Микола Закревський. До 220-річчя від дня народження

Сьогодні виповнюється 220 років від дня народження Миколи Закревського – українського історика, етнографа та фольклориста.

Микола Васильович народився 21 червня 1805 року на Подолі, у садибі батьків на вулиці Фролівській, 5/43. Шестирічним пережив легендарну Подільську пожежу 1811 року, враження від якої зберіг на все життя. Вчився в 1-й київській гімназії (зараз це жовтий корпус КНУ ім. Т. Шевченка), під час навчання завзято малював Київ та околиці. 1829 року назавжди залишив рідне місто.

Всюди, куди б не закинула його доля, завзято досліджував історію Києва. Коли йому було лише 31 рік, видав в Ревелі (нині Таллінн, Естонія) свою першу працю – "Нарис історії міста Києва". Матеріали для неї збирав понад 5 років. А вінцем життя Закревського став двотомний "Літопис та опис Києва", що побачив світ 1868 року і був ілюстрований самим автором.

Ще одним захопленням видатного киянина на чужині був український фольклор. Всі свої знання в цій царині він втілив у збірку "Старосвітський бандуриста" (1860-1861), яку склали народні пісні, думи, прислів'я та навіть словник з 11.127 українських ідіом. У передмові до цієї праці Закревський палко відстоював право українців на власну літературу й наголошував на унікальності нашої мови.

Цікаво, що останні роки життя Закревський був нашим колегою, бо працював помічником бібліотекаря Московського публічного музею.

Не заслуживши в імперії ані слави, ані регалій, помер Микола Васильович 2 серпня 1871 року. Але ж його пам’ятають у Києві, де з 1983 року існує вулиця імені цієї видатної людини. І це тішить!

Видатні імена Солом'янського району. Аттила Могильний

Ми нещодавно започаткували нову краєзнавчу рубрику. У ній будемо розповідати про видатних особистостей, життя і діяльність яких пов'язана із нашим районом.

Сьогоднішній наш допис буде присвячено знаковому поету-вісімдесятнику, дитячому письменнику, перекладачу Аттилі Могильному, який все своє життя мешкав на житловому масиві Відрадний.

Пам'ять про письменника вшанована - на Відрадному, поряд із будинком на вулиці Миколи Василенка, де він мешкав, з 19 квітня 2018 року існує вулиця Аттили Могильного.

Народився Аттила Могильний 16 вересня 1963 року в Києві. Його батько – поет Віктор Могильний, відомий під творчим псевдонімом Віть Вітько, мешкав на Чоколівці, в будинку на вулиці Академіка Возіанова, 10 (знесено на початку 1960-х). Матір - Аврелія Могильна, українська угорка з Ужгорода. Своє ім’я Аттила отримав саме завдяки угорському корінню. Аттила закінчив філологічний факультет Київського університету. Згодом там же і викладав, пізніше викладав на україністиці у Варшавському університеті. Укладач неформального часопису «Абаба-галамага» (1991).

Раптово помер у віці 44 років, 3 вересня 2008 року, уві сні.

За життя Могильного вийшло всього дві збірки його поезій: "Турмани над дахами" 1987 року та "Обриси міста" 1991. Збірка "Київські контури" вийшла в 2013, видана Іваном Малковичем. Також 2013 видано книгу "Нічні мелодії".

Аттила Могильний відомий як дитячий письменник. Він написав книги: "Мавка і Мурашиний князь" (1990; перевидано Іваном Малковичем 2006); "Мавка з кришталевого палацу" (1990); "Замок Річарда Левине Серце" (1991).

Пам'ятник Митрополиту Василю Липківському. Пошук і знахідка місця будинку, де жив Митрополит

У одному із попередніх дописів йшлося про відкриття та освячення за участю духовенства Православної церкви України 14 вересня 2024 року у Києві, в Солом'янському районі, на Олександрівській слобідці, пам'ятника Митрополиту Василю Липківському на місці будинку, де той жив у 1934-1937 роках і де був заарештований 22 жовтня 1937 року. І куди він вже не повернувся...

Що передувало цій події? Навесні 2023 року онук Митрополита, Костянтин Липківський, повідомив диякону Андрію Ковальову, голові громадської ініціативи "Історія УАПЦ" про те, що останні роки життя Василь Липківський жив на околиці Києва, на Олександрівській слобідці, на вулиці Дачній, 8. Туди його 1934 року з Солом'янки силоміць переселила влада. У Андрія Ковальова майже одразу (тоді ж, навесні 2023 року) виник задум знайти те місце і якимось чином позначити його - каплицею або пам'ятним знаком. 

23 липня 2023 року він звернувся до знаного краєзнавця та дослідника історії Києва, а тепер вже і провідного бібліотекаря з краєзнавчої роботи Центральної районної бібліотеки імені Григорія Сковороди, Олександра Михайлика, з проханням допомогти віднайти місце. І вже 27 липня було здійснено вихід на місцевість.

Далі Олександр Михайлик прямою мовою розповість про історію пошуків цього пам'ятного місця, про те як він на підставі роботи із давніми картами і аерофотознімками, співставленням їх із сучасними мапами, працюючи з архівними та музейними матеріалами, після тривалих пошуків все ж знайшов те що шукав.

"Отже, одразу після того, як до мене звернувся Андрій Ковальов та повідомив адресу - Дачна, 8, я відповів йому, що знаю, де це, що це сучасна вулиця Григорія Кочура і слід лише з'ясувати, на місці якого сучасного будинку він був. Але доти я не знав про факт мешкання на вулиці Дачній Василя Липківського, тож і для мене це було відкриття. Я написав, що скористаюся німецькою аерефотозйомкою 1943 року та американськими супутниковими знімками 1962 та 1968 років. І висловив припущення щодо знесення будинку ще у 1970-х. Адже у першому кварталі є дві 9-поверіхвки - №4, побудована 1981 та №6, побудована 1975. 

До речі, я одразу ж відкинув припущення Андрія щодо того, що адреса будинку (Дачна, 8), де жив Митрополит, відповідає місцю, де стоїть сучасний будинок №8. Чому я одразу знав, що це неможливо? Після знесення у 1970-х більшості малоповерхової забудови нумерація змістилася. Але залишилася важлива підказка - одразу після сучасного будинку №8 стоїть приватний будинок №16! Тобто він зафіксував ще попередню нумерацію! Відтак було зрозуміло - шукати місце старого будинку №8 слід у іншому кварталі. 

Втім, і з мого боку початково була помилка - я спершу вважав, що сучасний будинок №4 стоїть на місці старих будинків №4 та №6, а от садиба №8 була наріжною із вулицею Преображенською, тому старий будинок №8 стояв на місці сучасного №6, ближче до будинку №27 на вулиці Преображенській. Втім, багатоденна робота із супутниковими та аереофтознімками переконали мене - якщо після сучасного №8 йде №16, а на його місці у 1930-х існувала лише одна садиба, місце будинку №8 слід шукати ближче до сучасних будинків №6 або навіть №4. Бо наріжній ділянці відповідали старі садиби №12 та №14".

Аерофотознімок 1934 року, будинок на вулиці Дачній, 8. Саме тоді у будинок силоміць переселяють митрополита

"Пошуки тривали. Ускладнювалися вони тим, що на старих картах і планах відсутня нумерація будинків. Тож потрібно було її відтворити? Але як? Тут також стали в нагоді аерофотознімки, але вже часів Другої світової. Особливо - знімок за січень 1944 року, де завдяки снігу і відсутності рослинності було чітко видно не лише будинки, а й - що найважливіше - межі садиб!"

"Далі, завдяки накладенню аерофотознімку 1944 року на сучасну карту, вдалося не лише відтворити стару нумерацію, а й прив'язати її до сучасної. Це відтворення остаточно спростувало поширену раніше думку, що старий №8 відповідає сучасному будинку з таким же номером. Старий №8 відповідає сучасному №4".

"Я показав Андрію усі ці карти, розповів про свої пошуки і ми поїхали на місце. Після звіряння з картами ми підійшли до південного краю будинку №4. Тут на нас спіткало приємне відкриття - будинок №4, який звели 1981 року, побудували зі значним відступом від вулиці. Сама ж вулична лінія, її ширина, не змінилися з 1930-х років! І - місце будинку №8, де й жив Митрополит - виявилося незабудованим! Там був доволі захаращений газон між хідником та проїжджою частиною вулиці. Андрій показав ескіз пам'ятника, який на той момент вже існував, і ми одразу уявили, як він там виглядатиме. Ми подякували один одному за пошуки, а вже у жовтні 2023 року Андрій Ковальов оголосив збір коштів на створення та монтаж пам'ятника. І минуло менше року - наприкінці літа 2024 року пам'ятник було змонтовано, а 14 вересня 2024 року - урочисто освячено та відкрито! Тепер вже усі знають, що саме на тому місці стояв будинок, де й жив у 1934-1937 роках Митрополит Василь Липківський".

Додамо, що вулиця з часу розпланування Олександрівської слобідки на початку 1910-х років називалася Дачна до 1984 року, коли її перейменували на Олександра Пироговського. А з 2023 року це вулиця Григорія Кочура.

Аерофотознімок 1944 року. Межі садиб нанесено Олександром Михайликом і на підставі цього відтворено нумерацію

Сучасна (зелені цифри) та історична (червоні цифри) нумерація. Червоний трикутничок поряд із №8 - пам'ятник.

Супутниковий знімок 1962 року. Тодішня нумерація (червоні цифри) та будинок №16 (зелена цифра), який зберіг стару нумерацію.

На жаль, ми не маємо фотографій старого будинку, де у 1934-1937 роках жив Митрополит.. Але є одне старе фото вулиці Василя Овсієнка, розташованої неподалік. Подібною була і забудова вулиці Дачної.

Будинок на вулиці Василя Овсієнка (праворуч), фото початку 1960-х. Так або приблизно так виглядав і будинок на Дачній, 8, де жив Митрополит

А Загалом забудова Олександрівської слобідки історично виглядала так. Єдиний будинок, що зберігся відтоді - у Клінічному провулку. Його збудовано ще 1905 року.

Саме на цьому місці стояв будинок за адресою вулиця Дачна, 8. Ліворуч - сучасний будинок за адресою вулиця Григорія Кочура, 4.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Академіка Тутковського

Вулиця Академіка Тутковського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Новокараваєві дачі. Пролягає від вулиця Комбайнерів до кінця забудови. З 1962 року носить ім’я академіка Академій наук України, Білорусі, геолога і етнографа, краєзнавця і географа, вченого-енциклопедиста, автора понад 1350 наукових праць і розвідок, подвижника науки і культури Павла Тутковського.

Павло Аполлонович Тутковський народився 1 березня 1858 року в селищі Липовці теперішньої Вінницької області в родині службовця. Першою вчителькою Павла була його мати - талановита, музикально освічена людина, яка володіла багатьма іноземними мовами. Закінчивши Житомирську чоловічу гімназію із срібною медаллю, в 1877 році вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету.

Він добре вчився і вже на третьому курсі переклав з німецької мови посібник К.Науманна «Описательная минералогия», яким користувалися всі студенти. На четвертому курсі опублікував наукову працю «К вопросу о соотношении чисел элементов ограничения кристаллических форм», проілюстровану численними власними рисунками. В 1879 році був виключений за участь у студентському заколоті. Закінчив курс у 1882 році. 

Після закінчення Київського університету П. Тутковського залишили на фізико-математичному факультеті для підготовки до професорського звання на кафедрі мінералогії та геології, а через рік призначили консерватором мінералогічного і геологічного кабінетів й асистентом для ведення практичних занять з кристалографії.

Під час навчання Павло Аполонович зустрів О. Д. Багалій, яка згодом стала його дружиною. 8 травня 1881 року в них народилась дочка Ольга (майбутня письменниця Ольга Сно). У молодій сім'ї було сутужно з коштами на прожиття, тому Павло Тутковський постійно шукав підробітки, продовжуючи працювати в університетській лабораторії. Разом зі своїм вчителем і наставником К. Феофілактовим часто виїжджав на геологічні екскурсії в околиці Києва. По закінченні навчання Феофілактов рекомендував Тутковського на кафедру геології та мінералогії з метою підготовки до професорського звання. Через рік Павла призначають консерватором мінералогічного і геополітичного кабінету, де він працював з 1884 до 1895 року. Це дало змогу йому утримувати свою велику сім'ю.

Через матеріальні труднощі П. Тутковський 1885 року з Київського університету перейшов на педагогічну роботу в школу. Спочатку він викладав природознавство, географію та фізику в середніх школах м. Києва (1896-1904), а потім працював інспектором і директором народних шкіл на Волині (1895-1913). Годі ж з його ініціативи на Волині побудовано багато нових шкіл. Під час роботи в Житомирі він організував Центральний Волинський музей.

За тринадцять років в університеті Павло Аполлонович сформувався як спеціаліст. За дорученням Київського товариства природознавців Тутковський з 1884 до 1902 року проводить геологічні дослідження практично всіх губерній України. Він захоплюється вивченням викопної мікрофауни і вперше в Росії друкує близько 20 оригінальних праць з цього питання. Водночас він вивчає підземні води України і 1895 року подає свій проект водопостачання Києва, завдяки чому Київ став одним з перших європейських міст, що забезпечив себе артезіанською водою. В 1883 році Тутковського обирають почесним членом Київського товариства природознавців, згодом — дійсним членом Петербурзького мінералогічного товариства , членом Бельгійського товариства геології і палеонтології в Брюсселі, почесним членом товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті.

В 1904 році Павло Тутковський став інспектором народних училищ Луцького повіту Волинської губернії. В Луцьку він продовжує польові роботи, розпочаті 1900 року, як позаштатний працівник геологічного комітету. Проводив геологічні дослідження вздовж залізниці Київ — Ковель, що тоді проектувалася. В 1909 році він з усією родиною переїздить до Житомира, де його призначили директором народних училищ Волинської губернії. Будучи інспектором, Павло Аполлонович багато мандрував і спостерігав природу улюбленої Волині. У Житомирі він прожив 9 років. І цей період його життя був пов'язаний з Товариством дослідників Волині. З 1909 року Товариство дослідників Волині регулярно публікувало його праці. 2 жовтня 1910 року Товариство обрало Павла Тутковського віце-головою, тобто фактичним керівником. Особливе місце в колі географічних інтересів посідала унікальна пам'ятка поліської природи - Словечансько-Овруцький кряж. Цій темі було присвячено працю «Словечансько-Овруцький кряж та узбережжя річки Словечни». Географічну тематику висвітлювали також його праці «Зональність ландшафтів Волинської губернії», «Бурштин у Волинській губернії», «З геології міста Житомира» та ін. Працюючи в Києві на високих посадах, вчений не поривав зв’язки з дорогою йому Волинню. Разом з учнями він проводив дослідження в Овруцькому та Коростенському районах, приїздив на засідання Товариства дослідників Волині. Саме Тутковський перший дізнався про поклади бурштину на Волині. У Житомирі П. А. Тутковський залишив по собі добрий слід не лише як вчений і краєзнавець. Саме завдяки йому Волинський музей переїхав у нове приміщення і став самостійною науковою установою. Тутковський брав участь в розробці нового статуту музею, а зібрані ним геологічні матеріали зайняли гідне місце у музеї.

1910 року П. Тутковський, минаючи ступінь магістра, захистив докторську дисертацію у галузі мінералогії та геології в Московському університеті з теми «Викопні пустелі північної півкулі» на здобуття вченого звання доктора географії; за видатні дослідження Рада фізико-математичного факультету Казанського університету присудила йому вчений ступінь доктора мінералогії та геогнозії (1911). 

1913 року Тутковський повернувся до Київського університету, де спочатку працював приват-доцентом, а в 1914-1925 роках - професором географії. Тут уперше в Україні він заснував кафедру і кабінет географії та розгорнув активну педагогічну діяльність. У 1917 році на базі цієї кафедри створено географічний інститут при Київському університеті.

Організаторські здібності талановитого вченого виявилися в роки утворення Української народної республіки (УНР). Разом з В.Вернадським, Д. Багалієм та іншими він брав активну участь у роботі Комісії з підготовки до заснування Української академії наук (УАН), був одним з перших 12 дійсних членів УАН.

Науковець звернувся із закликом до вчених і громадськості Києва приносити і надсилати на кафедру геології дуже потрібну для розвитку геології літературу - книжки, журнали, географічні карти, атласи та інше. І кияни відгукнулися, бібліотеку швидко поповнювали літературою. До її технічного впорядкування П. Тутковський залучив студентів. За короткий час було зібрано монографії та періодичні видання з геології, мінералогії, палеонтології, географії, колекції гірських порід, викопні рештки фауни і флори. Поступово формувався геологічний кабінет при УАН.

У липні-вересні 1918 року, як представник від природничого відділу Українського Наукового Товариства в Києві, він брав активну участь у роботі Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української академії наук, зокрема в обговоренні основних питань її організації. 

П. Тутковський брав активну участь і в організації Всенародної бібліотеки УАН (нині це Національна бібліотека АН України ім. В.І.Вернадського). У ній зібрано цінну старовинну рукописну та друковану літературу з усіх галузей знань. У 1925 році він заснував Геологічний музей у Києві, який 1928 року декретом Раднаркому перейменовано на Національний геологічний музей УРСР.

Перше засідання академіків відбулося 27 листопада 1918 року. Це і є датою заснування УАН. П. Тутковський очолив фізико-математичний відділ УАН, а 1919 року організував кафедру геології й геологічний кабінет.

У грудні 1918 року П. Тутковського було обрано головою правління Академії, він опікувався в УАН також організаційними та господарськими питаннями. Одним із перших став академіком (1919).

Після поразки Української революції і захоплення влади більшовиками, коли університет було реорганізовано в Київський інститут народної освіти (КІНО), П.Тутковсь­кий одним із перших почав читати лекції українською мовою, зробивши надзвичайно багато для становлення української наукової термінології в галузі природничих наук.

З 1920 року очолював Краєзнавчу комісію при Академії наук.

У травні 1920 очолив секцію науки Українського Громадського Комітету.

У 1924-1926 роках — керівник науково-дослідної кафедри геології при УАН, яка була реорганізована 1926 року в Інститут геологічних наук УАН і першим директором інституту став Павло Аполлонович.

Створення національної наукової термінології Тутковський вважав одним з наріжних каменів відродження української науки. Він був одним з ініціаторів і організаторів видання «Матеріалів до української природничої термінології та номенклатури». 

12 вересня 1921 року в знак визнання його заслуг РНК УСРР прийняла постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки», Тутковському дозволено видання за державний кошт наукових праць; звільнено від сплати державних податків; заборонено реквізиції та ущільнення помешкання, яке він займав; матеріально забезпечено, а у випадку смерті — членів родини поза категоріальною довічною ставкою заробітку.

У 1923 році Державне видавництво України опублікувало чималий (понад п’ять тисяч наукових термінів) російсько-український Словник геологічної термінології. У 1924 році збувається мрія вченого про створення Геологічного музею при Інституті геологічних наук УАН в Києві. Не можна не згадати й про участь П. Тутковського в організації бібліотеки Академії наук, інституту наукової мови.

В кінці 20-х років вченому прикріпили ярлик «націоналіста», крамольного вченого не раз викликали в ДПУ.

Від репресій і ГУЛАГу вченого «врятувала» смерть. Він помер 3 червня 1930 року. Похований в

Києві на Лук’янівському кладовищі.

Павло Тутковський – визнаний і авторитетний класик української та світової геології. Павло Аполлонович Тутковський був видатною людиною. Він безмежно любив рідну землю, і ця любов, зрештою, стала причиною його майже повного забуття в роки тоталітаризму.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Професора Караваєва

Вулиця Професора Караваєва - вулиця у Солом'янському районі міста Києві, місцевість Новокараваєві дачі. Пролягає від вулиці Тетяни Яблонської до вулиці Августина Волошина.

Ім’я видатного лікаря носить з 1962 року.

Володимир Опанасович Караваєв народився 8 липня 1811 року у російському містечку В’ятка в сім’ї заможного багатодітного купця. 

Закін­чивши у 16 років В’ятську гімназію, він стає вільним слухачем на медичному факультеті Казанського університету. Після його закінчення у 1831 році молодий лікар був нагороджений срібною медаллю і одержав диплом лікаря 1-го розряду. 

Для удосконалення в медицині Караваєв поїхав до Петербурга. Там він деякий час працював у військово-сухопутному шпиталі, а потім влаштувався позаштатним асистентом у Маріїнську лікарню для бідних, де консультантами з хірургії були видатні петербурзькі професори X.X. Саломон та І.В. Буяльський. Саме їхнє блискуче, віртуозне виконання найскладніших хірургічних операцій викликало у молодого лікаря глибоку зацікавленість і він вирішив повністю присвятити себе хірургії. У липні 1834 року В.О. Караваєв від’їжджає до Німеччини і поїздка стала для молодого лікаря базовим підґрунтям експериментальної практики. 

Під час перебування у Берліні в клініці Грефе вперше відбулася зустріч молодих хірургів В.О. Караваєва і М.І. Пирогова, які надо­вго стануть світочами євро­пейської хірургії. Хоча Пирогов і Караваєв майже ровесники, перший був уже досвідченим хірургом. Це не завадило дружбі: протягом року вони разом проводили заняття на трупах, вивчали підручники з хірургії і накладали пов’язки. 

Караваєв, згадуючи цей період життя, писав: «З перших же днів нашого знайомства Микола Іванович порадив мені залишитися у цій спеціальності та не шукати іншої. Я прислухався до поради і тепер, через півстоліття, скажу, що його порада була вдалою. За це я завжди був йому вдячний, і збережу це почуття до кінця свого життя». 

І коли у 1836 році М.І. Пирогова було обрано на кафедру хірургії Дерптського університету, він запропонував В.О. Караваєву місце в своїй клініці. Володимир Опанасович із захопленням працює хірургом, бере участь в експериментальних дослідженнях. За порадою свого наставника він починає займатися маловивченою на той час травматичною піємією, спостерігає пацієнтів із цим захворюванням, проводить досліди та розтин померлих. Результатом цієї роботи стала його дисертація «De phlebitide traumatica» («Травматичне запалення вен»), написана згідно з вимогами того часу латинською мовою, за яку Караваєву у травні 1838 року після публічного диспуту присвоїли ступінь доктора медицини. 

Працювати з М.І. Пироговим було цікаво й корисно, але Володимир Опанасович мріяв про самостійну роботу. 

В кінці 1838 року Караваєв дізнався, що у Кронштадському морському шпиталі є вакантна посада хірурга. Після неодноразового подання прохання до вищих інстанцій В.О. Караваєва 11 березня 1839 року було призначено ординатором у Кронштадський шпиталь. Тут проходять справжню перевірку теоретичні знання, а найбільше - практичні навички В.О. Караваєва. Його та­лант, наполеглива праця й цілеспрямованість дали вагомі результати: за рік він виконав 113 операцій (у столичних клі­ніках професори виконували по 15–30 операцій). Хірург Кронштадського морського шпиталю стає помітною фігурою у вітчизняній медицині, медичний комітет рекомендує його на посаду завідувача кафедри хірургії медичного факультету Університету Св. Володимира, відкриття якого було заплановане. У поданні медичного комітету, підписаного І.Т. Спаським, зазначалося, що призначення В.О. Кара­ваєва, який душею відданий своїй справі, професором Університету Св. Володимира можна вважати надзвичайно цінним надбанням цього навчального закладу. 

24 грудня 1840 року (тобто за 3 роки до початку читання курсу) попечитель Київ­ського навчального округу повідомив Вчену раду Університету про призначення В.О. Караваєва екстраординарним професором хірургії, яке сталося ще до відкриття медичного фа­культету. Міністр освіти так пояснив це дочасне призначення: «…щоб не втратити особу, яка стала відома своїми операціями і за­служила щонайбільшої хвали в лікарських колах, я визнав за потрібне призначити Караваєва тепер-таки, де він буде корисний і порадами своїми при заснуванні факультету…». На той час молодому вченому було всього 29 років. 

Караваєв понад 3 місяці вивчав організацію навчального процесу, відвідував лекції, практичні заняття у клініках, радився з питань налагодження їх роботи, методик викладання з М.І. Пироговим та іншими відомими професорами Москви і Санкт-Петербурга. І ознайомившись із принципами та організацією навчально-методичної роботи, молодий професор їде до Києва, щоб зайняти цю відповідальну й почесну посаду. Міністерство освіти затвердило відкриття на медичному факуль­теті Київського університету не 6, а 10 кафедр, серед яких було дві хірургічні. 

До відкриття хірургічної клініки В.О. Караваєв одночасно за­ймався практичною хірургією — в міській лікарні вперше за 38 років її існування 30-річний професор безкоштовно виконав багато дуже складних операцій. На той час Володимир Опанасович був єдиним хірургом не лише в Києві, але й у Київській губернії. За 1 рік (з липня 1841 року по липень 1842 року) він виконав 180 операцій, причому без жодного смертельного випадку. А серед них були досить складні операції: ампутація стегна і гомілки, видалення пухлин і спеціальні очні та пластичні операції. Багатьом хворим з катарактою він повернув зір. 

Через 2 роки плідної роботи в Університеті Караваєву присвоїли звання ординарного професора і делегували за кордон для ознайомлення з досвідом роботи провідних західних клінік. 

Протягом року (з липня 1842 року по липень 1843 року) В.О. Караваєв відвідав медичні заклади Берліна, Відня, Парижа, Лондона. Володимир Опанасович добре розумів, що для укомплектування клінік знадобиться багато хірургічних інструментів. Він звернувся з проханням до Ради університету довірити йому закупівлю хірургічного інструментарію за кордоном. Хірурги Парижа рекомендували В.О. Караваєву місцево­го майстра Метцгера, який виготовив пробний набір хірургічних інструментів власної розробки. Французький майстер дійсно показав високий клас роботи, і В.О. Караваєв отримав дозвіл на запрошення майстра до Києва, де той працював довгий час. 

Коли Караваєв був за кордоном, його було обрано деканом медичного факультету. Після повернення 18 липня 1843 року до Києва він відразу ж приступив до роботи як декан і професор хірургічної ка­федри. Основну увагу Володимир Опанасович приділив організації клінік. Велику роботу він виконав щодо визначення обов’язків всіх праців­ників клініки — від професора до санітара. Крім того, брав безпосе­редню участь у придбанні для клінік необхідного майна. В усіх клініках, крім палат для хворих і санітарних блоків, були влаштовані навчальні кімнати, кабінети для професорів та ордина­торів, а в хірургічній та акушерській клініках — добре обладнані операційні. 

Основою клінічного викладання В.О. Караваєв вважав заняття біля ліжка хворого у поєднанні з клінічною хірургією, досягнення­ми фізіології, оперативної хірургії, топографічної та патологічної анатомії. Найголовнішим завданням клінічного навчання він вважав практичне виховання лікаря для правильного ведення хворих. 

Володимир Опанасович багато уваги приділяв також обладнанню кафедри. У навчальній кімнаті клініки поряд із столами для лабо­раторних занять і роботи студентів із мікроскопами стояло 5 шаф з інструментами, муляжами та різноманітними препаратами. 

Слава В.О. Караваєва як вченого і хірурга-практика зростала з кожним роком. Збільшувалася кількість студентів, які навчалися на медичному факультеті. Завдяки зусиллям Володимира Опанасовича відкривалися нові клініки, що зазвичай вимагало напруженої щоденної праці. 

Наприкінці 1844 р. Володимир Опанасович неодноразово звер­тався до Ради Університету з проханням звільнити його від обов’язків декана медичного факультету. Адже в нього було 30 лекційних годин на тиждень. Крім того, він сам готував препарати для лекцій, вів практичні заняття і велику лікувальну роботу в клініці. Незважаючи на це, члени Ради Університету вмовили його керувати факультетом. І лише у 1847 році, хоча його знову одноголосно обрали деканом ме­дичного факультету ще на один термін, В.О. Караваєв категорично відмовився від цієї посади. 

Влітку 1845 року він одружився з дочкою почесного громадянина Москви О.Д. Лухманова — Ганною Олександрівною Лухмановою. Вони виростили та виховали 4 дітей: 2 синів та 2 дочок, дали їм хорошу освіту. 

Переломним для В.О. Караваєва і всієї медичної науки став 1847 рік, оскільки 18 лютого у клініці Київського університету була проведе­на друга в Росії операція з використанням ефірного наркозу (першу на 4 дні раніше в Петербурзі виконав М.І. Пирогов). 

Більш як 50-річна професорсь­ка (викладацька і клінічна) діяльність вченого в Києві була значним внеском у розвиток вітчизняної хірургії і топографічної анатомії. 

Володимира Опанасович Караваєва по праву вважають засновником цілого ряду галузей медицини: вітчизняної офтальмології, отоларингології, ортопедії та травматології, проктології й нейро­хірургії. У кожну галузь він зробив суттєвий внесок, розширив можливості лікування різних хвороб. 

Караваєв розробив методику і техніку тенотомії при косоокості та першим в Росії провів таку операцію, на 25 років раніше за Грефе він увів у широку практику розріз рогівки у верхній частині при катаракті. Цей спосіб і сьогодні застосовують багато офтальмологів світу. 

У 1844 р. Караваєва як одного з кращих очних хірургів Росії направили у Крим для виконання операції з приводу катаракти колишньому міністру царського уряду князю Голіцину; складна операція пройшла успішно. У 1950-х роках з цією ж метою його запрошували в Санкт-Петербург до самої імператриці. 

Значний внесок зробив Караваєв і в отоларингологію. Він запропонував кілька способів операцій пластичного відновлення дефектів носа, описав оригінальний спосіб випрямлення спинки носа, розробив метод накладання швів при пластиці твердого і м’якого піднебіння. 

Караваєв — перший хірург, який запропонував у доантисептичний період спосіб ампутації з утворенням шкірних та шкірно-м’язових шматків зі зменшеною масою м’язів. 

Широке застосування в хірургії отримав розроблений Караваєвим оригінальний і радикальний спосіб лікування випадіння прямої кишки, який за ефективністю й простотою був набагато кращим, ніж той, що застосовувався на той час. Ця проста, безкровна операція робиться і зараз. 

У 1847–1848 роках Караваєв брав активну участь у роботі комісії Київського університету з перевірки дії наркотичних речовин. Разом із професором О.П. Вальтером вивчав дію ефіру і хлороформу та одним із перших хірургів у Росії з великим успіхом застосував знеболення на практиці. 

У 70-ті роки ХІХ ст. Володимир Опанасович здійснив новаторський підхід до проведення операції трепанації черепа, який згодом розвинули його учні — київські хірурги. 

Найбільша кількість розроблених Караваєвим нових методик — відновні операції на обличчі. Серед них відомі втручання з відновлення носа, губ, повік, дефектів піднебіння та ін. Він запропонував спосіб закриття дефектів твердого піднебіння і операцію при «заячій губі». 

Караваєв розумів необхідність своєчасного документування роботи клінік для подальшого аналізу і відповідних висновків. Для цього він увів у практику підготовку щорічних звітів хірургічної клініки, які за науковим рівнем, масштабом охоп­лення контингенту хворих і тривалістю звітного періоду (1844–1882) є унікальні й досі. 

Хірургічна техніка В.О. Караваєва була бездоганною. Академік М.М. Волкович, який був практикантом у його клініці, у своїх спогадах писав, що навіть дуже складні операції у Володимира Опанасовича вихо­дили простими й витонченими, ніхто «…не міг зрівнятися з Караваєвим щодо техніки дроблення каміння, резекції верхньої щелепи тощо… Під широким впливом таланту Караваєва створювалися кадри росій­ських хірургів. Він в істинному розумінні слова був одним із заснов­ників російської хірургії». 

Для багатьох поколінь хірургів В.О. Караваєв добре відомий і як автор змістовних наукових праць. Основним навчальним посібником протягом тривалого часу залишалися «Лекції з оперативної хірургії проф. В.О. Караваєва». Це був один із перших посібників з оператив­ної хірургії в Російській імперії та у світі, а у 1885 році В.О. Караваєв видав спеціальний посібник «Оперативна хірургія», у 1886 р. — «Атлас з оперативної хірургії». У наукових працях Володимир Опанасович намагався вирішувати питання, поставлені життям. Всього він опублікував 31 працю, в якій розглядалися експеримен­тально-клінічні питання, нові методи операцій, нові інструменти тощо. 

У 1886 р. громадськість Києва відзначала 50-річчя лікарської діяльності батька наукової офтальмології, засновника багатьох нових хірургічних методів лікування. Володимира Опанасовича обрали по­чесним громадянином Києва, у клініці факультетської хірургії Уні­верситету встановили бронзове погруддя, а вулицю, на якій він жив, назвали Караваєвською (нині Льва Толстого). 

Наприкінці лютого 1892 року В.О. Караваєв захворів на грип, який ускладнився запаленням легенів. Знову нагадав про себе ревматизм, який періодично загострювався з 1857 року. 

3 березня 1892 року В.О. Ка­раваєв помер, похований з великими почестями на Байковому кладовищі. Заупокійну літургію й поховання здійснив Петро Лебединцев, протоієрей кафедрального собору Св. Володимира, який у 1862 році в Києві відспівував Т.Г. Шев­ченка. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»