Краєзнавча лекція №15 "Новокараваєві дачі і Пост-Волинський"

24 липня у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбудеться 15-та краєзнавча лекція з циклу «Солом’янка. Історія твого району» від провідного бібліотекаря з краєзнавчої роботи, києвознавця Олександра Михайлика. Лекцію буде присвячено місцевостям Новокараваєві дачі і Пост-Волинський.

Роз'їзд Пост-Волинський і невелике пристанційне селище біля нього виникли 1902 року при відкритті залізниці Київ-Ковель. 26 липня 1917 року на залізничній станції Пост-Волинський стал трагедія - російські війська з кулеметів розстріляли ешелон 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького, який їхав на фронт. У пам'ять про це вже в наш час встановлено меморіальну дошку. У 1930-х роках біля станції виникло невелике робітниче селище, але забудова не збереглася.

Наприкінці 1930-х років розпочато забудови доти вільного простору між старими Караваєвими дачами та Постом-Волинський. Тож ця місцевість пізніше і отримала назву Новокараваєві дачі - як своєрідне продовження Караваєвих дач. У 1940-х роках сформовано регулярну сітку вулиць та

приватну забудову.

На межі 1940-х-1950-х завдяки забудові 2-3-поверховими житловими будинками для робітників, Новокараваєві дачі та Пост-Волинський фізично злилися забудовою. Частково 2-поверхова забудова виникла і у західній частині Новокараваєвих дач - вздовж Відрадного проспекту. У

1950-х роках та спорудили кінотеатр та школу.

Новокараваєві дачі — рідкісний випадок, коли селище повністю зберегло початкову систему вулиць, збереглася майже вся забудова 1940–1950-х, включно з деякими будинками, спорудженими до 1941 року. Лише у двох кварталах біля Відрадного проспекту є будинки на 5-16 поверхів.

Новокараваєві дачі

Із циклу "Історія твого району"

Наприкінці 1930-х було розпочато забудову вільного простору вздовж залізниці — між «старими» Караваєвими дачами та станцією Пост-Волинський. Це селище пізніше отримало назву Новокараваєві дачі. До війни було частково розплановано територію та зведено близько 40 індивідуальних будинків уздовж нинішніх вулиць Постової, Зеленої, Планерної, Залісної та Одеської, а також прокладено сучасний Відрадний проспект. На німецькій мапі 1943 року селище підписане як «Пост-Волинський».

Перша фіксація селища - карта 1943 року

Будинок кінця 1930-х-початку 1940-х років на вулиці Зеленій

У 1940–1950-х Новокараваєві дачі було розплановано на 25 повздовжно-поперечних вулиць, забудованих більш як 700 приватними одноповерхівками. Нині селище Новокараваєві дачі пролягає між залізницею, вулицею Комбайнерів, Відрадним проспектом і вулицею Суздальською і має той самий вигляд.

Садибна забудова Новокараваєвих дач 1940-х-1950-х

У забудові місцевості вздовж Відрадного проспекту було використано 2-3-поверхові типові проекти, що формували симетричні архітектурні ансамблі.

Забудова кінця 1940-х вздовж Відрадного проспекту

Приблизно в ці ж роки відбувалася системна забудова з іншого боку Новокараваєвих дач — територій, що прилягають до залізниці. На вулиці Новопольовій у кварталах між вулицями Олекси Гірника та Героїв Севастополя спорудили 10 двоповерхівок для залізничників. Для будівництва використали три неідентифікованих типових проекти.

Забудова кінця 1940-х років на вулиці Новопольовій

1967 року серед приватної забудови було зведено чотириповерхову школу № 12 на вулиці Зеленій, 12.

У 1950-х на Олекси Гірника, 4/6 спорудили кінотеатр «Будівельник», який функціонував до початку 1990-х. 1998 року будівлю передали в оренду Спілці майстрів народного мистецтва. Спілка ж, у свою чергу, передала споруду в оренду церкві «Перемога». 2002 року було ухвалено рішення влаштувати тут притулок для безхатченків. Після низки судів церква залишила приміщення, яке було реконструйовано. З кінця 2000-х тут розміщено Дім соціальної опіки.

Новокараваєві дачі — рідкісний випадок, коли селище повністю зберегло початкову систему вулиць. Ба більше — збереглася майже вся забудова 1940–1950-х, включно з деякими будинками, спорудженими до 1941 року.

Єдиним винятком є два квартали, обмежені Відрадним проспектом, вулицями Героїв Севастополя, Івана Піддубного та Бориславською. Тут замість приватної забудови почасти з’явилися п’ятиповерхівки та 9-поверхівки, 12-поверхівка серії КТ-12 (Відрадний проспект, 61), а також найвищий будинок Новокараваєвих дач — баштоподібна 16-поверхівка на Відрадному проспекті, 55.

Пост-Волинський

Із циклу "Історія твого району"

Південніше Новокараваєвих дач знаходиться селище Пост-Волинський, обмежене залізницею, проспектом Відрадним і вулицею Олекси Гірника. Його історія почалася 1902 року, коли було відкрито залізницю Київ — Ковель. У місці відгалуження нової лінії виник залізничний роз’їзд Пост-Волинський, при ньому утворилося невелике пристанційне селище. За часів Революції 1917–1920 років цей роз’їзд мав стратегічне значення. 26 липня 1917 року тут сталася трагедія - російські полки з кулеметів обстріляли ешелон, яким вояки 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького їхали на фронт. Тоді загинуло 16 військових і 30 зазнали поранень. 2015 року на фасаді станційної будівлі відкрито меморіальну дошку цій події.

Пост-Волинський, фото 1900-х років

Проектування та забудову робітничого селища було розпочато невдовзі після ухвалення наприкінці 1935 року Генерального плану розвитку Києва. Плануванням місцевості в довоєнний час займався молодий архітектор Дмирто Кислий. Важливою датою для Пост-Волинського, як і для Новокараваєвих дач, став 1938 рік, коли було прокладено Відрадний проспект.

У 1937–1939 роках за проектами архітектора Кислого було зведено декілька робітничих будинків, які дотепер не збереглися.

Забудова межі 1940-х-1950-х на вул. Шепелєва

Наприкінці 1940-х біля перетину вулиць Новопольової та Миколи Шепелєва виріс житловий квартал залізничників із шістьох житлових будинків. Три з них (Новопольова, 91, 93 та Шепелєва, 18) спорудили за типовим проектом 1-207-5, іще два (Новопольова, 93-А та 87) — за невстановленим типовим проектом. Наріжна триповерхівка позбавлена будь-яких декорацій. Її звели у другій половині 1950-х.

У 1950–1960-х територію Пост-Волинського забудовували здебільшого промисловими підприємствами. Вздовж вулиць Новопольової та Шепелєва сформувалася житлова забудова 1950–1970-х, представлена типовими 5- та 9-поверховими серіями. У 1990–2000-х з’явилося два висотних будинки — Шепелєва, 13 (10–14 поверхів, 1995) і 5 (15 поверхів, 2008).

1953 року на вулиці Олекси Гірника, 10 побудували школу № 22 за типовим проектом архітекторів Л. Асс та О. Гінцберга як двокомплектну школу на 880 місць. 1996 року через аварійний стан будівлі навчальний заклад перенесли в колишній дитсадок на проспекті Відрадному, 36-В. У 1950-х на вулиці Олекси Гірника спорудили кінотеатр «Будівельник». Закрили його на початку 1990-х.

Вулиця Пост-Волинська

У 1960-х на вулиці Новопольовій звели будівлю інтернату № 13 (тепер — жіноча гімназія-інтернат № 13). 1958 року одну з нових вулиць місцевості було найменовано Пост-Волинською. 1973 року станцію Пост-Волинський перейменували на Київ-Волинський. З 4 жовтня 2011 року станція є також однією із зупинок міської електрички. До неї прокладено тролейбусну лінію.

Жовтнівка

Із циклу "Історія твого району"

Жовтнівка. Фото 1930-х років. З фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С.Пшеничного

У 1920-х поряд із колишніми Казенними дачами виникло робітниче селище «Металіст», або Жовтнівка. Будівництво провадив житловий кооператив заводу «Більшовик», що був організований 1925 року (угоду на право забудови було укладено 2 травня 1925 року). Спорудження селища тривало до 1929 року, причому за основу взяли вже втілений проект селища Першого Травня на Чоколовці. Будівництво здійснив робітничий кооператив працівників заводу «Більшовик». На Першій Дачній лінії, 7 (нині вулиці не існує, пролягала на місці колишнього Центрального гастроному, Берестейський проспект, 45-А) було зведено 21 одноповерховий і два двоповерхових житлових будинки. У наріжному двоповерховому будинку з кінця 1920-х і аж до його знесення існував гастроном.

Жовтнівка. Аерофотознімок 1939 року

Забудова зникла у 1980-х з огляду на розширення транспортної розв’язки біля станції метро «Завод “Більшовик”» (тепер — «Шулявська») та будівництво Центрального гастроному (нині "Сільпо"), Берестейський проспект, 45-А.

Казенні дачі

Із циклу "Історія твого району"

Казенні дачі. Фрагмент карти 1897 року

Історія місцевості Казенні дачі розпочалася 1857 року, коли казенні землі Київського повіту (звідси й назва поселення) обабіч Києво-Брестського шосе (в межах сучасних проспекту Перемоги, вулиць Янгеля, Олекси Тихого та Гарматної) було розділено на 28 ділянок площею 2-3 десятини кожна та віддано в оренду. Так почалися забудова та заселення Казенних дач.

У 1860–1870-х Казенні дачі було остаточно розплановано та забудовано. Тут проклали вулиці — Дачні лінії (Першу, Другу й Третю). Найкращою вважалася дача Амалії Шедель під назвою «Сан-Сусі». Проте вже у 1870-х частину Казенних дач уздовж Першої та Другої Дачних ліній забудували промисловими підприємствами. 1878 року тут було засновано завод Шанца, наприкінці 1881 року — завод Гретера і Мозера (майбутній завод Гретера і Криванека, згодом — «Більшовик», нині — Перший машинобудівний завод), а також заводи Велера та Зелінгера. Це були державні землі, тому промисловцям не потрібно було викуповувати їх у приватних власників. Ще однією великою перевагою цієї місцевості стало її зручне розташування між Києво-Брестським шосе та залізницею.

Завод Гретера і Криванека, початок 20 століття

У січні 1905 року Казенні дачі стали одним із осередків масових робітничих страйків. Коли у жовтні цього ж року відбулася нова хвиля страйків, Казенні дачі також виявилися в епіцентрі подій, адже в цій місцевості мешкало та працювало багато робітників великих підприємств. У листопаді-грудні 1905 року тут постала Шулявська республіка (назву присвоєно від поблизької Шулявки, але територіально події розгорталися на Казенних дачах). Датою її заснування зазвичай вважається 12 грудня 1905 року. Проте ще в другій половині листопада Казенні дачі стають вільними від державної влади — робітники та студенти вигнали звідси поліцію й поклали функцію охорони порядку на робітничі дружини, які успішно виконували свої обов’язки й боролися з проявами злочинності. Було чітко визначено час роботи торговельних точок, а також організовано їдальню для робітників і фонд допомоги родинам страйкарів.

Історія Шулявської республіки завершилася 16 грудня 1905 року. Дві тисячі солдатів і козаків разом із поліцією увійшли на Казенні дачі, оточили їх і поступово нейтралізували сили повсталих, заарештувавши активістів. Найактивніших учасників заслали до Сибіру. 1985 року з нагоди 80-річчя зазначених подій біля головного корпусу Київського політехнічного інституту було відкрито пам’ятник Шулявській республіці.

Казенні дачі можна також вважати місцем, де розпочалася історія київського футболу. Серед адміністрації та робітників заводу Гретера і Криванека було багато чехів. Саме вони на межі ХІХ і ХХ ст. запровадили традицію ганяти м’яча. Перші любительські футбольні команди міста з’явилися саме при згаданому заводі.

Власники заводу (зліва праворуч) Йозеф Криванек, Яків Гретер, Фердинанд Вітачек

Та не лише футболом запам’яталася чеська громада Казенних дач. Її представники залишили вагомий слід в історії міста. 1888 року на запрошення Якова Гретера до міста приїхав чеський інженер Йозеф Криванек. Із часом на заводі з’явилося багато чехів, які обійняли інженерно-технічні посади. Адже до появи Політехнічного інституту значною проблемою київських підприємств був брак місцевих «технарів». Тож на початку ХХ ст. у Казенних дачах сформувалася невелика чеська колонія.

Генріх Іїндржишек

Одним із найактивніших представників чеської громади був підприємець Генріх Іїндржишек — власник магазину музичних інструментів на Хрещатику та майбутній власник фабрики грамплатівок. Іїндржишек був одним із тих, хто створив на Казенних дачах чеську школу. Її було відкрито 1907 року, а з 1909 року вона розмістилася у двоповерховому будинку на розі нинішньої вулиці Янгеля та Польового провулку. Школа діяла до 1934 року, а будівля достояла до 1970-х.

Важливою сторінкою в історії Казенних дач і в біографії самого Іїндржишека було заснування фабрики грамофонних платівок. 2 липня 1910 року підприємець подав прохання щодо будівництва фабрики і 24 вересня 1910 року отримав дозвіл. Іїндржишек придбав земельну ділянку на Другій Дачній лінії, 5 (сучасна адреса — вулиця Смоленська, 31-33). Тут упродовж осені 1910 — літа 1911 року було споруджено два цегляних будинки — власне фабрику та житловий із конторою.

Разом із компаньйоном Ернестом Гессе Іїндржишек 1911 року утворив товариство «Екстрафон». На жаль, щойно збудована фабрика згоріла. Однак невдовзі її було відновлено. Платівки випускали десятками тисяч. Цікаво, що під час Першої світової війни у всій Російській імперії діяло лише дві фабрики грамплатівок, і однією з них якраз і була фабрика Іїндржишека. Вона уславилася ще й тим, що випускала платівки із записами українських пісень. 1919 року діяльність фабрики припинилася, бо Іїндржишек із огляду на події Української революції повернувся на батьківщину. Потім на території колишньої фабрики були майстерні, фабрика терезів, завод порційних автоматів, на якому 1966 року і було знайдено звернення Іїндржишека до нащадків. Сьогодні це територія заводу порційних автоматів «ВЕДА», вулиця Сім'ї Бродських, 31-33.

Томаш Масарик

Чеська громада також заклала парк, який було названо «Стромовкою» на честь однойменного парку в Празі. Його було створено з ініціативи чеського товариства ім. Я. А. Коменського, найімовірніше, 1907 року. Парк «Стромовка» був розташований між нинішніми проспектом Перемоги, вулицями Гетьмана, Смоленською та Янгеля. Доти там була ділянка землі, поросла деревами. У парку з’явилися ресторан і альтанка для виступів. Грав духовий оркестр. Тут влаштовували гуляння, причому до чехів неодмінно приєднувалися городяни інших національностей. Був тут і самодіяльний театр.

Ярослав Гашек

Під час Першої світової війни у Києві опинилося багато військовополонених чехів. Їх звільняло з Дарницького табору чеське товариство, частина з них влаштувалася на заводи. Серед них були професійні театральні діячі, які взяли участь у роботі театру. Наприклад, Ярослав Гашек писав театральні рецензії. При театрі було організовано жіночий хор. 29 липня 1917 року парк відвідав Томаш Масарик — на той момент голова Чехословацької Народної ради, майбутній президент Чехословаччини. Він провів зустріч із чеською громадою. 1919 року паркові споруди й дерева пішли на дрова, «Стромовка» припинила існування. На початку 1930-х територію колишнього парку було забудовано. Сьогодні на місці «Стромовки» — школа № 71.

Школа №71. 1932 рік

У 1930–1931 роках на Казенних дачах за проектом архітектора Павла Альошина за участю Йосипа Каракіса та Волошинова, переробленим Валеріаном Риковим, спорудили чотириповерхову будівлю трудової школи № 71 на 840 учнів. 1938 року на вулиці Другій Дачній (тепер — вулиця Сім'ї Бродських, 4) звели будівлю школи № 74 за проектом 103-А архітектора Емануїла Коднера. У 1936–1937 роках на сучасній вулиці Олекси Тихого, 42-А побудували ясла заводу «Більшовик». Нині будівлю реконструйовано під офісну. На вулиці Сім'ї Бродських, 6 і 8 наприкінці 1930-х звели дві будівлі навчального призначення. 1938 року побудували лазні Жовтневого району, у 2000-х реконструйовані під банківську споруду (сучасна адреса — проспект Перемоги, 41). 1940 року в Ковальському провулку, 3 спорудили чотириповерховий житловий будинок тютюнової фабрики. Іншими зразками житлової забудови кінця 1930-х є чотириповерхівки на Сім'ї Бродських, 3-5, Янгеля, 2 та в Ковальському провулку, 11.

Історична забудова. Польовий провулок

Віковий дуб на вул. Вадима Гетьмана

Майже всю стару малоповерхову забудову Казенних дач знесли у 1970-х. Окремі зразки старої забудови збереглися на вулицях Металістів, 12-А, 14, 16, Олекси Тихого, 24, Смоленській, 17 та в Польовому провулку, 6. Цікаві зразки котеджної забудови 1950-х досі можна знайти в Ковальському провулку, 4 та 6, на вулиці Металістів, 10. Також дотепер стоїть цікавий двоповерховий котедж 1950-х у Машинобудівному провулку, 5. Будинок є останнім прикладом садибної забудови у західній частині Казенних дач і зберігає стару червону лінію забудови П‘ятої Дачної, яка вже не проходить у цій частині місцевості.

На окремих вулицях серед сучасної забудови можна побачити поодинокі вікові дуби віком 300-400 років - рештки прадавньої діброви, що росла тут задовго до появи Казенних дач.

Караваєві дачі

Із циклу "Історія твого району"

Однією з місцевостей на мапі Солом’янського району, назва якої увіковічнює її засновника, є Караваєві дачі. Назва місцевості зберігає пам’ять про видатного медика Володимира Караваєва, професора Київського університету Св. Володимира.

Володимир Караваєв

Володимир Опанасович Караваєв (8 [20] липня 1811, Вятка, Росія — 3 [15] березня 1892, Київ) — український хірург і офтальмолог, доктор медицини, заслужений ординарний професор; саме він іще 1844 року заснував першу в Україні клініку очних хвороб. Його діяльність повернула зір тисячам людей з усіх усюд. Тож не дивно, що за його життя існувала приказка «Богу помолитися і Караваєву поклонитися». Ще один неординарний факт: 1891 року до 50-річчя університетської діяльності професора вулицю Шулявську, на якій він мешкав, було перейменовано на Караваєвську (тепер — вулиця Павла Скоропадського). Це один із небагатьох прикладів в історії Києва, коли вулицю назвали ім’ям людини ще за її життя.

Попередником Караваєвих дач був заснований у середині ХІХ ст. «Деревний розсадник» (точне місце розташування на сучасній місцевості — між Індустріальним шляхопроводом і Шулявським кладовищем). Під нього було спеціально виділено 63 десятини землі — 45 десятин орної та 18 десятин під лісом. Розсадник, заснований Відомством державного майна, розводив і продавав декоративні дерева й кущі, а також виконував роль закладу для навчання населення (здебільшого казенних селян) основ культурного садівництва. Проте діяльність закладу не була успішною, тож невдовзі землі й усі будівлі було продано. 1865 року Олександр ІІ затвердив спеціальну інструкцію, що надавала право купувати землі в «західних губерніях» (звісно, йшлося й про Україну) на пільгових умовах особам лише російського походження. Тож 1870 року землі та будівлі колишнього хутора «Деревний розсадник» площею 42,6 десятин купив Володимир Караваєв. 15 листопада 1872 року він придбав так звану Гімназичну ділянку — 20,7 десятин землі, які залізниця відкраяла від Кадетського гаю. Так його володіння збільшилося до 63,3 десятин. На хуторі був завод воскових свічок, який промисловець винаймав у професора Караваєва.

Дача Караваєва. Фрагмент плану 1902 року

Після смерті Володимира Караваєва 1892 року половина земель (32 десятини) перейшла у спадок його доньці Ользі Караваєвій-Колчак, одруженій із братом майбутнього адмірала Колчака. Вона поділила ці землі на 238 невеликих ділянок і з 1903 року розпродала їх приватним особам. Так почалася історія попервах дачного селища Караваєві дачі. Вже за 5 років усі дачні ділянки було забудовано. Станом на 1911 рік у робітничому селищі Караваєві дачі мешкало близько 5 тис. жителів, було 323 садиби і 296 будинків. 1914 року Караваєві дачі разом із Шулявкою та Казенними дачами увійшли до меж міста. Планування селища було здебільшого регулярним, із декількома поперечними та повздовжніми вулицями. Загалом тут було 12 вулиць і 14 провулків. Вулиці було забудовано виключно одноповерховими будинками, здебільшого дерев’яними, лише подекуди траплялися цегляні будиночки зі скромним оздобленням фасаду.

Зразки історичної забудови, вул. Польова. Фото О. Михайлика

У 1910-х (точна дата невідома) на залізниці поряд із селищем було відкрито зупинний пункт. Досить довго це була звичайна зупинка приміських електропоїздів, але після реконструкції платформи Караваєві Дачі в 2003–2005 роках тут виник невеликий вокзальний комплекс, що є одним із найсучасніших в Україні.

Кількість населення Караваєвих дач стрімко зростала. Мешканці селища клопоталися щодо виділення земельної ділянки для будівництва власної церкви. Землю виділили у садибі № 143 на вулиці Борщагівській, яка належала Ользі Караваєвій-Колчак. На початку 1910-х тут побудували невелику дерев’яну Преображенську церкву. 1921 року радянська влада зареєструвала парафію.1931 року, під приводом запланованого будівництва поряд геологорозвідувального технікуму, церкву закрили й невдовзі знищили. Нині на місці храму — Індустріальний шляхопровід.

1926 року в Караваєвих дачах було 217 садиб і 284 будинки, з них 13 — порожні. Населення становило 1065 осіб. Із 1926 року селище певний час мало офіційну назву «Червоний залізничник», та вона не прижилася, тож план Києва 1935 року зафіксував стару назву. У 1920–1930-х забудова Караваєвих дач розширилася як на південь, так і на північ. Селище злилося із Шулявкою та Казенними дачами. Основною «віссю» стала кінцева частина вулиці Борщагівської.

Починаючи з 1938 року, районні депутати вимагали від міської ради побудувати на Караваєвих дачах школу. 1941 року школу за проектом 50 архітекторки Баландіної звели на вулиці Леванев-

ського, 2-А. Її мали здати 15 серпня 1941 року. До початку війни будівлю було завершено зовні та перекрито, проте у перший воєнний рік школярі так і не розпочали тут навчання.

Висотна забудова Караваєвих дач 1980-х років

Оригінальна забудова Караваєвих дач почала зникати ще у 1950-х, коли взялися забудовувати багатоповерхівками вулицю Борщагівську, що стала важливою магістраллю. 1957 року було

відкрито шляхопровід біля залізничної станції, що сполучив Чоколовку з Караваєвими дачами, а в глобальній перспективі — частину кільцевої магістралі, яка в обхід центру з’єднала ряд міських районів. Будівництво шляхопроводу спричинилося до створення нової магістралі — сучасної вулиці Гетьмана. Остання розітнула наявну мережу вулиць, постала необхідність у новій забудові вздовж неї. Отже, з 1950-х Караваєві дачі як система вулиць і забудови почали зникати. У 1960-х цей процес тривав повільно — на майбутній магістралі з’явилося лише декілька п’ятиповерхових хрущовок і 9-поверхових малосімейок. Більша частина старої забудови тоді ще продовжувала існувати. Її знесли вже у 1970-х. У 1970–1980-х на місці старої забудови з’явилися житлові будинки та гуртожитки майбутнього Національного авіаційного університету. Під час цього будівництва на Караваєвих дачах зникли дев’ять вулиць і 17 провулків.

Починаючи з 1980-х, на Караваєвих дачах з’явилася висотна забудова, здебільшого вздовж вулиці Гетьмана. У 1981–1988 роках тут було споруджено чотири 16-поверхівки серії КТ: № 40, 42, 44 і 46. На найвигіднішому панорамному пригірку біля залізниці (Гетьмана, 46-А) 1994 року звели унікальний 6-секційний каскадний комплекс, що поєднував різні проекти панельних серій Т.

1991 року під час розроблення генерального плану розширення КПІ залишки забудови Караваєвих дач між залізницею та вулицею Польовою планували знести й побудувати натомість багатоповерхові паркінги. Саму ж вулицю Польову — розширити й перетворити на Залізничний бульвар, що мав з’єднуватися з вулицею Борщагівською біля 9-го корпусу КПІ. Для цього збиралися побудувати дворівневу розв’язку. Втілено це не було.

Грушки

Із циклу "Історія твого району"

Хутір (без підпису). Фрагмент карти Києва і околиць 1886 р.

Історія хутора Грушки почалася 1869 року, коли 14 ділянок землі на 6-й версті Києво-Брестського шосе було передано Києву від казни. 1871 року ці землі взяв в оренду дворянин К. Грушко. Він заснував хутір, який від прізвища власника отримав назву Грушки. Мапа Києва й околиць 1886 року зафіксувала точне місце розташування хутора — десь за півкілометра південніше Києво-Брестського шосе, приблизно там, де закінчується сучасний Чугуївський провулок. На мапі показано невеликий садок і ділянку орної землі. У 1890-х на хуторі проживало п’ять осіб.

Згідно з Повелінням Миколи ІІ від 11 травня 1898 року, землі біля Шулявки площею 38 десятин було передано для влаштування Політехнічного інституту. Натомість Київське окружне інженерне управління отримало 76 десятин земель біля хутора Грушки. Фактична передача земель відбулася 1902 року. Невдовзі тут постало військове містечко — вздовж нинішніх вулиць Гарматної, Шутова та проспекту Перемоги (між вулицями Шутова та Василенка) було збудовано близько 10 здебільшого двоповерхових казарм. Тут приблизно з 1910 року розташовувався Сьомий залізничний батальйон.

Казарми біля хутора Грушки 1917 року увійшли в історію завдяки повстанню Другого козацького полку ім. гетьмана Павла Полуботка, ідейним натхненником якого вважається відомий громадський і політичний діяч Микола Міхновський.

Хутір Грушки. Фрагмент карти 1932 року

1921 року хутір Грушки було включено до меж Києва. 1926 року на хуторі разом із дослідним полем Київського сільськогосподарського інституту було 19 дворів, мешкало 143 особи.

Після Другої світової війни хутір Грушки остаточно поглинуло місто: у 1950–1960-х навколо постали корпуси нових заводів, а на місці хутора (який згадується в довіднику «Вулиці Києва» 1958 року як селище з вулицями без назви) звели багатоповерхові житлові будинки та гуртожитки.

На честь місцевості 2017 року розташовану неподалік залізничну станцію Київ-Жовтневий було перейменовано на Грушки. 2023 року вулиця Полковника Шутова перейменована на Грушецьку, на честь місцевості.

Чоколівка

Фото О. Михайлика

Із циклу "Історія твого району"

Чо́колівка — історична місцевість Києва, що нині є частиною Солом'янського району. Сучасна Чоколівка охоплює територію між Південним залізничним напівкільцем Києва, аеропортом, Турецьким містечком та історичною Солом'янкою.

До широких меж Чоколівки належить Першотравневий масив, КНУБА разом із забудовою між вул. Освіти та проспектом Лобановського, а також нежитлова забудова між вулицями Святослава Хороброго, Медовою та проспектом Повітряних сил (донедавна — Повітрофлотський проспект).

Вузькі межі Чоколівки — територія між залізничною колією, частиною Чоколівського бульвару, вулиць Авіаконструктора Антонова, Святослава Хороброго, Федора Ернста, проспекту Повітряних сил та Міжнародного аеропорту «Київ» імені Ігоря Сікорського.

На карті нашого району з початку ХХ ст. існує місцевість Чоколівка і це є той рідкісний приклад, коли у назві увічнена особистість, причетна до появи місцини.

Микола Чоколов (1845 - 1932), на честь якого місцина й здобула назву, був відомою особистістю – на початку 1900-х років один із найбагатших промисловців Києва, купець 1-ї гільдії, гласний (депутат) міської думи, власник друкарні на вулиці Великій Житомирській №20, співзасновник винокурно-дріжджового заводу на вулиці Глибочицькій.

Передісторією появи місцини стало звернення 1896 року робітників заводу Гретера та Криванека до Міської думи з проханням виділення землі під індивідуальну забудову на пільгових умовах.

Дума спершу запропонувала землю між Старо-Житомирським шляхом та Брест-Литовським шосе, однак через зростання вартості землі через спорудження Політехнічного інституту довелося шукати іншу місцину.

1899 року було утворено «Київську робітничу артіль», яка мала права юридичної особи. Засновником артілі якраз і був Микола Чоколов. Артіль ухвалила рішення придбати землі, що знаходилися за Кадетським гаєм, вздовж шляху на Жуляни. Ці землі відносилися до Микільсько-Борщагівської волості Київського повіту. Власником частини земель був волосний писар Устименко, в якого за 16800 крб. було придбано 7 десятин землі. Половину необхідної суми мала артіль, другу половину дав сам Чоколов.

Наприкінці 1901 року землю було розділено на 39 ділянок – так починалося селище Чоколівка. Отримання артіллю кредиту у 20,5 тис. крб. лише прискорило забудову – за рік, до осені 1902 року було забудовано 28 ділянок.

А офіційною датою появи селища є 6 серпня 1905 року, коли відбулося освячення та додаткове відкриття селища, що в той же день здобуло ім’я Миколи Чоколова – так на карті міста з’явилася Чоколівка.

На той момент селище мало 31 забудовану садибу – з будиночком, садком та присадибною ділянкою. У середині 1910-х років селище мало вже бл.20 вулиць та простягалося між сучасними проспектом проспектом Повітряних Сил (тоді Земська вул.), вулицями Донецькою і Смілянською (тоді – власне Чоколівська та Озерна) та залізницею. Однією з основних була вулиця Земська, продовження Кадетського шосе.

Донедавна про це було невідомо, але нетривалий час до Чоколівки навіть ходив від Тріумфальних воріт (нині Повітрофлотський міст) трамвай. У непростий для нашої історії час, 10 квітня 1918 року було відкрито продовження спорудженої ще 1908 року Кадетської лінії до Чоколівського селища. На жаль, лінія проіснувала недовго і вже 1919 року була закрита...

12 жовтня 1923 року Чоколівку було включено до меж Києва.

1926 року Чоколівка мала 485 садиб, де мешкало 1478 осіб.

Зростання селища потребувало розвитку соціальної сфери, тому 1923 року було відкрито клуб, а 1925 року - школу, де навчалося 170 дітей. У 1936 році школа перейшла у нову, спеціально споруджену за проєктом архітектора Юрія Корбіна, будівлю на вулиці Чоколівській (нині Донецька), 25. У Чоколовці існувала власна аптека фармацевтів Вінзбургів. На сучасній Севастопольській площі існувало поштове відділення.

Водночас у 1925-29 роках розплановується та забудовується «супутник» Чоколівки – селище імені Першого Травня, збудоване частково на місці знищеного Кадетського гаю (сучасними межами селища є трикутник між проспектом Повітряних Сил, Чоколівським бульваром та вулицею Антонова). Це поселення будувалося здебільшого для робітників-залізничників.

Станом на 1932 рік у Чоколівці мешкало 1697 осіб та налічувалося 494 садиби.

Забудова селища була змішаною: якщо північну частину було забудовано виключно індивідуальними малоповерхівками, то південна частина мала цілі квартали промислово-складської забудови. Єдиним представником багатоповерхової забудови 1930-х є житлова чотириповерхівка на проспекті Повітряних Сил, 78.

У повоєнну добу, а саме у 1950–1952 роках, Чоколівку було поширено на північ. У кварталах, обмежених сучасними вулицями Донецькою, Левка Мацієвича й Сергія Берегового, виник мікрорайон 2-3-поверхової забудови. Він має неофіційну назву «селище ГВФ», адже будинки призначалися переважно для працівників тодішнього Київського інституту цивільного повітряного флоту (тепер — Київський Авіаційний Інститут, донедавна — Національний авіаційний університет).

1950 року в Чоколівці силами військовополонених німців було споруджено двоповерховий будинок культури ім. Кірова (тодішня адреса — бульвар Леніна, 15). Невдовзі в будівлі відкрився кінотеатр, який успадкував назву клубу. Його знесли 1970 року, а 1977-го на цьому місці звели адміністративну будівлю (Чоколівський бульвар, 13). На першому поверсі відкрили кінотеатр «Єреван» на 415 місць. Закрили його 2007 року. Відтоді приміщення не використовується.

У 1952 та 1955 роках майже всі вулиці Чоколовки, зокрема й ті, що мали назви ще з 1900-х, було перейменовано. Однією з небагатьох вулиць, яка зберегла історичну назву, є Святославська.

У 1960-х під забудову було остаточно освоєно весь простір між Чоколівським бульваром, вулицями Донецькою та Ушинського. На стику нинішнього проспекту Повітряних Сил, Чоколівського бульвару та проспекту Лобановського сформувалася площа, яку 1967 року назвали Севастопольською. У 1960-х Чоколовка остаточно злилася із забудовою селища Першого Травня та Першотравневого масиву.

Зразок старої забудови Чоколівки. Фото О. Михайлика

Попри масове будівництво 1960-х, у південній частині Чоколовки залишалася незабудованою місцевість, обмежена проспектом Повітряних Сил, вулицями Вінницькою та Ернста. Дерева, що росли тут іще до забудови, утворювали паркову зону, яка довго не мала власної назви й неофіційно звалася «парком на вулиці Вінницькій». У 2010-х зона отримала офіційний статус парку, який спочатку називався Вінницьким. Згодом його перейменували на парк Захисників України. 2016 року паркову зону впорядкували, оновили покриття доріжок, встановили лавки та влаштували дитячий майданчик. Загальна площа парку — 5,44 га. Його засаджено листяними породами дерев (клени, липи, берези, тополі, каштани).

Майже всю стару садибну забудову Чоколовки знесли у 1970-х. При цьому зникли 13 вулиць і три провулки. Забудова 1970–1980-х представлена переважно 9-поверховими житловими будинками.

Фото О. Михайлика

У 1976–1977 роках на вулиці Народного Ополчення (нині – Святослава Хороброго) звели будівлі для Інституту кардіології ім. Академіка Стражеска. Медичний заклад, заснований 1936 року лікарем Миколою Стражеском як Український інститут клінічної медицини, 1978 року розпочав діяльність у нових приміщеннях. 1979 року перед інститутом було відкрито пам’ятник Миколі Стражеску.

2000 року було реконструйовано транспортну розв’язку на Севастопольській площі. У 2000-х тут звели нову сучасну будівлю Солом’янської РДА.

Важливою рисою Чоколовки є те, що вона, як і Олександрівська слобідка, значною мірою зберегла історичну мережу вулиць.

Джерело: публікацію здійснено за краєзнавчими матеріалами києвознавця О. Михайлика

Байкова гора

Із циклу публікацій "Історія твого району"

Ба́йкова гора — історична місцевість на території Голосіївского та частково Солом’янського району міста Києва. Розташована вздовж Байкової вулиці між вулицями Миколи Грінченка, Володимира Брожка, Гайдамацькою, Гайдамацьким провулком і південно-західною границею району.

Хутір Байкова

Назва гори походить від прізвища генерал-майора Сергія Байкова, який заснував 1831 року в долині Либеді, біля підніжжя гори, власний хутір. І хутір, і гора здобули назву на честь Сергія Байкова.

Кладовище, що виникає на горі у 1830-х роках, також здобуває назву Байкового. Навколо хутора було насаджено Байків гай.

Мапа 1842 року зображує великий житловий будинок, а також три господарські будівлі ближче до яру, що починався від садиби. Поряд із будинком змальовано невеликий сад, а на північ, у бік Протасового яру — оранку.

Після смерті Сергія Байкова 19 червня 1848 року його землю передали Військово-інженерному відомству. Та хутір Байкова продовжував існувати.

1857 року, коли землі Петропавлівського сільського товариства, до яких, зокрема, належав і зазначений хутір, передали місту, тут мешкало чотири особи. Площа хутора становила 3,58 десятин.

Востаннє Байків хутір було позначено на плані Києва та його передмість 1879 року. 1885 року на місці хутора з’явилися цегляні споруди парового млина та хлібопекарні військового відомства. Завдяки порівнянню історичних і сучасних планів удалося точно локалізувати місце розташування хутора. Нині тут — будинки за адресою: вулиця Миколи Грінченка, 4 та 6.

Бактеріологічний інститут

На Байковій горі вздовж вулиці Амосова простягається Клінічне містечко. Воно повністю складається з медично-наукових комплексів і має лише два житлових будинки — Амосова, 7 (1952, два поверхи) і Амосова, 14 (1961, три поверхи).

Хоча назву було вперше вжито 1913 року, першою установою Клінічного містечка став Бактеріологічний інститут, що виник ще 1895 року, коли промисловець і благодійник Лазар Бродський пожертвував 132 тис. рублів на будівництво інституту. Проєкт головної будівлі розробив архітектор Костянтин Іванов. У березні 1896 року почалися будівельні роботи. А 21 жовтня 1896 року будівлю інституту було освячено. Крім головного двоповерхового корпусу, у садибі було кілька допоміжних споруд, зокрема стайня та приміщення для піддослідних тварин, загалом до 10 корпусів.

Першим керівником інституту став лікар Василь Чернов. У новоствореній установі зібралася плеяда видатних вчених. Серед них — завідувач сироваточного відділення Олександр Павловський і його помічник Марко Нещадименко, очільник щепленнєвого та ветеринарного відділення Володимир Високович, завідувач експериментального відділення Володимир Ліндеман, професор Володимир Підвисоцький.

Бактеріологічний інститут почав працювати над багатьма завданнями, та головними були такі: розроблення нових сироваток і вакцин, нових напрямів лікування інфекційних хвороб, підготовка мікробіологів. При інституті існувала клініка для хворих, яких лікували безкоштовно, лише за перебування потрібно було платити по 30 копійок за добу.

По смерті Василя Чернова 1912 року інститут очолив професор Університету Св. Володимира Володимир Ліндеман. 1920 року заклад було реорганізовано у Санітарно-бактеріологічний інститут, а 1938 року він отримав назву Український інститут епідеміології та мікробіології.

У 1960–1970-х заклад зазнав чергових змін. Його було перейменовано на Київський науково-дослідний інститут епідеміології, мікробіології та паразитології, згорнуто виробництво вакцин і сироваток.

Від інституту 1978 року відокремилася виробнича частина — Київський завод бактерійних препаратів. 1981 року Київський науково-дослідний інститут епідеміології об’єднався зі створеним 1949 року Інститутом інфекційних хвороб, який тривалий час очолював учений Лев Громашевський. У результаті постав Науково-дослідний інститут епідеміології, мікробіології, паразитології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського. Теперішня назва закладу — Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського.

Сучасний заклад розташований вище старого Бактеріологічного інституту і займає споруджений вже у 1970-х корпус. На старій території в історичних спорудах донедавна розташовувалася медична компанія «Біофарма».

Зберігся комплекс споруд колишнього Бактеріологічного інституту — три цегляних двоповерхових і шість цегляних одноповерхових корпусів за спільною адресою вулиця Амосова, 9, а також одноповерховий дерев’яний будинок на Амосова, 16. Окрасою комплексу є головна двоповерхова будівля у стилі неоренесанс.

Клінічне містечко

Наступною після Бактеріологічного інституту медичною установою Клінічного містечка стала хірургічна клініка Київського університету Св. Володимира. 1913 року до Міської управи надійшло клопотання щодо виділення землі для університетської клініки.

28 листопада 1913 року управа вирішила: «Внаслідок клопотання Ради Імператорського університету Святого Володимира Київською міською громадською управою відведено на Батиєвій горі площу землі у 15 десятин для спорудження на ній будівель Клінічного містечка, що передбачається до побудови». У документі є єдина помилка — насправді це не Батиєва, а Байкова гора.

Саме тоді на вершині Байкової гори вздовж вулиці Дяківської за проєктом архітектора Василя Осьмака було споруджено будівлі для хірургічної клініки Київського університету: головний корпус, розташований вздовж вулиці, та два одноповерхових корпуси в глибині садиби. Головний корпус було закладено 1913 року й завершено 1914 року, а клініка, що розташовувалася в приміщенні Університетської клініки на Бібіковському бульварі (тепер — бульвар Тараса Шевченка), 17, перебралася в нове приміщення лише в перші місяці 1915 року.

Поряд, на 200 м південніше основного комплексу, у 1914–1915 роках (ймовірно, також за проєктом архітектора Василя Осьмака) було зведено 2-3-поверховий корпус, у якому, за деякими відомостями, була туберкульозна лікарня (сучасна адреса — вулиця Амосова, 13; нині — корпус Інституту бiоенергетичних культур i цукрових буряків).

На німецькій мапі 1918 року споруди як нинішнього Інституту фтизіатрії, так і окремої будівлі підписано як Krankenhaus («лікарня»). Університет планував розбудувати згодом цілий комплекс закладів, де викладали б усі медичні науки, також планувалося перенести сюди анатомічний театр. Тому він клопотав про виділення ще 4,5 десятин землі. Однак рішення земельної комісії у жовтні 1914 року було негативним. Тож на Байкову гору перебралася лише хірургічна клініка.

Очільником клініки був Микола Волкович, а студентську практику тут проходив, зокрема, студент-медик Михайло Булгаков. До клініки було прокладено трамвайну лінію. 4 травня 1915 року з Міської думи повідомляли: «Лінію до Байкового кладовища слід влаштувати тепер, щоб можливість була приєднати її до щойно завершеної лінії Військового відомства до Клінічного містечка». Лінію до кладовища збудовано не було, а от лінія трамваю вулицями Поліцейською (нині — Федорова), Протасів Яр та Дяківською (нині — Амосова) діяла, як видно з документів, як лінія для перевезення поранених до хірургічної клініки і пасажирською ніколи не була. Після завершення війни її було закрито.

Значно пізніше, вже по завершенні Другої світової війни, в ці приміщення перевели створений 1922 року Київський туберкульозний інститут, який було засновано за сприяння видатного лікаря Феофіла Яновського. Інститут мав значні наукові досягнення — ще 1925 року було здійснено першу вакцинацію від туберкульозу. Після смерті останнього 1928 року заклад перейменували на Український науково-дослідний інститут туберкульозу ім. академіка Ф. Г. Яновського (ім’я засновника інститут зберігає й досі).

Фото О. Михайлика

Під час Другої світової війни заклад не діяв. Після війни до шести споруд, які існували на терені садиби інституту до 1941 року, додався ще один двоповерховий корпус, сполучений критим переходом із головною будівлею. Про лікарів інституту, які не повернулися з фронту, нагадує пам’ятник, установлений 1977 року перед головним корпусом.

1982 року заклад перейменували на Київський ордена Трудового Червоного Прапора НДІ туберкульозу, пульмонології і грудної хірургії (зараз — Національний інститут фтизіатрії і пульмонології).

1992 року перед головним корпусом було встановлено пам’ятник Феофілу Яновському (скульптор Олександр Скобліков, архітектор Микола Кислий).

Нині це — провідна і єдина в Україні наукова установа, що займається науковою й практичною сторонами вдосконалення фтизіатричної та пульмонологічної допомоги населенню і має власну лікувальну базу — поліклініку та лікарню з хірургічними можливостями.

У 2007–2008 роках було здійснено ремонт історичних корпусів. Зберігся комплекс споруд колишньої хірургічної клініки — туберкульозного інституту — три корпуси 1910-х (головний двоповерховий і два допоміжних), три корпуси 1930-х і один корпус, зведений після Другої світової війни.

Останнім за ліком на Байковій горі є Інститут серцево-судинної хірургії ім. М. Амосова було утворено 1983 року на базі Київського науково-дослідного інституту туберкульозу ім. Ф. Г. Яновського, у складі якого з 1957 року перебувала перша в Україні спеціалізована клініка серцевої хірургії, заснована 1955 року славетним кардіохірургом Миколою Амосовим. За його керівництва в Україні вперше почали лікувати вади серця.

Для клініки серцевої хірургії в 1950-х було побудовано чотириповерховий корпус із двома бічними крилами. У цих стінах багато чого було зроблено вперше не лише в Україні, а й у світі.

1958 року почали вперше проводити операції зі штучним кровообігом. 1961 року вперше в Україні було застосовано штучну нирку. 1963 року було здійснено протезування мітрального клапана та перші експериментальні операції на серці в умовах барокамери. З 1965 року тут роблять імплантацію електрокардіостимуляторів. Того ж 1965 року вперше в світі було розроблено та впроваджено антитромботичні моделі протезів клапанів серця. З 1973 року вперше в Україні почали застосовувати аорто-коронарне шунтування при ішемічній хворобі серця, з 1978 року — методи фармако-холодового захисту серця під час його виключення з кровообігу.

2003 року вулицю, на якій розташовані всі медичні установи Клінічного містечка, було названо на честь Миколи Амосова.

Джерело: За краєзнавчими матеріалами Олександра Михайлика