Провулок Степана Ерастова

Із циклу "Прочитання вулиць"

Джерело: google.com

Сучасна назва (з 2019): провулок Степана Ерастова

Підстава для перейменування: назва на честь українського письменника та громадського діяча Степана Ерастова

Рішення Київської міської ради: від від 12 листопада 2019 року № 38/7611 «Про найменування вулиць та провулків у Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Жиляни

Розташування: пролягає від вулиці Григорія Гуляницького до кінця забудови

Попередня і первинна назва (2010-і-2019): провулок Крейсера “Аврора”

Степан Іванович Ерастов (літературні псевдоніми — Ст. Закубанський, С. Попенко, С. П-ко; 20 грудня 1856 (1 січня 1857), Катеринодар — 13 квітня 1933, Сухумі) — український громадсько-політичний діяч, меценат українського культурного руху на Кубані, один із засновників Української Центральної Ради.

Життєпис

Степан Ерастов народився у Катеринодарі (нині Краснодар, росія) в родині священика. Батько — Іоанн Ерастов був росіянином, мати була кубанською козачкою, що походила з запорозького роду Щербин. Середню освіту Степан Ерастов здобував у ставропільській гімназії. Тут він познайомився з діячами народовольського руху. Таке зацікавлення не залишилось непоміченим для поліції, тому у 1875 юнак зазнав першого поліційного обшуку на своїй квартирі. Вищу освіту отримував, навчаючись на математичному факультеті Київського університету. Під час навчання у Києві першого жовтня 1878 року вступив до нелегального товариства «Кіш». За «неблагонадійність» був виключений з університету, після чого продовжив здобувати вищу освіту на юридичному факультеті Петербурзького універстету. 1882 Ерастова було заарештовано за зв'язки з народниками. Після перебування в різних в'язницях три роки прожив на засланні в Казахстані. В серпні 1886 Степану Ерастову вдалось повернутись на Кубань.

Живучи на Кубані, Ерастов активно займався громадською і політичною діяльністю, широко пропагував українську культуру і мову. За його сприяння у 1901 році в Катеринодарі було створено місцевий осередок Революційної української партії. Брав участь у революції 1905-06 років, заснував друкарню революційної літератури. В 1906 році домігся відкриття кубанського осередку Просвіти.

У 1917 році Ерастова було обрано членом Української Центральної ради як делегата від Кубані. А в квітні 1917-го, як найстарішого українського діяча його було обрано головою Всеукраїнського національного конгресу. У 1920-тих рр. брав активну участь в українізації на Кубані, писав мемуари, які частково друкувалися в українських академічних часописах. Помер Степан Ерастов 13 квітня 1933 року в місті Сухумі (нині Грузія).

12 листопада 2019 року на честь Степана Ерастова названо провулок у Солом’янському районі міста Києва.

Вулиця Генерала Шаповала

Із циклу "Прочитання вулиць"

Джерело: google.com

Сучасна назва (з 2017): вулиця Генерала Шаповала

Підстава для перейменування: назва на честь українського військового діяча Максима Шаповала

Рішення Київської міської ради: від 6 грудня 2018 року № 236/6287 «Про перейменування вулиці у Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Кучмин яр

Розташування: пролягає від вулиці Мокрої до Солом’янської вулиці

Попередня назва (1955-2017): Механізаторів

Первинна назва (1950-і-1955): Нова

Максим Михайлович Шаповал (6 липня 1978, Вінниця, Українська РСР — 27 червня 2017, Київ, Україна) — український військовослужбовець, розвідник, генерал-майор (посмертно) Збройних сил України, командир 10-го окремого загону спеціального призначення, начальник спеціального резерву Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Загинув під час російсько-української війни внаслідок терористичного акту. Герой України (посмертно).

Життєпис

Максим Шаповал народився в місті Вінниця, в родині льотчика цивільної авіації, і був єдиною дитиною. Батько Максима, Михайло, командир екіпажу літака Ан-2, працював у Вінницькому аеропорту. Спочатку навчався у вінницькій загальноосвітній школі № 10, пізніше — у школі № 15.

Максим Шаповал обрав професію військовика, як його дід-офіцер Леонід. Дядько також служив у збройних силах у м. Києві, вийшов на пенсію в званні полковника. Максим вступив до Київського вищого інженерного радіотехнічного училища ППО, яке 1999 року увійшло до новоствореного Військового інституту НТУУ «КПІ», факультет шифрувальників, випускник 2000 року.

Розпочав військову службу офіцером служби шифрованого зв'язку і режиму секретності Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Брав участь у миротворчій місії у Сьєрра-Леоне. Після повернення служив старшим офіцером, командиром групи водолазів-розвідників. У 2010—2012 роках ніс службу в Управлінні держохорони з охорони перших осіб держави. Після УДО повернувся до своєї частини на посаду начальника служби інструкторів, згодом був призначений заступником командира військової частини, командиром військової частини.

З початком російської збройної агресії проти України виконував завдання із захисту територіальної цілісності України в зоні бойових дій у Донецькій та Луганській областях.

Полковник, командир 10-го окремого загону спеціального призначення ГУР МО України.

Шаповал був командиром групи спецпризначення, яка у травні 2014 року звільняла Донецький аеропорт й зайшла до нього першою.

Безпосередньо брав участь у плануванні та проведенні розвідувальних рейдів у глибокий тил противника, під час яких застосовувалися засоби документування присутності російських окупаційних військ, їх переміщень, наявності сучасних зразків систем РЕБ та засобів ураження.

27 червня 2017 року полковник Шаповал загинув внаслідок вибуху автомобіля в Солом'янському районі м. Києва. Підрив автомобіля попередньо кваліфіковано як терористичний акт, пов'язаний з професійною діяльністю загиблого.

Похований 30 червня 2017 року у Києві на Байковому кладовищі. Указом Президента України 30 червня 2017 року полковнику Шаповалу Максиму Михайловичу присвоєне військове звання генерал-майора (посмертно).

6 грудня 2018 року рішенням Київської міської ради вулицю Механізаторів у Солом'янському районі Києва перейменовано на вулицю Генерала Шаповала.

Вулиця Володимира Брожка

Із циклу "Прочитання вулиць"

Вулиця Володимира Брожка. Фото О.Михайлика

Сучасна назва (з 2018): вулиця Володимира Брожка

Підстава для перейменування: назва на честь солдата Збройних сил України, учасника російсько-української війни Володимира Брожка

Рішення Київської міської ради: від 22 лютого 2018 року №323/4387 «Про перейменування вулиці у місті Києві»

Місцевість: Забайків’я, Совки

Розташування: пролягає від вулиці Миколи Грінченка до Крутогірної вулиці

Попередні назви (1955-2018): Кіровоградська

Первинна назва (початок XX ст.-1955)*: Лугова

* у 1958 році до вулиці було приєднано частину Ямпільської вулиці (від вулиці Монтажників до проспекту Валерія Лобановського), що в свій час мала назву Шевченка та Степова (до 1944 року — 229-та Нова). У 1962 році було приєднано Степову вулицю.

Володимир Сергійович Брожко (3 лютого 1989, Київ - 7 липня 2015, с. Лопаскине, Луганська область) — солдат Збройних сил України.

Життєпис

Народився у Києві. Понад 8 років займався футболом у київській дитячо-юнацькій спортивній школі.

Розвідник, 8-й окремий полк спеціального призначення. Навіть під час ротацій приходив в київську спортивну школу пограти футбол.

7 липня 2015-го військовики контролювали ділянку вздовж річки Сіверський Донець з метою недопущення спроб незаконного переправлення вантажів. Близько полудня поблизу села Лопаскине Новоайдарського району — неподалік міста Щастя, військовий «КамАЗ» був обстріляний терористами із автоматів та гранатометів. Під час перестрілки Володимир загинув, троє військовиків зазнали поранень.

10 липня 2015-го похований в місті Київ, на Совському кладовищі.

23 вересня 2015 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом За мужність III ступеня (посмертно).

У жовтні 2016-го в Голосієвому відкрито меморіальну дошку Володимиру Брожку.

22 лютого 2018 року вулицю Кіровоградську в Солом’янському та Голосіївському районах Києва перейменовано на честь Володимира Брожка.

Вулиця Миколи Лукаша

Із циклу “Прочитання вулиць”

Джерело: google.com, 2015 рік

Сучасна назва (з 2016): вулиця Миколи Лукаша

Підстава для перейменування: назва на честь архітектора Олександра Кобелєва

Розпорядження Київської міської ради: від 20 грудня 2016 року № 704/1708 «Про уточнення назв, перейменування вулиць та провулків у місті Києві»

Місцевість: Олександрівська слобідка

Розташування: пролягає від початку забудови до Оборонного провулку

Попередні назви (1944-1964): Новонародна; (1964-2016): Миколи Скрипника

Первинна назва (межа 1930-х-1940-х-1944): 331-ша Нова

Микола Олексійович Лукаш (19 грудня 1919, Кролевець — 29 серпня 1988, Київ) — український перекладач, мовознавець і поліглот, за громадянською позицією — шістдесятник. Найвідоміші переклади: «Фауст» Гете, «Декамерон» Бокаччо, «Мадам Боварі» Флобера, «Дон Кіхот» Сервантеса, лірика Шиллера тощо.

Життєпис

Народився Микола Лукаш 19 грудня 1919 року в Кролевці Чернігівської губернії в сім'ї Олексія Яковича і Василини Іванівни Лукашів.

Свої лінгвістичні здібності виявляв змалку. 1937 року вступив на історичний факультет Київського університету. Через неподілене кохання до однокурсниці Олени Біличенко полишив навчання та пішов вчителювати в сільській школі на Київщині. За рік біль угамувався, і Микола Лукаш повернувся до університету. Жив на стипендію і невеликі заробітки.

В архіві стародавніх документів Микола Лукаш вишукував папери, дотичні до Коліївщини, переписував їх і перекладав з польської та латини українською мовою. Мало не задарма готував ці матеріали для Костя Гуслистого: той саме працював над книгою про Коліївщину. Зароблені кошти Лукаш витрачав на книжки. У 1930-ті роки букіністичні крамниці були заповнені «конфіскатом» засуджених письменників і науковців. Цінні видання збували за копійки. На відміну від Лукаша, продавці не дуже тямили в книжках. Перекладач знався на них чудово: зібрав усі 10 томів «Історії України-Русі» Михайла Грушевського, «Исторические монографии» Миколи Костомарова, «Описание старой Малороссии» Олександра Лазаревського, твори Михайла Максимовича.

З наступом німецьких військ, комуністи примусили Миколу рити окопи біля Києва. Університет вивезли до Харкова. Лукаш дістався туди, дорогою був поранений у ногу. З поверненням сталінських військ Миколу Лукаша мобілізували на службу на аеродром у Харкові, де він зазнав другого поранення.

Після війни викладав англійську та німецьку в Харківському педінституті іноземних мов і Сільськогосподарському інституті. За час перебування в Харкові Лукаш завершив свій видатний переклад «Фауста» Гете, опублікований 1955 року. У 1958 році Лукаш перебрався в столицю.

У 1973 році Лукаш одержав однокімнатну квартиру на вулиці Суворова. Усі меблі з «комуналки» лишив сусідці. Із собою взяв лише картотеку, письмовий стіл, кабінетний столик, книжки та друкарську машинку. З кухні зробив книгосховище. Попросив викинути газову плиту й засів за переклад «Дон Кіхота» Сервантеса.

Коли вийшов публіцистичний твір Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», за який 1973 року автора засудили до 5 років ув'язнення та 5 років заслання, Микола Лукаш, на той час уже знаний перекладач і літературознавець, публічно його підтримав. Він запропонував Президії Верховної Ради УРСР відбути йому, Лукашеві, термін ув'язнення замість Дзюби, бо той хворів на сухоти. За це Лукаша виключили зі Спілки письменників, заборонили друкуватися, чим позбавили засобів до існування.

Ситуація змінилася лише у 1979 році, коли новий редактор журналу «Вітчизна» Віталій Коротич запропонував Лукашеві перекласти кілька віршів з угорської.

Останні роки життя Микола Лукаш хворів на рак. Був поновлений у Спілці письменників України на хвилі перебудови у 1986 році, фактично напередодні смерті. Він так і не дочекався видання великого тому своїх перекладів — книжки під назвою «Від Бокаччо до Аполлінера», яка вийшла 1990 року і стала своєрідним пам'ятником Лукашеві.

Помер у серпні 1988 року, похований на Байковому кладовищі. Унікальна ж бібліотека перекладача (понад три тисячі книжок) потрапила до Музею літератури — туди її передала сестра Миколи Лукаша.

Загалом Микола Лукаш знав 22 мови, з 18 вільно перекладав.

20 грудня 2016 року вулицю Скрипника у Солом’янському районі перейменована на честь Миколи Лукаша.

Вулиця Архітектора Кобелєва

Із циклу "Прочитання вулиць"

Вулиця Архітектора Кобелєва. Фото О.Михайлика

Сучасна назва (з 2016): вулиця Архітектора Кобелєва

Підстава для перейменування: назва на честь архітектора Олександра Кобелєва

Розпорядження Київського міського голови: від 19 лютого 2016 року № 125/1 «Про перейменування бульвару, вулиць, площі та провулків у місті Києві»

Місцевість: Залізнична колонія

Розташування: пролягає від Стадіонного провулку до вулиці Івана Огієнка

Попередні назви (1955-2016): Фурманова

Первинна назва (межа XIX-XX ст. - 1955): 6-та Лінія + 7-ма Лінія

Олександр Васильович Кобелєв (15 (27) липня 1860, Царське Село, Санкт-Петербурзька губернія — 30 вересня 1942, Київ, Райхскомісаріат Україна) — київський архітектор, педагог.

Народився 15 [27] липня 1860 року в Царському Селі (тепер м. Пушкін, Санкт-Петербург, Росія) у родині дворянина, офіцера. Згідно з легендою, йому дали ім'я на честь Олександра ІІ, який був його хрещеним батьком. Первинну освіту здобув у 3-й військовій гімназії в Санкт-Петербурзі.

У 1887 році закінчив Петербурзький інститут цивільних інженерів, після чого був зарахований у Технічно-будівельний комітет, який направив його до Управління Південно-Західної Залізниці, що розташовувалося в Києві (з 1896 року завідував архітектурним відділом технічного відділення шляхової служби).

У 1899 році за проектом Кобелєва посилено фундамент будинку Управління Південно-Західної залізниці.

Упродовж 1890-х років звів численні об'єкти Залізничної колонії, ряд споруд сільськогосподарської виставки 1897 року (не збереглися). У 1898 році виборов друге місце на закритому конкурсі проектів комплексу Політехнічного інституту (КПІ), а у 1900 році успішно замінив переможця конкурсу Ієроніма Кітнера у керуванні будівництвом цього важливого об'єкта.

Кобєлєв напрочуд вдало інтерпретував у своїх будівлях різноманітні історичні стилі. Зокрема, приміщення контори Державного банку (1902–1905) він проектував (у співавторстві з Олександром Вербицьким) у стилі італійського ренесансу; будівлю Дворянського та Селянського банків (1911) оздоблено у неоросійському стилі; споруди Вищих жіночих курсів та Київського відділення Російського технічного товариства (обидві 1914) — у стилі неокласицизму (у Технічному товаристві Кобєлєв очолював архітектурний відділ). У 1913–1915 роках Кобєлєв реконструював корпуси Комерційного інституту. Звів також кілька приватних прибуткових будинків, каплицю в Кирилівській лікарні (1902).

Також Олександр Кобєлєв був і визначним педагогом, автором численних наукових статей та доповідей. З 1899 року викладав у КПІ, де в 1912 році став професором. З 1901 року завідував школою десятників у будівній та шляховій справі, був її почесним опікуном. З 1912 року — декан інженерно-будівного відділення Київських політехнічних курсів.

Після революції, незважаючи на свій похилий вік, спроектував і збудував немало великих споруд, в основному у галузі промислової архітектури.

Помер 30 вересня 1942 року в Києві, похований на Лук'янівському кладовищі.

19 лютого 2016 року вулицю Фурманова в Солом’янському районі перейменовано на честь Архітектора Кобелєва.

Вулиця Максима Токарева

29 серпня 2024 року вулицю Вузівську в Солом’янському районі перейменовано на честь Максима Токарева.

Того дня загалом було перейменовано 7 вулиць та провулків:

• Вешенський провулок у Деснянському районі столиці на провулок Вячеслава Радіонова
• провулок Достоєвського в Подільському районі – на провулок Максима Кривцова
• вулицю Костянтина Заслонова в Дарницькому районі – на вулицю Геннадія Афанасьєва
• вулицю Нахімова в Подільському районі – на вулицю Миколи Кравченка
• вулицю Стрілкову в Голосіївському районі – на вулицю Олега Дідушка
• вулицю Генерала Наумова у Святошинському районі – на вулицю Олега Мудрака
• вулицю Вузівську в Солом’янському районі – на вулицю Максима Токарева

Із циклу “Прочитання вулиць”

Вулиця Максима Токарева. Фото О. Михайлика

Сучасна назва (з 2024): вулиця Максима Токарева

Підстава для перейменування: на честь честь молодшого сержанта, командира бойової машини — командира відділення 503 окремого батальйону морської піхоти ЗСУ Максима Токарева.

Рішення Київської міської ради: від 29 серпня 2024 року № 1773/9739 «Про перейменування вулиці Вузівської у Солом’янському районі міста Києва».

Місцевість: Олександрівська слобідка

Розташування: пролягає від вулиці Освіти до проспекту Валерія Лобановського

Попередня і первинна назва (Межа 1940-х-1950-х-2024): Вузівська

Максим Павлович Токарев (позивний «Насім»; народився 18 вересня 1996 року в місті Києві — загинув 23 жовтня 2022 поблизу с. Опитне Донецької області) — молодший сержант, командир бойової машини — командир відділення морської піхоти 503 окремого батальйону морської піхоти ВМС України. Загинув на Російсько-українській війні під час виконання бойового завдання. Відзначений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Життєпис

Навчався в Київській міській гімназії № 178, закінчив Київський національний університет будівництва і архітектури.

В юнацтві долучився до вболівальників футбольного клубу Ультрас «Динамо» (Київ), був представником колективу «Neighborhood». У віці 17-ти років Максим став активним учасником Революції Гідності, пройшов увесь Майдан, мав поранення. 18 лютого 2014 рятував людей із пожежі, коли горів Будинок профспілок на Майдані Незалежності. Був членом Правого Сектору, отримав подяку, підписану Провідником Правого Сектора Дмитром Ярошем. Пізніше доєднався до Муніципальної варти Солом'янського району. Цікавився політикою, мріяв стати народним обранцем (депутатом). Успішно закінчив школу помічника народного депутата, пройшов стажування на посаді помічника-консультанта депутата КМДА Ярослава Горбунова.

Хоча мав дуже поганий зір — мінус шість, у лютому 2020 добровільно підписав контракт із Військово-морськими силами Збройних сил України, воював у лавах 503 Окремого батальйону морської піхоти.

Від початку повномасштабної війни, з 24 лютого 2022, Максим Токарев, знаходився в зоні бойових дій (Марьїнка, Авдіївка, Піски, Торецьк, Красна Поляна й ін.). Двічі виходив з оточення та, у складі бойового підрозділу, виконував завдання командування на лінії фронту. У червні 2022 р., в результаті вибухової травми, отримав вогнепальне осколкове поранення, після лікування повернувся на фронт. У ніч з 23 на 24 серпня 2022, на честь відзначення Дня Незалежності, разом із товаришем, зайшли на тимчасово окуповану територію та встановили прапор 503 ОБМП.

Героїчно загинув 23 жовтня 2022 року поблизу населеного пункту Опитне, Покровського району Донецької області під час виконання бойового завдання. Очолюючи бойову групу, що поверталася із розвідувального завдання, він загинув і ціною власного життя врятував життя своїм побратимам. Остання посада: командир бойової машини — командир відділення морської піхоти.

Прощання відбувалося на Майдані Незалежності в Києві. Похований на Алеї героїв в Державному історико-меморіальному Лук'янівському заповіднику (Київ, вул. Дорогожицька, 7).

Вулиця Патріарха Мстислава Скрипника

Із циклу “Прочитання вулиць”

Сучасна назва (з 2016): вулиця Патріарха Мстислава Скрипника

Підстава для перейменування: назва на честь Патріарха Мстислава (Скрипника), патріарха Київського і Всієї України УАПЦ, патріарха Київського і всієї Руси-України

Розпорядження Київського міського голови: від 19 лютого 2016 року № 125/1 «Про перейменування бульвару, вулиць, площі та провулків у місті Києві»

Місцевість: Солом’янка

Розташування: пролягає від площі Петра Кривоноса до вулиці Митрополита Василя Липківського

Попередні назви (1914-1938): Мстиславська, (1938-2016): Миколи Островського

Первинна назва (не пізніше 1899-1914): Новостроєнська

Святіший Патріарх Київський і всієї України Мстислав (у миру Степан Іванович Скрипник; 10 квітня 1898, Полтава — 11 червня 1993, Грімсбі, Канада) — український державний, політичний, громадський і церковний діяч, Патріарх Київський і всієї України, Предстоятель Української автокефальної православної церкви, Першоієрарх УАПЦ в США та Діаспорі.

Життєпис

Степан Іванович Скрипник народився 10 квітня 1898 року в Полтаві. Відвідував Першу полтавську класичну гімназію, продовжував навчання в офіцерській школі в Оренбурзі. Служив у російській імператорській армії.

У березні 1918 року вступив добровольцем до кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, у складі якого брав участь у боях проти червоних у 1918–1919 роках. У 1920 році служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР.У 1920–1921 роках був особистим ад'ютантом Головного Отамана УНР Симона Петлюри.

1923 року емігрував у Варшаву, де закінчив Вищу школу політичних наук. 1930 року обраний послом до Польського сейму, захищав права українців у Польщі. Виступав проти укладення додаткової до Конкордату 1925 угоди 20 червня 1938 року між урядом Республіки Польщі та Ватиканом, наслідком якої стало знищення понад 100 православних церков Підляшшя та Холмщини, ревіндикації близько 2800 га землі, що належала Церкві.1940 року — повітовий інспектор у місті Холм.

Брав участь у церковному та громадському житті: представляв мирян у єпархіальних радах, став членом Митрополичої ради та ініціатором і головою товариства «Українська школа» в Рівному. У 1941 році очолював Український допоміжний комітет — організацію допомоги та милосердя.

1 вересня 1941 року в Рівному відбулося перше засідання Української ради довір'я на Волині — громадського органу самоуправління на чолі зі Степаном Скрипником. До її складу увійшли відомий письменник Улас Самчук, провідні діячі ОУН(б). Того дня на засіданні Української ради довір'я на Волині створено «Тимчасову Адміністрацію Української Православної Церкви», яку очолив архієпископ Полікарп (Сікорський). Обраний заступником голови Холмської єпархіальної ради.

У квітні 1942 р. висвячений у ієреї. 14 травня, за рішенням Собору УАПЦ в Кафедральному соборі Андрія Первозваного у Києві, хіротонізований на єпископа Переяславського Української православної церкви. У Почаєві вів переговори з митрополитом Української автономної церкви Олексієм (Громадським) про об'єднання двох церков і 8 жовтня 1942 року підписав «Акт поєднання».Заарештований гестапо на українських землях та ув'язнений у тюрмах Чернігова і Прилук, з 1944 р. жив у Варшаві, згодом — у Словаччині, пізніше — у Німеччині, де очолював єпархії УАПЦ в Гессені, Вюртемберзі.

1947 року на північноамериканському континенті обраний первоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади.З 1949 року очолив УПЦ в Америці та добився об'єднання з єпархією архієпископа Іоана (Теодоровича) на соборі в Нью-Йорку того ж року: владику Іоана було обрано митрополитом УПЦ у США, а його — заступником митрополита та головою Консисторії.

Збудував церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруку: тут знаходяться Консисторія, духовна семінарія Святої Софії, Свято-Андріївський собор — церква-пам'ятник мученикам за свободу України, редакція журналу «Українське Православне Слово», школа релігії й українознавства, Дім української культури, концертний зал на 1500 місць, Музей церковних старожитностей, бібліотека з 140 тисячами найменувань, архів і друкарня, готель для літніх людей, Цвинтар святого Андрія — найбільше за межами України меморіальне кладовище-пантеон — та пам'ятники княгині Ользі й митрополитові Василю Липківському (скульптор Петро Капшученко).

По смерті митрополитів Іоана (в 1971) та Никанора (в 1969) очолив УПЦ у США а також діаспору в Європі та Австралії.

У 1963 і 1971 роках зустрічався з Константинопольським Патріархом, домагався повернення УПЦ прав, якими вона користувалась до 1686 року (екзархат у складі Константинопольського патріархату).

Підтримував рух за відродження Української автокефальної православної церкви, який почався в 1988 році, після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України. 30 жовтня 1989 року проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном.

На Всеукраїнському православному соборі в Києві 6 червня 1990 року, за участю понад 700 делегатів з усієї України (серед яких було 7 єпископів і понад 200 священників), Собором затверджено утворення УАПЦ і обрано Мстислава Патріархом Київським і всієї України. 20 жовтня 1990 року митрополит Мстислав (Скрипник) прибув в Україну після 49-річної розлуки (Літературна Україна, 1990, 25 жовтня). 27 жовтня відбув з душпастирським візитом до Львова. 18 листопада 1990 року в Соборі святої Софії в Києві відбулася його інтронізація: став першим Патріархом УАПЦ.

Після створення 1992 р. УПЦ КП не визнав ліквідацію УАПЦ та не прийняв титул Предстоятеля проголошеної УПЦ КП. Вважав себе Предстоятелем відродженої Української автокефальної православної церкви та боровся за відновлення державної реєстрації її Статуту, знятої з реєстрації за правління Леоніда Кравчука за сприяння митрополита Філарета Денисенка, що пояснювалося розбіжними баченнями майбутнього самостійного українського православ'я, де Патріарха Мстислава розглядали лише як символічного лідера.

1992 року передав прапор 3-ї Залізної дивізії Дієвої Армії УНР новоствореній українській армії; бойовий прапор зберігається в музеї Збройних сил України.

Помер у канадському місті Грімсбі. Похований у крипті собору святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку, США.

19 лютого 2016 року вулицю Островського в Солом’янському районі перейменовано на честь Патріарха Мстислава Скрипника.

Провулок Ярослава Хомова

Із циклу “Прочитання вулиць”

Джерело: google.com

Сучасна назва (з 2016): провулок Ярослава Хомова

Підстава для перейменування: на честь члена Крайового Проводу ОУН Північно-Східних Земель, учасника похідних груп ОУН Ярослава Хоміва.

Розпорядження Київського міського голови: від 19 лютого 2016 року № 125/1 «Про перейменування бульвару, вулиць, площі та провулків у місті Києві»

Місцевість: Солом’янка

Розташування: пролягає від вулиці Патріарха Мстислава Скрипника до тупика

Попередня назва (1938-2016): провулок Островського

Первинна назва (1900-і-1938): Мстиславський провулок

Ярослав Хомів (псевдо: «Лімницький»; 1915, с. Гарасимів, Івано-Франківська область — серпень 1942, м. Київ) — провідник Городенківської повітової екзекутиви ОУН, член Крайового Проводу ОУН Північно-Східних Земель, крайовий провідник ОУН ПівнСУЗ (серпень 1942).

Життєпис

Народився 1915 року в селі Гарасимів (тепер Івано-Франківського району Івано-Франківської області).

Навчався у Городенківській гімназії, яку закінчив у 1933 році. Згодом вивчав право у Львівському університеті протягом 1934—1939 років. Під час навчання був членом проводу студентського сектора ОУН у Львові та паралельно у 1937 році був провідником Городенківської повітової екзекутиви ОУН.

21 березня 1939 року заарештований польською поліцією, вийшов на волю у вересні 1939 року.

Організаційний референт Крайової екзекутиви ОУН ЗОУЗ (Західно-Окраїнних українських земель) у Кракові (1940-1941), учасник II Великого Збору ОУНР у Кракові, провідник КЕ ОУН ЗОУЗ (весна-літо 1941).

Учасник Похідних груп ОУН (1941), член крайового проводу ОУН ПівнСУЗ у Києві (1941-1942), виконував обов'язки крайового провідника у серпні 1942 року. Цього ж місяця заарештований гестапо у Києві (тоді Райхскомісаріат Україна), загинув у тюрмі.

19 лютого 2016 року провулок Островського у Солом’янському районі перейменовано на честь Ярослава Хомова.

Вулиця Дмитра Григоровича

Із циклу “Прочитання вулиць”

Джерело: google.com

Сучасна назва (з 2019): вулиця Дмитра Григоровича

Підстава для перейменування: на честь українського авіаконструктора Дмитра Григоровича

Рішення Київської міської ради: від 12 листопада 2019 року № 38/7611 «Про найменування вулиць та провулків у Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Жиляни

Розташування: пролягає від Повітрофлотської вулиці до Робітничої вулиці

Попередня і первинна назва (Кінець 2010-х-2019): Проєктна 12975

Дмитро Павлович Григорович (25 січня (6 лютого) 1883, Київ — †26 липня 1938, Москва) — український авіаконструктор, творець першого гідроплану.

Життєпис

Народився в Києві. Закінчив Київське реальне училище; обов'язковими були дві європейські мови. Ще там він почав відвідувати повітроплавний гурток КПІ, заснований 1905 року, а фактичним керівником гуртка був учень Миколи Єгоровича Жуковського, професор механіки Микола Делоне.

Навчався в Київському політехнічному інституті. Перед закінченням КПІ Дмитро поїхав до бельгійського міста Льєжа, де в одному з інститутів прослухав два семестри, вивчаючи аеродинаміку й теорію двигунів.

Перший його легкий спортивний біплан Г1 з двигуном «Анзані» потужністю 25 кінських сил, який Григорович побудував з бамбука, він випробував 10 січня 1910 року.

Наступною роботою Григоровича став аероплан, побудований за схемою, що наслідувала будову французького літака «Блеріо ХІ», але з власною системою керування та конструкцією шасі. Будував його Григорович спільно з київським аматором автомобільного спорту — багатієм Ільницьким. Фінансової допомоги Ільницького виявилося достатньо, аби завершити працю над новим аеропланом і продемонструвати на київській виставці повітроплавання. Літак привернув загальну увагу фахівців і аматорів авіації. Журнал «Автомобиль и воздухоплавание» назвав його найкращою конструкцією виставки.

Розробками Григоровича зацікавився Федір Терещенко — ця родина була серед ініціаторів створення КПІ і його меценатів. Терещенко також навчався в Київському політехнічному інституті і мріяв стати авіатором. Його захоплення авіацією було настільки сильним, що у своєму маєтку в селі Червоне Житомирського повіту він обладнав власну авіамайстерню та аеродром. Федір Терещенко запросив Григоровича до співпраці, отже невдовзі на світ з'явилися два їхні спільні спортивні аероплани — Г2 і Г3. Конструктором і основним виконавцем усіх робіт був Григорович, меценатом — Терещенко.

З 1912 року Д. Григорович – технічний директор заводу 1-го Російського товариства повітроплавання. У 1913 р. сконструював свій перший літальний човен М-1. У вересні 1916 року лейтенант Ян Нагурський першим у світі зробив на літаючому човні М-9 конструкції Григоровича дві «мертві петлі» поспіль; нікому повторити «петлю Нестерова» на літальних човнах інших конструкцій не вдалося.

За роки Першої світової війни конструкторське бюро Д. Григоровича створило понад 10 типів гідролітаків. Морський розвідник М-9 конструкції Д. Григоровича вперше у світі був обладнаний гарматою та міг приземлятися не лише на воду, але й на сніг. Літаючий човен ГАСН Д. Григоровича — перший у світі морський торпедоносець. Д. Григоровичу належить впроваджена ним ідея застосування на літаках броні та шасі, що складалося в польоті. Гідролітаки Д. Григоровича вироблялися в США, Великій Британії, Італії та Франції за проєктами, які продав за кордон Тимчасовий уряд Росії.

1 червня 1917 р. Григорович заснував власний дослідний авіабудівний завод. Під час голоду в Петрограді перебрався із родиною до Києва, а потім – до Одеси. 1919 року працював у Катеринославі, Сімферополі, Севастополі.

У часи російської окупації УНР змушений був працювати на комуністів. 1922 року Григоровича призначено технічним директором і начальником КБ Державного авіаційного заводу №1 у Москві. 1923 року за його участю спроєктовано перший радянський винищувач І-1, а за рік — І-2. У 1925 році конструктора призначено керівником відділу морського дослідного літакобудування на Державному авіаційному заводі №23 в Ленінграді.

Сам авіаконструктор зазнав арештів, був ув'язнений у системі ГУЛАГ СРСР. 1 вересня 1928 р. Григорович був заарештований, звинувачений у шкідництві й ув'язнений до Бутирської в'язниці. Протягом 1929–1931 років,працював у ЦКБ-39 ОГПУ разом із М. Полікарповим. У квітні 1930 року вони створили винищувач І-5.

10 липня 1931 року Дмитро Григорович отримав свободу, але радянська влада так і не визнала його невинуватість. Газета "Правда" надрукувала постанову Центрального виконавчого комітету СРСР: "…Амністувати… Головного конструктора з дослідного літакобудування Григоровича Дмитра Павловича, який розкаявся у своїх попередніх вчинках і напруженою роботою довів своє розкаяння. Нагородити його грамотою ЦВК Союзу РСР і грошовою премією в 10000 рублів".

Навесні 1938 року Григоровича призначають керівником щойно організованого КБ у Новосибірську. Але до Сибіру він не доїхав: занедужав і 26 липня того ж року помер від лейкемії.

Дмитро Григорович Григорович — автор майже 80 оригінальних конструкцій літаків найрізноманітнішого призначення, зокрема гідролітаків.

12 листопада 2019 року вулицю у Солом’янському районі названо на честь Дмитра Григоровича.

Вулиця Федора Андерса

Із циклу “Прочитання вулиць”

Джерело: openstreetmap.org

Сучасна назва (з 2019): вулиця Федора Андерса

Підстава для перейменування: на честь українського інженера Федора Андерса

Рішення Київської міської ради: від 12 листопада 2019 року № 38/7611 «Про найменування вулиць та провулків у Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Совки, Садове

Розташування: пролягає від Колоскової вулиці до Медової вулиці

Попередня і первинна назва (Кінець 2010-х-2019): Проєктна 13111

Федір Фердинандович Андерс (2 червня 1868, Київ — 31 травня 1926, Київ) — український інженер, конструктор першого в Україні дирижабля.

Життєпис

Народився 2 червня 1868 року в Києві. Навчався в реальному, потім — у землемірному училищах. Імовірно, в 1918 році заочно закінчив Київський політехнічний інститут.

У 1911 році збудував один з перших в Україні дирижаблів — дирижабль м'якої конструкції «Київ». 9 жовтня 1911 року Андерс здійснив перший публічний політ на дирижаблі власної конструкції над Києвом, в Купецькому саду (тепер Хрещатий парк). Дирижабль «Київ», сконструйований Федором Андерсом, перевіз близько 200 пасажирів. Це було перше організоване перевезення пасажирів повітряним транспортом в Росії. Оболонка дирижабля мала 36,5 м у довжину, 7 метрів у діаметрі, робочий газ — водень, ємність оболонки — 1 000 м³. Гондола була обладнана мотором «НАГ» у 60 кінських сил.

29 серпня 1912 року трапилася катастрофа. Дирижабль вирушив з Києва в напрямку Чернігова і за 12 верст від Остра біля села Жукин згорів. Причина загоряння невідома, однак припускається, що нею стала несправність системи подачі палива до двигуна. Згодом інженер сконструював інший дирижабль — «Київ-2», гондола якого мала форму човна й могла триматися на воді у випадку приводнення. За деякими даними, Федір Андерс близько року працював у Німеччині на заводах Цеппеліна.

Протягом 1913—1926 років мешкав у Києві в будинку № 50 на вулиці Фундуклеївській (нині Богдана Хмельницького). Помер 31 травня 1926 року. Похований у Києві на старій частині Байкового цвинтаря (ділянка № 5).

12 листопада 2019 року вулицю у Солом’янському районі названо на честь Федора Андерса.

Вулиця Святослава Хороброго

Із циклу “Прочитання вулиць”

Джерело: google.com

Сучасна назва (з 2021): вулиця Святослава Хороброго

Підстава для перейменування: на честь київського князя Святослава Хороброго

Рішення Київської міської ради: від 4 листопада 2021 року № 3125/3166 «Про перейменування вулиці в Солом’янському районі міста Києва»

Місцевість: Чоколівка

Розташування: пролягає від Севастопольської площі до Медової вулиці

Попередні назви (1967-2021): Народного Ополчення

Первинна назва (1955-1961): Аеровокзальна (з 1961 по 1967 у складі Повітрофлотського шосе)

Святослав Ігорович (Хоробрий) (близько 938 р. — березень 972 р.) — великий князь київський (945—972 рр.).

Життєпис

Представник династії Рюриковичів. Єдиний син київського князя Ігоря і княгині Ольги. Після загибелі батька перебував під регентством матері (945—964 рр.). Ставши самостійним правителем, проводив активну зовнішню політику, значно розширивши територію Руської держави. Підкорив волзьких булгар, аланів, радимичів, в'ятичів (964 р.). Розгромив Хозарський каганат (965—968 рр.). 968 року допоміг візантійському імператорові Никифору Фоці придушити повстання болгар, але його спроба залишитися в Болгарії змусила Візантію нацькувати на Київ печенігів. Відігнавши їх, посадив намісниками на Русі своїх синів: Ярополка в Києві, Олега в Овручі, Володимира у Новгороді. 969 року вирушив у другий похід на Болгарію. 971 року був обложений у болгарському місті Доростолі, змушений повернутися на Русь. На зворотному шляху загинув у засідці на Дніпрі, яку влаштував печенізький хан Куря.4 листопада 2021 року вулицю Народного Ополчення у Солом’янському районі міста Києва перейменовано на честь Святослава Хороброго.

Вулиця Джохара Дудаєва

Із циклу “Прочитання вулиць”

Джерело: google.com

Сучасна назва (з 2022): вулиця Джохара Дудаєва

Підстава для перейменування: на честь чеченського військового і державного діяча, першого Президента Чеченської республіки Ічкерії Джохара Дудаєва

Рішення Київської міської ради: від 8 вересня 2022 року № 5420/5461 «Про перейменування вулиці в Солом’янському районі міста Києва»

Місцевість: Першотравневий масив

Розташування: пролягає від вулиць Лондонської та Єреванської до Уманської вулиці

Попередні назви (1957-1958): Талалаївська; (1958-2022): Іскрівська

Первинна назва (2-а пол. 1950-х-1957): 506-та Нова

Джохар Дудаєв (рос. Джохар Мусаевич Дудаев, чеч. Dudin Musa-khant Dƶovxar, Дудин Муса-кӀант Жовхар; (15 лютого 1944, с. Ялхорой, Чечено-Інгуська АРСР, РРФСР, СРСР) — 21 квітня 1996, Гехі-Чу, Чечня) — чеченський військовий, державний та політичний діяч, перший президент Чеченської Республіки Ічкерія (1991—1996). Генерал-майор авіації Радянської армії, Генералісімус ЧРІ.

Життєпис

Джохар Дудаєв народився 15 лютого 1944 року в селі Первомайське Галанчозького району Чечено-Інгуської АРСР Російської РФСР (нині село Ялхорой Ачхой-Мартановського району Чеченської Республіки Російської Федерації), був сьомою дитиною у родині із дев'яти братів та сестер. Через вісім днів після народження Джохара, 23 лютого, родину Дудаєвих депортували в Павлодарську область Казахської РСР разом із іншими малими народами СРСР — балкарцями, інгушами, калмиками, кримськими татарами тощо. Відтак в Казахстані Джохар та його родина разом зі своїм народом прожили у засланні 13 років.

1957 року Чеченську АРСР відновлено й чеченці мали нагоду повернутися на рідні землі, що й зробила сім'я Дудаєвих. Вони оселилися у місті Грозному. Через два роки підліток закінчив середню школу № 45. У 1960 році Джохар Дудаєв вступив на фізико-математичний факультет Північно-Осетинського педагогічного університету у Владикавказі. Прослухавши річний курс лекцій з профільної підготовки, 1962 року хлопець вступив до Тамбовського вищого військового авіаційного інженерного училища, де провчився до 1966 року. Сам Джохар вчився в училищі на відмінно.

З 1966 року до 1970 року Дудаєв служив у 52-му інструкторському важкому бомбардувальному полку, що базувався на авіабазі «Шайковка» у Калузькій області, де починав помічником командира літака. У 1971 році Дудаєв забажав продовжити навчання в авіаційній академії, проте через заборону чеченцям бути старшими командирами, йому це не вдалося.

З 1970 року майбутній президент проходив службу у 1225-му авіаполку важких бомбардувальників на авіабазі «Белая» на Прибайкаллі. У 1974 році Джохар закінчив командний факультет Військово-повітряної академії імені Ю. Гагаріна. У 1225-му полку, дислокованому поблизу Іркутська, чеченський льотчик стрімко підіймався по кар'єрній драбині: був командиром авіаполку (1976—1978), начальником штабу (1978—1979), командиром загону (1979—1980), командиром полку (1980—1982). У 1982 році у тому ж гарнізоні під Іркутськом Дудаєв був призначений начальником штабу 31-ї дивізії важких бомбардувальників 30-ї повітряної армії. У 1985 році він був переведений до Полтавської дивізії важких бомбардувальників.

У 1987 році Джохара Дудаєва підвищили у званні до генерала та призначили командиром 326-ї Тарнопільської дивізії важких бомбардувальників 46-ї повітряної армії стратегічного призначення. Дивізія базувалася в місті Тарту Естонської РСР, де Дудаєв також був начальником воєнного гарнізону міста. В Естонії Джохар керував авіабазою радянських стратегічних бомбардувальників Ту-22, які були призначені для можливого ядерного бомбардування європейських столиць у ході Холодної війни. З тієї ж авіабази проводилися килимові бомбардування 1986 року під час війни в Афганістані 1979—1989 років, план яких також розробляв Дудаєв. Вже під час проголошення відновлення незалежності парламентом Естонії Дудаєв проігнорував наказ радянського керівництва на блокування естонського телебачення та недопущення відновлення незалежності Естонії. Замість того він направив туди польову кухню. У 1989 році Дудаєв отримав звання генерал-майора авіації.

У 1990 році 326-ту Тарнопільську дивізію важких бомбардувальників вивели з Естонії після відновлення її незалежності, а сам чеченський військовик звільнився у запас. За словами самого Дудаєва, його звільнення напряму пов'язано з національно-визвольним рухом у Балтійських країнах, а також на прохання представників власного народу.

У травні 1990 року Дудаєв повернувся у Грозний і почав займатись політикою. 23 листопада 1990 року на запрошення ідеологів Загальнонаціонального конгресу чеченського народу Зелімхана Яндарбієва та Мовладі Удугова генерал прибув на I-й Чеченський національний з'їзд. 25 листопада, з'їзд обрав керівний орган — виконавчий комітет, головою якого обрано Дудаєва. А вже 27 листопада члени виконавчого комітету одноголосно ухвалили декларацію про заснування та суверенітет Чеченської Республіки Нохчі-Чо. Вже у липні того ж року, на другому засіданні Загальнонаціонального конгресу, заявлено, що Чеченська Республіка не буде входити до складу СРСР або РРФСР.

З 19 до 21 серпня 1991 року в Москві пройшла невдала спроба державного перевороту після чого утворили Державний комітет з надзвичайного стану. У той же час Чечено-Інгуський республіканський комітет КПРС, Верховна Рада та уряд автономної республіки підтримали заколотників. У свою чергу Загальнонаціональний конгрес виступив проти комітету, який намагався втримати від розпаду СРСР, а також зажадав розпуску уряду республіки і виходу зі складу СРСР та РРФСР. Вже 4 вересня після багатоденного мітингу Дудаєв оголосив про розпуск Верховної Ради, а через два дні будівлю засідань Ради захопили мітингувальники та гвардійці Загальнонаціонального конгресу. Відтоді 6 вересня вважалося — Днем незалежності республіки. Вже 17 вересня призначили позачергові вибори президента та парламенту республіки. Їх планувалося провести через десять днів 27 вересня. Призначеного дня пройшли, як президентські, так і парламентські вибори. За даними Чечено-Інгуської Центральної виборчої комісії у виборах узяло участь 72 % виборців, з яких 90,1 % віддало свій голос на президентських виборах за Джохара Дудаєва. Щоправда, його конкуренти заявляли про фальсифікації.

8 жовтня Верховна Рада РФРСР визнала єдиним законним органом влади у республіці розігнану Верховну Раду. На її ж підтримку вступили проросійські політики, які почали формувати власні збройні формування. 1 листопада 1991 року Дудаєв підписав свій перший указ «Про заяву суверенітету чеченської Республіки», яким проголосив незалежність Чеченської Республіки Ічкерія від Російської Федерації. 7 листопада 1991 року російський президент Борис Єльцин видав наказ про введення надзвичайного стану в Чечні, що означало незгоду Московської влади з незалежністю чеченського та інгуського народів. У відповідь на це президент Ічкерії ввів у своїй країні воєнний стан. Однак, на той час у найвищому законодавчому органі Росії, Верховній Раді, найбільшу кількість депутатів становили противники тодішнього президента, через що його указ не затвердили, що означало, майже визнання незалежності Ічкерії. Тоді ж у Чечню спрямували два літаки з військами спеціального призначення, які приземлилися на аеродромі в селищі Ханкала, але спецпризначенців заблокували противники російської влади. У той же час місцева чеченська влада націоналізувала всю російську військову техніку та зброю на території Чечні. Вже 3 березня наступного, 1992 року, Джохар Дудаєв зголосився сісти за стіл переговорів з московським керівництвом, однак, за умови, що ті визнають незалежність Чечні.

12 березня 1992 року парламент Чечні прийняв конституцію країни. Згодом чеченська влада без спротиву узяла під контроль усі російські військові частини, розміщені в Чечні. До 8 червня 1992 року усі федеральні війська покинули територію гірської республіки, залишивши там усю техніку, зброю та боєприпаси. Однак, через загрозу справжньої війни з Росією, яка не бажала визнавати незалежності Ічкерії, Дудаєву довелося ввести пряме президентське правління та комендантський час у країні. 7 квітня 1993 року президент розпустив уряд, парламент, конституційний суд, а також Грозненське міське зібрання.

11 грудня 1994 року між Російською Федерацією та Чеченською республікою Ічкерія розпочалася війна. Від її початку за колишнім радянським генералом Дудаєвим полювали російські спецслужби. Вони ж вчинили три невдалі замахи на життя президента Чечні.

Після відступу з Грозного штаб Дудаєва розташувався в гірському селищі у будинку військового прокурора Ічкерії Магомеда Жанієва. Наказ про вбивство Джохара Дудаєва віддав особисто президент Російської Федерації Борис Єльцин. 21 квітня 1996 року співробітники Федеральної служби контррозвідки Росії запеленгували сигнал супутникового телефону Джохара Дудаєва у районі села Гехі-Чу, що за 30 кілометрів від Грозного. Через це одразу ж у повітря підняли два літаки Су-25 з ракетами. Дудаєв загинув від вибуху ракети під час розмови по телефону.

8 вересня 2022 року вулицю Іскрівську у Солом’янському районі міста Києва перейменовано на честь Джохара Дудаєва.

Вулиця Князів Гедиміновичів

Із циклу “Прочитання вулиць”

Джерело: google.com

Сучасна назва (з 2022): вулиця Князів Гедиміновичів

Підстава для перейменування: на честь князів Гедиміновичів

Рішення Київської міської ради: від 8 вересня 2022 року № 5435/5476 «Про перейменування вулиці Новомічурінської у Солом’янському районі міста Києва»

Місцевість: Жиляни (Жуляни)

Розташування: пролягає від вулиці Морських Піхотинців до вулиці Сергія Колоса та Лугової вулиці. У початковій частині розгалужується на два відтинки — один йде до вулиці Сергія Колоса, інший до Лугової вулиці. Відповідно, вулиця має форму латинської літери Y.

Попередня і первинна назва (не раніше середини 1940-х-2022): Новомічурінська

Гедиміновичі — династія великих князів Литовських у 1316–1572 рр. та королів Польських у 1386–1572 рр., нащадків великого князя Гедиміна.

Представники цілої низки славетних аристократичних родин Великого князівства Литовського, Білорусі, України, росії та Польщі або дійсно походили від Гедиміна, або за родинними легендами виводили від нього свій родовід. Гедиміновичі, як і Рюриковичі, були «природними» князями, хоча через бідність та провінційність деякі роди надалі втратили титул. Представники численних родів нащадків Гедиміна обіймали найвищі державні посади, вони зробили вагомий внесок у розбудову державності Литви, Речі Посполитої та росії. Окрім того, Гедиміновичі були одними з найбільших землевласників на цих землях. Гедиміновичі дали початок родам Корецьких, Ружинських, Ольгердовичів, Трубецьких, Чорторийських та ряду інших.

Вулиця Олекси Гірника

 Із циклу "Прочитання вулиць"

Вулиця Олекси Гірника — вулиця в Солом’янському районі м. Києва, найменована на честь українського дисидента, політв’язня, Героя України Олекси Гірника. Набула назви внаслідок перейменування, згідно з Рішенням Київської міської ради від 23 березня 2023 року № 6282/6323 «Про перейменування вулиці Суздальської в Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Новокараваєві дачі. Пролягає від Відрадного проспекту до Новопольової вулиці.

Попередня назва: вулиця Суздальська, на честь російського міста Суздаль (1953 - 2023)

Початкова назва: 143-тя Нова (середина ХХ ст. – 1953)

Олекса Гі́рник — український дисидент, політв'язень, Герой України. 21 січня 1978 р., у переддень 60-ї річниці проголошення самостійності України Центральною Радою вчинив акт самоспалення біля могили Шевченка на знак протесту проти русифікації України. Інформація про цей вчинок замовчувалася за роки радянської влади.

Олекса Гірник народився 28 березня 1912 року в родині бойків-верховинців в с. Богородчани Івано-Франківської області, його батько і дід були відомі завдяки просвітницькій роботі в регіоні. Спочатку вчився в польській школі, а пізніше в українській гімназії у Станіславові, яку закінчив 1933 р. Отримавши освіту, не міг улаштуватися на роботу, оскільки польська влада вимагала златинщення.

Вирізнявся активним, сміливим характером. Належав до «Пласту», «Просвіти», молодої організації ОУН, працював у «Соколі», де очолював загін пластунів.

Пізніше хотів піти на навчання до Львівського університету на філософський факультет, але був призваний до польської армії, служив у артилерії.

За висловлювання проти польської влади і заклики до незалежності України 25 березня 1937 р. був засуджений за звинуваченням у державній зраді до п'яти років і трьох місяців в'язниці.

Покарання відбував у концтаборі в Березі Картузькій, у львівській тюрмі «Бригідки», в острогах Кракова і Тарнова. У 1939 р. під час німецького вторгнення до Польщі втік із в'язниці.

1 листопада 1939 р. у Стрию на вокзалі Олекса побачив, як енкаведисти з собаками заганяють поляків до товарних вагонів на висилку до Сибіру. Плач жінок, крик дітей… Кинувся на їхній захист, його побили та запхали у вагон.

Гірник втік, але його догнали кілька енкаведистів та затримали попри його намагання відбитися. Відмовився давати покази, його побили, добу потому був непритомним. Через переповненість тюрем Галичини його перевели в слідчу частину управління НКВД Житомирської області. Гірник не виказав нікого з підпілля.

Слідчі НКВД намагалися звинуватити його у «зв'язках із закордоном», користуючись матеріалами польських спецслужб. 17 грудня 1940 р. був засуджений за ст. 54-10 ч.1 Кримінального кодексу УРСР (зрада Батьківщині) на вісім років концтаборів і п'ять років позбавлення прав.

Покарання відбував на Уралі. Працював на лісозаготівлі в тайзі, бив камінь у кар'єрах, працював на підземному заводі, неодноразово карався у карцерах.

Восени 1948 р. повернувся до України. Працював копачем на цегельні у Станіславі.

У 1949 р. одружився з Кароліною Петраш, яка відбула заслання аж за Іркутськом.

1953 р. подружжя перебралося в м. Калуш, до брата Кароліни, греко-католицького священика Михайла Петраша, який також повернувся із заслання.

У 1950 р. народився син Маркіян, а в 1954 р. — Євген. Гірник працював на цегельному заводі обліковцем, а пізніше інженером.

Усі роки дуже переймався долею України, її культури й мови. Був знаним у місті шахістом, голубівником і пасічником.

1976 р. збудував на своїй садибі кухню з кімнатою на другому поверсі, де облаштував тайник. Таємно від усіх упродовж чотирьох років писав від руки листівки проти русифікації, які супроводжував цитатами з Шевченка. Написав близько 1 тисячі листівок (відомо вісім варіантів їх текстів).

У січні 1978 р. вирішив вчинити акт самоспалення. У прощальному листі до дружини він писав:

«Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець»

20 січня 1978 р. поїхав до Києва, відвідав Софійський собор та Києво-Печерську лавру. Увечері приїхав останнім автобусом до Канева. З собою мав підготовлену сумку з двома каністрами бензину — загалом 3,5 літрів. Пройшовши пішки понад 3 км проти сильного морозного вітру, дістався на Чернечу Гору. Тричі обійшов пам'ятник Тарасові Шевченку. Місце вибрав на північному схилі Чернечої Гори, за 10-12 метрів ліворуч від оглядового майданчика. Дістав принесені із собою листівки і пустив на вітер, який порозносив їх. На гранітну брилу поклав прощальну духівницю (заповіт) — заклик до незалежності України та проти русифікації.

«Протест проти російської окупації на Україні!

Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! (Радянська, та не російська). Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918р. - 22 січня 1978р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі?!»

Близько 3-ї години ночі 21 січня 1978 р. облився бензином та підпалив себе. Його мертве обгоріле тіло знайшов вранці постовий міліціонер.

Заступник начальника райвідділу міліції Олександр Гнучий наказав капітану міліції Івану Терещенку та сержанту охорони Музею Роману Крамаренку зібрати листівки. Вони зібрали близько 970 листівок, заховавши кілька з них. Зібрані листівки забрали працівники облуправління КДБ, подальша їхня доля невідома.

Дружині Олекси сказали, що чоловік згорів в автокатастрофі. Проте в них вдома був проведений обшук, були допитані родичі.

Спочатку родині не хотіли віддавати тіло Олекси, але пізніше дозволили поховати на батьківщині, заборонивши відкривати труну. Тіло оглядав і поклав у домовину, яку привезла в Канів удова, лікар-анатомопатолог Михайло Іщенко (згодом він опублікував низку статей і книжку про Гірника). Тим часом аґентура поширювала неправдиві чутки, що згорів п'яниця чи то релігійний фанат. Про справжні обставини смерті Олекси повідомив його дружині лікар з Канева Михайло Іщенко.

Попри заборону з боку КДБ розповідати про подію, саме від цих працівників міліції про вчинок Гірника дізналися спочатку в Каневі, а потім і в інших містах України. Дружина О. Гнучого Віра зачитувала чотири листівки людям у Каневі, Львові, Дрогобичі, Трускавці.

Через декілька років, через рідних у Польщі і через зв'язки з рухом «Солідарність» звістки про вчинок Гірника передали на Захід. Відомості про Гірника спочатку поширювалися хвилями радіо «Свобода» — тільки після здобуття незалежності Україною, правда про вчинок Гірника була вперше оприлюднена в газеті «Літературна Україна».

У 1999 р. створено Київський благодійний фонд ім. О. Гірника «Українським дітям — українське слово», товариство «Просвіта» проголосило 2003 р.— роком Олекси Гірника. На місці смерті Гірника посадили кущ калини, а пізніше була додана й меморіальна таблиця. У музеї збереглася копія листівки.

Син Євген Гірник створив і очолив фундацію імені Олекси Гірника. Премією Олекси Гірника нагороджуються ті, хто розвиває українську державність, робить конкретні справи у цій царині.

Відзнаку одержували, наприклад, студент із Луганщини Сергій Мельничук, який у суді боронив своє право навчатися українською мовою, Олександр Гнучий, колишній міліціонер із Канева, який зберіг листівки, що їх Олекса Гірник перед загибеллю розкидав на Чернечій горі, автор першої книжки про батька «Спалився за Україну» Михайло Іщенко.

Указом Президента України Віктора Ющенка № 28/2007 від 18 січня 2007 р. за проявлені громадянську мужність і самопожертву в ім'я незалежної України Гірнику Олексі Миколайовичу посмертно присвоєно звання Герой України з нагородженням орденом Держави. Нагороду отримали сини Олекси: Маркіян і Євген Гірники.

21 січня 2009 р. на Чернечій горі у Каневі відбулося урочисте відкриття пам'ятного знаку Героєві України Олексі Гірнику. Автором пам'ятного знаку виступив скульптор Адріан Балог. Проєкт здійснено на кошти гранту Президента України Віктора Ющенка.

Джерело: Вікіпедія, книжковий фонд Центральної районної бібліотеки імені Григорія Сковороди