понеділок, 26 квітня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Бориса Гаріна

Вулиця Бориса Гаріна - вулиця в Солом'янському районі Києва, місцевість Олександрівська слобідка. Пролягає від проспекту Валерія Лобановського до вулиці Петра Радченка.
Ім’я героя Другої світової війни, бойового льотчика носить з 1985 року. 

Борис Іванович Гарін
народився 3 жовтня 1921 року у м. Скопин (нині Рязанська область в РФ) у родині військовослужбовця. Ріс і навчався в м. Сухумі. З дитинства він любив літаки й небо. Ця любов привела його до аероклубу. Літаки стали його покликанням і професією. В 1938 році юнака призвали до лав Радянської армії. А в 1940 році він закінчив Сталінградську військово-авіаційну школу, і його як одного із найкращих учнів залишили працювати льотчиком-інструктором. Там Борис Гарін і зустрів війну. Він дуже хотів потрапити на фронт. І його бажання здійснилося. Ось як пише про перший досвід Б. Гаріна його син: «Нарешті рапорт на фронт підписаний, і батько прибув у розпал оборони Москви саме туди. Літак Р-5 багатоцільовий (санітар, нічний розвідник-бомбардувальник). Дуже багато роботи. Під час одного вильоту, коли доставляв партизанам документи, озброєння та інше, потрапив у пригоду. Затримався і замість того, щоб летіти вночі, вилетів на світанку. Що і стало причиною пригоди. Тільки злетів від партизанів (батько віз із собою кореспондента газети і пораненого воїна), не встиг набрати висоту, як був обстріляний кулеметом «зозулі» (молодий 15-річний партизан сидів у засідці, стріляв по низько літаючим цілям і сплутав силует літака). Р-5 для тих, хто не дуже розбирається у літаках, за своїм контуром був дуже схожий на німецький «Дорньє». От хлопець і сплутав. Відбив кулеметною чергою фанерний хвіст Р-5. Літак, втративши керування, впав на землю на ворожій території. Зайняли кругову оборону – чекали ворога. Батько сильно постраждав, обличчя було залите кров’ю. Взяв свій пістолет і приготувався застрелитися, якщо підійдуть німці. Час тягнувся повільно. І яке ж було щастя почути замість німецької мови міцну лайку добірною російською мовою. Партизани встигли раніше за німців! Після цього батько був вивезений іншим літаком до своїх. І потрапив до госпіталю. Вилікувався і перенавчився на літак Іл-2-штурмовик». В ході боїв з фашистами в небі над Курською дугою старшого лейтенанта Бориса Гаріна було призначено командиром ескадрильї. 

Після Курська була Україна. Полк базувався на аеродромі Бориспіль (уже тоді там був аеродром). Інтенсивно літали штурмувати противника на Букринський плацдарм. 
Ось як про це пише в спогадах про Б. Гаріна його син: «Батько, як досвідчений льотчик, отримав дозвіл на вільне полювання, що для Іл-2 штурмовика, а не винищувача, було великою рідкістю. Вільне полювання – самостійний політ, вибір цілі на власний розсуд і її знищення. Стрільця у такі польоти батько не брав. Навіщо ризикувати двома життями? Літав сам. Одного разу здійснював вільне полювання, уже знищив цілі, скинув всі бомби та розстріляв боєзапас із кулеметів і гармат (залишилося на один залп) і наткнувся на «Ме-109», льотчик якого, очевидно, дуже зрадів цьому. Іл-2 для винищувача був досить легкою мішенню, тим більше без стрільця. Зав’язався повітряний бій. 15 хвилин німець намагався вцілити в Іл-2. Літаки крутили фігури вищого пілотажу. Побачивши, що Іл-2 не огризається, а тільки намагається втекти з-під обстрілу, німець втратив пильність і потрапив до сектору лобової атаки. Коли між літаками залишилося не більше 30-40 метрів (батько говорив, що встиг розгледіти перелякані очі німецького льотчика і веснянки на його обличчі), батько дав залп із усіх гармат свого літака. Такий залп рвав навпіл німецькі танки – для винищувача супротивника шансів не було. «Месер» розірвався, а батько, пролітаючи у хмарі уламків ворожого літака, чув, як ці деталі стукали по обшивці його Іла. Ця подія відбулася в районі Переяслава, на Букринському плацдармі»

До кінця 1943 року Борис Гарін здійснив 98 бойових вильотів. За 100 польотів на штурмовику давали Зірку Героя. У Бориса Гаріна їх було 215. 
У боях збив 2 ворожих літака. Всього за період війни здійснив 313 бойових вильотів. Ескадрилья під командуванням Б. І. Гаріна збила 25 літаків противника. 
За зразкове виконання бойових завдань командування, мужність, відвагу та героїзм Бориса Гаріна удостоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка». 
Після України були Угорщина, Югославія. В Югославії Борис Гарін був інструктором югославських льотчиків. За вклад у створення югославської армії й бойове навчання льотчиків Йосип Броз Тіто вручив йому нагороду – партизанську зірку 1 ступеня – Герой Югославії. Тут він і закінчив війну в травні 1945 року. 

Після війни Борис Гарін продовжив службу в авіації. В 1958 році закінчив Військово-повітряну академію. Після академії його було призначено командиром полку штурмовиків Іл-10 у Грузії. Згодом призначений командиром полку безпілотних розвідників, насправді ракет з ядерними боєголовками на території НДР. Після тяжкого обширного інфаркту в 1964 році Борис Гарін звільнився з армії. Жив у Києві. Працював інженером в центральному апараті Мінліспрому УРСР. Помер 2 травня 1984 року, похований в Києві на Байковому кладовищі.

Могила Б. Гаріна на Байковому кладовищі

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

понеділок, 19 квітня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Багратіона

В Солом’янському районі є великі вулиці й проспекти, а є й зовсім невеличкі. Є такі, що зникли з мапи району назавжди в процесі сучасної забудови. А є й такі, що вважалися зниклими деякий час, а потім знову з’явилися на кадастрових мапах міста. Одна із них носить ім’я героя Бородинської битви, відомого воєначальника російської армії князя Петра Багратіона з 1955 року. 

Вулиця Багратіона – вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка. Пролягає від Смілянської вулиці до кінця забудови. 

Петро Іванович Багратіон
– нащадок стародавнього грузинського князівського роду Багратіонів. Точна дата народження невідома (деякі джерела наводять 1765 рік). Народився Петро Багратіон на Північному Кавказі в м. Кізлярі (його батьки переїхали туди з Іверії). Служба в російській армії стала для чоловіків роду сімейною традицією. Деякі представники родини - сам князь Багратіон Петро Іванович, його молодший брат князь Р. І. Багратіон, його племінник, генерал-лейтенант П. Р. Багратіон – стали воєначальниками. Петро Багратіон навчався в кизлярській школі для обер- та унтер-офіцерських дітей. Військову службу розпочав у 1782 році. Першим військовим званням був чин сержанта Астраханського мушкетерського полку. Перший бойовий досвід набув у зіткненнях із горцями, що нападали на Кавказьку укріплену прикордонну лінію. 

Офіцером князь Багратіон здобув перші військові нагороди й популярність у рядах російської армії під час російсько-турецької війни 1787–1791 років (відзначився при взятті Очакова) та Польської кампанії 1793–1794 років. Під час штурму одного з передмість Варшави зухвалі, але розважливі та ефективні дії молодого офіцера оцінив сам Суворов. Саме за сприяння Суворова Багратіон у 1798 році отримав звання полковника та став шефом одного з єгерських полків, нащадок грузинських царів менш ніж через рік вже приймав вітання з призначенням у генерал-майори. У 1798 році Багратіон був призначений командиром 6-го єгерського полку. 
Талант Багратіона-воєначальника розкрився під час італійського й швейцарського походів 1799 року. Ім'я Багратіона після славних справ його солдатів під Пуццоло та Бергамо, Лекко та Тідоні, Треббії та Нові знала та з захопленням повторювала армія. 13 вересня 1799 року авангард армії, керований князем Багратіоном рішучою атакою вибив французів з проходу Сен-Готард, що відкрило шлях російським військам до Швейцарії, а на наступний день був подоланий й відомий Чортів міст. На плечах супротивника росіяни увірвалися у долину, до Люцернського озера, де у битві під Клоптале (19-20 вересня) Багратіон отримав тяжку контузію. Проте, коли російська армія почала відступ з Швейцарії, і князю було доручено командування ар'єргардом, з цим завданням він впорався чудово. Відтоді у наступі Багратіон завжди опинявся попереду, а у відступі - командував ар'єргардом. Солдати його любили, вищій світ зустрічав привітно, двір обдаровував милостями, але Багратіон, судячи зі свідчень його сучасників, ні разу не дозволив собі зазнатися. Він немов був все тим же прапорщиком - простим у спілкуванні та гарячим завзятим воякою, що кидається в бій поряд зі своїми солдатами. 

Під час військової кампанії 1805 року Багратіон командував авангардом армії генерала Кутузова; напередодні Аустерліцу частини князя стримували французів, які прагнули наздогнати та знищити експедиційні війська росіян. При Шенграбені 6-тисячний загін Багратіона скував 30-тисячний корпус Мюрата, через що останній так і не зміг оточити російську армію. Під Аустерліцем армія французького імператора нараховувала 75 тисяч осіб, його супротивники (російсько-австрійська армія) мали 85 тисяч чоловік і 278 гармат. Багратіон командував військами правого крила союзної армії, що тривалий час стійко відбивали усі атаки французів. Коли переможна чаша ваг стала схилятись у бік наполеонівської армії, майже оточені війська Багратіона склали ар'єргард союзної російсько-австрійської армії, прикривши собою відхід головних сил та зазнавши при цьому великих втрат. 

Під час Російсько-прусько-французької війни 1806–1807 років генерал Багратіон знову командував ар'єргардом союзної армії, яка відзначилась у значних боях на території Східної Прусії — під Прейсіш-Ейлау й під Фрідландом. У першому з них, що відбувся 7–8 лютого 1807 року, генерал Багратіон командував ар'єргардом російської армії, прикриваючи її відхід до Прейсіш-Ейлау. В нагороду за успішне виконання поставленого завдання генерал-лейтенант Багратіон одержав почесну золоту Георгіївську зброю — шпагу, прикрашену діамантами, з надписом «За бій при Прейсіш-Ейлау». На той час він уже мав нагороду за Шенграбен — орден Святого Георгія 2-й ступеня. 

Під час російсько-шведської війни 1808-1809 років, ставши командиром 21-ї дивізії, Багратіон зайняв Аландські острови та перейшов через замерзлу Ботнічну затоку. Це сприяло перемозі Росії, й навесні 1809 року генерал-лейтенант Багратіон став генералом від інфантерії. В липні того ж року князь Багратіон в новому званні прийняв Молдавську армію на турецькому фронті. Багратіон швидко взяв кілька міст; у перших числах осені його частини розгромили ворожий корпус, а менш ніж через місяць - армію візира. Однак облога фортеці Силістрія закінчилася невдачею, й генерал прийняв рішення відвести армію за Дунай і був зміщений з посади за ... нерішучість та боягузтво. 
У серпні 1811 року Багратіона призначили командувачем Подільської армії, яка у березні 1812 року була перейменована у 2-у Західну армію. Разом із 1-ю Західною армією М. Б. Барклая-де-Толлі вона прикривала кордон Росії. 
На початку Франко-російської війни 1812 року генерал Багратіон вивів свою 2-у Західну армію від Вілковийська до Смоленська на з'єднання з 1-ю Західною армією. Цей маневр не дозволив Наполеону розгромити російські армії біля кордону поодинці й тим самим змусити офіційний Санкт-Петербург підписати з Францією мир на вигідних для неї умовах. 
З перших днів війни Багратіон виступав за активні дії проти наполеонівської Великої армії, наполягаючи на якнайшвидшому генеральному бою з французами. Однак у тій ситуації він не міг дати бажаної стратегічної перемоги, й з цього приводу Багратіон постійно конфліктував із Барклаєм-де-Толлі, військовим міністром Російської імперії, відкрито називаючи його зрадником, за те, що той наказував відступати. Він пропонував створювати для боротьби з Наполеоном партизанських рух. Керівництву він заявляв, що нащадки німців, які нині командують військами, знищать країну. 
На третій день Бородинської битви, 7 вересня, частини Багратіона прийняли на себе натиск відразу трьох французьких корпусів - Даву, Нея та Мюрата. Дві атаки наполеонівських солдатів закінчилися нічим, і в третю рушило понад 30 тисяч осіб, які підтримували 160 гармат. Багратіон очолив штикову атаку, яка допомогла відкинути противника, - проте приблизно через дві години проти 20 тисяч росіян було вже 45 тисяч французьких піхотинців. Флеші були втрачені; повернути цю позицію було вкрай важливо, й тому, об'єднавши залишки піхотного корпусу та двох кавалерійських частин, князь особисто повів їх в контратаку. Саме цей бій став для князя Багратіона останнім - вороже ядро роздробило ліве стегно. Поки перетягували рану , Багратіон писав записку Барклаю-де-Толлі, прохаючи зробити все можливе, "бо спасіння армії залежить тепер від Вас".  В ході медичного консиліуму Багратіону запропонували ампутацію, від якої він відмовився. Пізніше у Багратіона розвинулася гангрена. Розуміючи, що він не виживе, князь написав заповіт. 

Помер Петро Багратіон в маєтку свого друга, генерал-лейтенанта князя Голіцина в селі Сіми Володимирської губернії, там його було й поховано. З ініціативи одного з героїв франко-російської війни 1812 року, гусарського поета-партизана, генерала Дениса Давидова, прах
Багратіона був урочисто перенесений із села Сими на бойовище й похований на Курганній висоті біля підніжжя пам'ятника героям Бородіна.

Могила П. Багратіона на Бородинському полі

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

понеділок, 12 квітня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Миколи Грінченка

Вулиця Миколи Грінченка - вулиця в Солом'янському та Голосіївському районах міста Києва, місцевості Протасів яр, Деміївка. Пролягає від вулиці Протасів Яр до Саперно-Слобідської вулиці.
Ім’я видатного українського фольклориста й музикознавця вулиця носить з 1961 року.

Микола Олексійович Грінченко
народився 22 квітня (4 травня) 1888 року в Києві в родині робітника заводу «Арсенал». Любов до музики й співу турботливо плекалася в родині простого робітника. Його батько був залюблений в музику і у вільний від роботи час співав у хорі київської опери. Ця любов до музики передалася і Миколі й стала справою всього його життя.
Микола Грінченко отримав гарну академічну музичну освіту. Своє навчання він розпочав у 1897 році в Придворній співацькій капелі у Санкт-Петербурзі, яку закінчив у 1901 році. Повернувшись до Києва, закінчив реальне училище, а 1912 року — музичне училище Російського музичного товариства. Першу наукову працю — «Українська музика та її представники» — Микола Грінченко опублікував у 1908—1909 роках у Тамбові в журналі «Баян».

Потім навчався в Київському державному університеті, де закінчив один курс історико-філологічного факультету. У 1918—1921 роках навчався на історико-філологічному факультеті Кам'янець-Подільського державного українського університету. Під керівництвом В'ячеслава Претра (відомого тоді вченого, зокрема, в галузі первісних музичних культур) написав дипломну роботу. В 1921 році М. Грінченко залишився працювати викладачем у Кам’янці-Подільському. Тут він розробив і почав читати новий курс з історії української музики.

Від 1922-го до 1928-го Микола Олексійович був ректором, до 1934-го – викладачем історії української музики Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка у Києві. У цей час в Інституті відбулася українізація освітнього процесу - було запроваджено нові дисципліни українською мовою викладання: музична етнографія, історія української музичної культури, історія пісні у зразках світової музики. До репертуару фортепіанного та вокального відділів було включено твори українських композиторів. «Найталановитіших і найздібніших студентів Грінченко підтримував матеріально, часто виплачуючи їм стипендію із власної кишені, – пише дослідниця Лариса Гнатюк. – Як згадує донька М. Грінченка, до них додому часто приходили студенти і колеги її батька, влаштовували імпровізовані концерти. Показово, що у його родині п’ятеро із шістьох дітей здобули музичну освіту». Завдяки педагогічній діяльності Миколи Олексійовича надбанням інститутських музично-історичних курсів стала низка прогресивних здобутків тогочасного українського та західноєвропейського музикознавства. Але з посиленням позицій Асоціації пролетарських музикантів України в українській музичній культурі Грінченко 1928 року залишив посаду ректора й до 1934 року працював в інституті проректором з навчальної роботи.

1920-ті роки були й найбільш плідними щодо наукової діяльності М. Грінченка. Учений був членом президії Музичного товариства ім. М. Леонтовича (де очолював видавничий та, разом із К. Квіткою, науково-дослідний відділи), у 1929-30 роках — співробітником Кабінету музичної етнографії ВУАН. Наукову й педагогічну діяльність Микола Олексійович органічно поєднував із критико-публіцистичною, був одним із найактивніших музичних критиків 1920-1930-х роках, відомим тоді музикантом-просвітителем, редактором журналу «Музика» (1923-25 і 1927) та «Української музичної газети» (1926 р.), регулярно виступав на українському та всесоюзному радіо, популяризуючи українське музичне мистецтво та його історію. З 1930-го завідував музично-художньою частиною Радіоцентру, з 1935-го – був лектором Київської філармонії. 

Вчений збирав матеріал для першої в Україні енциклопедії «Український музичний словник». Його запрошували до складу журі конкурсів, олімпіад, до художніх рад театрів, працював в університеті музичної культури. Після розділення Музично-драматичного інституту на театральний інститут і консерваторію, у 1934—1937 Микола Грінченко стає професором Київської консерваторії.
Водночас цей період збігається з початком переслідувань ученого. У 1930-х українізацію почали згортати, натомість відбувалося посилення русифікаторських тенденцій. Почалися репресії щодо українських діячів мистецтва. Миколу Грінченка заарештували, звинувативши у «буржуазному націоналізмі», він особисто та його науковий доробок зазнали критики. Зокрема, 1934 року в журналі «Радянська музика» зазначалося, що «він має негайно викрити свої націоналістичні погляди» або «треба негайно усунути той вплив, який має Грінченко на студентську молодь». Наслідком таких звинувачень став арешт Грінченка, позбавлення роботи, нігілістична критика творчого доробку науковця аж до 1938 року. Внаслідок цих тяжких випробувань учений захворів на туберкульоз.
Останні роки життя, з 1938 по 1942 рік, Грінченко працював завідувачем відділу пісенного фольклору, виконуючи обов'язки заступника директора Інституту фольклору Академії наук УРСР.
Глибокий знавець музичного фольклору проф. М. Грінченко був головним організатором етнографічного ансамблю кобзарів, а в 1939 році в Києві при Інституті українського фольклору — Республіканської наради народних співців і кобзарів. 

У 1942 році в Уфі (де перебували в евакуації установи АН УРСР) Микола Олексійович за дорученням керівництва Академії розробив проект і очолив новостворений Інститут народної творчості і мистецтв (нині — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України). Однак 27 листопада 1942 року видатний учений після тяжкої хвороби пішов з життя. 1953 року його прах було перепоховано в Києві на Байковому кладовищі. 

Він залишив нащадкам велику музикознавчу спадщину, що загалом нараховує понад 100 праць у галузях історії української музики, музичної лексикографії, фольклористики, критики, публіцистики, педагогіки. Частину з них опубліковано, частина ж зберігається в рукописах в Архівних наукових фондах рукописів і фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

понеділок, 5 квітня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Олексія Шовкуненка

Вулиця Шовкуненка - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Солом'янка. Пролягає від Повітрофлотського проспекту до Богданівської вулиці. 
Ім’я видатного українського художника носить з 1984 року.

Свого часу цей художник здобув визнання за кордоном, фактично заснувавши напрям індустріального пейзажу в школі соцреалізму. Проте сьогодні ім’я Олексія Шовкуненка майже невідоме пересічному українцеві, його мало згадують у сучасних мистецьких колах.

Автопортрет 
Олексій Олексійович Шовкуненко народився 21 березня 1884 року в Херсоні. Він був сином маляра-покрівельника. З дитинства, допомагаючи батькові, вправно дерся на дахи херсонських будівель, щоб разом зі старшим братом допомогти батькові вчасно впоратися із роботою, а ще помилуватися з висоти на панораму міста, Дніпра. Азів художньої грамоти майбутнього художника навчав старший брат Антон, який добре малював і компонував орнаменти для трафаретів, за допомогою яких розфарбовував пароплави. 

В 1899 році, після закінчення народної школи, Олексій вступив до місцевої іконописної майстерні Івана Клименка, де провчився рік. Тут його знання поглибив вихованець майстерні Києво-Печерської Лаври, іконописець Семен Семенко, який працював в іконописній майстерні, досить відомій в Херсоні на той час. Саме Семен Семенко порадив батькові Олексія продовжити навчання сина в Одеському художньому училищі. Талановитого й досить підготовленого юного херсонця зарахували одразу на другий курс. 

В 1901 році молодий херсонець Олексій Шовкуненко вступив до другого класу Одеського художнього училища, яке закінчив в 1908 році. Його вчителями були К. Костанді, Г. Ладиженський, Д. Крайнєв. 
В 1909 році О. Шовкуненко вступив до Петербурзької Академії мистецтв. Навчання в Академії (до 1917 року) у чудового вчителя В. Савинського – учня й наступника великого художника-педагога П.П. Чистякова – відшліфувало майстерність молодого художника. Вже з 1911 року Олексій Шовкуненко брав участь у Весняних виставках Академії мистецтв (в 1912 р. і 1914 р. отримав премії). Олексій з головою поринає в захопливе навчання, але його честолюбні плани перекреслила жовтнева революція і наступні смутні часи. Тоді і в образотворчому мистецтві змінилося все. Художник , який ще не встиг утвердитися в столиці, змушений повернутися додому, до Херсона. Настали часи, коли Олексію довелося думати не тільки про піднесене і високе, але і про прозу життя: як заробити на життя. Заробити тільки живописом було неможливо – це стало непотрібним, більшовикам потрібні були лише лозунги на транспарантах. І Олексій Шовкуненко в 1920-1921 роках викладає малювання в Пролетарській художній студії. Зарплатні ледве вистачає на їжу. А бажання малювати, вдосконалюватися, шукати нове в живопису не покидає молодого художника. І щоб заробити на пензлі й фарби, він малює портрети на замовлення. 
В 1926 році художника запросили викладати живопис і рисунок на архітектурний факультет Одеського політехнікуму образотворчих мистецтв. Навіть після переїзду до Одеси Олексій Шовкуненко, щороку навідуючись до брата на вулицю Декабристів у Херсоні, поспішав на Карантинний острів, щоб попрацювати там. 

В 1927 році О. Шовкуненко брав участь у Всеукраїнській художній виставці «10 років Жовтня», в 1932 році експонував свої твори на Виставці сучасної української графіки у Львові. 
В 1930-1932 рр. Олексій Шовкуненко працював над циклом акварелей «Дніпробуд», в якому звернувся до актуального для радянського мистецтва жанру – індустріальному пейзажу. За серію акварелей «Дніпробуд» автора було удостоєно золотої медалі на Міжнародній виставці «Мистецтво і техніка в сучасному житті» (1937 р., Париж), а також срібрної медалі на Всесвітній виставці «ЕКСПО-58» (1958 р., Брюссель). Двадцять дві роботи з цієї серії було тиражовано в листівках. 
Зараз ці роботи сприймаються як знаки епохи, що точно відповідали вимогам, пафосу й духу тих років. Це не тільки твори мистецтва, а й художні документи історії. 

25 грудня 1935 року Шовкуненка затвердили у званні професора Київського державного художнього інституту, і він до 1963 року керував майстернею живописного факультету цього інституту, виховав плеяду видатних художників. Серед його учнів — Ісак Тартаковський, Ростислав Сильвестров, Петро Сулименко, Ганна Юхно-Гуревич, Володимир Югай, Михайло Бароянц та інші. 
В 1938 році на I з’їзді Спілки художників України О.О. Шовкуненка було обрано членом правління Спілки художників УРСР. В 1939 році художник брав участь у Всесоюзній художній виставці «Індустрія соціалізму», отримав премію за «Дніпробуд». В 1940 році на Міжнародній виставці в Нью-Йорку роботи О. Шовкуненка експонувались в павільйоні СРСР. 
24 січня 1941 року професора О. Шовкуненка було удостоєно звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. 

В роки Другої світової війни художник жив і працював в Уфі , а з 1943 по 1944 рік – в Москві. 4 січня 1944 року він отримав звання народного художника СРСР. 
Після повернення до Києва в червні 1944 року, Олексій Шовкуненко повернувся до роботи на посаді професора - керівника портретно-побутової майстерні живописного факультету Київського художнього інституту. З 1947 року – Олексій Шовкуненко Академік Академії мистецтв СРСР. З 1949 по 1951 рік був головою правління Спілки художників України. А в 1957 році на I з’їзді художників СРСР українського живописця було обрано членом правління Спілки художників СРСР. 
9 березня 1970 року О. Шовкуненка було удостоєно Шевченківської премії за серію портретів М.Т. Рильського, Б.І. Яковлева, С.А. Ковпака, М. Вовчик-Блакитної, М.І. Литвиненко-Вольгемут, Г.К. Савицького, М.Г. Лисенка тощо, і за цикл нових пейзажів. 

Помер Олексій Шовкуненко 12 квітня 1974 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. 
Олексій Шовкуненко увійшов до історії мистецтва не тільки як майстер індустріального пейзажу, але й як художник багатогранного таланту. А. Шовкуненко був видатним майстром акварельного живопису, можливо і найцікавішим і значущим акварелістом в українському мистецтві 1930-1960 рр. Наприкінці свого творчого шляху майстер все частіше звертався до техніки пастелі. Віртуозно володіючи цією технікою, він створив серію чудових пейзажів, просякнутих поетичним настроєм. Любов О. Шовкуненка до життя, до різнобарв'я та розмаїття в природі виливались в роботі над квітковими натюрмортами й пейзажами Одеси, Києва, Уфи, Москви, створеними художником в різні роки. Пейзажі О. Шовкуненка полонять не тільки соковитістю темпераментного живопису, могутньою бадьорістю духу, а й глибокою людяністю. Олексій Шовкуненко до кінця свого життя послідовно утверджував активне ставлення до природи. Вона для нього не лише невичерпне джерело естетичної насолоди, а й могутній чинник очищення людського характеру. Ось чому він був завжди вірний своїй любові до пейзажу. Херсонські мотиви спостерігаються у творчих пошуках художника упродовж усього життєвого шляху. Твори художника зберігаються в музеях Москви, Києва, Харкова, Одеси, Полтави, Херсона. 

   
Портрет партизанки
М. Вовчик-Блакитної

  
                             Портрет С.А. Ковпака
      
                                                     
Пейзаж

Пейзаж

Дніпробуд

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»