понеділок, 23 листопада 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Карла Брюллова

Вулиця Карла Брюллова - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Солом'янка, Залізнична колонія. Пролягає від Стадіонного провулку до вулиці Івана Огієнка.
Ім’я видатного художника Карла Брюллова носить з 1955 року.

Карл Брюллов - видатний художник першої половини XIX століття і найяскравіший представник романтизму в російському живописі. Він був одним із тих, хто активно допоміг викупити із кріпацтва Тараса Шевченка. 
Брюллов відступив від властивих академізму сюжетів, щоб зображати побутові сцени із життя простих людей, а не героїв. Майстер прославився картинами, написаними в Італії, і повними психологізму пізніми портретами російських інтелігентів і аристократів. 

Карл Павлович Брюллов народився 23 грудня 1799 року в сім'ї скульптора французького походження Павла Брюлло. Батько з ранніх років навчав своїх синів малювання. В дитинстві Брюллов дуже хворів. До 7-ми років він майже не вставав з ліжка. Але його батько був дуже суворий до нього, і змушував його малювати встановлену максимальну кількість фігурок, конячок нарівні з іншими братами. Якщо Карл не міг або не встигав це зробити, то найменшим покаранням для нього було залишитися без їжі. А одного разу за подібну провину батько так вдарив дитину, що Брюллов залишився глухим на одне вухо на все своє життя. 
Карл та його старший брат Олександр (відомий російський архітектор) легко вступили до Імператорської академії мистецтв, в якій викладав їхній батько. В Академії Карл учився дуже добре і перевершував у майстерності всіх своїх товаришів. Викладачі дозволили Брюллову малювати власні полотна, тоді як його однолітки ще копіювали картини викладачів. 
Уже під час навчання Карл виявляв талант, а за випускну роботу «Явлення Аврааму трьох янголів біля дуба Мамврійского» отримав велику золоту медаль. 
Закінчивши Академію в 1821 з відзнакою, Брюллов вступив до Товариства заохочення художників. Саме коштом цього товариства в 1822 році він відправляється в Італію, наполігши щоб брат Олександр, який закінчив академію в один рік з ним, їхав туди також. Дорога до італійської столиці тривала майже рік. Вони зупинялися в різних містах і вивчали європейський живопис і культуру. Саме до від'їзду в Італію Карл Брюлло став Карлом Брюлловим. Їхнє прізвище було русифіковано за наполяганням імператора Олександра I. 

Брюллов відвідав безліч міст Європи, але Італія йому подобалася найбільше, і він провів тут більше 12 років. Саме тут Брюллов відбувся як художник, став відомим і популярним майстром. Життя в Італії протікало бурхливо й весело. В Італии Брюллов познайомився з російською аристократкою Юлією Самойловою. Вона була спадкоємицею найбагатших родин Російської імперії та Італії. Самойлова познайомила художника з багатьма представниками багатих людей в Римі, від них Брюллов отримував замовлення на дорогі парадні портрети. 
В 1827 році Брюллов почав роботу над одним із своїх наймасштабніших творів — «Останній день Помпеї». Він відвідав руїни міста Помпеї, що загинуло при виверженні вулкану Везувій в 79 році до н.е, оглянув розкопки, зробив начерки. Брюллов працював над картиною майже шість років. В 1833 році картину було виставлено в Римі, в майстерні художника. Подивитися картину приїжджало багато відомих на той час людей, серед яких був письменник Вальтер Скотт. Флорентійська Академія мистецтв присвоїла художнику за це полотно звання професора першого ступеня. Картину виставляли на Паризькому салоні в Луврі, після чого відправили до Петербурга. Імператор Микола I, побачивши її, запропонував Брюллову повернутися до Росії і запросив художника на особисту зустріч для вручення лаврового вінка. 
1834 року художник повернувся до Росії. Тут він став героєм. Його зустрічали з квітами і радістю. 

Поїхавши з Італії художник залишив там своє кохання - графиню Самойлову, яка також дуже любила художника. 
В 1835 році художник відправився в Грецію і Малу Азію з експедицією мецената Володимира Орлова-Давидова. Там він написав серію портретів повстанців, їх предводителя Теодора Колокотроні,кілька пейзажів. Застудившись в експедиції, Карл Брюллов їде до Москви. Там він познайомився з відомим портретистом В. Тропініним та з поетом О. Пушкіним. 
Могила Карла Брюллова на Римському протестантському кладовищі 
Після повернення до Росії особисте життя художника не складалося. Він закохався в Емілію Тімм, яка була віртуозною піаністкою. Все було добре, але напередодні весілля вона зізналася нареченому, що давно живе зі своїм батьком. Вони розписалися, але після весілля нічого не змінилося. Батько Емілії використовував це одруження для прикриття, і вже через 2 місяці Брюллову довелося розірвати шлюб. Після цього випадку пішли різні плітки, і Брюллова відкидали практично всюди. Художник став часто хворіти, а особливо не давало спокою йому його хворе серце. Погіршилися і відносини з аристократами. Життя в столиці нічим не нагадувало улюблену Італію. Розчарований, ображений художник випрохав дозвіл знову виїхати до Італії. 

У 1848 році Брюллов розписував купол Ісакіївського собору в Петербурзі. Важка робота у вогкому й холодному приміщенні підірвала і без того слабке здоров'я художника. За рекомендацією лікарів він їде на острів Мадейра, а заодно відвідує Іспанію та Італію. Останні роки живописець проводить в будинку італійського сімейства революціонера Тіттоні в Римі. Зараз в їх приватній колекції зберігається багато пізніх акварелей і живописних портретів пензля Брюллова. Помер художник 23 червня 1852 року недалеко від Риму. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

понеділок, 16 листопада 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Федора Ернста

Вулиця Федора Ернста – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Турецьке містечко. Пролягає від вулиці Івана Пулюя до вулиці Народного ополчення. 
Ім’я видатного хранителя української національної культурної спадщини носить з 1995 року. 

Федір (Теодор-Ріхард) Людвігович Ернст народився 9 листопада 1891 року в Києві, у родині німецьких колоністів. 
У 1900-1909 роках навчався в гімназії у Глухові та закінчив її зі срібною медаллю. 
Після закінчення гімназії вступив на філософський факультет Берлінського університету. Але провчившись там два роки, повернувся до Києва й продовжив здобувати освіту в Київському університеті. Навчаючись в університеті, здібний юнак ще й працював - очолював бібліотеку та був завідувачем картинної галереї академії мистецтв. Навчаючись на останніх курсах університету, досліджував київську архітектуру XVII-XVIII століть. На основі своїх дослідів написав працю, за яку отримав золоту медаль. 
З Миколою Біляшівським та Дмитром Дорошенком відвідував засідання «Старої громади», брав участь у революційних зібраннях. 
На початку Першої світової війни Ф.Ернста як неблагонадійного (тому що німець запоходженням) було заарештовано і вислано до Сибіру (за м. Челябінськ). До Києва він повернувся лише 1917 року. Працював помічником діловода у Генеральному секретарстві освіти, у відділі пластичних мистецтв на чолі з Г. Павлуцьким. Саме професор Павлуцький мав найбільший вплив на формування Ернста як вченого. Він спрямував науковий інтерес Ернста на дослідження історії української архітектури та мистецтва. Фундаментальні праці «Київські архітектори XVIII ст.» (1918), «Українське мистецтво XVII-XVIII ст.» (1919) зробили ім'я Ернста широко відомим і стали класичними в українському мистецтвознавстві. 

У 1918 році був призначений на посаду голови Секції архівно-бібліотечної справи у Міністерстві освіти; у березні 1919 року — обрано редактором відділу діячів мистецтв Біографічної комісії ВУАН. 
В 1922 році працював завідувачем бібліотеки і музеєм Інституту пластичного мистецтва. 
У 1922-1933 роках Ернст працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка. 
З жовтня 1923 року став завідувачем мистецького відділу Всеукраїнського історичного музею в Києві. 

За радянської влади Ернст став професором (Археологічного інституту та Художнього інституту в Києві), видатним спеціалістом з історії української архітектури та образотворчого мистецтва. Його внесок у збереження і вивчення пам’яток архітектури і мистецтва важко переоцінити. Ф. Ернст був членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї, Музею мистецтв ВУАН (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків), членом комітету з ремонту та реставрації Софійського собору. Працював інструктором Всеукраїнського та Київського губернського комітетів охорони пам'яток. 
Від 1929 року Ф. Ернст був другим членом паритетної комісії з обміну культурними цінностями між РРФСР та УРСР. 
В 1930 році Ф. Ернст уклав найкращий путівник по Києву. 

На початку 1930-х розпочалася чистка кадрів Наркомату освіти. Внаслідок якої всі великі музеї України оголосили осередками розташування націоналістичних сил. 
23 жовтня агенти ГПУ в Києві заарештували Федора Эрнста. Його схопили по дорозі до видавництва. Наступного дня заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ і начальник СПО Мойсей Чердак видали наказ зробити обшук в квартирі вченого. Федора Людвіґовича звільнили з музею, а згодом і заарештували. Його звинуватили в контрреволюційній діяльності й створенні ворожого осередку та під конвоєм відправили до Харкова. Там слідчі сфабрикували справу, за якою вчений, нібито, належав до Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. А ще пригадали німецьке походження й додали до справи участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. 29 травня 1934 року за вироком судової «трійки» Федора Ернста було засуджено на три роки таборів. Покарання відбував на будівництві Біломор-Балтійського каналу. Після відбування покарання йому не дозволили повернутися до Києва. І він змушений був залишитися в м. Повенці, де створив Музею історії Біломор-Балтійського каналу, яким завідував у 1936-1937 роках. 
1936 року завідував Музеєм будівництва каналу «Москва-Волга» в м. Дмитрові. 

В 1937-1938 роках був заступником директора Казахської національної галереї, очолював роботи зі створення Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті (1937).
Після арешту його дружини Тамари Львівни, Ернста змусили повернутися до Уфи, де він працював заступником директора з наукової роботи у Башкирському державному художньому музеї з липня 1938 року до 1941 року 16 липня 1941 року Ернста заарештовано в м. Уфі зі звинуваченням - «німецький шпигун», а 28 жовтня 1942 року розстріляно. Реабілітований посмертно. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

понеділок, 9 листопада 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Михайла Донця

Вулиця Михайла Донця - вулиця в Солом’янському районі міста Києва, житловий масив Відрадний. Пролягає від Відрадного проспекту до кінця забудови.
Ім’я видатного оперного співака, «українського Шаляпіна» вулиця носить з 1991 року. 

Михайло Іванович Донець народився 11 (23) січня 1883 року в Києві, на вулиці Московській, у багатодітній робітничій сім'ї. Його батько походив із безземельних селян містечка Васильків Київської губернії, та пролетарського щастя шукав у місті. Тому після військової служби в саперному батальйоні, що дислокувався в Києві, Іван Донець не повернувся на малу батьківщину, а влаштувався помічником кресляра на київський завод «Арсенал». Побравшись зі столичною міщанкою Яриною Іванівною, він оселився у бідному будиночку біля заводу, на інше житло бракувало коштів. 
Співак часто згадував і розповідав, як гарно співали дуетом його батьки. Коли ж Ярина Іванівна захворіла на сухоти, з горя безпорадний Іван Васильович почав заглядати в пляшку. 
У віці 8 років батьки віддали сина до церковно-парафіяльної школи, де Михайло вчився добре, хоча й бешкетував. На уроках співу викладач звернув увагу на виразний дискант школярика та показав знахідку відомому в Києві музиканту і хормейстеру Олексію Грінченку. Регент прослухав хлопчика і прийняв до церковного хору. І навіть платили хлопцю за спів по 50 копійок на місяць. 
Коли Михайлові виповнилося 10 років, від сухот померла мати. Через три роки не стало й батька. Адміністрація заводу «Арсенал» допомогла сироті влаштуватися до військово-фельдшерської школи. В тій же школі з М.І.Донцем у 1896-1900 роках навчався селянський син із Єлисаветградщини, майбутній пролетарський поет Дем’ян Бєдний. 
Подейкують, підліток навіть випадково зустрівся віч-на-віч із самим Петром Чайковським, котрий 19 грудня 1890 року спеціально прибув до Києва. Композитор висловив бажання диригувати дитячим хором у власній опері «Пікова дама», вперше поставленій у Києві артистами оперної антрепризи Іполита Прянишникова. 

Михайло Донець продовжував співати у церковному хорі, яким керував перший вчитель музики, регент Олексій Грінченко. Доводилося йому співати й на 20-градусному морозі на вулиці, а за потреби – тимчасово замінювати хормейстера, аби проводити репетиції. 
У випускному класі, наприкінці навчання у Київській військово-фельдшерській школі в тамтешньому аматорському театрі поставили «Бедность не порок» Олександра Островського. Михайлу Донцю Роль пропащого картяра Любима Карпича Торцова доручили. На прем’єрі було все шкільне начальство, адміністрація столичного військового госпіталю, запросили відомого режисера й актора Миколу Соловцова. То була аматорська вистава учнів, однак антрепренера і засновника російського драматичного театру «Соловцов» неабияк зацікавив 16-річний М.Донець. Після вистави майстер особисто пішов за куліси, аби порадити Михайлові наполегливо вчитися драматичного мистецтва. 

Коли юнакові минуло 17, його зарахували до військового госпіталю фельдшером. Усі вільні від служби години Михайло Донець проводив чи то в драматичній студії Київської музично-драматичної школи М.Лесневич-Носової, де класи драматичного мистецтва вів особисто М.Соловцов, чи на гальорці Українського народного театру, де насолоджувався грою корифеїв української сцени: Марії Заньковецької, Марка Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського. 
Одного дня Михайло наважився заговорити до педагога. М.Соловцов упізнав молодого актора і, розуміючи, що у хлопця немає грошей, Микола Миколайович запропонував ходити на курси безкоштовно. Саме засновнику російського драматичного театру в Києві «Соловцов» Михайло Іванович Донець усе життя завдячував ідеальною дикцією, що стала знаковою візитівкою оперного співака. 
Відбувши військову повинність, Михайло Донець брав уроки вокалу в найвидатніших київських педагогів. Водночас у 1903-1905 роках молодий талант набував сценічного досвіду в популярній драматичній трупі Михайла Бородая, отримуючи «ролі зі співом»; той театральний діяч тримав антрепризу в Київській опері. В листопаді 1903 року почалася професійна сценічна діяльність Михайла Донця з дебюту в п’єсі О. Островського «Снігуронька». Регулярно працюючи на сцені, актор-початківець не припиняв оволодівати мистецтвом вокалу в елітарній музичній школі відомого композитора і педагога Миколи Тутковського, де викладали М.Лисенко, Л.Паращенко, В.Пухальський, С.Короткевич, В.Коханський, Д.Бертьє, О.Сантагано-Горчакова, Н.Нолле, Є.Ряднов, Г.Гандельфі. 

Майстром, який розкрив голос М. Донця, поставив дихання та відкрив таємниці і тонкощі вокальної майстерності став викладач музичної школи Тутковського Михайло Бочаров. Михайло Донець також захопився ідеєю зробити кар’єру професійного оперного співака. Навіть на службі в госпіталі молодий фельдшер виконував арпеджіо, народні пісні, арії. Він з гумором згадував, як до нього прибіг якось захеканий капітан і почав благати: "Фельдшере! Своїми співами ви зведете мене в могилу! Помовчіть хоча б хвильку". 
На цей час Михайло Донець виступає в різних аматорських виставах. 1905 року перспективного співака зараховували до Київської опери. 
Восени 1906 р. сплив термін обов’язкової служби у Київському військовому шпиталі, і Михайло Донець написав рапорт про відставку. 

Його дебют на сцені професійного театру виявився настільки успішним, що у 1907-1911 роках за контрактом співак вже працював у Москві – в чи не найкращому приватному театрi «Опера С.Зиміна. Спочатку киянину в Москві було самотньо і незатишно. Михайло Іванович Донець пригадував: «Перші дні перебування у Зиміна переконали, що я фактично неук і що моя сценічна та музична підготовка були недостатніми для створення художніх образів… Отже, служба в опері Зиміна заклала музичний театр усієї моєї сценічної діяльності. В атмосфері тієї трупи почав уперше усвідомлювати справжнє покликання мистецтва. Тут у мене виховався художній смак, зміцнювалася сувора артистична дисципліна». 
Окрім Михайла Бочарова він нікого не знав у Москві. Українець Михайло Донець опанував тонкощі сценічної майстерності, вокальну техніку звуковимови, постановку танців, пластики, гриму і навіть фехтування. За перший сезон свого трирічного контракту український бас виконав у різних операх 19 невеличких партій. 
Коли сплив трирічний контракт, киянину запропонували подовжити співпрацю з «Оперою С.Зиміна» на більш вигідних матеріальних умовах. 
В Москві М. Донець разом із відомим професором-шевченкознавцем Федором Коршем, славетним артистом Большого театру Іваном Алчевським та іншими громадськими діячами організували мистецький осередок українського земляцтва у Москві «Кобзар». Коли українські театри прибували до Москви на гастролі, всі корифеї київської сцени: М.К.Заньковецька, М.Л.Кропивницький, П.К.Саксаганський, М.П.Садовський обов’язково виступали на вечорах «Кобзаря». 
Влітку 1913 року у складі Московської оперної трупи М.І.Донець гастролював у Казані, Самарі, інших містах Росії. 
У 1913 році за пропозицією антрепренера, котрий тоді очолював російський драматичний театр «Соловцов» у Києві, знаний бас М.І.Донець повернувся в Україну. На Батьківщині він одразу став солістом Київського оперного театру. Столична публіка захоплено вітала талановитого земляка 
У 1917-му, після Жовтневої революції – внаслідок всезагальної націоналізації – приватна опера 3иміна раптом стала державною, отримавши нову назву – Театр Ради робітничих депутатів. 

Розквіту таланту українського Шаляпіна завадили подальші буремні події. Спочатку вибухнула Перша світова війна, й оперного співака мобілізували до царської армії, де М.І. Донець служив звичайним фельдшером у Київському військовому шпиталі, та лише зрідка з’являвся на столичній сцені. Із шостої години ранку до шостої вечора він опікувався пораненими фізично, а надвечір перевдягався, брав у руки ліру, аби виступати на сцені оперного театру під якимось псевдонімом – Донський, Салтанов, Чернов, бо начальство київського шпиталю забороняло виступати військовим. 
Після Жовтневого перевороту 1917 року настала епоха невизначеності. У Києві влада мінялася 14 разів, артисти виїжджали до військових частин, виступали з концертами в жахливих умовах. 
У 1919 році в Києві відкрився театр музичної драми. Режисер-новатор Лесь Курбас мав ставити в ньому «Тараса Бульбу» М. Лисенка і запросив на партію Тараса М.І.Донця. Тимчасова окупація Києва денікінцями припинила діяльність театру. На ті часи умов для серйозної роботи не було, тож Михайло Іванович організував артистичний батальйон, який обслуговував частини Червоної армії. У пореволюцiйнi роки соліст Українського державного оперного театру імені Карла Лібкнехта Михайло Донець став одним із найактивніших фундаторів національного оперного театру. Тим часом доля кидала його в різні міста. Київський бас співав у Петроградському Народному домі (1915), Харківській українській опері (1923-1927), в Свердловську (1924-1926), Астрахані (1926), Москві (1929). 

1922 року М. Донець спробував власні сили, як антрепренер, організувавши у Житомирі «Трудовий колектив оперних артистів», у якому виконував обов'язки співака, режисера та художнього керівника. Із власною трупою М.І.Донець гастролював у Чернігові, Умані, Шепетівці, Білій Церкві та інших містах. 
У 1930-х роках він здійснив великі концертні поїздки Радянським Союзом, зокрема Уралом, Сибіром, Далеким Сходом. З великим успіхом співак виступав у оперних театрах Харкова, Дніпропетровська, Львова, Ленінграда. 11-21 березня 1936 року артист брав участь у першій Декаді українського мистецтва в Москві. Окрім того, виконавець записав на грамплатівки ряд українських народних пісень та арій з опер українських композиторів. 

За своє творче життя Михайло Донець досконало оволодів 134-ма партіями басового репертуару в 79 операх, трьох оперетах і десяти драмах. Саме йому, солісту Академічного театру опери і балету УРСР Михайлу Івановичу Донцю – першому з-поміж оперних співаків республіки – було присвоєно почесне звання заслуженого артиста, а в 1930 році – народного артиста України. 
Михайло Іванович славився своєю гостинністю. Разом із дружиною, артисткою київської опери Марією Донець-Тессейр вони радо вітали в своєму домі гостей: артистів, музикантів, художників, письменників. 
Початок Другої світової війни співак зустрів в Києві. 22 червня 1941 року йому зателефонували, запросили виступити на радіо. М. Донець погодився. Але щойно закінчив розмову – із злістю кинув слухавку. «А потім похабно вилаявся та сказав: «Коли ви вже пропадете!?» - стукач, що був присутній у кабінеті, доповів своїм кураторам у НКВС усі подробиці розмови. Той дзвінок перервав фразу Донця: «Не вірю, щоб Німеччина оголосила нам війну. Це ми її спровокували, хоча ми до війни не готові. Правительство наше вело загарбницьку політику «звільнення братів» Західної України та інших»… І ці слова, і інші дуже швидко стали надбанням «тих, кому треба». 
2 липня 1941 року начальник 1 відділення II відділу III Управління НКВС УРСР лейтенант держбезпеки Пєнкін на основі вивчення зібраних оперативних матеріалів дійшов висновку, що перебування на волі артиста оперного театру М.I.Донця може становити небезпеку для радянської влади і виписав ордер на його арешт і трус. Пізно вночі енкаведисти увірвались до київського будинку в Церковному провулку на Звіринці. Розгублені господарі таких гостей не чекали. Господарі розгублено спостерігали, як нишпорки обшукують помешкання, перевертаючи все. Трус і допити тривали по п’ять годин. 
Слідчі не довели злочинної діяльності М.І.Донця. Однак, після 10 липня 1941 року Михайло Іванович Донець назавжди загубився в тюремних нетрях НКВС УРСР. 

У вересні 1941 року, в перші дні німецької окупації Києва, в будинки Михайлівського провулку, вулиць Малопідвальної та Прорізної стукали німці і ввічливо, але наполегливо запрошували мешканців пройти і допомогти прибрати з підвалів сусіднього будинку… трупи замордованих радянських громадян. Сусідній будинок був внутрішньою в’язницею у закритому кварталі на тодішній вулиці Короленка, 33. Але трупи радянських громадян - не були результатом звірств нацистських окупантів, вони були жертвами енкаведистів. Оповідають, що серед замордованих 
був знайдений і Михайло Донець… Похований на Звіринецькому кладовищі.
По смерті Сталіна дружина співака М.Е.Донець-Тессейр на особисте звернення до М.С.Хрущова отримала довідку: «С санкции врага народа Меркулова М.И.Донец без решения суда был в Киеве расстрелян». По-справжньому реабілітовано Михайла Донця було тільки 1989 року. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»