понеділок, 27 липня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Тетяни Яблонської

Вулиця Тетяни Яблонської - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевості Караваєві дачі, Новокараваєві дачі. Пролягає від вулиці Миколи Голего до Польової вулиці. Прилучаються вулиці Комбайнерів і Професора Караваєва. Сучасну назву на честь видатної української художниці Тетяни Яблонської носить з 2005 року. 

Яблонська Тетяна Нилівна народилася 24 лютого 1917 року в місті Смоленськ (Росія) у родині викладачів гімназії Нила Яблонського та Віри Варгасової. Батько, який ще у 1905 році разом з передовою молоддю виступав проти царизму й за участь у студентських заворушеннях був виключений з Петербурзької духовної академії, спочатку з піднесенням зустрів встановлення радянської влади. У 1918 році як живописець-аматор виступив одним із організаторів смоленського товариства художників, у 1921 році закінчив курси при Вищих художньо-технічних майстернях у Москві, з 1922 року став головним зберігачем картинної галереї Смоленського музею та викладачем живопису в студії «Пролеткульту». Але ейфорія від зміни влади швидко минула. Нил Яблонський настільки розчарувався у радянській владі, що твердо вирішив залишити СРСР.

У 1928 році родина Яблонських (батько, мати та троє дітей) відправилась до Одеси – з надією через портове місто виїхати за кордон. Але емігрувати офіційно не вдалося, й у 1930 році Яблонські переїхали до Кам'янця-Подільського. Тоді прикордонне Поділля мало славу краю контрабандистів, серед яких були такі, що могли нелегально переправити за кордон. Коли у 1933 році Тетяна закінчила Кам'янець-Подільську семирічну школу №5, батько домовився, що родині допоможуть покинути СРСР. Як згадувала Тетяна: «На воза завантажили речі, посадили нас, дітей, та відправились на захід. Але тут щось зірвалося – людина, яка обіцяла посприяти, не прийшла. Батько і мати просто почорніли від страху. На світанку довелося повернути на схід, і не заїжджаючи до Кам'янця, одразу рушили в Луганськ, де ніхто не знав про нашу спробу втечі».

В 1933 році Тетяна Яблонська вступила до Київського художнього технікуму, з другого курсу якого перевелася до Київського художнього інституту, навчаючись на факультеті живопису з 1935 по 1941. На перших курсах її вчителями були А. Черкаський (з живопису) та К. Єлева (з рисунка). З третього курсу вона перейшла до майстерні Ф. Кричевського, який викладав живопис і композицію, а С. Григор'єв – рисунок. Художній інститут Яблонська закінчила за фахом «художник-живописець». Теми материнства та праці в творчості видатного українського художника Кричевського вразила молоду Яблонську. Вона стала продовжувачем його традицій.
У 1938 році під час своєї першої подорожі до Москви Т. Яблонська ознайомилась із роботами французьких імпресіоністів. Вона була вражена свіжістю та невимушеністю в зображенні природи на полотнах видатних майстрів імпресіонізму, їхніми чистими, світлими фарбами. Восени 1940 року в Київському художньому інституті відкрилася експозиція її робіт – перша в історії інституту персональна студентська виставка. Напередодні війни 1941 року Т. Яблонська успішно закінчила інститут. 
«Я навчалася в Київському художньому інституті, який закінчила 1941 року. Нам видали дипломи і тут почалася війна… Я була вагітною, нас евакуювали на Волгу. В Саратові у мене народилася перша дочка… Потім поїхала в колгосп, працювала спочатку в городній, потім у польовій бригаді. У мене і в паспорті було записано: колгоспниця. Все доводилося робити: я і косила, і скиртувала, і мішки тягала… Бувало, втомишся, ляжеш відпочити, прикладеш вухо до землі, а вона гуде… Це був гул Сталінградської битви. Іноді брала в руки олівець та дитячий альбом для малювання. Жінки, солдатські вдови, котрі отримували похоронки, замовляли портрети загиблих на фронті чоловіків, давали за це яєць і молока. Я ростила дочку, вона була стимулом життя. Без неї та без мого ремесла не знаю, що зі мною було б…» 
Після визволення Києва від нацистських окупантів, у 1944 році Тетяна Яблонська повернулася у місто. Відтоді почалося її самостійне творче життя. Мисткиня успадкувала від свого вчителя Ф. Кричевського майстерню на історичній горі Копирів і стала викладачем Київського художнього інституту.

Творча кар'єра Тетяни Нилівни розвивалася досить успішно. В 1944 році вона стала членом Спілки художників України. Одним із перших післявоєнних творів Т. Яблонської є картина «Перед стартом» (1947), яка одразу дістала схвальні відгуки критиків була висунута на присудження Сталінської премії.
Влітку 1948 року Тетяна Яблонська, як викладач інституту, повезла на творчу практику своїх студентів у село Летаву Чемеровецького району Кам'янець-Подільської (нині – Хмельницької) області. Тут художниця зробила чимало замальовок, з яких у 1949 році написала картину «Хліб». Картина мала надзвичайний успіх – Т. Яблонська отримала свою першу Державну премію СРСР і не лише всесоюзне визнання, а й бронзову медаль Всесвітньої виставки у Брюсселі (1958).
У наступні роки художниця написала ще чимало яскравих полотен, за які тричі була відзначена Державними преміями, отримала почесні звання та нагороди. Але саме завдяки «Хлібу» ім'я Т. Яблонської стало відоме на всю країну, а її творчість отримала світове визнання 
Протягом 1944-1953 років Т. Яблонська викладала у Київському художньому інституті. 
У 1965-1966 роках - головний спеціаліст сектору інтер'єру Київського зонального науково-дослідного інституту експериментального проектування (КиївЗНДІЕП).
У 1966-1967 роках - викладач, у 1967-1973 роках - професор, у 1966-1968 роках - завідувач кафедри композиції, керівник майстерні монументального живопису Київського державного художнього інституту. 
У 1956-1962 роках - член правління Спілки художників України, з 1963 року — член правління Спілки художників СРСР. Виховала цілу плеяду митців. 
У 1960-х цікавилася народним мистецтвом, їздила по селах і була особисто знайома з Марією Примаченко. 
Творчості художниці властивий великий жанровий діапазон – портрети, натюрморти, пейзажі, тематичні картини. Пошуки власного «я» у мистецтві тривали усе її творче життя. Мисткиня постійно шукала себе, тому її твори настільки різні за стилем, манерою подачі образів, що здається, наче їх створили різні художники. 

Слава і офіційне визнання так і не позначилися на творчій натурі Т. Яблонської. Численні державні нагороди, депутатство у Верховній Раді УРСР, участь у керівних органах творчих спілок України та СРСР не змогли затьмарити найбільшого щастя — творчості. У післявоєнні роки, Яблонська належала до нечисленної групи друзів, які не боялися відвідувати свого вчителя Федора Кричевського в Ірпені. Більше того, у Яблонської вистачало сміливості йти всупереч лінії партії, коли вона відчувала свою правоту. В 1968 році на з'їзді художників України вона виступила з різкою критикою «опіки» мистецтва з боку партійних органів. Після з'їзду її картину «Життя триває» зняли з виставки «за ідеологічно невірний підхід», а на саму художницю чекала жорстка розмова з тодішнім секретарем ЦК з пропаганди А. Д. Скабою. Після відвертих погроз, Яблонську зняли з усіх посад. Правда, через кілька місяців «за розрив з творчою інтелігенцією» зняли і самого Скабу, а Т. Яблонську відновили в колишньому статусі. 
Також практично весь тираж її альбому в народному стилі з віршами Івана Драча був знищений «за націоналізм».
У 1997 р. ЮНЕСКО назвало Тетяну Яблонську художником року. 
У незалежній Україні Т. Яблонську визнали класиком. 1998 року президент Л. Кучма та голова Верховної Ради В. Литвин на чолі урядової делегації прибули до провулка І. Мар'яненка на Печерську, де мешкала художниця, і вручили їй Шевченківську премію. 
Після інсульту у 1999 році та паралічу правої руки художниця продовжувала працювати у техніці «пастель» лівою. 
У 2000 році Міжнародний біографічний центр у Кембриджі удостоїв Тетяну Нилівну звання «Жінка року».
Здоров'я Тетяни Нилівни дедалі погіршувалося. Згодом вона практично не розмовляла, але малювала до останнього дня. Свою останню роботу майстриня створила напередодні смерті. Померла 17 червня 2005 року у Києві. Похована на центральній алеї Байкового кладовища.

Твори художниці зберігаються в багатьох музейних та приватних колекціях світу. Картини Т. Яблонської стали окрасою Національного художнього музею України у Києві, Державної Третьяковської галереї у Москві, Державного Російського музею у Санкт-Петербурзі, Київського музею російського мистецтва; Полтавського, Запорізького, Харківського художніх музеїв, Львівської картинної галереї. Обидві дочки художниці - Ольга Отрощенко (1947-1999) та Гаяне Атоян (нар. 1959 р.) також стали художницями.
Хліб (1949)                                            Льон (1977)

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

четвер, 16 липня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Генерала Воробйова

Вулиця Генерала Геннадія Воробйова - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка, житловий масив Першотравневий. 
Сучасну назву на честь українського військовика, генерала-полковника, командувача Сухопутних військ Збройних Сил України Геннадія Воробйова носить з 2018 року. 

Воробйов Геннадій Петрович народився 25 червня 1961 року в місті Ахалкалакі в Грузинський РСР. 
1982 року закінчив Київське вище загальновійськове командне училище ім. М.Фрунзе. 
Офіцерську службу розпочав командиром мотострілецького взводу в Забайкальському військовому окрузі. 
З 1984 до 1990 рік службу проходив на посадах командира розвідувального взводу, командира мотострілецької роти, начальника штабу — заступника командира мотострілецького батальйону у військових частинах Забайкальського військового округу та Групи радянських військ у Німеччині. 
1993 року закінчив Військову академію ім. М.Фрунзе. 
З 1993 до 2002 року службу проходив на посадах начальника штабу — заступника командира мотострілецького полку, командира 17-го полку 6-ї механізованої дивізії НГУ, командира 24-ї механізованої бригади, командира 128-ї механізованої дивізії Прикарпатського військового округу та Західного оперативного командування Сухопутних військ ЗС України. 
У 2002—2003 роках — начальник штабу — перший заступник командувача 38-го армійського корпусу Західного оперативного командування Сухопутних військ ЗСУ. 
2004 року закінчив факультет підготовки фахівців оперативно-стратегічного рівня Національної академії оборони України. 
З 2004 по 2006 рік — командир 13-го армійського корпусу Західного оперативного командування Сухопутних військ ЗСУ, генерал-лейтенант (24 серпня 2005). 
З травня 2006 по листопад 2009 року — перший заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України, генерал-полковник (21 серпня 2007). 
З 18 листопада 2009 року по 17 січня 2014 року — командувач Сухопутних військ Збройних Сил України. 
У 2014 році призначений першим заступником начальника Генерального штабу ЗС України. 
Захистив дисертацію на тему «Створення та розвиток Сухопутних військ Збройних Сил України (1991—2005 рр.)» та здобув науковий ступінь кандидата історичних наук. 

Революція гідності змінила і його життя. Узимку 2014-го саме він відмовився виводити війська проти людей на Євромайдані і подав у відставку. Згодом поновився у ЗСУ, але потрапив під люстрацію. Менш як за рік до закону внесли зміни, які дозволили повернути досвідченого офіцера на посаду першого заступника начальника Генштабу. 28 січня 2015 генерал Воробйов відновлений на посаді першого заступника начальника Генерального штабу ЗСУ. 
З початком агресії проти України понад два роки війни прослужив безпосередньо на передовій.
У травні 2016 року генерал-полковник Воробйов очолив Національний університет оборони імені Івана Черняховського. Його урочисто представив міністр оборони. 
Журналіст Юрій Бутусов відзначав, що «для майбутніх українських генералів Геннадій Воробйов може бути прикладом начальника, який відмовився воювати проти свого народу, і який не прогинався під політиків, а намагався служити своєму народові професійно». Генерал Воробйов був скромною і відповідальною людиною. Не любив давати інтерв’ю. З честю і сумлінно виконував свої професійні обов’язки, не забуваючи про людські і громадянські чесноти. 

Помер раптово 11 лютого 2017 року. Зупинилося серце Геннадія Воробйова на робочому місці. Геннадій Петрович провів нараду. Повернувся до свого робочого кабінету ректора Університету оборони України. І помер. Прощання з генералом Воробйовим проходило 14 лютого в центральному корпусі Національного університету оборони ім. Івана Черняховського. Панахида відбулася у Володимирському соборі. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 30). 
За сумлінну та бездоганну службу генерал-полковник Геннадій Воробйов був нагороджений орденами Богдана Хмельницького I ст. (14 лютого 2017, посмертно) — за визначні особисті заслуги у зміцненні обороноздатності та безпеки Української держави, самовіддане служіння народові України, зразкове і бездоганне виконання військового обов'язку; II ст. (24 серпня 2012) — за вагомий особистий внесок у захист державного суверенітету, забезпечення конституційних прав і свобод громадян, зміцнення економічної безпеки держави, зразкове виконання службового обов'язку та з нагоди 21-ї річниці незалежності України; III ст. (20 серпня 2008) — за вагомий особистий внесок у зміцнення обороноздатності і безпеки Української держави, бездоганне виконання військового і службового обов'язку, високий професіоналізм. Орденом Орден «За мужність» III ст. (20 серпня 2001) — за вагомий особистий внесок у забезпечення обороноздатності України, зразкове виконання військового обов'язку та з нагоди 10-ї річниці незалежності України. Медаллю «За бездоганну службу» III ст. (4 грудня 1996) — за бездоганну службу, досягнення високих показників у бойовій підготовці та професійній майстерності. Генерал Воробйов нагороджений багатьма медалями та відзнаками Міністерства оборони України та інших силових структур держави.
Могила Геннадія Воробйова на Байковому кладовищі в Києві 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

четвер, 9 липня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Сергія Колоса

Вулиця Сергія Колоса — вулиця в Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Михайла Максимовича до Кільцевої дороги.
Сучасної назви на честь українського художника та мистецтвознавця Сергія Колоса набула з 2016 року. 

Сергій Григорович Колос (1888–1969), український мистецтвознавець, маляр, громадський діяч, автор творів декоративно-ужиткового мистецтва, дослідник українського народного мистецтва. Художню освіту здобував у Неаполі, Ніцці, Мюнхені та в Українській академії мистецтв у Києві (у Михайла Бойчука).
Після закінчення 1906 року морського кадетського корпусу у Санкт-Петербурзі Сергій Колос вступив до Лісового інституту. За рік його було виключено з інституту через політичні мотиви. З 1910 року переїжджає в Україну. Під час навчання у Львівському університеті познайомився з Іваном Франком, іншими діячами української культури. Подорожі Карпатами пробудили інтерес до народної творчості. 
Під час революційних подій 1917 року Сергій Колос проявив громадянську активність: був членом президії Українського національного конгресу та членом Центральної Ради. 1919 року працював над розписами Луцьких казарм і над оформленням театру опери та балету до 1-го Всеукраїнського з'їзду волосних виконкомів у Києві.

Його педагогічна діяльність розпочалася у 1920-х роках, коли він, ще будучи студентом-старшокурсником, викладав на підготовчих курсах Української академії мистецтва (УАМ). Також Сергій Колос був головою Студентської Ради, першого органу студентського самоврядування в УАМ, та секретарем Академії. Одразу ж після закінчення навчання він, продовжуючи працювати секретарем, викладав живопис, малюнок та композицію, також працював в Київських текстильних майстернях. 
Після реорганізації вишу у Київський художній інститут (КХІ) і створення нових фахових відділень на живописному факультеті з 1925 до 1930 року очолював текстильне відділення. Був головою Текстильно-фахової Предметової Комісії КХІ, секретарем фахової Комісії Художньо-промислового факультету. З 1921 року — художник навчально-ткацьких майстерень у Дігтярах на Чернігівщині.
В основу своєї педагогічної методики Сергій Колос поклав принципи, розроблені його вчителем. Наслідуючи Михайла Бойчука у ґрунтовному вивченні доробку традиційного народного мистецтва, Колос написав ряд наукових праць і виступав у періодиці. Він є співавтором альбому «Вбрання» з серії «Українське народне мистецтво».
Прожив Сергій Григорович довге плідне життя та помер 19 грудня 1969 року у віці 81 року.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»