четвер, 28 травня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Василя Седляра

Вулиця Василя Седляра - вулиця у Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Ганни Арендт до кінця забудови. Сучасну назву на честь українського художника-бойчукіста, одного із засновників школи українського монументального живопису, отримала 2019 року. 

Василь Теофанович Седляр народився 12 квітня 1899 року на Полтавщині. Після закінчення чотирьох класів школи вступив за власним бажанням до Київської художньої школи, а потім, коли її закінчив - в Українську державну академію мистецтв. 
Василь Седляр – учень і послідовник знаного митця Михайла Бойчука. Він вийшов із українського авангарду 1930-х років, працював у ділянках монументального живопису, книжкової графіки та декоративно-прикладного мистецтва. 
Восени 1921 року його як педагога відрядили з групою студентів до Межигірської керамічної школи-майстерні, яка відчинила двері для стажування студентів-випускників академії мистецтв із майстерні Бойчука. Під час практичних робіт у профшколі викладач організував творчі колективи. Впродовж першого року діяльності було розроблено понад 50 зразків майолікового посуду з розписом, а згодом влаштована виставка, на котрій було виставлено 1000 експозицій. Твори межигірців виставлялися у Празі, Берліні, Венеції, Парижі та навіть у Москві. 
Один із учнів Седляра в технікумі, Пантелеймон Мусієнко, згадував: «Вже в перший рік 
навчання він нас підкорив системою своїх поглядів на мистецтво. На його лекції ми приходи, як на концерт. Він читав нам просто і цікаво. Любив ілюструвати прикладами з мистецтва епохи Відродження і старого українського. Він високо оцінював твори західноєвропейських імпресіоністів. Фактично закоханий в українську ікону і графіку, килими, золотарство та театр. Приклади з літератури, філософії та історії культури збагачували фахові знання з мистецтва. Нас полонив його глибокий розум і загальна культура. Він був товаришем студентів більше, ніж директор і педагог». 
1925 року він став одним із засновників Асоціації революційного мистецтва України на противагу вже існуючій Асоціації художників Червоної України. Нова організація пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям та заперечувала натуралістичний реалізм. Окрім викладацької діяльності Василь Теофанович ілюстрував книги, зокрема Маяковського, Франка, Шкурупія. 
Важливою подією в житті Василя Седляра стала поїздка за кордон в 1926 – 1927 рр., яку організував Народний комісаріат освіти. Разом з М.Бойчуком й А.Тараном він побував у кількох школах Чехословаччини, Німеччини та Франції. Ця поїздка пізніше стала однією з формальних підстав для їх арешту й обвинувачення у шпигунстві та участі в контрреволюційній організації. 

Василь Седляр експонував власні твори на республіканських, всесоюзних і міжнародних художніх виставках. Його творчість здобувала високі оцінки у фахівців. Популярність і вплив, які мали тоді «бойчукісти», не могли не накликати на них і заздрість колег-художників, і підвищену увагу партапарату. 
Настали часи великого терору. Влада сконцентрувалася в Москві, звідки Йосип Сталін намагався перетворити Україну й інші республіки на адміністрації Радянського Союзу. Саме ці неспокійні роки Василь Теофанович створює головну працю свого життя – цикл ілюстрацій до Шевченкового «Кобзаря». Над ілюстраціями до «Кобзаря» працював з 1928-го по 1930-й роки. «Кобзар» готувався як ювілейне видання до 70-річчя від дня смерті поета. Видавництво «Література і мистецтво», що випустило його, оформило книгу з розмахом: формат в одну восьму аркуша, 44 ілюстрації на цілу сторінку, десять сюжетних кінцівок. Чорно-білі зображення, виконані пензлем, нагадують скоропис. Така манера надає малюнкам особливої простоти, безпосередності, близька демократичному духові поезій Шевченка. Перше видання світ побачив наприкінці лютого 1931 року тиражем 5 тис. примірників та з 54 чорно-білими ілюстраціями художника. Друге видання було видане вже в травні 1933 року накладом 10 тис. примірників на відзнаку 120-річчя від народження Шевченка. Седляревих ілюстрацій у ньому було 62, зокрема 18 кольорових. Наслідки не забарилися: цькування людей, причетних до його видання, арешт Бойчука, а 26 листопада 1936 р. - і самого митця. 
13 липня 1937 року на закритому засіданні Військової колегії Верховного Суду СРСР у Києві Седляра було засуджено до розстрілу за «приналежність до націонал-фашистської організації, яка планувала теоретичні акти проти керівників ВКП (б) і радянського уряду». Того ж дня молодого художника розстріляли у підвалі київського Жовтневого палацу разом із його вчителем Михайлом Бойчуком, художником Іваном Падалкою та іншими обвинуваченими. 
У 1938 році майже всі картини Василя Теофановича були безжально знищені, а «Кобзар» був вилучений з усіх бібліотек і спалений. 
Реабілітації довелося чекати довгих 30 років. Верховний Суд СРСР ухвалив рішення про реабілітацію Василя Седляра. Однак багато його картин було знищено, а творчість до кінця 80-х років фактично замовчувалась. 
Ілюстрації В. Седляра до "Кобзаря" Т. Шевченка

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

понеділок, 25 травня 2020 р.

четвер, 21 травня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Ганни Арендт

Вулиця Ганни Арендт в Солом’янському районі міста Києва, селище Жуляни, пролягає від вулиці Сергія Колоса до вулиці Михайла Дерегуса. 

Ганна Арендт - відома американська політологиня-теоретикиня. Її книги і статті про тоталітаризм та епістемологію мали значний вплив на політичну теорію. Арендт вважають однією з найважливіших мислительок ХХ століття. Її роботи охоплюють широкий спектр тем, але її найкраще знають ті, хто вивчають природу влади та зла, а також політику, пряму демократію, авторитет та тоталітаризм. Премію Ганни Арендт вручають за політичне мислення. 
Ганна Арендт народилася 14 жовтня 1906 року в Ганновері (Німеччина), але зростала здебільшого в Кенігсберзі, в середовищі секулярних євреїв-торговців. Її батьки були прихильниками соціал-демократів. Батько Ганни здобув освіту в Альбертіні (Кенігсберзький університет), і хоча працював інженером, пишався своєю любов’ю до класики. Він зібрав велику бібліотеку, в яку занурилася Ганна. Мати Марта Кон, музикантка, навчалася три роки в Парижі. Батько помер, коли їй було сім років, тому Ганну виховували мати та дідусь. 
Закінчивши середню школу в 1924 році, Арендт вступила до Марбурзького університету, де провела рік вивчаючи філософію. Після цього року вона навчалась семестр в Університеті Фрайбурга, де відвідувала лекції Едмунда Хазерла. 

Єдиний автобіографічний твір «Тіні» Ганна написала в 1925 році, а також створила багато поезії, наприклад: вірш «Загублена у самопізнанні». 
В 1929 році Ганна Арендт отримала ступінь доктора філософії в Гайдельберзькому університеті, де під керівництвом Карла Ясперса захистила докторську дисертацію «Поняття любові в Августина. Спроба філософської інтерпретації». В цьому ж році вона вийшла заміж за Гюнтера Штерна. 
Незабаром відчула на собі посилення антисемітизму в нацистській Німеччині 1930-х років. В 1933 році до влади прийшов А. Гітлер. Тоді ж у Берліні Гестапо затримало і ненадовго ув’язнило Арендт, коли вона досліджувала антисемітську пропаганду для Сіоністської федерації Німеччини. Після звільнення втекла до Німеччини. Жила в Чехословаччині та Швейцарії, а потім оселилася в Парижі. Там працювала в Молодіжній Алії, допомагаючи молодим євреям емігрувати до Палестини. В 1937 році Арендт розлучилась з своїм чоловіком Штерном, а в 1940 році вийшла заміж за Гайнріха Блюхера. 
Та коли в 1940 році Німеччина напала на Францію, французи затримали її як іноземку, незважаючи на те, що її позбавили німецького громадянства ще в 1937 році. Вона втекла і 1941 році вирушила до Сполучених Штатів через Португалію. Оселилася в Нью-Йорку, що на все життя став її основним місцем проживання. Стала письменницею та редакторкою, а також працювала у Єврейській культурній реконструкції. 

В 1950 році отримала американське громадянство. У 1951 році опублікувала працю «Витоки тоталітаризму», завдяки якій прославилась. Потім створила ще низку основоположних робіт, серед яких: «Становище людини» 1958 р., «Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі» та «Про революцію» 1963 року. Від 1951 року Арендт викладала у багатьох вищих навчальних закладах та зберігаючи незалежність, постійно відмовлялася від штатної посади. Вона була запрошеною професоркою університету Нотр-Дам, Каліфорнійського університету, Берклі, Принстонського університету (де була першою жінкою, яку призначили штатним професором 1959 року); та Північно-Західного університету. Також викладала в Чиказькому університеті від 1963 до 1967 року, де була членкинею Комітету з соціальної думки, Новій школі на Манхеттені, де була викладачкою університету від 1967 року, Єльському університеті, де була стипендіаткою, і Центрі перспективних досліджень Весліанського університету (1961–62, 1962–63). 1962 року її обрали стипендіаткою Американської академії мистецтв і наук і членкинею Американської академії мистецтв та літератури 1964 року.

Термін «буденність зла», що ввела обіг Ганна на початку 1960-х, з часом сам став буденністю, перетворився на кліше. 
Арендт також була поеткою, але тримала це в таємниці. Вона почала писати в сімнадцять, і її творчість відзначається глибокою меланхолією, яку вона назвала втома (Müdigkeit), романтична туга з минулого, пронизана к'єркегорською тривогою. 
Арендт була затятим курцем і її часто зображували з сигаретою в руці. Під час лекції в Шотландії в травні 1974 року вона пережила майже смертельний серцевий напад, і, хоча одужала, далі мала слабке здоров'я і продовжувала курити. Увечері 4 грудня 1975 року, незабаром після 69-го дня народження, коли вона вдома розважала друзів, у неї стався черговий серцевий напад, від якого вона померла. Її прах поховали поряд з Блюхеровим в Бард-коледжі, на Аннандейл-он-Гадсон, Нью-Йорк. Свою останню роботу «Життя розуму» залишила незавершеною.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

понеділок, 18 травня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця професора Делоне

Вулиця професора Делоне в селищі Жуляни Солом’янського району пролягає від вулиці Карла Маркса до кінця забудови. Сучасну назву вулиця отримала в 2019 році. 

Делоне Микола Борисович - математик, що стояв біля витоків планеризму, народився 21 січня (2 лютого) 1856 року в Москві. Походить з французів – дід Пьєр Шарль Делянау ( Pierre Charles Delaunay ) – лікар в армії Наполеона І, з якою в 1812 році прийшов до Росії, де потрапив у полон. У Москві він одружився на смоленській поміщиці Тухачевській, прийняв російське ім'я і громадянство і став відомим лікарем. Батько Борис Петрович був лікарем, брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. Був поранений під Плевною і невдовзі помер, залишивши сім’ю без засобів до існування. Делоне походили зі славного старовинного французького дворянського роду. Колись їхнє прізвище звучало як де Ло Не, але в Росії написання змінилось та стало Делоне.

Дитинство М. Делоне пройшло в Москві, навчався в класичній гімназії, а після закінчення фізико-математичного факультету Московського університету (1878) переїхав до Санкт-Петербурга, де мав тимчасові підробітки, а потім викладав в гімназії. В 1889 році одружився з Надією Олександрівною Георгієвською – дочкою дійсного таємного радника, професора Московського університету. У Миколи Борисовича та Надії Олександрівни було три сини: Олександр, Лев, Борис та донька Наталія 
В Новоросійському (тепер - Одеському) університеті у 1892 році захистив магістерську дисертацію «Алгебраїчні інтеграли руху твердого тіла навколо нерухомої точки». Опонентом на захисті був М.С. Жуковський. У травні 1894 року він захистив докторську дисертацію на тему: «Передача оберту та механічне креслення кривих шарнірно-ричаговими механізмами». 

З 1895 по 1900 рр. Микола Петрович Делоне був професором сільськогосподарських машин та знарядь в Ново-Олександрівському інституті сільського господарства та лісництва в Пулавах, неподалік від Варшави. Тут він викладав французьку мову. 
1900 року було відкрито Варшавський політехнічний інститут, і М.Делоне перейшов туди ординарним професором (завідуючим кафедрою) практичної механіки. У Польщі він познайомився з Ю.В. Ломоносовим - відомим фахівцем з паротягів, який переконав Миколу Борисовича переїхати до Києва. 
З 1906 по 1928 рік Микола Борисович викладав у Київському Політехнічному інституті, а помешкання орендував у будиночку, що знаходився неподалік інституту за адресою 2-га Дачна, 6 (зараз Польовий провулок, 5), який належав Аделі Антонівні та Івану Семеновичу Сосновським. У КПІ Микола Делоне працював з перервами. Крім Політехнічного інституту він був професором фізики та завідуючим фізичним кабінетом Київського комерційного інституту, а з січня 1908 по листопад 1909 року, як приват-доцент читав лекції з прикладної математики в Київському університеті. 

Від М.С. Жуковського ще у 1896 році дізнався про польоти Отто Лілієнталя на планерах і зайнявся систематичними дослідженнями моделей планерів. А у КПІ стає незмінним керівником студентського повітроплавного гуртка, створеного в 1909 році, а незабаром Микола Борисович виступає одним із засновників Київського товариства повітроплавання. У 1909-1910 роках в КПІ читає для студентів курс лекцій з основ повітроплавання. Успіх був величезним, його запрошують виступити з ними в інших ВНЗ та міст, а саме: Харків, Полтава, Катеринослав, Бердичів, Єлісаветград, Проскурів, Вільно, Орел. У КПІ почався рух за створення повітроплавного відділення. Оскільки уряд грошей на це не виділив, то далі розмов справа не пішла. 
Активним послідовником та помічником М.Делоне в 1908-1910 рр. був син Борис, який на гроші, отримані від батька, збудував три планери, випробувавши їх у парку КПІ та на дачі в с. Звонковому біля с. Мотовилівки. 
У зв'язку з революційними подіями навчання в КПІ було припинено. Микола Делоне за переконаннями був за більшовиків, читав лекції перед червоноармійцями. Після приходу денікінців потрапив до їхньої контррозвідки. Однак дружині Надії Олександрівні вдалося його визволити через своїх знайомих. 
Після війни М. Делоне із запалом повертається до своєї справи: консультує студентів-ентузіастів авіації, які створили в КПІ Авіаційне науково-технічне товариство (АНТТ).
Микола Делоне - автор понад 70 наукових праць. 
У 1928 році він переїхав до Ленінграда, де й помер 20 березня 1931 року.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

пʼятниця, 15 травня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Івана Світличного

Вулиця Івана Світличного — вулиця в Солом'янському районі міста Києва, житловий масив Першотравневий. Пролягає від Пітерської до Уманської вулиці. Сучасну назву на честь діяча українського руху опору 1960–70-х років Івана Світличного набула з 2016 року.

Постать Івана Світличного тісно пов’язана з Солом’янським районом. Його дружина, Леоніда Павлівна Світлична була активною читачкою нашої бібліотеки – ЦРБ імені Ф. Достоєвського. Особливо вона полюбляла наш Відділ україніки, що містився за адресою вул. І. Клименка, 21 (зараз – вул. Преображенська, зараз в тому приміщенні знаходиться громадська приймальня депутата Київради А. Андреєва). Вона там знаходила цікаву для себе література й брала книги для важкохворого вже чоловіка. Коли він осліп повністю, вона читала йому сама, хоч також мала великі проблеми із зором.

Іван Олексійович Світличний (20 вересня 1929 — 25 жовтня 1992) — український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. Член Міжнародного ПЕН-клубу (1978). 
У 1960-х роках був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді. Його помешкання було своєрідним центром формування національної свідомості наукової молоді, дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди і формувався особистий вибір більшості шістдесятників. Привабливими для всіх були не тільки енциклопедичні знання Івана Світличного, а й особистісні якості — інтелігентність, м'якість, товариськість, доброзичливість. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві (2005 року сестра Н. О. Світлична передала цю бібліотеку Харківському університетові імені В. Каразіна). 
Як літературознавець і критик Іван Світличний був носієм і продовжувачем традицій «харківської філологічної школи», з її виразним теоретичним спрямуванням. Перші його статті, як і незакінчена дисертація з теорії художнього образу, були продуктом реальної літературознавчої ситуації 50-х років, проте навіть тоді він висловив низку свіжих думок. Літературно-критичні статті Світличного присвячені головним чином творчості літературного покоління 60-их років і критиці недоліків офіційної соцреалістичної літератури («Боги і наволоч», у журналі «Вітчизна», ч. 12 за 1961). І.Світличний всіляко підтримує свіже талановите слово І.Драча, Ліни Костенко, М.Вінграновського, захищаючи від невіглаських звинувачень критики, яка базувалася на умоглядних схемах.

Через свою громадянську позицію зазнав переслідувань з боку репресивних органів тоталітарної радянської влади. Під тиском КДБ втратив роботу, був примушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем. Пізніше репресивна машина запрацювала на повну.
Поезія стала для І.Світличного духовним прихистком, рятунком і самоствердженням. Своєрідним тюремним щоденником є цикл «Ґратовані сонети», що привертає увагу насамперед зіткненням двох, здавалося б, непоєднуваних стихій — елітарної поетичної форми і не вельми «естетичного» змісту. Поетичні твори Світличного перейняті шляхетністю духу, моральним максималізмом, спротивом яничарству, диктатурі страху, моральному самогубству. Низку творів поет присвячує своїм соратникам: В.Стусові, В.Симоненкові, Є.Сверстюкові, Опанасу Заливасі, Г.Севрук, Л.Семикіній, М.Коцюбинській, сестрі Надії, дружині Леоніді. Чи не найсильнішою в поетичному доробку І.Світличного є написана в таборі поема «Курбас». Досить значним і професійно найдосконалішим є перекладацький доробок І.Світличного, переважно зі слов'янських мов та французької (Незвал, Словацький, Д.Максимович, Норвід, Галас, Ганзлік, Маген, Барадулін, Лафонтен, Ронсар, Бодлер, Елюар, Сюперв'єль, Арагон, Шар, Мішо, Верлен, Леконт де Ліль).
Разом із Г. П. Кочуром підготував «Антологію новітньої французької поезії», яка не побачила світу через склад перекладачів, твори яких на той час були заборонені для друкування. У засланні зробив переклад/переспів із давньоруської «Слово про Ігореву січ» з оригінальним тлумаченням «темних місць» — останнє, що встиг зробити на засланні перед тим, як його здолала невблаганна хвороба.

Біографічні дані

Походить Іван Світличний із селянської родини. Батько Світличний Олексій Павлович (1910–1955), мати Меланія Іллівна, з дому Твердохліб (1910–1994). До школи пішов у с. Половинкиному в 1937 році. У 1943 році, намагаючись разом з іншими підлітками підірвати німецьку техніку, лишився без пальців на руках. У 1947 році закінчив із золотою медаллю Старобільську середню школу. З 1947 до 1952 роки навчався на філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою. З 1952 до 1955 року в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідувачем відділу критики журналу «Дніпро» (1955). Тут і заявив про себе як проникливий, непоступливий і принциповий літературний критик, як людина широкої ерудиції і справжній інтелектуал. 1956 року одружився з Леонідою Терещенко. З 1957 р. — молодший науковий працівник Інституту літератури, а з 1963 року — науковий працівник Інституту філософії АН УРСР. Написав дисертацію з естетики, але не опублікував.

Уперше Світличного було заарештовано 1965 року. На той час він уже давно був без роботи. За ним, за дружиною Леонідою і сестрою Надією постійно стежили, телефон неприкрито прослуховувався. 31 серпня 1965 року в помешканні І.Світличного, якого в цей час не було в Києві, відбувся обшук. Через кілька днів обшук повторився, і лише через тиждень після звернення до КДБ дружині Світличного офіційно повідомили про арешт чоловіка. Одночасно з ним тоді було арештовано Опанаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня та інших. Усіх їх звинувачено в антирадянській агітації і пропаганді. 30 квітня 1966 року Івана Світличного через брак доказів було випущено.
12 січня 1972 року Світличного заарештували вдруге й звинуватили за тією ж статтею. Того ж року було заарештовано Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола, Надію Світличну. 27-29 січня 1973 року відбувся закритий судовий процес, де було винесено вирок: 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. На суд ні дружину, ні матір Івана Світличного не допустили.
Відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино (ВС-389/35,36). Незважаючи на поганий стан здоров'я (хвороба нирок, рецидиви туберкульозу, постійний головний біль і носові кровотечі), намагався працювати разом з усіма. Майже весь останній табірний рік провів у лікарні. Мав незаперечний моральний авторитет серед політв'язнів, став душею табірного руху Опору — його називали «табірною совістю». Виявляв моральну стійкість і силу духу, багато разів брав участь у голодовках протесту. Василь Стус писав про Світличного: «Все краще в мені — це Іван. Усе кращого у багатьох інших — від Івана». 1974 року Світличного на 56-й день голодовки (він важив тоді 46 кг) відправили етапом на виховну «профілактику» до Києва і, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору.
Місцем заслання для Івана Світличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Працював нічним сторожем ПМК, палітурником у бібліотеці. Від червня 1979 року і до кінця заслання разом із Світличним була його дружина Леоніда. 1980 року з огляду на погіршення стану здоров'я їм дозволили перебратися в селище Майма (околиця Горно-Алтайська). 20 серпня 1981 у Світличного стався інсульт, унаслідок чого він став інвалідом І групи. Пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч. Вижив тільки завдяки самовідданому доглядові дружини. Комісувати за станом здоров'я відмовилися. Термін відбув повністю.
Звільнений тяжко хворим (23.01.83), продовжувати колишню творчу і громадську діяльність він уже не зміг. Помер 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі неподалік від могил Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина. На могилі Івана Світличного встановлено хрест роботи художника Миколи Малишка.
Державну премію України імені Тараса Шевченка І.Світличному присуджено в 1994 року (посмертно) за збірку поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей «Серце для куль і для рим».

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

вівторок, 12 травня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Отця Анатолія Жураковського

Вулиця Отця Анатолія Жураковського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Шевченка до Садової вулиці. Теперішню назву носить з 2016 року.
Отець Анатолій Євгенійович Жураковський народився 4 березня 1897 року в родині студента історико-філологічного факультету Московського університету та його дружини, колишньої вчительки. Родина жила в Москві, а пізніше переїхала в Тифліс. Анатолій з юних років часто відвідував храм і молився. В Тифліській гімназії організував православний гурток. 
В 1911 році, коли хлопцю було 14 років, родина Жураковських переїжджає до Києва. Будучи гімназистом, відвідував засідання Релігійно-філософського гуртка, вивчав богослов’я. В цей період на нього впливали відомі київські вчені, філософи і богослови. В 1915 році закінчив навчання в гімназії і вступив до університету, теж на історико-філологічний факультет 
В 1916 році був мобілізований в армію, викладав фізику і математику в організованій для солдат школі. На фронті продовжує вивчати богослов’я. В 1916 році пише роботу «К вопросу о вечных муках», а в 1917 році – «Евхаристический канон прежде и тепер», «Тайна любви и таинство брака», які були надруковані у видавництві В.І.Екземплярським в журналі «Христианская мисль». 
Під час Першої світової війни пішов на фронт як вільно визначений. В 1917 році демобілізувався за станом здоров’я і продовжив навчання в Київському університеті. Одружується з Ніною Сергіївною Богоявленською. 

Співпрацював з відомим православним архімандритом Спиридоном (Кисляковим), разом з яким на початку 1918 року брав участь в допомозі людям, які постраждали від обстрілу Києва більшовицькими військами. В 1920 році закінчив університет. 
У 23 роки майбутній пастир переїздить разом із дружиною в село Красногородка під Києвом. 31серпня 1920 року в Успенському соборі Анатолія висвятили в ієреї. Спочатку він служив у селі Красногородка, де проживав. 
В 1921 році його перевели служити настоятелем у колишню домову церкву при притулку святої Марії Магдалини на розі Микольсько-Ботанічної та Паньківської вулиць у Києві.
Починав служити майже в порожньому храмі, куди приходило кілька стареньких бабусь та дівчаток. Талановитий проповідник і церковний письменник, учасник диспутів з атеїстами, він створив православну спільноту, в яку входили як люди похилого віку, так і зацікавлена церковними проблемами інтелігентна молодь, яка отримувала знання від професорів Екземплярського та Кудрявцева. Учасники спільноти займались благодійністю, розповсюджували православну літературу, збирали матеріали про переслідування віруючих. Молодь вивчала богослужіння, намагалась увійти в серцевину церковного життя. 
Отець Анатолій був широко освіченою людиною, священником з великим особистим даром слова. Його вечірні проповіді по вівторкам завжди збирали багато людей. Молодь об’єднувалась в гуртки: від філософських до виготовлення іграшок, квітів та ін. для продажу та збору грошей на допомогу хворим, одиноким та малоімущим. Існувала група і по вивченню богослів’я. З дітьми велись уроки по Закону Божому. 
В березні 1922 році він виступає на диспуті, читає доклад «Христос і ми». В травні того ж року, бере участь в грандіозному диспуті на тему: «Наука і релігія», який проходить упродовж трьох днів. О.Анатолій завершує свій виступ словами: «Вам принадлежит сегодняшний день… может быть, завтрашний… А нам принадлежит Вечность». Така діяльність не подобалась властям. 
В ніч із 4 на 5 квітня 1923 року його арештовують за звинуваченням в агітації проти влади «шляхом проповідей». о.Анатолія поміщають до Бутирської тюрми в Москві, а наприкінці травня висилають у Краснококшайськ (Йошкар-Ола) в Марійській області. З ним поїхала і дружина Ніна. 

Але то були ще відносно вегетаріанські часи і наприкінці 1924 року подружжя Жураковських повертається до Києва. Хоча вони перебували під наглядом каральних органів, але все ж таки пастир прослужив до 1930 року. В жовтні о. Анатолія арештували вдруге. У серпні 1937 року «притягнутий до карної відповідальності за контрреволюційну агітацію», 20 листопада засуджений НКВД до розстрілу. 3 грудня вирок приведено у виконання. 
До 120-річчя від дня народження та 80-річчя від дня страти вийшла друком книжка Павла Проценка «К незакатному Свету. Анатолий Жураковский. Пастырь, поэт, мученик». Він розділив долю тисяч своїх братів у вірі, розстріляних та скинутих у безвісні рови.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо».

четвер, 7 травня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Антіна Ждановича

Вулиця Антіна Ждановича - вулиця у Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від безіменного проїзду (між Совською та Шкільною вулицями) до вулиці Ганни Арендт. Сучасну назву отримала в 2019 на честь державного і військового діяча часів Визвольної війни (1648-1654 рр.) Антіна Ждановича (р.н. невід - після 1660).

Відомому державному діячеві Антіну Микитовичу Ждановичу належить помітне місце серед плеяди сподвижників Богдана Хмельницького. 
Апогей політичної діяльності припадає на кінець 40-х-початок 60-х рр. ХVII століття. З перших років Визвольної війни українського народу спостерігається його стрімкий злет до вершин державної влади в Україні. У 1649 році А.Жданович - сотник реєстрового Чигиринського полку - був призначений київським полковником (за Реєстром 1649 року до складу Київського полку входило 17 сотень та 1792 козаки). Упродовж 1656 року джерела засвідчили його перебування на посаді генерального судді (останню він обійняв, ймовірно, десь наприкінці 1654 або ж у 1655 році), а в кінці 1656 року А.Жданович уже як наказний гетьман вирушає у походи на чолі козацьких військ. Будучи сподвижником Б.Хмельницького, він проявив себе не лише як розсудливий політик, а й як талановитий дипломат, оскільки неодноразово очолював важливі місії Української держави до Туреччини, Польщі та Московії, й неабиякий полководець, під час буремних подій Визвольної війни середини ХVII ст. І хоча джерела не однаковою мірою зафіксували всі сторони життя та діяльності А.Ждановича, все ж основні штрихи до політичного портрету полковника відтворити можна, оскільки не всі ще наявні дослідницькі можливості були використані істориками.

Богдан Хмельницький після призначення А.Ждановича київським полковником намагався використати його військовий досвід. В 1640-1650 рр. гетьман планував послати полковника «на допомогу кримському цареві». Головні зусилля А.Ждановича в даний момент були спрямовані на активізацію дипломатичних відносин між гетьманом України й турецьким султаном, потепління у стосунках між якими спостерігалися влітку 1650 року.
1650 року призначений полковником Київським. Влітку 1651 року полк А.Ждановича стояв у самому Києві. Після поразки чернігівського полковника М. Небаби від війська литовського гетьмана Януша Радзивілла Жданович дозволив литовцям узяти Київ без бою, розраховуючи оточити їх у самому місті та розгромити, опираючись на підтримку місцевого населення. Одначе спроба Ждановича штурмувати місто була невдалою.
Пізніше Антін Жданович був емісаром Богдана Хмельницького для розгляду скарг посполитих на козацьке військо. Також брав участь у битві під Берестечком. 
У 1656 році А. Жданович отримав від царя маєток. Того ж року Б. Хмельницький призначив Ждановича наказним гетьманом над 10-тисячним козацьким корпусом, який було послано на допомогу Карлові Х Густаву і Юрієві II Ракоці. Разом із союзниками (шведами й семигородцями) козаки Ждановича увійшли до Варшави. Після цього козацько-семигородське військо повернуло на схід. Після невдалої битви під Магеровом корпус Ждановича самовільно залишив Ракоці та повернувся в Україну. Б.Хмельницький, дізнавшись про це, видає наказ стратити Ждановича та усе керівництво корпусу, серед котрого поміж інших перебував й Іван Богун. Лише смерть гетьмана рятує їх від кари. На Чигиринській раді Жданович з Богуном підтримують претендента на гетьманство Івана Виговського та надалі є прихильниками його політичного курсу.

Антін Жданович виконував дипломатичні місії до Варшави і Стамбула, брав участь у Конотопській битві у 1659 році. Після переходу гетьманської булави до Юрія Хмельницького (вересень 1659 року) А. Жданович, як і І.Виговський, відбув до Польщі. Новий договір, який був укладений у жовтні 1659 року між Московією та Гетьманщиною, не лише «вкоротив права» останньої, а й перекреслив політичну діяльність Антіна Ждановича в Україні. Принаймні, поки остання залишалася б під владою московських государів. У лютому 1660 року під час облоги Могилева потрапив у московський полон. Подальша доля невідома. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо».

понеділок, 4 травня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Дмитро Зеров

(Продовження публікації про братів Миколу, Михайла та Дмитра Зерових, на честь яких з 2016 року названо одну з вулиць Солом’янського району – вулиця Братів Зерових (раніше – Червонопартизанська)). 

Середній з братів Зерових – Дмитро Костянтинович Зеров — український ботанік, Академік АН УРСР, Заслужений діяч науки УРСР, Лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки. Займався ботанічною географією, палеоботанікою, історією рослинності. Понад 20 років очолював Українське ботанічне товариство. Основні наукові праці — із систематики, флористики та філогенії спорових рослин. Доля ботаніка Дмитра Зерова має разючий контраст із долею двох інших братів – поетів та громадських діячів Миколи Зерова та Михайла Ореста.

Біографічні дані
Другий син у родині педагога Костянтина Зерова. Народився 8 (20 вересня) 1895 року в місті Зінькові на Полтавщині. 1922 року закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету. Викладав у ньому. 
1931 року Зерова затверджено на посадах старшого наукового співробітника та завідувача відділу бріології Інституту ботаніки АН УРСР. 1933 року очолив кафедру нижчих рослин у Київському університеті, якою керував до 1957 року. 1936 року Зеров отримав учене звання професора, а 20 червня 1937 року успішно захистив докторську дисертацію на тему «Болота УРСР. Рослинність і стратиграфія». 1939 року Зерова обрано членом-кореспондентом АН УРСР. 
1948 року Дмитра Зерова обрано академіком АН УРСР (спеціальність — ботаніка). У 1946–1963 роках керував Інститутом ботаніки АН УРСР. Від 1960 року дослідник очолював спорово-пилкову лабораторію, а від травня 1963 року — відділ історії флори та палеоботаніки в Інституті ботаніки АН УРСР. 1969 року отримав Державну премію УРСР у галузі науки і техніки (разом ще із чотирма вченими) за багатотомну працю «Флора УРСР». 
Помер 20 грудня 1971 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. На могилі встановлено пам'ятник: брила із сірого граніту, горельєф і напис «Академік Дмитро Костьович Зеров. 20.IX.1895 — 20.XII.1971» 
1983 року (посмертно) удостоєний Державної премії УРСР у галузі науки і техніки, разом ще із чотирма вченими, за п'ятитомне в семи книгах видання «Визначник грибів України» (1967–1979 роки). У 1996 році в Києві на будівлі Інституту ботаніки імені М. Г. Холодного НАН України по вулиці Терещенківській, 2, Дмитру Зерову встановлено гранітну меморіальну дошку. У лабораторії палеоботанічних та палеоекологічних досліджень Києво-Могилянської академії облаштовано меморіальний куточок Зерова, який відіграє важливе значення у фаховій підготовці студентів.