вівторок, 26 січня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Академіка Карпінського

В Солом’янському районі є вулиці, що носять імена особистостей, які не мають прямого стосунку до Києва. Але тим не менше вони є видатними людьми, які зробили значний внесок в скарбницю світової культури, науки і техніки. Таким є видатний російський геолог, петрограф, академік Карпінський Олександр Петрович. 

Вулиця Академіка Карпінського — вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка. Пролягає від Молодогвардійської до Волинської вулиці. Ім’я видатного вченого носить з 1938 року. 

Карпінський Олександр Петрович
народився 26 грудня 1846 року (7 січня 1847 року) на Уралі, в селищі Тур'їнські копальні Пермської губернії (Російська імперія) в родині гірського інженера польського походження. В 1866 році закінчив Гірський інститут в Петербурзі. 
В 1886 Карпінського було обрано ад’юнктом Петербурзької академії наук. В 1889 – екстраординарним, а в 1896 — ординарним академіком. З 1916 року виконував обов’язки віце-президента Академії наук. З 1899 по 1936 роки Карпінський був головою Мінералогічного товариства Росії. З 15 травня 1917 року став першим виборним президентом Академії наук. Під його керівництвом відбувалась перебудова роботи Академії наук. З 1925 року О. Карпінський став дійсним членом ВУАН. В 1925–1936 роках був президентом АН СРСР. 

Наукова діяльність Карпінського була різнобічною: роботи з палеонтології, стратиграфії і тектоніки, петрографії (науки про гірські породи), геології і корисним копалинам Уралу. Він створив і уклав зведені геологічні мапи Уралу і європейської частини Росії. З 1910 року головним об’єктом досліджень Карпінського є викопні організми. Саме Олександр Карпінський поклав початок дослідження Донбасу: в 1870 році він передбачив наявність потужних покладів кам’яної солі в Донбасі. 

Карпінський створив перший в Росії підручник з курсу рудних покладів, розробив принципи класифікації та номенклатури гірських порід. Вчений був одним з організаторів Геологічного комітету. Найбільш відомі праці Карпінського з тектоніки, палеогеографії й палеонтології. Він вперше розкрив основні риси тектонічної будови Руської (Східноєвропейської) платформи, вказавши в 1880 році на наявність в її структурі кристалічної складчастої основи й осадового покриву, виділивши в 1883 році смугу дислокованих осадових порід півдня Росії. Тільки після робіт Карпінського явища трансгресій і регресій отримали в геології обґрунтуване наукове пояснення. В 1899 році було опубліковано монографію Карпінського «Про залищки єдестид і про нове в їхньому роді Helicoprion». В 1906 році було опубліковано його монографію «Про трохилиски». В цьому ґрунтовному дослідженні Карпінський довів, що трохилиски і близькі до них форми є не тваринами (форамініферами, або кишковопорожнинними), як вважали перші дослідники цих організмів, а зневапнянілими споробруньками рослин харофітів. 1869 року Карпінський одним із перших в Росії використав мікроскоп для вивчення гірських порід. На 8-й сесії Міжнародного геологічного конгресу в 1900 році в Парижі Карпінський виступив з доповіддю про принципи класифікації й номенклатури гірських порід, вказавши, що в класифікації вивержених порід першочргове значення повинні мати їхній мінералогічний склад і структура. Геологічні й петрографічні дослідження Карпінського тісно пов’язані з практичною геологією. Загальногеологічні роботи Карпінського, зокрема його геологічні та палеогеографічні мапи, стали основою широких практичних прогнозів для пошуку корисних копалин. За сукупність робіт Карпінського було нагороджено Костянтинівскою медаллю Російського географічного товариства (1892) і премією імені Кюв’є Академії наук Франції (1922). В 1946 році Академія наук СРСР заснувала премію і золоту медаль імені Карпінського, які присуджують за видатні роботи в галузі геології. В 1916 році Карпінського було нагороджено медаллю Волластона - вищою відзнакою Геологічного товариства Лондона, якою відзначають науковців, що зробили найбільший внесок у розвиток геології. 

Олександр Карпінський був постійним представником російської геологічної науки на міжнародних геологічних конгресах (починаючи з 2-ї сесії конгресу в Болоньї в 1881 році); брав участь у складанні геологічної мапи Європи і в уніфікації графічних зображень в геології. Був головою Організаційного комітету й президентом 7-ї сесії Міжнародного геологічного конгресу (1897, Петербург). З 1899 по 1936 роки Карпінський був президентом Мінералогічного товариства. 

Вчений обирався іноземним членом наукових установ і товариств багатьох країн світу: 
  • член-кореспондент Геттінгенської академії наук (1892) і дійсний її член з 1926; 
  • член-кореспондент Американської академії політичних і соціальних наук у Філадельфії (1897);  член-кореспондент Австрійської академії наук (1897); 
  • почесний член Болонської академії наук (1898); 
  • іноземний член Національної академії наук деї Лінчеї (Італія, 1898); 
  • іноземний член Бельгійської королівської академії наук, літератури і образотворчого мистецтва (1898); 
  • член-кореспондент Баварської академії наук (1898); 
  • почесний член Академії наук, літератури і мистецтв у Сицилії (1903); 
  • іноземний член Німецької академії природознавців «Леопольдіна» (1925); 
  • почесний член Швейцарського товариства природознавців (1897); 
  • член Лондонського геологічного товариства (1898); 
  • почесний член Наукового товариства Мексики (1898); 
  • почесний член Японського геологічного товариства (1914) 
Помер Олександр Петрович Карпінський 15 липня 1936 року в с. Удільне біля Москви. Прах Карпінського похований у Кремлівській стіні на Красній площі (найстаріший - за датою народження - з похованих у цьому некрополі). 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

понеділок, 18 січня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Степана Васильченка

Вулиця Васильченка — вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка. Пролягає від Волинської вулиці до вулиці Ушинського. Ім'я українського радянського письменника носить з 1955 року.

Степан Васильович Васильченко
(справжнє прізвище — Панасенко) народився 27 грудня 1878 (8 січня 1879), м. Ічня (нині Чернігівської області) в бідній сім'ї ремісника. 
Його батько привчав своїх дітей до читання змалечку та заохочував їх до знань. Бажання писати у Васильченка виявилося дуже рано, і найпершими спробами на літературній ниві стали його щоденники. Трудова атмосфера, в якій зростав Васильченко, навчання в Коростишівській семінарії та Глухівському учительському інституті напередодні й у часи революційних подій 1905 року, «неспокійна», за його висловом, праця «неблагонадійного» вчителя в сільських школах на Київщині та Полтавщині, а також посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, світової класики, — все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника. Степан організував політичний страйк у навчальному закладі. Він закликав до демократизації навчання у вищій школі, виступаючи з петиціями. Це був його протест. І не останній. За свою революційну діяльність та любов до всього українського йому заборонили вчителювати. 1905 року Степан Васильченко покидає інститут і їде на Донбас, де учителює в селі Щербинівка (нині місто Дзержинськ Донецької області). 
На літературній ниві Васильченко дебютував оповіданням «Не устоял» (надруковане 1903 року). Згодом письменник значно доопрацював це оповідання й опублікував українською мовою під назвою «Антін Вова» (1910). 
У 1910–1914 роках Степан Васильченко працював завідувачем відділу театральної хроніки газети «Рада». У 1910 році з'явились друком такі оригінальні твори письменника, як «Мужицька арифметика», «Вечеря», «У панів», «На чужину», «Циганка» та ін. Цьому передували тривалі роки становлення світоглядно-естетичних поглядів письменника, напружених пошуків ідей та форм художнього осмислення дійсності.
Однією з провідних тем творчості Васильченка є життя народних учителів, яке було йому — педагогові за фахом і покликанням — особливо близьким. «Записки вчителя» (1898-1905) та інші щоденникові записи, куди Васильченко систематично «заносив свої учительські жалі та кривди», стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань. 
Проблема виховання нової людини значною мірою зумовила звернення Васильченка до художнього опрацювання дитячої тематики, органічно пов'язаної з творами про вчителів. Глибоке розуміння психології дитини дало змогу Васильченку показати у своїх творах цікавий, поетичний духовний світ дитини. Цікавими є психологічні етюди письменника «Дощ», «Дома», «Волошки», «Петруня», оповідання «Роман», «Увечері», «Свекор», «Басурмен» та ін. Оптимізм Васильченка з особливою виразністю виявився в одному з найкращих його творів, присвячених дітям, — «Циганка». 
Невеликий цикл у творчості Васильченка складають оповідання, в яких йдеться про обдаровані натури з демократичних низів, про долю народних талантів: «На хуторі», «У панів», «На розкоші». Степан Панасенко працював вчителем на Донеччині, де підтримував зв’язки з шахтарями, розповсюджував серед них прокламації, нелегальні політичні брошури. В 1906 році Васильченка заарештували й ув’язнили до Бахмутської в’язниці, де він просидів за ґратами півтора року. 
Коли розпочалася Перша світова війна, письменника мобілізували на фронт. Степан Васильович воював на передових позиціях та командував саперною ротою на Західному фронті. Окремий цикл у художньому доробку Васильченка складають твори, написані під безпосереднім враженням від війни, в якій письменник брав участь з 1914 року аж до Лютневої буржуазної революції. В «Окопному щоденнику», оповіданнях «На золотому лоні», «Під святий гомін», «Отруйна квітка», «Чорні маки» та ін. Васильченко зображує жахи імперіалістичної війни, сумні будні людей у солдатських шинелях.
Після війни він вчителював у Київській школі № 61 імені І. Франка, завідував дитячим будинком, керував драмгуртком, очолював шкільну студію з літератури та паралельно писав нові твори. 
Цікавою сторінкою літературної спадщини Васильченка є драматичні твори, переважно одноактні п'єси, які за тематикою і багатьма художніми засобами органічно близькі його прозі (наприклад, п'єса-жарт «На перші гулі»).
Після Жовтневої революції Васильченко включається в процес творення соціалістичної культури. Творчість Васильченка радянського часу позначена розширенням тематичного і жанрового діапазонів, про це свідчать, крім написаних у 20-ті роки драматичних творів («Минають дні», «Кармелюк» та ін.), кіносценарії за фольклорними мотивами, фейлетони, цикл «Крилаті слова», переклади творів російських письменників (Гоголя, Лєскова, Короленка, Серафимовича) тощо.
Васильченко мав задум створити велику біографічну повість про Т. Шевченка. На жаль, з п'яти запланованих частин він встиг завершити тільки першу — «В бур'янах». Старі бойові рани та наслідки тифу загострились, і 1 серпня 1932 року письменника не стало. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
У 1979 році згідно рішення ЮНЕСКО було відзначено 100-річний ювілей Степана Васильовича Васильченка.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

середу, 13 січня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Василя Качалова

Вулиця Качалова - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Відрадний. Пролягає від бульвару Вацлава Гавела до Відрадного проспекту. 
Ім'я видатного російського, радянського актора Василя Качалова носить з 1957 року.

Качалов Василь Іванович (справжнє прізвище — Шверубович) народився 30 січня (11 лютого) 1875 року у Вільно (зараз Вільнюс в Литві). 
Батько - Іоанн Шверубович, був священником, настоятелем Микільської церкві у Вільно, із білоруського шляхетського роду, інші джерела зазначають, що Іоан Шверубович був хрещеним євреєм. Матір (дівоче прізвище Воржеківська, була на половину литовкою (Гінтовт по матері), походила із напівпольської, але давно зрусифікованої православної родини. 
Навчався в 1-й Віленськsq гімназії одночасно з Ф. Дзержинським; однокласником і нерозлучним другом майбутнього актора був Костянтин Галковський, згодом литовський композитор Константінас Галкаускас. Гімназистом Качалов брав участь в аматорських виставах і придбав репутацію декламатора і актора. 
В 1893 році вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету, де грав у драматичному студентському гуртку. Бував у Вільно на канікулах, коли у 1896 році грав разом з Вірою Комісаржевською у виставі за п’єсою Германа Зудермана «Бій метеликів». Пізніше виступав у Вільно й Ковно на гастролях Московського художнього театру. 
В 1896 році Василь Качалов став актором петербурзького Театру Літературно-артистичного товариства, власником якого був Олексій Суворін, власник і редактор газети «Новое время».За однією з версій, саме Суворін придумав сценічний псевдонім «Качалов». За іншою – сам Шверубович, випадково прочитавши в петербурзькій газеті некролог Миколи Качалова (колишнього губернатора Архангельської губернії), вирішив взяти його прізвище. Пізніше познайомився з його сином (Качаловим Миколою Миколайовичем) і розповів йому цю історію, що послужило початком їхньої дружби. 
Влітку 1897 року Василь Качалов брав участь в гастрольній подорожі Василя Далматова, виконуючи великі ролі. 
В 1897-1900 роках Василь Качалов виступав в Казані й Саратові в «Казансько-Саратовському товаристві акторів» під керівництвом Михайла Бородая. 

Тоді ж Василь Качалов познайомився з Ніною Миколаївною Літовцевою. Влітку 1900 вони одружилися в Кисловодську. В 1901 році у них народився син Вадим.
Ніна любила чоловіка і, хоч і бачила його небайдужість до красунь-актрис, ніколи не ревнувала. Пізніше Ніна змушена була покинути сцену через хворобу.
В 1900 році Качалова прийняли в трупу Московського Художнього театру, де він дебютував в ролі Берендея в «Снігуроньці» Островського іде здобув славу, зігравши протягом кар'єри 55 ролей. 
Після Жовтневої революції в 1919-1922 роках гастролював півднем Росії, в Болгарії, Югославії, Австрії, Чехії, Німеччині, Данії и Швеції. На початку 1920-х, переїжджаючи за частинами Білої армії, Качалов опинився в Катеринославі, де випадково знайшовся його син, що служив у білих. Хворого на тиф сина ледве врятували. 
В 1922-1924 роках з трупою МХАТ, якою очолював К. Станіславський, виступав в Європі й в Америці. З 1924 року працював в Москві. 

Значне місце в творчості Качалова займала діяльність на естраді, робота на радіо, запис творів поезії (Сергія Єсеніна, Едуарда Багрицького та інших) і прози для грамофонних платівок. Він створив особливий жанр естрадного виконання драматичних творів - «монтажі», в яких він грав декілька ролей. 

Відомо, що у Василя Качалова була закохана Фаїна Раневська. Вона збирала його фотографії, писала палкі листи, але не відправляла їх адресату. Одного разу Раневська таки побачила Качалова і… знепритомніла. Після цього випадку Фаїна Раневська написала Качалову листа і все-таки відправила його. Качалов швидко їй відповів і залишив на її ім’я квитки. З тих пір вони почали дружити, навіть ходили один до одного в гості. 

Помер Василь Качалов 30 вересня 1948 року від раку легенів у Москві. Похований на Новодівичому кладовищі. 
Син Качалова - Вадим Шверубович (1901-1981), театральний діяч, мемуарист. 
Внук - Олексій Бартошевич (род. 1939), шекспірознавець, театрознавець. 
Онука - Марія Вадимівна Шверубович (1949-2018), театральна актриса, артистка театру «Современник». 
Правнучка - Ольга Борисівна Любимова - міністр культури Росії (з 21.01.2020 року).

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

середу, 6 січня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Василя Чумака

Вулиця Василя Чумака - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Відрадний. Пролягає від вулиці Героїв Севастополя до бульвару Вацлава Гавела.

Василь Григорович Чумак народився 7 січня 1901 року в містечку Ічня на Чернігівщині в селянській родині.
Вірші, які Василь Чумак почав писати дуже рано, в 13 років, були написані цілком по-дорослому. Це було за часів царату, коли українська мова була все ще малоросійським наріччям. 
У 1913-1917 роках поет захоплюється російською модерністською творчістю (Бальмонт, Брюсов, Блок), але й великий вплив на В.Чумака справила українська школа модерністів (О.Олесь, Г.Чупринка). 
Молодий поет почав друкуватися у 1917 році. 

Після закінчення гімназії (1918) Василь Чумак переїздить до Києва, де стає активним членом партії боротьбистів, працює в її газеті «Боротьба». Боротьбисти виникли на основі лівого крила українських есерів, пізніше пішли на співпрацю з комуністами. Декілька провідних постатей боротьбистів: Гринько, Любченко, Шумський відіграли активну роль в подіях розстріляного відродження, але практично всі колишні боротьбисти були репресовані в 30-ті, тоді слово «боротьбист» було синонімом поняття «ворог народу»
Згодом поет приєднується до мистецького об'єднання «Гарт». Від травня 1919-го року В. Чумак був відповідальним секретарем журналу «Мистецтво» і одночасно – співробітником бюро пропаганди Всеукрліткому при Наркомосвіті. 

1919 року з'являється перша та єдина збірка «Заспів», яку Василь Чумак підготував до друку власними силами. Але книга побачила світ лише після трагічної загибелі поета. Книжка справила великий вплив на розвиток революційно-романтичного напряму в українській поезії, а ім’я її автора ставили поряд з П. Тичиною, В. Елланом, М. Семенком. Засвоївши уроки модерністів, він зумів уже після М. Вороного, О. Олеся та Г. Чупринки створити щось принципово нове. Обкладинку до збірки створив Гнат Михайличенко, якому присвячено головний вірш збірки. Ця збірка від початку тридцятих була упродовж чверті століття заборонена радянською владою як націоналістична. 

У 1920-х роках була загальноприйнятою теза Володимира Коряка про Чумака й інших письменників-боротьбістів (Василя Блакитного, Андрія Заливчого, Гната Михайличенка) як про «перших хоробрих» — основоположників української радянської літератури. 
Василь Чумак належав до покоління, яке робило українську революцію і до покоління, яке в трагічних умовах трагічно роздвоїлося. Більша частина категорично не прийняла революції пролетарської. Василь Чумак сполучав в собі риси і українського націоналіста, і людини, яка справді прагнула не лише національного, а й соціального визволення селянства. 
Розстріляний у Києві денікінською контррозвідкою разом із Гнатом Михайличенком за участь в організації повстання проти білогвардійців на Київщині. Причиною смертної кари цих двох талановитих письменників стала участь в організації повстання проти білогвардійців на Київщині 1919 року. Але старша сестра Василя Чумака все життя вважала, що вбили його саме більшовики, а не білогвардійці-денікінці Чи не йшлося про те, що більшовики видали білим своїх конкурентів-боротьбистів? 
Архів Василя Чумака зберігався у письменника Володимира Коряка. Він начебто безслідно зник після арешту останнього. 

Рвучкий ритм, мелодійність інтонації, оригінальні метафори, благозвучні рими та асонанси, характерні епітети-прикладки, лаконізм виразу — все це виказує природний поетичний талант, який спирається на національні художні традиції і збагачений усіма здобутками поетичної, художньої культури. Талановитий поет, юнак був захоплений магією перетворень, і його візії майбутнього оповиті серпанком утопії. Чи не тому його поезія, хоч мала і свій національний, народотворчий смисл бодай завдяки потенції живого художнього слова, була так високо піднесена в наступні страшні часи? 

В. Чумак був не лише поетом, а й здібним прозаїком. Три оповідання — «Товариш» (російською мовою), «Що було» і «Пожовклі сторінки» — присвячені старій школі, середовище якої автор добре знав. Етюд «Бризки пролісок» відбиває настрої учнів гімназії після Лютневої революції. Шкіц «Братові — руку» містить полеміку з пролеткультівськими поетами, які стверджували, що «только в городе возможны и движенье, и борьба». Як своєрідну мемуарну прозу слід розглядати й тюремний щоденник В. Чумака «За гратами». 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»