Вулиця Володимира Качали

Із циклу "Прочитання вулиць"

Сучасна назва (з 2022): вулиця Володимира Качали

Підстава для перейменування: на честь українського громадського діяча, мецената, інженера Володимира Качали

Рішення Київської міської ради: від 8 грудня 2022 року № 5861/5902 «Про перейменування вулиці Качалова в Солом’янському та Святошинському районах міста Києва»

Місцевість: Відрадний

Розташування: пролягає від бульвару Вацлава Гавела до Відрадного проспекту

Попередня назва (1957-2022): вулиця Качалова, на честь російського актора Василя Качалова

Первинна назва (1950-і-1957): Нова

Володимир Качала (1842-1894), український інженер, громадський діяч, меценат. Тривалий час жив і працював у Києві, займався підприємництвом у цукробуряковій та інших галузях. Сприяв розвитку української культурної діяльності у місті.

Життєпис

Народився Володимир Стефанович Качала 17 грудня 1842 року на Галичині, в хаті свого діда, пароха села Озерна о. Миколи Стрільбицького. Батьки - Степан Качала й Анна Стрільбицька. Середню освіту отримав у гімназії в Тернополі, вищу — в Політехнічному інституті Відня. Здобув фах інженера-технолога.

У 1865 році, невдовзі після одержання диплома, переїхав до Санкт-Петербургу, а потім на українські терени Російської імперії, куди був запрошений для роботи на цукроварні Терещенків. Пізніше увійшов до керівного складу деяких інших цукрових заводів. Глибоко та всебічно вивчаючи свою справу, 1871 року Володимир Качала став одним із засновників Київського відділення Російського технічного товариства — авторитетного об'єднання професіоналів, яке спершу спеціалізувалося саме на цукробуряковій промисловості. Брав участь у міжнародних промислових виставках.

Мешкав у Києві з січня 1867 року, де 1887 року придбав на ім'я дружини Марії Михайлівни, племінниці київського голови Личкова Семена Никифоровича, садибу по вул. Володимирській (сучасний № 45). Упродовж 1891-1892 років на цій ділянці були зведені за проєктами та під керівництвом Олександра Хойнацького чільний прибутковий будинок і особняк у дворі. Невдовзі після забудови садиби Володимир Качала розмістив на її території першу в Києві невелику приватну електростанцію (не збереглася). В особняку містилися помешкання родини інженера Качали, його технічна контора та офіси Гребениківського й Рогізнянського цукрових заводів на Слобожанщині. В оформленні металевих огорож балконів обох споруд збереглися літери «МК» — ініціали дружини інженера Марії Качали, офіційної замовниці будинків. Нині в колишньому особняку на Володимирській, 45-а міститься Київський будинок вчених.

Володимир Качала як свідомий українець підтримував дружні зв'язки з провідними діячами української культури в Києві, зокрема з Олександром Кониським та Миколою Лисенком. Його племінник Омелян Киричинський згадував про нього: «Почував себе Українцем, жив в стислій приязні з Кониським і залюбки жертвував на українські справи чималі суми… Як Галичанин, він давав притулок приїжджим до Києва Галичанам і допомагав їм влаштовуватися».

Саме в готелі Качали у квітні-травні 1886 року зупинився Іван Франко, коли приїздив до Києва брати шлюб з киянкою Ольгою Хоружинською. Оскільки царська влада ставилася до політичної та громадської діяльності Франка вкрай неприязно, інженер Качала потрапив до списків «неблагонадійних»; це заважало йому оформити перехід з австрійського підданства до російського.

Ще одним проявом ділової активності Володимира Качали стало утримання закладу штучних мінеральних вод та готелю при ньому на схилі біля Олександрівського узвозу (нині Володимирський, приміщення не збереглися). Інженер орендував це підприємство у міста. Теплої пори року (з 1 травня по 15 серпня за старим стилем) тут діяла лікувальна зала для користування теплими й холодними штучними мінеральними водами, кумисом, кефіром, сироваткою й молоком. Тут-таки було влаштовано грязьові та мінеральні ванни, гідропатичний кабінет тощо. Медичною справою завідували долучені до цього фахівці, а Володимир Качала утримував при «мінеральних водах» лабораторію хімічного аналізу зі складом приладів та реактивів.

Завдяки сприянню Володимира Качали велика зала закладу штучних мінеральних вод поза лікувальним сезоном могла бути використана для творчої діяльності українців. У ній, зокрема, наприкінці 1880-х — на початку 1890-х років регулярно проводив репетиції та концерти український хор під орудою М. В. Лисенка. Племінниця композитора Валерія О'Коннор-Вілінська відзначала у спогадах: «На краю Царського саду, високо над Дніпром, стояла довга будівля з залою „Мінеральних вод“, так званою залою Качали. Там відбувалися проби Лисенкового хору. Хор Лисенка складався переважно зі студентів університету з примішкою семінаристів і панночок. Назбиралося їх до шестидесяти душ. Все те були щирі виконавці не з примусу, а з своєї волі, які бачили в тій праці національне діло і весело відбували його». Заняття хору проводилися щосуботи; з нагоди концертних виступів у залі споруджували естраду та ставили столи для вечері.

Помер Володимир Качала в Києві, незадовго до смерті зазнавши значних збитків через несприятливу кон'юнктуру на цукровому ринку. Похований на Байковому кладовищі (нова частина, 1-а дільниця); надгробок зберігся.

Джерело: Вікіпедія; карта Вікімедіа

Вулиця Василя Овсієнка

Із циклу "Прочитання вулиць"

Сучасна назва (з 2024 року): Василя Овсієнка

Підстава для перейменування: на честь українського громадського діяча, політв'язня радянських концтаборів, історика дисидентського руху В.В. Овсієнка

Рішення Київської міської ради: від 8 лютого 2024 року № 7636/7677 «Про перейменування вулиці Білгородської в Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Олександрівська слобідка

Розташування: Пролягає від Преображенської вулиці до проспекту Валерія Лобановського.

Попередні назви вулиці:

• Білгородська (1955 – 2024), на честь російського міста Бєлгород (українізований варіант);
• Марка Вовчка (1944 – 1955), на честь відомої української письменниці М.О. Вілінської.

Початкова назва вулиці (поч. ХХ ст. – 1944): Суворовська, на честь російського полководця

Василь Овсієнко (1949 – 2023) — український громадський діяч, розповсюджувач самвидаву, член Української Гельсінської Групи, політв'язень радянських концтаборів, філософ, публіцист, історик дисидентського руху, співробітник Харківської правозахисної групи. Автор-упорядник багатьох книжок, автор численних публікацій. Лавреат Премій імені Василя Стуса за публіцистику (2000), ім. Івана Огієнка в номінації «Громадська діяльність» (2006), Міжнародної літературної премії Фундації родини Воскобійників у жанрі мемуаристики (2006). Кавалер орденів «За заслуги» ІІІ ст., «За мужність» I ст., Князя Ярослава Мудрого V ст.

Життєпис

Народився 8 квітня 1949 у с. Ставки Радомишльського району Житомирської області. Після закінчення 1966 року школи працював у колгоспі, в 1967 році - літературним працівником районної газети в сел. Народичі Житомирської області. У 1967-1972 роках навчався на філологічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

Навесні 1968 року виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», інтенсивно розповсюджував самвидав у середовищі студентів. 1972 року допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати VI («київський») випуск журналу «Український вісник», і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Лісового.

З серпня 1972 року працював учителем української мови та літератури в с. Ташань Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл., де написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників», робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.

Заарештований 5 березня 1973 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) у формі розповсюдження літератури самвидаву. 6 грудня 1973 року, разом із Пронюком і Лісовим, засуджений Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.

У мордовських таборах ЖХ-385/19 (сел. Лісне Теньгушевського р-ну Мордовської АРСР) і 17-А (сел. Озерне Зубово-Полянського району) брав участь в акціях протесту. 20 серпня 1976 року під час «профілактики» в Київському КДБ відмовився від визнання вини.

Звільнившись 5 березня 1977 р., жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував широкі листовні зв'язки з політв'язнями та їхніми родинами. Його інформація про події в мордовських таборах була опублікована в «Хронике текущих событий» і використана Українською Гельсінською групою.

У вересні 1977 року попереджений про кримінальну відповідальність на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 грудня 1972 року. Подав 7 січня 1978 року заяву до ВВіРу з клопотанням про виїзд із СРСР, не брав участі у виборах. Написав для УГГ матеріали про становище засланців і піднаглядних та перший варіант спогадів «Світло людей».

18 листопада 1978 року був затриманий міліцією у зв'язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вульгарно вилаяв його і виштовхнув із сільради. Подав на міліціонерів і кадебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого 1 грудня 1978 року було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору — ніби відірвав міліціонерові два ґудзики.

7-8 лютого 1979 року засуджений Радомишльським районним народним судом до 3 років позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Заарештований у залі суду. Його текст «Замість останнього слова» став відомим на Заході. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень Житомирської обл.).

Під час ув'язнення відмовився свідчити у справах Левка Лук'яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КДБ.

9 червня 1981 р. майор КДБ Чайковський оголосив Овсієнкові про порушення проти нього справи за ч. II ст. 62 і запропонував написати «покаянну» статтю в газету з осудом діяльності УГГ, членом якої він був оголошений з дня зустрічі з Оксаною Мешко. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця кримінального терміну, або - 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання. Засуджений Житомирським обласним судом 23-26 серпня 1981 р.

Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської області, з 8 грудня 1987 р. - у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Брав участь в акціях протесту.

Без клопотання помилуваний указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1988 року Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і звільнений 21 серпня. Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили.

У вересні 1988 року увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської Спілки. 16 липня 1989 року обраний головою Житомирської філії УГС.

У листопаді 1989 року - учасник експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина.

30 квітня 1990 р. призначений секретарем УРП з видавничих справ. З 1 травня 1997 по 29 квітня 2001 - заступник голови Республіканської християнської партії.

З червня 1998 року - координатор програми Харківської правозахисної групи, поповнює електронний архів ХПГ біографічними довідками та інтерв'ю колишніх політв'язнів.

Співголова Українського комітету «Гельсінкі-90». З 1999 року організовує експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох — на місце загибелі тисяч бранців т. зв. «Соловецького етапу»: Леся Курбаса, Миколи Зерова та інших.

Член правління громадської організації «Міжнародне об'єднання "Соловецьке братство"»

Книжки В. Овсієнка, книжки спогадів та інтерв’ю в бібліотеках Солом’янки:

Овсієнко, В. (Василь), упоряд. Василь Стус. Поет і Громадянин : книга спогадів та ро 2013, 2020 (Бібліотека імені Григорія Сковороди, бібліотека імені Олександра Довженка, бібліотека імені Миколи Бажана, бібліотека №13)

Овсієнко, В. (Василь), упоряд. На полі чести : у 2 кн. Кн. ІІ. Наш сучасник Євген Сверстюк / упоряд. Василь Овсієнко 2015 (Бібліотека імені Григорія Сковороди, бібліотека імені Олександра Довженка, бібліотека сімейного читання імені Олеся Гончара)

Книги у співавторстві, інтерв’ю, спогади

Невидима битва. Як дисиденти боролися за незалежність України / Роман Клочко, 2023 (Бібліотека імені Григорія Сковороди, бібліотека для дoрocлих №11, бібліотека імені О.Довженка, бібліотека сімейного читання імені О.Гончара, бібліотека імені М.Реріха, бібліотека імені М.Бажана) - В ОБРОБЦІ

Українська Гельсінська Спілка у спогадах і документах, упоряд., ред. Шевченко, О., 2012 (Бібліотека імені Григорія Сковороди, бібліотека імені М.Реріха)

Рух опору в Україні. 1960 - 1990. Енциклопедичний довідник, 2010 (Бібліотека імені Григорія Сковороди, бібліотека сімейного читання імені Олеся Гончара)

Українська гельсінська спілка у світлинах і документах 1988 - 1990 рр., 2009 (Бібліотека імені Григорія Сковороди)

Дацюк, Г. І. Янголи Небесної Чоти / Галина Дацюк 2016 (Бібліотеки імені Григорія Сковороди, Олександра Довженка, Миколи Реріха, Миколи Бажана)

Українська Гельсінкська група : до 30-річчя створення: історія, документи / упоряд. Осип Зінкевич, Василь Овсієнко 2006 (Бібліотека імені Григорія Сковороди, ч/з)

Літопис Голготи України : Т. 1. Спогади політв’язнів, репресованих і переслідуваних / [редкол. В’ячеслав Цвєтков (голова) [та ін.] ; Всеукраїнське товариство політв’язнів і репресованих ; Науково-просвітницьке товариство "Меморіал" ім. Василя Стуса. 1993 (Бібліотека імені Григорія Сковороди, ч/з)

Джерело: Вікіпедія та матеріали з фонду Центральної районної бібліотеки імені Григорія Сковороди

Олександрівська слобідка: неіменні назви вулиць та провулків, набуті (відроджені) у 2022 - 2023 роках внаслідок перейменування

Із циклу "Історія твого району"

Вулиця Ярова

Сучасна назва (з 2023 року): вулиця Ярова

Підстава для перейменування: Відновлення історичної назви. Назва відображає особливості рельєфу – нижня частина вулиці пролягає дном яру, що є одним із відрогів Совської балки.

Рішення Київської міської ради: від 9 лютого 2023 року № 5943/5984 «Про повернення історичної назви вулиці Гаврилюка у Солом'янському районі міста Києва»

Фото О. Михайлика

Розташування: Пролягає від Клінічної до Костопалівської вулиці (двічі). Прилучається Університетська вулиця.

Попередня назва (1957 - 2022): Олександра Гаврилюка, на честь українського письменника-комуніста.

Первісна назва (1950 рр.): Ярова

Вулиця Костопалівська

Сучасна назва (з 2022 року): вулиця Костопалівська

Підстава: На честь однієї з історичних назв Олександрівської слобідки – Костопальня (Костопалівка)

Рішення Київської міської ради: від 25 серпня 2022 року № 4989/5030 «Про перейменування вулиці Саврасова в Солом'янському районі міста Києва»

Розташування: Пролягає від вулиці Ярова (двічі, утворюючи літеру «П»).

Попередня назва (1958 - 2022): вулиця Саврасова, на честь російського художника Олексія Саврасова

Первісна назва (1950-ті - 1958): вулиця Нова

Вулиця Дачна

Сучасна назва (з 2022 року): вулиця Дачна

Підстава: Відновлення історичної назви

Рішення Київської міської ради: від 25 серпня 2022 року № 4992/5033 «Про перейменування вулиці Бориса Гаріна в Солом'янському районі міста Києва»

Фото О. Михайлика

Розташування: Пролягає від проспекту Валерія Лобановського до вулиці Петра Радченка. Прилучаються вулиці Катерини Ступницької, Сім'ї Житецьких, Кишинівська та Азовська.

Попередня назва (1985 - 2022): Бориса Гаріна, на честь радянського військового пілота, Героя Радянського Союзу

Первісна назва (на межі 1940-х - 1950-х): Дачна*

* Вулиця виникла на початку XX століття під назвою Дачна. У повоєнний період вул. Дачна була продовжена в бік урочища Пронівщина до вулиці Петра Радченка.

Первісну вул. Дачну було поділено на 2 частини. Одну її частину 1985 року названо на честь Бориса Гаріна (нині — Дачна).

А другу, основну частину вулиці 1984 року названо на честь Героя Радянського Союзу Олександра Пироговського (нині — вулиця Григорія Кочура). Нумерація будинків залишилася наскрізна.

Вулиця Богодухівська

Сучасна назва (з 2022 року): вулиця Богодухівська

Підстава: на честь міста Богодухів Харківської області

Рішення Київської міської ради: від 25 серпня 2022 року № 4985/5026 «Про перейменування вулиці Брянської в Солом'янському районі міста Києва»

 

Розташування: Пролягає від вулиці Освіти до проспекту Валерія Лобановського.

Попередня назва (1955 - 2022): Брянська, на честь на честь російського міста Брянськ

Первісна назва (1950-ті): Нова

Караїмський провулок

Сучасна назва (з 2022 року): Караїмський провулок

Підстава: на честь караїмів – одного із корінних народів Криму

Рішення Київської міської ради: від 8 вересня 2022 року № 5436/5477 «Про перейменування провулку Донського в Солом'янському районі міста Києва»

Фото О. Михайлика

Розташування: Пролягає від Архітекторської до Донської вулиці. Прилучаються Оборонна вулиця і проспект Валерія Лобановського.

Попередня назва (1952 - 2022): Донський пров., на честь російської річки Дон.

Первісна назва (1944 - 1952): Крюківщанська вулиця (від с. Крюківщина поблизу Києва), виникла як провулок у 1-й половині XX ст.

Джерело: Вікіпедія, фото та краєзнавчі матеріали О. Михайлика

Імена, з якими ми живемо. У столиці відкрили меморіальну дошку Адаму Міцкевичу

У Солом’янському районі з 1961 року існує вулиця, що носить ім’я Адама Міцкевича – одного з найвидатніших польських поетів, діяча національно-визвольного руху, засновника романтизму в польській літературі, засновника польської романтичної драми.

19 грудня 2021 року на одному з будинків (№ 6) урочисто відкрито пам’ятну дошку, яка повідомляє, що цю вулицю названо на честь видатного польського поета.

Дошку створив київський скульптор Іван Григор'єв.

На відкритті пам'ятної дошки були присутні голова Солом’янської РДА в м. Києві Ірина Чечотка, дружина Надзвичайного і Повноважного посла Республіки Польща в Україні Моніка Капа-Цихоцька.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

"Олаф мандрує Солом'янкою"

"Олаф мандрує Солом'янкою" - робота бібліотеки імені В.Нестайка в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

 

Імена, з якими ми живемо. Вулиця авіаконструктора Антонова

Вулиця Авіаконструктора Антонова — вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка, житловий масив Першотравневий. Пролягає від Повітрофлотського проспекту до вулиці Ушинського.

Ім’я видатного авіаконструктора носить з 1985 року, про що сповіщає анотаційна дошка, встановлена на будинку № 3.

Потужний творчий потенціал, різноплановість інтересів, прагнення краси — все це можна сказати про всесвітньо відомого авіаконструктора.

Олег Костянтинович Антонов народився 6 лютого 1907 року (за новим стилем) в селі Троїці (тепер смт Троїцьке Московської області, Росія) в сім’ї інженера-будівельника. Навчався в Саратовській трудовій школі. З юних років захоплювався авіабудуванням, відвідував шкільний гурток любителів авіації. Починав з конструювання планерів. Після закінчення школи Олег Антонов працював конструктором планерів у групі Товариства друзів повітряного флоту, де збудував свої перші планери власної конструкції. Планер «Голуб» (1924) відзначений грамотою за оригінальність на 2-му Всесоюзному зльоті планеристів у Криму.

Від 1925 року навчався в Ленінградському політехнічному інституті. 1926 року збудував планер «ОКА-2».

Після завершення навчання у 1930 році був направлений до Москви для організації Центрального бюро планерних конструкцій та налагодження їх серійного виробництва. Від 1933 року — головний конструктор планерного заводу в Тушино (Москва), на якому під його керівництвом створено близько 30 типів безмоторних літальних апаратів, переважно для початкової підготовки льотних кадрів.

Антонов був одним з основоположників радянського планеризму. Створив близько 30 типів планерів, у тому числі і серійні.

У 1938—1940 роках працював провідним інженером в ДКБ (дослідно-конструкторське бюро) О.С. Яковлєва, у 1940—1941 роках на заводі «Красный лётчик» над легким літаком зв'язку, у 1943—1946 роках — 1-й заступник головного конструктора ДКБ Яковлєва.

У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу О. Антонов будував багатомісні транспортно-десантні планери А-7, РФ-8 (для перевезення техніки, бойового спорядження, особового складу), буксирний планер-біплан А-40 (для перевезення в повітрі броньованої машини), що широко використовувалися для підтримки партизанського руху. У 1943—1945 роках Олег Костянтинович — заступник головного конструктора О. Яковлєва, працював над створенням та удосконаленням винищувачів «Як».

З травня 1946 року О. Антонов очолив літакобудівне конструкторське бюро у Новосибірську, де в серпні 1947 року було сконструйовано багатоцільовий літак Ан-2. Задуманий як сільськогосподарський, Ан-2 швидко став багатоцільовим, отримав 16 модифікацій. За ліцензіями Ан-2 випускали китайські та польські літакобудівники.

У 1948—1950 роках Олег Костянтинович очолював Сибірський НДІ авіації. 1952 року конструкторське бюро О. Антонова перевели до Києва, де воно спеціалізувалося на розробці газотурбінних пасажирських та військово-транспортних літаків.

З 1952 року Олег Костянтинович - головний конструктор, з 1962 — генеральний конструктор, керівник КБ літакобудування в Києві (нині Авіаційний науково-технічний комплекс ім. О. К. Антонова). Від 1977 року О. Антонов працював завідувачем кафедри літаків Харківського авіаційного інституту.

Особисто О. Антоновим і під його керівництвом виконано більш як 50 конструкторських розробок планерів і літаків різноманітного класу й призначення.

Протягом 1950-х років КБ Антонова спроектувало й побудувало багатоцільовий літак короткого зльоту і посадки АН-14, пасажирський АН-10 і транспортний АН-12. В середині 1960-х років літак Ан-10 став рекордсменом за кількістю перевезених пасажирів, вантажів і пошти на один літак на рік в СРСР.

В березні 1972 року під Харковом сталася катастрофа Ан-10. І Олег Антонов зарікся будувати пасажирські літаки. «Більше не будуватиму. Не переживу одночасну смерть багатьох людей. Після аварії з «десяткою» я неодноразово прокидався вночі в холодному поту», — говорив він. Авіаконструктор важко пережив те, що трапилося, проте не припинив вдосконалювати літаки для мирного неба. Після аварії Ан-10 він став приділяти більше уваги проблемі втомної міцності літаків.

У 1960—1970 роках під керівництвом О. Антонова запущено у виробництво пасажирський літак Ан-24, пристосований для польотів з ґрунтових аеродромів місцевих повітряних ліній (він експортувався в 26 країн світу), перший у світі широко-фюзеляжний транспортний літак для далеких повітряних перевезень важких великогабаритних вантажів і техніки Ан-22 "Антей", на якому встановлено 41 світовий авіаційний рекорд, а також створено реактивний АН-72 для експлуатації на аеродромах з обмеженою довжиною смуги.

Остання розробка О. Антонова — найбільший для свого часу транспортний літак Ан-124 "Руслан", розрахований на перевезення корисного вантажу у 150 тонн на відстань 4500 км зі швидкістю 850 км/год (на ньому встановлено 22 рекорди). Під керівництвом Антонова розроблено систему автоматизованого проектування транспортних літаків, запроваджено клеєзварні з'єднання і композиційні матеріали, розвинено методи авіабудівельної економіки.

Видатний авіаконструктор нагороджений трьома орденами Леніна (12 липня 1957, 5 лютого 1966, 3 квітня 1975), орденами Жовтневої Революції (26 квітня 1971), Вітчизняної війни 1-го ступеня (2 липня 1945), Трудового Червоного Прапора (2 листопада 1944), медалями (в тому числі — медаллю «Партизану Вітчизняної війни» 1-го ступеня).

Олег Антонов поєднував плідну науково-конструкторську діяльність з громадсько-політичною. Він був депутатом Верховної Ради СРСР 8—11 скликань, у листопаді 1965 року підписав відкритий лист до ЦК КПРС (так званий лист 78-ми) з протестом проти політичних репресій щодо представників творчої інтелігенції УРСР та дискримінації української літератури.

У 1979 році О. Антонова нагороджено Золотою медаллю імені А. Н. Туполєва Академії наук СРСР

Олег Антонов відомий не тільки кресленнями авіаконструкцій, а й живописом. За своє життя написав близько 40 картин. «Сам я полюбив малювання з дитинства. Почалося з того, що мені подарували коробку кольорових олівців. Пам’ятаю, перше, що я намалював, був гарний захід сонця», — розповідав він. Вміння малювати — важлива професійна навичка досвідченого конструктора, так вважав Олег Антонов.

Олег Антонов також є автором кількох книг: "На крилах з дерева і полотна", "Десять разів спочатку", "Для всіх і для себе", численних статей, лекцій і виступів.

У 1997 Національна академія наук України заснувала премію НАН України імені Олега Костянтиновича Антонова, яку вручають відділенням механіки НАН України за видатні досягнення в галузі технічної механіки та літакобудування.

У 1999 році за видатні досягнення в створенні літаків ім’я О. Антонова занесено до Міжнародної аерокосмічної зали Слави Аерокосмічного музею (м. Сан-Дієго, штат Каліфорнія, США).

Олег Антонов був тричі одружений, батько чотирьох дітей, встиг стати дідусем.

Першою його дружиною була Олена Кочеткова, яка разом з Антоновим проектувала планери, були навіть планери її конструкції. В 1936 р. у них народився син Ролан, який помер у віці 54 років.

З другою дружиною, Єлизаветою Шахатуні, Антонов познайомився у 1937 р., через рік вони одружилися. Антонов тоді почав самостійну роботу над літаком ОКА-38, Є. А. Шахатуні розраховувала міцність літаків в ОКБ Лавочкіна. А з 1940 р. вони стали працювати разом. Під час війни створювали десантні планери, пізніше працювали в ОКБ Яковлєва. Дочка Ганна Антонова народилася у 1948 р. в Новосибірську.

Третя дружина Антонов, Ельвіра Павлівна Антонова — інженер-програміст. Їхня донька Олена після закінчення МАІ працювала в ОКБ Ілюшина, син Андрій — художник-дизайнер.

Олег Антонов жив і працював у Києві. Помер 4 квітня 1984 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Могила О.Антонова на Байковому кладовищі

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Василя Чумака

Вулиця Василя Чумака - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Відрадний. Пролягає від вулиці Героїв Севастополя до бульвару Вацлава Гавела.

Василь Григорович Чумак народився 7 січня 1901 року в містечку Ічня на Чернігівщині в селянській родині.

Вірші, які Василь Чумак почав писати дуже рано, в 13 років, були написані цілком по-дорослому. Це було за часів царату, коли українська мова була все ще малоросійським наріччям. 

У 1913-1917 роках поет захоплюється російською модерністською творчістю (Бальмонт, Брюсов, Блок), але й великий вплив на В.Чумака справила українська школа модерністів (О.Олесь, Г.Чупринка). 

Молодий поет почав друкуватися у 1917 році. 

Після закінчення гімназії (1918) Василь Чумак переїздить до Києва, де стає активним членом партії боротьбистів, працює в її газеті «Боротьба». Боротьбисти виникли на основі лівого крила українських есерів, пізніше пішли на співпрацю з комуністами. Декілька провідних постатей боротьбистів: Гринько, Любченко, Шумський відіграли активну роль в подіях розстріляного відродження, але практично всі колишні боротьбисти були репресовані в 30-ті, тоді слово «боротьбист» було синонімом поняття «ворог народу». 

Згодом поет приєднується до мистецького об'єднання «Гарт». Від травня 1919-го року В. Чумак був відповідальним секретарем журналу «Мистецтво» і одночасно – співробітником бюро пропаганди Всеукрліткому при Наркомосвіті. 

1919 року з'являється перша та єдина збірка «Заспів», яку Василь Чумак підготував до друку власними силами. Але книга побачила світ лише після трагічної загибелі поета. Книжка справила великий вплив на розвиток революційно-романтичного напряму в українській поезії, а ім’я її автора ставили поряд з П. Тичиною, В. Елланом, М. Семенком. Засвоївши уроки модерністів, він зумів уже після М. Вороного, О. Олеся та Г. Чупринки створити щось принципово нове. Обкладинку до збірки створив Гнат Михайличенко, якому присвячено головний вірш збірки. Ця збірка від початку тридцятих була упродовж чверті століття заборонена радянською владою як націоналістична. 

У 1920-х роках була загальноприйнятою теза Володимира Коряка про Чумака й інших письменників-боротьбістів (Василя Блакитного, Андрія Заливчого, Гната Михайличенка) як про «перших хоробрих» — основоположників української радянської літератури. 

Василь Чумак належав до покоління, яке робило українську революцію і до покоління, яке в трагічних умовах трагічно роздвоїлося. Більша частина категорично не прийняла революції пролетарської. Василь Чумак сполучав в собі риси і українського націоналіста, і людини, яка справді прагнула не лише національного, а й соціального визволення селянства. 

Розстріляний у Києві денікінською контррозвідкою разом із Гнатом Михайличенком за участь в організації повстання проти білогвардійців на Київщині. Причиною смертної кари цих двох талановитих письменників стала участь в організації повстання проти білогвардійців на Київщині 1919 року. Але старша сестра Василя Чумака все життя вважала, що вбили його саме більшовики, а не білогвардійці-денікінці Чи не йшлося про те, що більшовики видали білим своїх конкурентів-боротьбистів? 

Архів Василя Чумака зберігався у письменника Володимира Коряка. Він начебто безслідно зник після арешту останнього. 

Рвучкий ритм, мелодійність інтонації, оригінальні метафори, благозвучні рими та асонанси, характерні епітети-прикладки, лаконізм виразу — все це виказує природний поетичний талант, який спирається на національні художні традиції і збагачений усіма здобутками поетичної, художньої культури. Талановитий поет, юнак був захоплений магією перетворень, і його візії майбутнього оповиті серпанком утопії. Чи не тому його поезія, хоч мала і свій національний, народотворчий смисл бодай завдяки потенції живого художнього слова, була так високо піднесена в наступні страшні часи? 

В. Чумак був не лише поетом, а й здібним прозаїком. Три оповідання — «Товариш» (російською мовою), «Що було» і «Пожовклі сторінки» — присвячені старій школі, середовище якої автор добре знав. Етюд «Бризки пролісок» відбиває настрої учнів гімназії після Лютневої революції. Шкіц «Братові — руку» містить полеміку з пролеткультівськими поетами, які стверджували, що «только в городе возможны и движенье, и борьба». Як своєрідну мемуарну прозу слід розглядати й тюремний щоденник В. Чумака «За гратами». 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Івана Неходи

Вулиця Івана Неходи - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Батиєва гора. Пролягає від Волгоградської до вулиці Кучмин Яр.

Вулиця носить ім'я українського поета і письменника Івана Неходи з 1965 року. 

Іван Іванович Нехода народився в селі Олексіївка Харківської губернії у бідній селянській родині. Батько помер молодим, мати-вдова самотужки виховувала чотирьох дітей. З дев'яти років Іван наймитував пастухом. Восени 1923 року вступив до дитячої комуністичної організації «Юні піонери імені Спартака». Був ланковим, пізніше - секретарем піонерської організації села Олексіївки. Закінчив чотири класи сільської початкової школи. Писати вірші Іван Нехода почав ще в початковій школі, публікував їх у шкільній стінгазеті. Коли поетові було 15 років, він опублікував свої вірші в газетах «Червоні квіти» та «На зміну». Згодом вірші з’явилися в інших молодіжних газетах і журналах. На молодого поета звернули увагу Валер’ян Поліщук, Іван Кулик, Павло Тичина. 

У той час до їхнього села навідувалися службовці «Українбанку», вони читали селянам лекції, організовували виставки, забезпечували літературою та періодикою. Якось вони звернули увагу на Неходу й запропонували перебратися до столиці УСРР. 

У 1924-му Іван переїхав до Харкова й влаштувався ліфтером в "Українабанк". У комірчині банку він жив, щоправда ліжка там не було, тож спав прямо на столі. Водночас хлопець відвідував вечірню школу, яка готувала молодших помічників бухгалтера. 

З 1925 року Іван Нехода почав працювати кореспондентом в Харківській піонерській газеті «На зміну». Невдовзі до редакції прийшов 13-річний Валентин Бичко й приніс свої вірші. Там він познайомився та потоваришував з Іваном. Роками пізніше саме Бичко стане біографом Неходи. Пізніше він напише: «Його дуже любили і малі, і дорослі. Бо він був людиною веселої, лагідної вдачі, завжди усміхнений, привітний, ласкавий. А ще його любили за вірші. Він складав їх усюди: вдома, в трамваї, на відпочинку. Бувало, розмовляєш з ним, він уважно тебе слухає, а тим часом у голові його пливуть рядки – і сумні, і веселі, і суворі, і ніжні, але завжди щирі, сердечні, схвильовані. От уже в руках його блокнот і в ньому густим дрібненьким почерком записане те, що допіру тільки снувалося в уяві». 

Наприкінці 20-х років вірші Івана Неходи вже друкують молодіжні газети, а пізніше — і літературні журнали для дорослих. 1929 року Нехода вступив до Харківського інституту народної освіти на філологічний факультет, де в 1932-му отримав диплом вчителя. Відтоді Іван поєднував викладацьку діяльність із роботою в редакціях, зокрема дитячих газет і журналів. Два роки, із 1935 до 1937-го, обіймав посаду інструктора секції дитячої літератури при апараті Спілки письменників України. Із 1939-го, закінчивши сценарний факультет Всесоюзного інституту кінематографії (ВДІК), завідував літчастиною Київського театру юного глядача імені Горького (нині Київський академічний театр юного глядача на Липках). 

У 1931 році виходить перша збірка поета — «Червона армія». У 1932 році — збірка «Перша допомога». «Пісня радості» — збірка поезій для дітей, що вийшла друком у 1935 році, від якої і сам поет вів початок своєї літературної творчості. 

У червні 1941 Іван Нехода пішов на фронт. У січні 1944 року був тяжко поранений, внаслідок чого осліп на одне око. Попри воєнні дії, Нехода не полишав літературної діяльності, писав вірші, які присвячував дружині та доньці, був кореспондентом армійських газет. 

Після війни поет оселився в Києві, де працював головним редактором видавництва «Молодь», пізніше — редактором журналу «Піонерія» 

Після 1954-го, коли Крим передали до складу УРСР, Іван Іванович став очільником Кримської філії Спілки письменників України, власне він її створив. В 50-х роках у Криму за підтримки держави активно почало відроджуватись українство: кілька років поспіль тиражем у 50 тисяч примірників виходила українська газета «Радянський Крим», у місцевому видавництві «Кримвидав» почали з'являтися книги українських авторів, в тому числі за сприяння вже відомого поета Івана Неходи. Довкола нього згуртувалися перспективні кримські автори-початківці — Степан Литвин, Дмитро Черевичний, Лідія Кульбак, Микола Артеменко. При Спілці письменників почало працювати літературне об'єднання. Поет вважав своїми вчителями українських поетів — Павла Тичину, Максима Рильського, Володимира Сосюру, з якими Нехода спілкувався і особисто. 

Останні роки поет багато подорожував Україною, відвідав Чехословаччину, Францію, Англію, Західну Німеччину, Італію. Враження від поїздки до Франції навіть вилилися в окрему книгу — «Пам'ять про французьку землю». 

Могила І.Неходи на Байковому кладовищі

Майже половина збірок Неходи — для дітей. Саме він — автор знаменитого вірша-пісеньки «У лісі-лісі темному». По приїзді до Києва у 1952 році поет починає писати серію казок для дітей, продовжує писати лірику та публіцистику, готується до роботи над великим віршованим романом про долю молодого покоління в роки війни — «Хто сіє вітер», який закінчить лише у 1959 році. Кілька років Нехода очолював Комісію у справах дитячої літератури при Спілці письменників України, виступав з доповідями про завдання дитячих письменників, редагував дитячий журнал. 

Писав поет і пісні. Працював разом з композиторами Андрієм Штогаренком, Аркадієм Філіпенком, Таїсією Шутенко та іншими. 

Помер Іван Нехода раптово, 17 жовтня в 1963 року, у 53-річному віці. На Хрещатику, на боковій стіні будинку № 15 (Пасаж), де поет прожив останні 11 років свого життя, у 1972 році встановлено меморіальну дошку. 

Помер 17 жовтня 1963 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Миколи Амосова

Вулиця Миколи Амосова - вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Протасів яр. Пролягає від вулиці Протасів Яр до Клінічної вулиці. 

Ім’я видатного лікаря носить з 2003 року. 

Микола Амосов - геній української і світової медицини, письменник, новатор, винахідник і талановитий вчений, що випередив час. Це людина-епоха, видатний хірург, завдяки якому було врятовано тисячі людських життів. Його вклад в науку важко переоцінити. 

Микола Михайлович Амосов народився 6 грудня 1913 року в селі Вільхове Вологодської губернії в звичайній сільській родині. Мати - Єлизавета Кирилівна все життя працювала акушеркою в медичному пункті в селі Вільхове. Батько був учасником Першої світової війни, у 1919 році повернувся з німецького полону. Та через деякий час батько залишив сім'ю, за що Микола Амосов його так ніколи і не пробачив. Сім'єю і підтримкою для нього завжди була мама. 

Маленький Амосов уникав дітей і був дуже замкнутим. До школи не вмів ні писати, ні читати. Але зате дуже швидко освоїв ази елементарних наук, і вже через кілька місяців після вступу до школи зміг прочитати «Робінзона Крузо».

Початкову школу Микола Михайлович закінчив у рідному селі, а з 1926 року навчався в школі в м. Череповці. 

Після закінчення Лісомеханічного технікуму в Череповці у 1932 році, він отримав диплом техніка і влаштувався механіком на Архангельській електростанції, де пропрацював три роки. В цей час виникає нове захоплення - створення різних механізмів та винаходів. Через нестачу технічних знань Микола Амосов вступив до Всесоюзного заочного індустріального інституту (ВЗІІ) у Москві. 

У цьому ж році Микола Михайлович одружився з Галиною Соболєвою. У 1935 разом з молодою дружиною вступає до Архангельського державного медінституту. Паралельно навчаючись у двох вузах, Амосов набував досвіду та майстерності у галузях техніки і медицини, за що отримав два дипломи: інженера та медика, і обидва з відзнаками. 

Мирне життя зупинила війна, і Миколу Амосова призвали до лав Червоної Армії. На посаді військового хірурга він пройшов всю війну на багатьох фронтах - Західному, Брянському, 1, 2 і 3-му Білоруських фронтах, а також на 1-му Далекосхідному фронті. У польовому пересувному шпиталі Амосов зустрів долю з новою дружиною, операційною медсестрою Лідією Денисенко, 1944 року вони одружились. Дружина стала надійною опорою і тилом великого лікаря. 

За час війни Микола Амосов зібрав матеріал для кандидатської дисертації на тему «Про поранення колінного суглоба», яку успішно захистив 1948 року в Горькому (тепер - Нижній Новгород). Після війни Микола Михайлович продовжив хірургічну практику, успішно оперував хірургічні та онкологічні ураження легенів, стравоходу, кардіального відділу шлунка. Він став завідувачем відділення хірургії Брянської обласної лікарні, в якій створив власну методику резекції легенів при раку і туберкульозі. На цю тему видатний хірург захистив спочатку кандидатську, а потім і докторську дисертації. 

Довгий час Амосов спеціалізувався на легеневій хірургії. Але потім змінив рід діяльності. У 1955 році одним з перших в історії медицини почав лікувати порок серця, створив апарат штучного кровообігу «серце-легені». 

У 1956 році в сім'ї Амосових народилася донечка Катя. Він був чудовим турботливим, але суворим і справедливим батьком. 

В 1957 році в Мексиці Амосов вперше стикнувся з операцією на серці, в якій використовувався апарат «штучне серце». Після повернення на батьківщину, кар'єра лікаря Амосова стрімко злітає. Спочатку він очолює лабораторію, потім відділ біоенергетики, а згодом стає директором Інституту серцево-судинної хірургії у Києві. За цей час він разом з іншими науковцями розробив власний апарат штучного кровообігу. За роки своєї медичної практики видатний кардіохірург провів понад 6 тисяч операцій на серці. Видатний лікар невтомно працював кілька десятків років, впроваджуючи новітні технології і революційні способи проведення надскладних хірургічних операцій. 

Микола Амосов 17 січня 1963 році першим у Радянському Союзі здійснив протезування мітрального клапана серця, а в 1965 році створив і вперше у світі впровадив у практику антитромботичні протези серцевих клапанів. 

Могила М.М. Амосова на Байковому кладовищі

З 1968 року Микола Амосов став директором новоутвореного Київського НДІ серцево-судинної хірургії МОЗ УРСР і працював на цій посаді до 1989 року. В цьому медичному інституті було проведено близько 7000 резекцій легенів, понад 95 000 операцій, пов'язаних з вадами серця, у тому числі близько 36 000 з апаратом штучного кровообігу. Крім хірургічної практики, геній медицини писав книги. Талант письменника приніс Амосову визнання і славу. Його книга «Роздуми про здоров'я» була видана гігантським накладом - 7 мільйонів екземплярів. Микола Амосов продовжував хірургічну практику до похилого віку, свою останню операцію на серці він провів, коли йому вже минуло вісімдесят років. 

У 2008 році за результатами опитування громадської думки Микола Амосов був визнаний другою людиною, після Ярослава Мудрого, удостоєний звання «великого українця всіх часів». За свої видатні досягнення, що вивели світову медицину на якісно новий рівень, доктор медичних наук, академік АН УРСР, Національної Академії наук України і Російської академії медичних наук, чиїми книгами, немов захоплюючими романами, зачитувалися мільйони громадян колишнього СРСР і мільйони читачів західного світу, був удостоєний багатьох почесних звань і нагород. Серед них: Герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської премії, кавалер двох орденів Леніна, ордену Жовтневої революції, ордену Вітчизняної війни і багатьох-багатьох інших. В 1999 році М. М. Амосов отримав найвищу нагороду Міжнародного Академічного Рейтингу «Золота Фортуна» - одну з найкоштовніших у світі, що представляє собою статую богині Фортуни, виконану зі срібла 999,9 проби вагою майже 4 кг. 

Життя вченого обірвалося 12 грудня 2002 від обширного інфаркту міокарда. Похований Микола Михайлович Амосов на Байковому кладовищі в Києві.

9 рецептів здоров’я від видатного лікаря

1. У більшості хвороб винні не природа і не суспільство, а лише сама людина. Найчастіше вона хворіє від ліні та жадібності, але іноді й від браку здорового глузду. 
2. Не сподівайтеся на медицину. Вона непогано лікує багато захворювань, але не може зробити людину здоровою… Більш того, бійтеся потрапити у полон до лікарів! Часом вони схильні перебільшувати хвороби людини і могутність своєї науки, імітують у людей вдавані хвороби і видають векселі, котрі не можуть оплатити. 
3. Щоб стати здоровим, потрібні власні зусилля, постійні і великі. Замінити їх нічим. Людина, на щастя, настільки досконала, що повернути здоров’я МОЖНА майже завжди. Необхідні зусилля зростають у міру старіння людини і поглиблення хвороб. 
4. Величина будь-яких зусиль визначається стимулами, стимули – значимістю мети, часом і ймовірністю її досягнення. І, дуже шкода, ще й характером. На жаль, здоров’я, як важлива мета, постає перед людиною, коли смерть стає близькою реальністю. 
5. Для здоров’я однаково необхідні чотири умови: фізичні навантаження, обмеження в харчуванні, загартовування, час відпочинку й уміння відпочивати. І ще один фактор – щасливе життя! На жаль, без перших чотирьох здоров’я не забезпечується. 
6. Природа милостива: досить 20-30 хв. фізкультури на день, але такої, щоб захекатися, спітніти і щоб пульс пришвидшився вдвічі. Якщо цей час подвоїти, то буде взагалі чудово, – твердив Микола Амосов. 
7. Слід обмежувати себе у їжі. Підтримуйте вагу як мінімум у співвідношенні зріст у сантиметрах мінус 100. Це – загальновідома формула ідеальної ваги. 
8. Уміння розслаблятися – наука, але до неї потрібен ще й характер. Якби ж він був! 
9. Кажуть, що здоров’я – щастя вже саме по собі. Це неправильно. До здоров’я дуже легко звикнути і перестати його помічати. Однак здоров’я допомагає домогтися щастя в родині і роботі. Допомагає, але не визначає.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Карла Брюллова

Вулиця Карла Брюллова - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Солом'янка, Залізнична колонія. Пролягає від Стадіонного провулку до вулиці Івана Огієнка.

Ім’я видатного художника Карла Брюллова носить з 1955 року.

Карл Брюллов - видатний художник першої половини XIX століття і найяскравіший представник романтизму в російському живописі. Він був одним із тих, хто активно допоміг викупити із кріпацтва Тараса Шевченка. 

Брюллов відступив від властивих академізму сюжетів, щоб зображати побутові сцени із життя простих людей, а не героїв. Майстер прославився картинами, написаними в Італії, і повними психологізму пізніми портретами російських інтелігентів і аристократів. 

Карл Павлович Брюллов народився 23 грудня 1799 року в сім'ї скульптора французького походження Павла Брюлло. Батько з ранніх років навчав своїх синів малювання. В дитинстві Брюллов дуже хворів. До 7-ми років він майже не вставав з ліжка. Але його батько був дуже суворий до нього, і змушував його малювати встановлену максимальну кількість фігурок, конячок нарівні з іншими братами. Якщо Карл не міг або не встигав це зробити, то найменшим покаранням для нього було залишитися без їжі. А одного разу за подібну провину батько так вдарив дитину, що Брюллов залишився глухим на одне вухо на все своє життя. 

Карл та його старший брат Олександр (відомий російський архітектор) легко вступили до Імператорської академії мистецтв, в якій викладав їхній батько. В Академії Карл учився дуже добре і перевершував у майстерності всіх своїх товаришів. Викладачі дозволили Брюллову малювати власні полотна, тоді як його однолітки ще копіювали картини викладачів. 

Уже під час навчання Карл виявляв талант, а за випускну роботу «Явлення Аврааму трьох янголів біля дуба Мамврійского» отримав велику золоту медаль. 

Закінчивши Академію в 1821 з відзнакою, Брюллов вступив до Товариства заохочення художників. Саме коштом цього товариства в 1822 році він відправляється в Італію, наполігши щоб брат Олександр, який закінчив академію в один рік з ним, їхав туди також. Дорога до італійської столиці тривала майже рік. Вони зупинялися в різних містах і вивчали європейський живопис і культуру. Саме до від'їзду в Італію Карл Брюлло став Карлом Брюлловим. Їхнє прізвище було русифіковано за наполяганням імператора Олександра I. 

Брюллов відвідав безліч міст Європи, але Італія йому подобалася найбільше, і він провів тут більше 12 років. Саме тут Брюллов відбувся як художник, став відомим і популярним майстром. Життя в Італії протікало бурхливо й весело. В Італии Брюллов познайомився з російською аристократкою Юлією Самойловою. Вона була спадкоємицею найбагатших родин Російської імперії та Італії. Самойлова познайомила художника з багатьма представниками багатих людей в Римі, від них Брюллов отримував замовлення на дорогі парадні портрети. 

В 1827 році Брюллов почав роботу над одним із своїх наймасштабніших творів — «Останній день Помпеї». Він відвідав руїни міста Помпеї, що загинуло при виверженні вулкану Везувій в 79 році до н.е, оглянув розкопки, зробив начерки. Брюллов працював над картиною майже шість років. В 1833 році картину було виставлено в Римі, в майстерні художника. Подивитися картину приїжджало багато відомих на той час людей, серед яких був письменник Вальтер Скотт. Флорентійська Академія мистецтв присвоїла художнику за це полотно звання професора першого ступеня. Картину виставляли на Паризькому салоні в Луврі, після чого відправили до Петербурга. Імператор Микола I, побачивши її, запропонував Брюллову повернутися до Росії і запросив художника на особисту зустріч для вручення лаврового вінка. 

1834 року художник повернувся до Росії. Тут він став героєм. Його зустрічали з квітами і радістю. 

Поїхавши з Італії художник залишив там своє кохання - графиню Самойлову, яка також дуже любила художника. 

В 1835 році художник відправився в Грецію і Малу Азію з експедицією мецената Володимира Орлова-Давидова. Там він написав серію портретів повстанців, їх предводителя Теодора Колокотроні,кілька пейзажів. Застудившись в експедиції, Карл Брюллов їде до Москви. Там він познайомився з відомим портретистом В. Тропініним та з поетом О. Пушкіним. 

Могила Карла Брюллова на Римському протестантському кладовищі 

Після повернення до Росії особисте життя художника не складалося. Він закохався в Емілію Тімм, яка була віртуозною піаністкою. Все було добре, але напередодні весілля вона зізналася нареченому, що давно живе зі своїм батьком. Вони розписалися, але після весілля нічого не змінилося. Батько Емілії використовував це одруження для прикриття, і вже через 2 місяці Брюллову довелося розірвати шлюб. Після цього випадку пішли різні плітки, і Брюллова відкидали практично всюди. Художник став часто хворіти, а особливо не давало спокою йому його хворе серце. Погіршилися і відносини з аристократами. Життя в столиці нічим не нагадувало улюблену Італію. Розчарований, ображений художник випрохав дозвіл знову виїхати до Італії. 

У 1848 році Брюллов розписував купол Ісакіївського собору в Петербурзі. Важка робота у вогкому й холодному приміщенні підірвала і без того слабке здоров'я художника. За рекомендацією лікарів він їде на острів Мадейра, а заодно відвідує Іспанію та Італію. Останні роки живописець проводить в будинку італійського сімейства революціонера Тіттоні в Римі. Зараз в їх приватній колекції зберігається багато пізніх акварелей і живописних портретів пензля Брюллова. Помер художник 23 червня 1852 року недалеко від Риму. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Федора Ернста

Вулиця Федора Ернста – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Турецьке містечко. Пролягає від вулиці Івана Пулюя до вулиці Народного ополчення. 

Ім’я видатного хранителя української національної культурної спадщини носить з 1995 року. 

Федір (Теодор-Ріхард) Людвігович Ернст народився 9 листопада 1891 року в Києві, у родині німецьких колоністів. 

У 1900-1909 роках навчався в гімназії у Глухові та закінчив її зі срібною медаллю. 

Після закінчення гімназії вступив на філософський факультет Берлінського університету. Але провчившись там два роки, повернувся до Києва й продовжив здобувати освіту в Київському університеті. Навчаючись в університеті, здібний юнак ще й працював - очолював бібліотеку та був завідувачем картинної галереї академії мистецтв. Навчаючись на останніх курсах університету, досліджував київську архітектуру XVII-XVIII століть. На основі своїх дослідів написав працю, за яку отримав золоту медаль. 

З Миколою Біляшівським та Дмитром Дорошенком відвідував засідання «Старої громади», брав участь у революційних зібраннях. 

На початку Першої світової війни Ф.Ернста як неблагонадійного (тому що німець запоходженням) було заарештовано і вислано до Сибіру (за м. Челябінськ). До Києва він повернувся лише 1917 року. Працював помічником діловода у Генеральному секретарстві освіти, у відділі пластичних мистецтв на чолі з Г. Павлуцьким. Саме професор Павлуцький мав найбільший вплив на формування Ернста як вченого. Він спрямував науковий інтерес Ернста на дослідження історії української архітектури та мистецтва. Фундаментальні праці «Київські архітектори XVIII ст.» (1918), «Українське мистецтво XVII-XVIII ст.» (1919) зробили ім'я Ернста широко відомим і стали класичними в українському мистецтвознавстві. 

У 1918 році був призначений на посаду голови Секції архівно-бібліотечної справи у Міністерстві освіти; у березні 1919 року — обрано редактором відділу діячів мистецтв Біографічної комісії ВУАН. 

В 1922 році працював завідувачем бібліотеки і музеєм Інституту пластичного мистецтва. 

У 1922-1933 роках Ернст працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка. 

З жовтня 1923 року став завідувачем мистецького відділу Всеукраїнського історичного музею в Києві. 

За радянської влади Ернст став професором (Археологічного інституту та Художнього інституту в Києві), видатним спеціалістом з історії української архітектури та образотворчого мистецтва. Його внесок у збереження і вивчення пам’яток архітектури і мистецтва важко переоцінити. Ф. Ернст був членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї, Музею мистецтв ВУАН (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків), членом комітету з ремонту та реставрації Софійського собору. Працював інструктором Всеукраїнського та Київського губернського комітетів охорони пам'яток. 

Від 1929 року Ф. Ернст був другим членом паритетної комісії з обміну культурними цінностями між РРФСР та УРСР. 

В 1930 році Ф. Ернст уклав найкращий путівник по Києву. 

На початку 1930-х розпочалася чистка кадрів Наркомату освіти. Внаслідок якої всі великі музеї України оголосили осередками розташування націоналістичних сил. 

23 жовтня агенти ГПУ в Києві заарештували Федора Эрнста. Його схопили по дорозі до видавництва. Наступного дня заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ і начальник СПО Мойсей Чердак видали наказ зробити обшук в квартирі вченого. Федора Людвіґовича звільнили з музею, а згодом і заарештували. Його звинуватили в контрреволюційній діяльності й створенні ворожого осередку та під конвоєм відправили до Харкова. Там слідчі сфабрикували справу, за якою вчений, нібито, належав до Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. А ще пригадали німецьке походження й додали до справи участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. 29 травня 1934 року за вироком судової «трійки» Федора Ернста було засуджено на три роки таборів. Покарання відбував на будівництві Біломор-Балтійського каналу. Після відбування покарання йому не дозволили повернутися до Києва. І він змушений був залишитися в м. Повенці, де створив Музею історії Біломор-Балтійського каналу, яким завідував у 1936-1937 роках. 

1936 року завідував Музеєм будівництва каналу «Москва-Волга» в м. Дмитрові. 

В 1937-1938 роках був заступником директора Казахської національної галереї, очолював роботи зі створення Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті (1937).

Після арешту його дружини Тамари Львівни, Ернста змусили повернутися до Уфи, де він працював заступником директора з наукової роботи у Башкирському державному художньому музеї з липня 1938 року до 1941 року 16 липня 1941 року Ернста заарештовано в м. Уфі зі звинуваченням - «німецький шпигун», а 28 жовтня 1942 року розстріляно. Реабілітований посмертно. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Михайла Донця

Вулиця Михайла Донця - вулиця в Солом’янському районі міста Києва, житловий масив Відрадний. Пролягає від Відрадного проспекту до кінця забудови.

Ім’я видатного оперного співака, «українського Шаляпіна» вулиця носить з 1991 року. 

Михайло Іванович Донець народився 11 (23) січня 1883 року в Києві, на вулиці Московській, у багатодітній робітничій сім'ї. Його батько походив із безземельних селян містечка Васильків Київської губернії, та пролетарського щастя шукав у місті. Тому після військової служби в саперному батальйоні, що дислокувався в Києві, Іван Донець не повернувся на малу батьківщину, а влаштувався помічником кресляра на київський завод «Арсенал». Побравшись зі столичною міщанкою Яриною Іванівною, він оселився у бідному будиночку біля заводу, на інше житло бракувало коштів. 

Співак часто згадував і розповідав, як гарно співали дуетом його батьки. Коли ж Ярина Іванівна захворіла на сухоти, з горя безпорадний Іван Васильович почав заглядати в пляшку. 

У віці 8 років батьки віддали сина до церковно-парафіяльної школи, де Михайло вчився добре, хоча й бешкетував. На уроках співу викладач звернув увагу на виразний дискант школярика та показав знахідку відомому в Києві музиканту і хормейстеру Олексію Грінченку. Регент прослухав хлопчика і прийняв до церковного хору. І навіть платили хлопцю за спів по 50 копійок на місяць. 

Коли Михайлові виповнилося 10 років, від сухот померла мати. Через три роки не стало й батька. Адміністрація заводу «Арсенал» допомогла сироті влаштуватися до військово-фельдшерської школи. В тій же школі з М.І.Донцем у 1896-1900 роках навчався селянський син із Єлисаветградщини, майбутній пролетарський поет Дем’ян Бєдний. 

Подейкують, підліток навіть випадково зустрівся віч-на-віч із самим Петром Чайковським, котрий 19 грудня 1890 року спеціально прибув до Києва. Композитор висловив бажання диригувати дитячим хором у власній опері «Пікова дама», вперше поставленій у Києві артистами оперної антрепризи Іполита Прянишникова. 

Михайло Донець продовжував співати у церковному хорі, яким керував перший вчитель музики, регент Олексій Грінченко. Доводилося йому співати й на 20-градусному морозі на вулиці, а за потреби – тимчасово замінювати хормейстера, аби проводити репетиції. 

У випускному класі, наприкінці навчання у Київській військово-фельдшерській школі в тамтешньому аматорському театрі поставили «Бедность не порок» Олександра Островського. Михайлу Донцю Роль пропащого картяра Любима Карпича Торцова доручили. На прем’єрі було все шкільне начальство, адміністрація столичного військового госпіталю, запросили відомого режисера й актора Миколу Соловцова. То була аматорська вистава учнів, однак антрепренера і засновника російського драматичного театру «Соловцов» неабияк зацікавив 16-річний М.Донець. Після вистави майстер особисто пішов за куліси, аби порадити Михайлові наполегливо вчитися драматичного мистецтва. 

Коли юнакові минуло 17, його зарахували до військового госпіталю фельдшером. Усі вільні від служби години Михайло Донець проводив чи то в драматичній студії Київської музично-драматичної школи М.Лесневич-Носової, де класи драматичного мистецтва вів особисто М.Соловцов, чи на гальорці Українського народного театру, де насолоджувався грою корифеїв української сцени: Марії Заньковецької, Марка Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського. 

Одного дня Михайло наважився заговорити до педагога. М.Соловцов упізнав молодого актора і, розуміючи, що у хлопця немає грошей, Микола Миколайович запропонував ходити на курси безкоштовно. Саме засновнику російського драматичного театру в Києві «Соловцов» Михайло Іванович Донець усе життя завдячував ідеальною дикцією, що стала знаковою візитівкою оперного співака. 

Відбувши військову повинність, Михайло Донець брав уроки вокалу в найвидатніших київських педагогів. Водночас у 1903-1905 роках молодий талант набував сценічного досвіду в популярній драматичній трупі Михайла Бородая, отримуючи «ролі зі співом»; той театральний діяч тримав антрепризу в Київській опері. В листопаді 1903 року почалася професійна сценічна діяльність Михайла Донця з дебюту в п’єсі О. Островського «Снігуронька». Регулярно працюючи на сцені, актор-початківець не припиняв оволодівати мистецтвом вокалу в елітарній музичній школі відомого композитора і педагога Миколи Тутковського, де викладали М.Лисенко, Л.Паращенко, В.Пухальський, С.Короткевич, В.Коханський, Д.Бертьє, О.Сантагано-Горчакова, Н.Нолле, Є.Ряднов, Г.Гандельфі. 

Майстром, який розкрив голос М. Донця, поставив дихання та відкрив таємниці і тонкощі вокальної майстерності став викладач музичної школи Тутковського Михайло Бочаров. Михайло Донець також захопився ідеєю зробити кар’єру професійного оперного співака. Навіть на службі в госпіталі молодий фельдшер виконував арпеджіо, народні пісні, арії. Він з гумором згадував, як до нього прибіг якось захеканий капітан і почав благати: "Фельдшере! Своїми співами ви зведете мене в могилу! Помовчіть хоча б хвильку". 

На цей час Михайло Донець виступає в різних аматорських виставах. 1905 року перспективного співака зараховували до Київської опери. 

Восени 1906 р. сплив термін обов’язкової служби у Київському військовому шпиталі, і Михайло Донець написав рапорт про відставку. 

Його дебют на сцені професійного театру виявився настільки успішним, що у 1907-1911 роках за контрактом співак вже працював у Москві – в чи не найкращому приватному театрi «Опера С.Зиміна. Спочатку киянину в Москві було самотньо і незатишно. Михайло Іванович Донець пригадував: «Перші дні перебування у Зиміна переконали, що я фактично неук і що моя сценічна та музична підготовка були недостатніми для створення художніх образів… Отже, служба в опері Зиміна заклала музичний театр усієї моєї сценічної діяльності. В атмосфері тієї трупи почав уперше усвідомлювати справжнє покликання мистецтва. Тут у мене виховався художній смак, зміцнювалася сувора артистична дисципліна». 

Окрім Михайла Бочарова він нікого не знав у Москві. Українець Михайло Донець опанував тонкощі сценічної майстерності, вокальну техніку звуковимови, постановку танців, пластики, гриму і навіть фехтування. За перший сезон свого трирічного контракту український бас виконав у різних операх 19 невеличких партій. 

Коли сплив трирічний контракт, киянину запропонували подовжити співпрацю з «Оперою С.Зиміна» на більш вигідних матеріальних умовах. 

В Москві М. Донець разом із відомим професором-шевченкознавцем Федором Коршем, славетним артистом Большого театру Іваном Алчевським та іншими громадськими діячами організували мистецький осередок українського земляцтва у Москві «Кобзар». Коли українські театри прибували до Москви на гастролі, всі корифеї київської сцени: М.К.Заньковецька, М.Л.Кропивницький, П.К.Саксаганський, М.П.Садовський обов’язково виступали на вечорах «Кобзаря». 

Влітку 1913 року у складі Московської оперної трупи М.І.Донець гастролював у Казані, Самарі, інших містах Росії. 

У 1913 році за пропозицією антрепренера, котрий тоді очолював російський драматичний театр «Соловцов» у Києві, знаний бас М.І.Донець повернувся в Україну. На Батьківщині він одразу став солістом Київського оперного театру. Столична публіка захоплено вітала талановитого земляка 

У 1917-му, після Жовтневої революції – внаслідок всезагальної націоналізації – приватна опера 3иміна раптом стала державною, отримавши нову назву – Театр Ради робітничих депутатів. 

Розквіту таланту українського Шаляпіна завадили подальші буремні події. Спочатку вибухнула Перша світова війна, й оперного співака мобілізували до царської армії, де М.І. Донець служив звичайним фельдшером у Київському військовому шпиталі, та лише зрідка з’являвся на столичній сцені. Із шостої години ранку до шостої вечора він опікувався пораненими фізично, а надвечір перевдягався, брав у руки ліру, аби виступати на сцені оперного театру під якимось псевдонімом – Донський, Салтанов, Чернов, бо начальство київського шпиталю забороняло виступати військовим. 

Після Жовтневого перевороту 1917 року настала епоха невизначеності. У Києві влада мінялася 14 разів, артисти виїжджали до військових частин, виступали з концертами в жахливих умовах. 

У 1919 році в Києві відкрився театр музичної драми. Режисер-новатор Лесь Курбас мав ставити в ньому «Тараса Бульбу» М. Лисенка і запросив на партію Тараса М.І.Донця. Тимчасова окупація Києва денікінцями припинила діяльність театру. На ті часи умов для серйозної роботи не було, тож Михайло Іванович організував артистичний батальйон, який обслуговував частини Червоної армії. У пореволюцiйнi роки соліст Українського державного оперного театру імені Карла Лібкнехта Михайло Донець став одним із найактивніших фундаторів національного оперного театру. Тим часом доля кидала його в різні міста. Київський бас співав у Петроградському Народному домі (1915), Харківській українській опері (1923-1927), в Свердловську (1924-1926), Астрахані (1926), Москві (1929). 

1922 року М. Донець спробував власні сили, як антрепренер, організувавши у Житомирі «Трудовий колектив оперних артистів», у якому виконував обов'язки співака, режисера та художнього керівника. Із власною трупою М.І.Донець гастролював у Чернігові, Умані, Шепетівці, Білій Церкві та інших містах. 

У 1930-х роках він здійснив великі концертні поїздки Радянським Союзом, зокрема Уралом, Сибіром, Далеким Сходом. З великим успіхом співак виступав у оперних театрах Харкова, Дніпропетровська, Львова, Ленінграда. 11-21 березня 1936 року артист брав участь у першій Декаді українського мистецтва в Москві. Окрім того, виконавець записав на грамплатівки ряд українських народних пісень та арій з опер українських композиторів. 

За своє творче життя Михайло Донець досконало оволодів 134-ма партіями басового репертуару в 79 операх, трьох оперетах і десяти драмах. Саме йому, солісту Академічного театру опери і балету УРСР Михайлу Івановичу Донцю – першому з-поміж оперних співаків республіки – було присвоєно почесне звання заслуженого артиста, а в 1930 році – народного артиста України. 

Михайло Іванович славився своєю гостинністю. Разом із дружиною, артисткою київської опери Марією Донець-Тессейр вони радо вітали в своєму домі гостей: артистів, музикантів, художників, письменників. 

Початок Другої світової війни співак зустрів в Києві. 22 червня 1941 року йому зателефонували, запросили виступити на радіо. М. Донець погодився. Але щойно закінчив розмову – із злістю кинув слухавку. «А потім похабно вилаявся та сказав: «Коли ви вже пропадете!?» - стукач, що був присутній у кабінеті, доповів своїм кураторам у НКВС усі подробиці розмови. Той дзвінок перервав фразу Донця: «Не вірю, щоб Німеччина оголосила нам війну. Це ми її спровокували, хоча ми до війни не готові. Правительство наше вело загарбницьку політику «звільнення братів» Західної України та інших»… І ці слова, і інші дуже швидко стали надбанням «тих, кому треба». 

2 липня 1941 року начальник 1 відділення II відділу III Управління НКВС УРСР лейтенант держбезпеки Пєнкін на основі вивчення зібраних оперативних матеріалів дійшов висновку, що перебування на волі артиста оперного театру М.I.Донця може становити небезпеку для радянської влади і виписав ордер на його арешт і трус. Пізно вночі енкаведисти увірвались до київського будинку в Церковному провулку на Звіринці. Розгублені господарі таких гостей не чекали. Господарі розгублено спостерігали, як нишпорки обшукують помешкання, перевертаючи все. Трус і допити тривали по п’ять годин. 

Слідчі не довели злочинної діяльності М.І.Донця. Однак, після 10 липня 1941 року Михайло Іванович Донець назавжди загубився в тюремних нетрях НКВС УРСР. 

У вересні 1941 року, в перші дні німецької окупації Києва, в будинки Михайлівського провулку, вулиць Малопідвальної та Прорізної стукали німці і ввічливо, але наполегливо запрошували мешканців пройти і допомогти прибрати з підвалів сусіднього будинку… трупи замордованих радянських громадян. Сусідній будинок був внутрішньою в’язницею у закритому кварталі на тодішній вулиці Короленка, 33. Але трупи радянських громадян - не були результатом звірств нацистських окупантів, вони були жертвами енкаведистів. Оповідають, що серед замордованих 

був знайдений і Михайло Донець… Похований на Звіринецькому кладовищі.

По смерті Сталіна дружина співака М.Е.Донець-Тессейр на особисте звернення до М.С.Хрущова отримала довідку: «С санкции врага народа Меркулова М.И.Донец без решения суда был в Киеве расстрелян». По-справжньому реабілітовано Михайла Донця було тільки 1989 року. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»