічні матеріали зайняли гідне місце у музеї.

1910 року П. Тутковський, минаючи ступінь магістра, захистив докторську дисертацію у галузі мінералогії та геології в Московському університеті з теми «Викопні пустелі північної півкулі» на здобуття вченого звання доктора географії; за видатні дослідження Рада фізико-математичного факультету Казанського університету присудила йому вчений ступінь доктора мінералогії та геогнозії (1911). 
1913 року Тутковський повернувся до Київського університету, де спочатку працював приват-доцентом, а в 1914-1925 роках - професором географії. Тут уперше в Україні він заснував кафедру і кабінет географії та розгорнув активну педагогічну діяльність. У 1917 році на базі цієї кафедри створено географічний інститут при Київському університеті.
Організаторські здібності талановитого вченого виявилися в роки утворення Української народної республіки (УНР). Разом з В.Вернадським, Д. Багалієм та іншими він брав активну участь у роботі Комісії з підготовки до заснування Української академії наук (УАН), був одним з перших 12 дійсних членів УАН.
Науковець звернувся із закликом до вчених і громадськості Києва приносити і надсилати на кафедру геології дуже потрібну для розвитку геології літературу - книжки, журнали, географічні карти, атласи та інше. І кияни відгукнулися, бібліотеку швидко поповнювали літературою. До її технічного впорядкування П. Тутковський залучив студентів. За короткий час було зібрано монографії та періодичні видання з геології, мінералогії, палеонтології, географії, колекції гірських порід, викопні рештки фауни і флори. Поступово формувався геологічний кабінет при УАН.

У липні-вересні 1918 року, як представник від природничого відділу Українського Наукового Товариства в Києві, він брав активну участь у роботі Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української академії наук, зокрема в обговоренні основних питань її організації. 
П. Тутковський брав активну участь і в організації Всенародної бібліотеки УАН (нині це Національна бібліотека АН України ім. В.І.Вернадського). У ній зібрано цінну старовинну рукописну та друковану літературу з усіх галузей знань. У 1925 році він заснував Геологічний музей у Києві, який 1928 року декретом Раднаркому перейменовано на Національний геологічний музей УРСР.
Перше засідання академіків відбулося 27 листопада 1918 року. Це і є датою заснування УАН. П. Тутковський очолив фізико-математичний відділ УАН, а 1919 року організував кафедру геології й геологічний кабінет.
У грудні 1918 року П. Тутковського було обрано головою правління Академії, він опікувався в УАН також організаційними та господарськими питаннями. Одним із перших став академіком (1919).

Після поразки Української революції і захоплення влади більшовиками, коли університет було реорганізовано в Київський інститут народної освіти (КІНО), П.Тутковсь­кий одним із перших почав читати лекції українською мовою, зробивши надзвичайно багато для становлення української наукової термінології в галузі природничих наук.
З 1920 року очолював Краєзнавчу комісію при Академії наук.
У травні 1920 очолив секцію науки Українського Громадського Комітету.
У 1924-1926 роках — керівник науково-дослідної кафедри геології при УАН, яка була реорганізована 1926 року в Інститут геологічних наук УАН і першим директором інституту став Павло Аполлонович.
Створення національної наукової термінології Тутковський вважав одним з наріжних каменів відродження української науки. Він був одним з ініціаторів і організаторів видання «Матеріалів до української природничої термінології та номенклатури». 
12 вересня 1921 року в знак визнання його заслуг РНК УСРР прийняла постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки», Тутковському дозволено видання за державний кошт наукових праць; звільнено від сплати державних податків; заборонено реквізиції та ущільнення помешкання, яке він займав; матеріально забезпечено, а у випадку смерті — членів родини поза категоріальною довічною ставкою заробітку.
У 1923 році Державне видавництво України опублікувало чималий (понад п’ять тисяч наукових термінів) російсько-український Словник геологічної термінології. У 1924 році збувається мрія вченого про створення Геологічного музею при Інституті геологічних наук УАН в Києві. Не можна не згадати й про участь П. Тутковського в організації бібліотеки Академії наук, інституту наукової мови.
В кінці 20-х років вченому прикріпили ярлик «націоналіста», крамольного вченого не раз викликали в ДПУ.
Від репресій і ГУЛАГу вченого «врятувала» смерть. Він помер 3 червня 1930 року. Похований в
Києві на Лук’янівському кладовищі.

Павло Тутковський – визнаний і авторитетний класик української та світової геології. Павло Аполлонович Тутковський був видатною людиною. Він безмежно любив рідну землю, і ця любов, зрештою, стала причиною його майже повного забуття в роки тоталітаризму.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»