Солом'янка у оповіданні Івана Сенченка "На Калиновім мості"

 Із циклу "Літературна Солом'янка"

Цим дописом ми започатковуємо нашу нову краєзнавчу рубрику - Літературна Солом'янка. У ній заплановано опублікувати якомога більш повний масив текстів художніх творів, де згадано різні місцевості Солом'янського району - Солом'янку, Чоколівку, Шулявку та інші. 

Відкривають рубрику уривки з оповідання Івана Сенченка "На Калиновім мості". Іван Сенченко (1901-1975) у 1950-х роках створив дуже цікавий цикл "Солом'янських оповідань" (оповідання «Рубін на Солом'янці», «На Батиєвій горі», «На калиновім мості», «Про лист з крапками», «Денис Сірко», «Син Дмитрій»), який став одним із найбільших відкриттів як для самого письменника, так і для читачів. Адже досі ніхто не звертав увагу на Солом'янку, сприймав її лише як одну із робітничих околиць. Іван Сенченко відкрив Солом'янку для літератури, описуючи реальних людей та місця. 

Іван Сенченко

У оповіданнях закарбована стара Солом'янка, яка вже у 1960-х роках почне зникати, поступившись місцем новим висотним будинкам. 

Фрагменти оповідання "На Калиновім мості" немов повертають на стару Солом'янку, збурюють уяву описом старих вуличок. Отже, вирушаймо в літературну подорож на Солом'янку 1950-х разом із Іваном Сенченком. 

Прочитати цикл "Солом'янських оповідань" можна у першому томі двотомного зібрання творів Івана Сенченка, виданого 1981 року. Цей двотомник є у фондах бібліотеки.

"З теплої кімнати він потрапив на свіже повітря. Вулиця Урицького вже потонула в пітьмі. З її глибокої імли на нього набігали вогники автомобілів, і, сторонячися їх, він пішов стежкою попід будиночками, то видираючися на пагорки, то спускаючися вниз. Домочки, паркани, навіть хвіртки тонули в обіймах вже пов'ялених осінню і побитих першими морозами кручених паничів; скрізь підіймалися ще купи почорнілої зелені, пахло в'ялим примороженим листям, пізніми квітами, і пахло тим сильніше, чим дужче Гурій Андріянович розтирав між пальцями запізнілу квітку чорнобривця"

"Провулок був вузенький, дерева поспліталися над ним гілками, утворивши низький зелений тунель, обгороджений від дворів старими трухлявими тинами, парканами, збитими з різнокаліберних дощечок та фігурних металевих аркушів з-під штампувальних пресів. І тини, і паркани, і живоплоти — все було пов'язане обривками вірьовок та дроту, звичайного і колючого, і такими ж самими обривками проводів та обтинка-ми дахового і обручевого заліза. Дірки в огорожах, які поробили собі собаки, коти й півні, місцеві господарки позатуляли старими шапками, побитою повстю з-під валянків, дірявими каструлями й рогожками. По дну провулка йшли глибокі колії, прокладені в грузьку пору. Через огорожі на вулицю звисало зелене гілля садових дерев, іноді випорскувала сюди ціла гілка з налитими бурхливими соками вишнями, а то навіть і яблуками та грушами. У бур'янах попід цими огорожами завжди ворушилися в сутінках тунелю якісь тіні, щось сопло, щось стишено сичало: "Сашко — уб'ю!"; чиїсь руки незримо тяглися до отих гілок, а коли якісь в'юнкі тіла прослизали в саме святая святих — за паркани,— тоді звідти у зелений тунель долітало відчайдушне хекання і стриманий шелест садового листя. Інколи десь щось невчасно гупало об м'яку скопану землю, іноді гримав жіночий голос: "Піймаю, скину штани, віднесу до матері, вона всипле тобі, до нових віників пам'ятатимеш".

З тунельного завулка людина могла потрапити на Нижню вулицю першу, на Нижню вулицю другу і, нарешті, на Нижню вулицю третю. Далі за третьою Нижньою ішов яр з ковбанями, а за ними — гора. Гора ця вся поросла деревами й кущами, і не один літній вечір і ніч просидів тут Гурій Андріянович, і один, і з друзями, такими ж нещасливими, як і він сам."

"У великому дворищі, де жив Гурій Андріянович, знайшли притулок з півдесятка робітничих домочків. Вся площа була розбита на малюсенькі дворики, розгороджені один від одного колючим дротом, натягненим на стовпчики. Дворики були засаджені всякою городиною і декоративною зеленню. Там тяглися під сонце стовбури соняшників, там височіли буйні кущі жоржини, зарості якихось високих, кущатих жовтих і фіолетових квітів. В іншому дворику весь п'ятачок був засаджений картоплею. Картопля вже цвіла, і її пахощі насичували передвечірнє повітря. На межниках, де господарки висипали попіл, кублилися кури; там і там на ланцюжках дзявкотіли Жучки й Шарики, яких отак хязяїни рятували від гицелів. У двох двориках над стовбурами кукурудзи, яку вигнало мало не в два людські зрости, підносилися дерев'яні мальовані голуб'ятні, і хлопці різного віку, озброївшись жердинами, свистіли й улюлюкали, позадиравши голови в небо."

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Степана Васильченка

Вулиця Васильченка — вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка. Пролягає від Волинської вулиці до вулиці Ушинського. Ім'я українського радянського письменника носить з 1955 року.

Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище — Панасенко) народився 27 грудня 1878 (8 січня 1879), м. Ічня (нині Чернігівської області) в бідній сім'ї ремісника. 

Його батько привчав своїх дітей до читання змалечку та заохочував їх до знань. Бажання писати у Васильченка виявилося дуже рано, і найпершими спробами на літературній ниві стали його щоденники. Трудова атмосфера, в якій зростав Васильченко, навчання в Коростишівській семінарії та Глухівському учительському інституті напередодні й у часи революційних подій 1905 року, «неспокійна», за його висловом, праця «неблагонадійного» вчителя в сільських школах на Київщині та Полтавщині, а також посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, світової класики, — все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника. Степан організував політичний страйк у навчальному закладі. Він закликав до демократизації навчання у вищій школі, виступаючи з петиціями. Це був його протест. І не останній. За свою революційну діяльність та любов до всього українського йому заборонили вчителювати. 1905 року Степан Васильченко покидає інститут і їде на Донбас, де учителює в селі Щербинівка (нині місто Дзержинськ Донецької області). 

На літературній ниві Васильченко дебютував оповіданням «Не устоял» (надруковане 1903 року). Згодом письменник значно доопрацював це оповідання й опублікував українською мовою під назвою «Антін Вова» (1910). 

У 1910–1914 роках Степан Васильченко працював завідувачем відділу театральної хроніки газети «Рада». У 1910 році з'явились друком такі оригінальні твори письменника, як «Мужицька арифметика», «Вечеря», «У панів», «На чужину», «Циганка» та ін. Цьому передували тривалі роки становлення світоглядно-естетичних поглядів письменника, напружених пошуків ідей та форм художнього осмислення дійсності.

Однією з провідних тем творчості Васильченка є життя народних учителів, яке було йому — педагогові за фахом і покликанням — особливо близьким. «Записки вчителя» (1898-1905) та інші щоденникові записи, куди Васильченко систематично «заносив свої учительські жалі та кривди», стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань. 

Проблема виховання нової людини значною мірою зумовила звернення Васильченка до художнього опрацювання дитячої тематики, органічно пов'язаної з творами про вчителів. Глибоке розуміння психології дитини дало змогу Васильченку показати у своїх творах цікавий, поетичний духовний світ дитини. Цікавими є психологічні етюди письменника «Дощ», «Дома», «Волошки», «Петруня», оповідання «Роман», «Увечері», «Свекор», «Басурмен» та ін. Оптимізм Васильченка з особливою виразністю виявився в одному з найкращих його творів, присвячених дітям, — «Циганка». 

Невеликий цикл у творчості Васильченка складають оповідання, в яких йдеться про обдаровані натури з демократичних низів, про долю народних талантів: «На хуторі», «У панів», «На розкоші». Степан Панасенко працював вчителем на Донеччині, де підтримував зв’язки з шахтарями, розповсюджував серед них прокламації, нелегальні політичні брошури. В 1906 році Васильченка заарештували й ув’язнили до Бахмутської в’язниці, де він просидів за ґратами півтора року. 

Коли розпочалася Перша світова війна, письменника мобілізували на фронт. Степан Васильович воював на передових позиціях та командував саперною ротою на Західному фронті. Окремий цикл у художньому доробку Васильченка складають твори, написані під безпосереднім враженням від війни, в якій письменник брав участь з 1914 року аж до Лютневої буржуазної революції. В «Окопному щоденнику», оповіданнях «На золотому лоні», «Під святий гомін», «Отруйна квітка», «Чорні маки» та ін. Васильченко зображує жахи імперіалістичної війни, сумні будні людей у солдатських шинелях.

Після війни він вчителював у Київській школі № 61 імені І. Франка, завідував дитячим будинком, керував драмгуртком, очолював шкільну студію з літератури та паралельно писав нові твори. 

Цікавою сторінкою літературної спадщини Васильченка є драматичні твори, переважно одноактні п'єси, які за тематикою і багатьма художніми засобами органічно близькі його прозі (наприклад, п'єса-жарт «На перші гулі»).

Після Жовтневої революції Васильченко включається в процес творення соціалістичної культури. Творчість Васильченка радянського часу позначена розширенням тематичного і жанрового діапазонів, про це свідчать, крім написаних у 20-ті роки драматичних творів («Минають дні», «Кармелюк» та ін.), кіносценарії за фольклорними мотивами, фейлетони, цикл «Крилаті слова», переклади творів російських письменників (Гоголя, Лєскова, Короленка, Серафимовича) тощо.
Васильченко мав задум створити велику біографічну повість про Т. Шевченка. На жаль, з п'яти запланованих частин він встиг завершити тільки першу — «В бур'янах». Старі бойові рани та наслідки тифу загострились, і 1 серпня 1932 року письменника не стало. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

У 1979 році згідно рішення ЮНЕСКО було відзначено 100-річний ювілей Степана Васильовича Васильченка.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Івана Неходи

Вулиця Івана Неходи - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Батиєва гора. Пролягає від Волгоградської до вулиці Кучмин Яр.

Вулиця носить ім'я українського поета і письменника Івана Неходи з 1965 року. 

Іван Іванович Нехода народився в селі Олексіївка Харківської губернії у бідній селянській родині. Батько помер молодим, мати-вдова самотужки виховувала чотирьох дітей. З дев'яти років Іван наймитував пастухом. Восени 1923 року вступив до дитячої комуністичної організації «Юні піонери імені Спартака». Був ланковим, пізніше - секретарем піонерської організації села Олексіївки. Закінчив чотири класи сільської початкової школи. Писати вірші Іван Нехода почав ще в початковій школі, публікував їх у шкільній стінгазеті. Коли поетові було 15 років, він опублікував свої вірші в газетах «Червоні квіти» та «На зміну». Згодом вірші з’явилися в інших молодіжних газетах і журналах. На молодого поета звернули увагу Валер’ян Поліщук, Іван Кулик, Павло Тичина. 

У той час до їхнього села навідувалися службовці «Українбанку», вони читали селянам лекції, організовували виставки, забезпечували літературою та періодикою. Якось вони звернули увагу на Неходу й запропонували перебратися до столиці УСРР. 

У 1924-му Іван переїхав до Харкова й влаштувався ліфтером в "Українабанк". У комірчині банку він жив, щоправда ліжка там не було, тож спав прямо на столі. Водночас хлопець відвідував вечірню школу, яка готувала молодших помічників бухгалтера. 

З 1925 року Іван Нехода почав працювати кореспондентом в Харківській піонерській газеті «На зміну». Невдовзі до редакції прийшов 13-річний Валентин Бичко й приніс свої вірші. Там він познайомився та потоваришував з Іваном. Роками пізніше саме Бичко стане біографом Неходи. Пізніше він напише: «Його дуже любили і малі, і дорослі. Бо він був людиною веселої, лагідної вдачі, завжди усміхнений, привітний, ласкавий. А ще його любили за вірші. Він складав їх усюди: вдома, в трамваї, на відпочинку. Бувало, розмовляєш з ним, він уважно тебе слухає, а тим часом у голові його пливуть рядки – і сумні, і веселі, і суворі, і ніжні, але завжди щирі, сердечні, схвильовані. От уже в руках його блокнот і в ньому густим дрібненьким почерком записане те, що допіру тільки снувалося в уяві». 

Наприкінці 20-х років вірші Івана Неходи вже друкують молодіжні газети, а пізніше — і літературні журнали для дорослих. 1929 року Нехода вступив до Харківського інституту народної освіти на філологічний факультет, де в 1932-му отримав диплом вчителя. Відтоді Іван поєднував викладацьку діяльність із роботою в редакціях, зокрема дитячих газет і журналів. Два роки, із 1935 до 1937-го, обіймав посаду інструктора секції дитячої літератури при апараті Спілки письменників України. Із 1939-го, закінчивши сценарний факультет Всесоюзного інституту кінематографії (ВДІК), завідував літчастиною Київського театру юного глядача імені Горького (нині Київський академічний театр юного глядача на Липках). 

У 1931 році виходить перша збірка поета — «Червона армія». У 1932 році — збірка «Перша допомога». «Пісня радості» — збірка поезій для дітей, що вийшла друком у 1935 році, від якої і сам поет вів початок своєї літературної творчості. 

У червні 1941 Іван Нехода пішов на фронт. У січні 1944 року був тяжко поранений, внаслідок чого осліп на одне око. Попри воєнні дії, Нехода не полишав літературної діяльності, писав вірші, які присвячував дружині та доньці, був кореспондентом армійських газет. 

Після війни поет оселився в Києві, де працював головним редактором видавництва «Молодь», пізніше — редактором журналу «Піонерія» 

Після 1954-го, коли Крим передали до складу УРСР, Іван Іванович став очільником Кримської філії Спілки письменників України, власне він її створив. В 50-х роках у Криму за підтримки держави активно почало відроджуватись українство: кілька років поспіль тиражем у 50 тисяч примірників виходила українська газета «Радянський Крим», у місцевому видавництві «Кримвидав» почали з'являтися книги українських авторів, в тому числі за сприяння вже відомого поета Івана Неходи. Довкола нього згуртувалися перспективні кримські автори-початківці — Степан Литвин, Дмитро Черевичний, Лідія Кульбак, Микола Артеменко. При Спілці письменників почало працювати літературне об'єднання. Поет вважав своїми вчителями українських поетів — Павла Тичину, Максима Рильського, Володимира Сосюру, з якими Нехода спілкувався і особисто. 

Останні роки поет багато подорожував Україною, відвідав Чехословаччину, Францію, Англію, Західну Німеччину, Італію. Враження від поїздки до Франції навіть вилилися в окрему книгу — «Пам'ять про французьку землю». 

Могила І.Неходи на Байковому кладовищі

Майже половина збірок Неходи — для дітей. Саме він — автор знаменитого вірша-пісеньки «У лісі-лісі темному». По приїзді до Києва у 1952 році поет починає писати серію казок для дітей, продовжує писати лірику та публіцистику, готується до роботи над великим віршованим романом про долю молодого покоління в роки війни — «Хто сіє вітер», який закінчить лише у 1959 році. Кілька років Нехода очолював Комісію у справах дитячої літератури при Спілці письменників України, виступав з доповідями про завдання дитячих письменників, редагував дитячий журнал. 

Писав поет і пісні. Працював разом з композиторами Андрієм Штогаренком, Аркадієм Філіпенком, Таїсією Шутенко та іншими. 

Помер Іван Нехода раптово, 17 жовтня в 1963 року, у 53-річному віці. На Хрещатику, на боковій стіні будинку № 15 (Пасаж), де поет прожив останні 11 років свого життя, у 1972 році встановлено меморіальну дошку. 

Помер 17 жовтня 1963 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»