Легенди Солом'янські. Володимерова груша

Сьогодні хочемо познайомити вас із авторською легендою про князя Володимира Ольгердовича і вікову грушу, що довго нагадувала про його заміський двір.

Легенда про Володимерову грушу

"…почав от тесных улиц к Володимеровой груше, от груши старою дорогою к Жилянским лозам, от лоз на курган Жилянской…"

(З грамоти князя Острозького, виданої 9 вересня 1576 року Михайлівському Золотоверхому монастирю про розмежування земель)

Князь Володимир Ольгердович їхав верхи на білому коні, вдивляючись у простори Київської землі. Вітер розвівав його плащ, сонце висвітлювало суворе, загартоване битвами обличчя. Лише рік тому, 1362 року, він став Київським князем, але вже скільки зроблено! Над Подолом височіє князівський замок, у монетних дворах карбують срібло з його іменем, відроджуються храми та брами.

Київ змінювався. Проїхавши під аркою відновленої Золотої брами, князь ще раз оглянув місто. Біля Софії метушилися майстри, далі на Хрещатій долині тяглися ряди возів — купці привозили товари, а ремісники розбирали деревину для нових будівництв.

— Добре змінюється град Київ, князю, — мовив один із воєвод, що їхав поруч.

— А ще ліпшим буде, — відповів Володимир, стримуючи коня.

Вони вирушили далі Васильківським шляхом. Обабіч дороги з’являлися чагарники, рідкі дерева, далі — широкі луки, що губилися за обрієм. Попереду виднілися пагорби. Князь вдивлявся в них, шукаючи місце для заміського двору. Київ був великим, але йому хотілося мати куточок, де можна відпочити від міської метушні, чути лише шелест вітру й спів птахів.

Нарешті вершники вбрід перейшли Либідь, потім помчали вздовж її притоки, яка колись отримає назву Совка. Попереду височів пагорб, що немов піднімався над долиною, оточений річками та ярами. Володимир пришпорив коня і піднявся на вершину.

Вершники зупинилися. Тиша… Лише дзвін комах у траві, шелест ковили, зрідка пролітає птах.

Князь обвів поглядом місцевість. Пагорб і справді здавався островом: з одного боку Совка, з іншого — глибокі яри, а між ними — вузька перемичка, що могла стати природним захистом.

— Що скажете? — запитав він, звертаючись до почту.

Воєвода спішився, торкнувся землі долонею.

— Місце, мов на долоні Божій, князю. Тут можна стати неприступним.

Володимир кивнув.

— Тут і поставимо мій двір, — мовив він.

Наступного дня закипіла робота. Потяглися вози, у довколишніх гаях тріщали сокири, стовбури падали на землю. Спершу перекопали перемичку, з’єднавши два яри у суцільний рів, поставили частокіл, почали рубати княжий дім. Від того часу пагорб стали називати Володимеркою.

Груша князя

Минали роки. Князь часто приїздив до Володимерки — відпочивав від міської метушні, милувався просторами, слухав тишу. Слуги доглядали за садом, і згодом княжий двір оточили яблуні, сливи, вишні. Але найбільше Володимир любив груші. Він сам брав участь у їх посадці, власними руками утрамбовував землю біля саджанців.

— Дивися, князю, яка в тебе рука легка! — усміхнувся слуга. — Дерево виросте могутнє.

Так і сталося. Минуло три десятиліття, і сад перетворився на пишний гай. Груші щоосені тішили князя солодким урожаєм.

Після смерті Володимира Ольгердовича його син, Олелько, теж жив у Володимерці й насолоджувався затишком батькового двору. Але з часом Київські князі перестали тут мешкати. Володимерка спорожніла. Будівлі занепадали, частокіл руйнувався. З часом вони зникли - дерево зотліло... Усе, що лишилося від княжого маєтку, — здичавілий сад.

Груша, що стала межею

У 1576 році, коли київські монастирі розмежовували свої землі, виїхали представники Михайлівського Золотоверхого монастиря. Вони шукали примітні місця для межових знаків, і тоді на пагорбі, де колись стояла Володимирка, побачили величезну, покручену часом грушу.

Володимерова груша в уяві ШІ

— Ось вона, стара княжа груша! — мовив один із них. — Кажуть, це ще князь Володимир посадив.

— То нехай буде позначкою меж, — вирішили вони.

Так у монастирській грамоті з’явився запис: «…почав от тесных улиц к Володимеровой груше, от груши старою дорогою к Жилянским лозам…»

Груша стояла ще багато десятиліть. У 1612 році біля неї заснували село Совки. Перші його жителі ще бачили княже дерево, а коли у 1636 році буря зламала його, місцеві довго згадували велетенську грушу, що самотньо росла на пагорбах.

Забуття і повернення

Минали роки. Совки розросталися, людські хати заполонили схили Володимерки. Про князя і його грушу вже ніхто не пам’ятав. Лише в цій місцевості завжди росли дикі груші, плоди яких любили діти.

Так тривало, аж поки вчені, гортаючи старі документи в бібліотеці імені Вернадського не натрапили на запис про Володимерову грушу. Тоді знову згадали про Володимерку — княжий маєток, що загубився в століттях.

А 2022 року, на місці, де колись стояла Володимирова резиденція - Володимерка і ще століття потому шуміли грушеві дерева, з’явився провулок на честь князя.

Кажуть, якщо добре пошукати, в землі досі можна знайти срібні гроші його часів. А в садках Совок ростуть груші — далекі нащадки княжих дерев.

І якщо в тихий вечір прислухатися до шепоту листя, можна почути ледь чутне іржання коней і кроки князя, що йде берегом Совки, оглядаючи свої землі…

Олександр Михайлик, письменник-краєзнавець

Цикл лекцій "Видатні імена Солом'янки". Князь Володимир Ольгердович

Продовжуємо новий цикл лекцій "Видатні імена Солом'янського району". Провідний бібліотекар з краєзнавчої роботи, краєзнавець Олександр Михайлик вже готує четверту розповідь. Вона буде доволі незвичайною. Адже будемо говорити про постать, яка жила дуже давно, ще в 14 столітті. І цією постаттю є князь Володимир Ольгердович.

Ви здивовані? Але згадайте, що з 2022 року в нашому районі, а саме в селищі Совки існує провулок Князя Володимира Ольгердовича. І це не випадковість. Адже у тій місцині колись існував заміський двір Володимерка, де й жив київський князь Володимир Ольгердович! Ми дізнаємося, де саме він існував.

Перший київський князь з династії Гедиміновичів, засновник та будівничий Київського замку, ініціатор перебудови міста. Грамоти, які він видав власникам земель, і протягом наступних століть були підставою для підтвердження прав на землі. Він карбував монети, мав власне військо, був вмілим воєначальником.

Тож цій непересічний історичній постаті і буде присвячено нашу найближчу лекцію.

Чекаємо на вас, дорогі друзі, у нашій бібліотеці в середу 15 січня о 16:00.

До зустрічі!

Видатні імена Солом'янського району. Князь Володимир Ольґердович

Ми на початку осені цього року започаткували нову краєзнавчу рубрику. У ній розповідаємо про видатних особистостей, життя і діяльність яких пов'язана із нашим районом.

Сьогоднішній допис присвячено видатній історичній постаті далекого минулого - київському князю (1362-1394) Володимиру Ольгердовичу, першому з династії Гедиміновичів.

Пам'ять про князя вшанована у нашому районі - 25 серпня 2022 року на його честь перейменовано колишній Червоний провулок у селищі Совки. І це не випадковість. Саме в тій місцевості жив князь. Там у 14-15 століттях існував заміський двір Володимерка.

Народився Володимир Ольгердович 1331 року у Вітебську (нині Білорусь), в родині Ольгерда Гедиміновича (1296-1377), на той час (з 1320) вітебського князя, майбутнього великого князя литовського і руського (1345-1377) та вітебської княжни Марії Ярославни (до 1305-1341).

Охрещений матір'ю за православним обрядом, вихований на слов'янських звичаях і традиціях, Володимир не був сприйнятий в Києві як чужинець і швидко порозумівся з місцевим боярством, що вело свій родовід ще з домонгольских часів. В нечисленних документах, що збереглися з тих часів, Володимир Ольгердович іменує себе «З Божої ласки князь Київський».

Точна дата початку княжіння Володимира Ольгердовича у Києві невідома, і реконструюється з пізніших джерел. Зазвичай її пов'язують із напівлегендарною битвою на Синіх Водах, у якій литовсько-руські війська Ольгерда Гедиміновича розбили татарських правителів Поділля та їхніх союзників, після чого Київ нібито увійшов до складу Великого князівства Литовського. За іншою версією перехід був наслідком угоди Ольгерда із Мамаєм і зміна династії відбулася мирно. При цьому збереглися документи, в яких Володимир не іменує себе князем київським навіть пізніше, коли Київщина вже увійшла до складу Великого князівства Литовського, — це дозволяє припустити, що вона йому дісталася не одразу, а внаслідок наступного перерозподілу княжінь між Гедиміновичами.

За правління Володимира Київ був перебудований. Осередок влади був перенесений із Старокиївської гори (Верхнього міста домонгольських часів) до замку, зведеного на сусідньому пагорбі, що зараз і називається Замковою горою. Будували замок із дубових колод, за всіма правилами тодішнього фортифікаційного мистецтва. Резиденція митрополита залишилася у подвір'ї Святої Софії. Господарське життя Києва майже повністю було сконцентроване на Подолі. Заміською резиденцією самого князя була Володимерка — на місці пізнішого селища Совки (вперше згадане 1612 року). Згодом документи 1576 та 1578 років згадували урочище Володимирова груша, що було спогадом про князя та його двір.

Як володар Київського князівства провадив самостійну політику, карбував власну монету. На сьогодні знайдено близько 1200 монет Володимира Ольгердовича, семи основних типів у більш як півтора десятках місць Наддніпрянщини. Це може свідчити і про неабияке економічне пожвавлення на підвладних йому теренах. Володимир наполегливо намагався взяти під своє крило церкву. Як і Ольгерд він наполягав, що резиденція православного митрополита має знаходитися лише в Києві.

У 1385 році між Великим князівством Литовським і Польським королівством було укладено Кревську унію, за якою дві держави об'єднувались під владою одного монарха — Ягайла-Владислава Ольгердовича, молодшого брата Володимира. У 1386 році Володимир був у Кракові на коронації Ягайла. 1387 року разом з чернігово-сіверським князем Дмитром-Корибутом Ольгердовичем перебував на Ягайловому дворі у Вільно, де був свідком на пожалуванні Ягайлом привілеїв католицькій церкві.

У 1388 році Володимир Ольгердович як васал дав присяжну грамоту Владиславу II Ягайлу та його дружині, польській королеві Ядвізі та Короні Польській, обіцяючи зберігати їм вірність і надати допомогу в разі потреби.

Островська угода 1392 між Ягайлом і Вітовтом була для Володимира Ольгердовича вкрай несприятливою. Прийшовши до влади у Великому князівстві Литовському, Вітовт, за згодою і при підтримці Ягайла, взяв курс на ослаблення та ліквідацію найбільших удільних князівств. Рішення про відібрання у Володимира Києва і Київського князівства було прийняте Вітовтом, Владиславом II Ягайлом і Скиргайлом Ольгердовичем на початку грудня 1392 року в Белзі.

Однак його реалізація затяглася через відмову Дмитра-Корибута і подільського князя Федора Коріятовича визнати владу Вітовта. Лише після розгрому виступів цих князів, наприкінці 1394, при посередництві королівських емісарів Володимир був «виведений» з Києва, отримавши натомість доволі значний уділ в Поліссі з містами Копиль і Слуцьк, ставши князем Копильським і Слуцьким.

Востаннє згаданий серед підписантів Салінського договору між Вітовтом та Тевтонським Орденом у 23 квітня 1398 року, підписаним у місті Городня (нині Білорусь). Помер невдовзі після цього (між 12 жовтня 1398 та 12 серпня 1399) у місті Копиль (нині Білорусь), був похований в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, опікуном і благодійником якого він вважався.

Його син, Олелько Володимирович, був київським князем у 1441 або 1443-1455 роках, засновник роду Олельковичів. Жив також у Володимерці, заміському дворі, заснованого ще його батьком.

Провулок князя Володимира Ольґе́рдовича

Із циклу "Прочитання вулиць"

Фото києвознавця Олександра Михайлика

Назва з 2022 року: Провулок князя Володимира Ольґе́рдовича, на честь першого Київського князя з династії Гедиміновичів (рр. правл. 1362 - 1394), через розташування у цій місцевості його заміського двору Володимерка.

Підстава: згідно з Рішенням Київської міської ради від 25 серпня 2022 року № 4995/5036 «Про перейменування провулку Червоного в Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Совки

Розташування: Провулок пролягає від Крутогірної до Червоної вулиці. Прилучаються Рибна вулиця та Добросусідський провулок

Попередня назва (1955 - 2022): Червоний провулок

Первісна назва (1930-1940 рр. - 1955): 36-та Нова вулиця

Значна частина провулку (між Рибною та Червоною вулицями) виникла та була забудована у 2-й половині 1930-х років, початковий відтинок прокладений та забудований вже у 2-й половині 1940-х років. Первісна назва — 36-та Нова вулиця. З 1955 року отримав назву Червоний провулок.

За даними українського краєзнавця Лаврентія Похилевича, у другій половині XIV ст. тут був заміський двір князя Володимира Ольґердовича. У середині XV ст., за князювання його сина Олелька Володимировича (помер 1455), тут було засновано його двір — Володимерку. Згодом князів син пожалував цей двір шляхтичеві Михайлу Юрійовичу.

Цікаво, що у документах 1576 та 1578 років про розмежування меж між володіннями монастирів згадано урочище Володимирова груша: «почавши от Тесных улиц к груши Володимеровое, от груши Старою дорогою ку лозам Жиляныским, от лоз над курган Жилянъский». На думку автора цих рядків, назва Володимирова груша якраз і пов’язана із двором Володимерка. Це могла бути і справді старезна, правічна груша, яка росла на місці Володимерки або поблизу, як примітний та важливий орієнтир.

Князь Володимир Ольґердович (1331 - бл. 1398) — перший Київський князь (1362 - 1394) з династії Гедиміновичів, син Ольгерда Гедиміновича і Марії Вітебської. Пізніше князь Копильський (1395 - після 1398) та Слуцький. Охрещений матір'ю за православним обрядом, вихований на слов'янських звичаях і традиціях, Володимир швидко порозумівся з місцевим боярством, що вело свій родовід ще з домонгольских часів. В нечисленних документах, що збереглися з тих часів, Володимир Ольґердович іменує себе «З Божої ласки князь Київський». Точна дата початку княжіння Володимира Ольґердовича у Києві невідома, і реконструюється з пізніших джерел. Зазвичай її пов'язують із напівлегендарною битвою на Синіх Водах, у якій литовсько-руські війська Ольґерда Гедиміновича розбили татарських правителів Поділля та їхніх союзників, після чого Київ нібито увійшов до складу Великого князівства Литовського.

За іншою версією, перехід був наслідком угоди Ольґерда із Мамаєм, і зміна династії відбулася мирно. При цьому збереглися документи, в яких Володимир не іменує себе князем київським навіть пізніше, коли Київщина вже увійшла до складу Великого князівства Литовського, — це дозволяє припустити, що вона йому дісталася не одразу, а внаслідок наступного перерозподілу княжінь між Гедиміновичами.

За правління Володимира Київ був перебудований. Осередок влади був перенесений із Старокиївської гори (Верхнього міста домонгольських часів) до замку, зведеного на сусідньому пагорбі, що зараз і називається Замковою горою. Будували замок із дубових колод, за всіма правилами тодішнього фортифікаційного мистецтва. Резиденція митрополита залишилася у подвір'ї Святої Софії. Господарське життя Києва майже повністю було сконцентроване на Подолі. Заміською резиденцією самого князя була Володимерка — на місці пізнішого селища Совки.

У своїй політиці Володимир спирався на київське боярство. Князь провів своєрідну «інвентаризацію» їхніх володінь, документально закріпивши права власності бояр на землю. І значно розширивши їхні маєтки — протягом кількох наступних століть місцеві шляхтичі обґрунтовували свої права на землі грамотами, виданими Володимиром. Підтримка боярства дозволила князю формувати військо, з яким рахувалися і сусіди, і сеньойори самого Володимира.

Воєначальником він був здібним, його походи на південь були успішними, а межі князівства були навіть розширені. Іноді кажуть, що під владою князя було 71 місто, згадані у «Списку городів руських». Але сам цей список — джерело відносне. Із впевненістю можна казати лише те, що до Київського князівства входили не лише ті землі, що їх зараховували до нього перед монгольської навалою, а й Переяславщина, і значна частина чернігово-сіверських земель.

Як володар Київського князівства, провадив самостійну політику, карбував власну монету. На сьогодні знайдено близько 1200 монет Володимира Ольґердовича, семи основних типів у більш як півтора десятках місць Наддніпрянщини. Це може свідчити і про неабияке економічне пожвавлення на підвладних йому теренах. З іншого боку — це могло свідчити і про політичну залежність Києва і про те, що карбування (принаймні спочатку) відбувалося під контролем ханської адміністрації. З іншого боку — на переважній більшості монет Володимира є зображення «князівського знака», що нагадує давньоруський знак Рюриковичів (тризуб) і атрибується як схематичне зображення церкви. Це свідчило і про державні амбіції самого Володимира, і про намагання князя засвідчити свою належність до політичної традиції Давньої Русі.

Володимир наполегливо намагався взяти під своє крило церкву. Як і Ольґерд, він наполягав, що резиденція православного митрополита має знаходитися лише в Києві, вимагаючи або повернення до міста митрополита Олексія з Москви, або призначення нового очільника церкви. Константинопольський патріарх певний час вагався, і лише в 1375 році висвятив на митрополичу кафедру Кипріана.

У 1385 році між Великим князівством Литовським і Польським королівством було укладено Кревську унію, за якою дві держави об'єднувались під владою одного монарха — Ягайла-Владислава Ольґердовича. Владисла́в II Яга́йло (1362 - 1 червня 1434) — молодший брат Володимира Ольґердовича, великий князь литовський і руський (1377 - 1381, 1382 - 1386) і польський король (1386 - 1434), володар та спадкоємець Русі з династії Гедиміновичів.

У 1388 році Володимир Ольґердович як васал дав присяжну грамоту Владиславу II Ягайлу та його дружині, польській королеві Ядвізі та Короні Польській, обіцяючи зберігати їм вірність і надати допомогу в разі потреби. У 1390 році підтримав Ягайла у боротьбі проти бунтівного кузена Вітовта — військові загони київського князя разом з іншими союзниками у складі королівських військ брали штурмом Гродно, центр володінь Вітовта. Островська угода 1392 між Ягайлом і Вітовтом була для Володимира Ольґердовича вкрай несприятливою. Прийшовши до влади у Великому князівстві Литовському, Вітовт, за згодою і при підтримці Ягайла, взяв курс на ослаблення та ліквідацію найбільших удільних князівств.

Рішення про відібрання у Володимира Києва і Київського князівства було прийняте Вітовтом, Владиславом II Ягайлом і Скиргайлом Ольґердовичем на початку грудня 1392 року в Белзі. Однак його реалізація затяглася. Наприкінці 1394, при посередництві королівських емісарів Володимир був «виведений» з Києва, отримавши натомість доволі значний уділ в Поліссі з містами Копиль і Слуцьк.

Востаннє згаданий серед підписантів Салінського договору між Вітовтом та Тевтонським Орденом у 1398 році. Помер невдовзі після цього, похований в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, опікуном і благодійником якого вважався. Записаний у Києво-Печерському пом'янику. Згідно з цим пам'яником, перед смертю став ченцем.

Мав трьох синів — князів Олелька (займав Київський стіл у 1443 - 1445 роках), Івана та Андрія.

Джерело: Вікіпедія; краєзнавчі матеріали Олександра Михайлика.