понеділок, 29 березня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Івана Ползунова

Вулиця Ползунова - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевості Солом'янка, Залізнична колонія. Пролягає від вулиці Івана Огієнка до вулиці Георгія Кірпи. 
Ім’я видатного російського винахідника, діяльність якого так чи інакше належить світовій науці й техніці, носить з 1955 року. 

Іван Іванович Ползунов
— російський шахтар і винахідник - народився 16 травня 1728 року (за Юліанським календарем). Рік народження видатного винахідника й досі точно не установлено. Дослідники наводять різні роки - 1730, 1728. 

Батько Івана Ползунова – Іван Олексійович (1704–1763) походив із селян містечка Єпанчина (нині м. Туринськ) Сибірської губернії. Можливо Іван Ползунов-старший міг бути родом із села Ползунове, що на східних відрогах Уральських гір. 
27 листопада 1723 року Батько Івана Ползунова по рекрутському набору вступив на службу солдатом другої єкатеринбурзької роти й брав участь в будівництві майбутнього Єкатеринбурга. Матір Івана Ползунова звали Одарка Абрамівна. Сім’я із п’яти осіб жила в Єкатеринбурзі на торговому боці: батько, мати, бабуся по матері, син Іван, а з 1745 року - сестра Параска. 

На прохання батька Іван Ползунов вступив до початкового (третього) класу словесного ступеню єкатеринбурзької школи 29 вересня 1736 року. В школі він став отримувати свої перші гроші – 3 руб. 60 коп. на рік. У вересні майбутнього року учня-відмінника перевели до другого класу, який він закінчив за три місяці і перейшов до першого класу школи. Після закінчення словесного ступеню єкатеринбурзької школи, Іван Ползунов успішно здав іспит і з 1 вересня 1738 року був зарахований до арифметичної школи, яку заснував Василь Татіщев, з жалуванням 4 рублів на рік. Тут учні вивчали арифметику, геометрію і тригонометрію, а також латину і німецьку мову. В лютому 1742 року Ползунов перейшов на останній ступінь заводської освіти – школу «знаменования» (креслення і малювання). Після закінчення школи Ползунова направили на один з уральських заводів учнем до майстра Микити Бахорєва – визначного фахівця в галузі гірсько-металургійного виробництва. 

В 1748 році Іван Ползунов розпочав практику як механік в Барнаулі. На цих заводах добували коштовні метали для державної скарбниці. Ползунов весь час активно займався самоосвітою, вивчав книги з металургії й мінералогії. В результаті Іван Ползунов став одним із технічно найграмотніших фахівців на заводі. Важливим завданням для себе він вважав полегшення праці робітників. Було багато оригінальних, цікавих і розумних проектів, але всі вони припадали пилом в архівах. Вагомим авторитетом в науці для Ползунова був Михайло Ломоносов. Ползунов детально вивчав його праці в галузі хімії, фізики, видобутку і плавки руд. Цікавився він і працями російського вченого І.А. Шлаттера: в них описувалися англійські й угорські парові машини, які все більше впроваджувалися в промисловості Європи. 

У 1763 році він запропонував оригінальну конструкцію парового двигуна. Проєкт послали імператриці Росії Катерині II, яка присудила Ползунову 400 рублів і звання капітан-лейтенанта, але не змогла оцінити нову технологію. 
В 1764 році після схвалення Канцелярії Іван Ползунов взявся за виготовлення нової машини – в 15 разів потужнішої, ніж перша. Інженер зібрав затверджений агрегат за 13 місяців. Він був 18,5 метри заввишки, деякі деталі важили 2 720 кг. Довелося створювати й нові супутні інструменти, в тому числі спеціальний токарний станок. Виготовлення машини вимагало від конструктора великого напруження душевних і фізичних сил, що ослабило його здоров’я. Іван Ползунов захворів на сухоти й помер від туберкульозу 27 травня 1766 році, не доживши тиждень до пробного запуску створеного ним агрегату. Його машина обслуговувала три плавильні печі до листопада 1766 року, її зупинили після аварії, а через 13 років її взагалі розібрали. Її не ремонтували – дармової робочої сили і без машини було досить. Ползунов просто випередив свій час. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

понеділок, 22 березня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Августина Волошина

Вулиця Августина Волошина - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Новокараваєві дачі. Пролягає від Польової вулиці до Відрадного проспекту. 
Ім’я видатного політичного діяча України носить з 2017 року. 

Августин Іванович Волошин
народився 18 березня 1874 року в с. Келечині Міжгірського району. Навчався в сільській народній школі, до Ужгородської гімназії вступив лише після четвертого класу так званої нормальної школи 1883 року, оволодівши угорською мовою. Гімназію закінчив 1892 році, і греко-католицький єпископ рекомендував його в Будапештський університет на теологічний факультет. Захворівши, через рік покинув університет і повернувся до Ужгорода, де закінчив богословську семінарію. Августин Волошин походив з роду священників - і продовжив сімейну традицію, ставши священником.

У 1896 р. Августин Волошин одружився з Іриною Петрик - донькою професора Ужгородської гімназії, родича видатного громадського та культурного діяча ХІХ ст. Олександра Духновича. У 1897 році Августин Волошин був рукоположений у священницький сан і розпочав свою діяльність в Цегольнянському храмі Ужгорода. Одночасно він продовжує навчання, і в 1899-1900 рр. закінчує Вищу педагогічну школу в Будапешті та отримує диплом викладача математики й фізики в середніх навчальних закладах. З 1900 до 1917 року працював професором, а з 1917 до жовтня 1938 року — директором учительської семінарії в Ужгороді, зробивши багато для організації навчання, розвитку педагогічної науки, освіти й виховання молоді, яка після закінчення навчального закладу вчителювала у школах краю. У 1906-1934 роках був також професором педагогіки Ужгородської духовної семінарії. Він активно виступав проти мадяризації українського населення та проти переведення богослужіння на угорську мову. Брав участь у нарадах з цієї проблеми в Будапешті, зокрема виступав проти заміни кириличного алфавіту на латинський 

В 1921 р. Августин Волошин почав видавати релігійну газету «Благовісник» для оборони церкви від нападів різних конфесій, став активним захисником видання всіх підручників релігії для народних шкіл українською мовою, в 1928 році організував «Кружок духовенства християнської народної партії» для широкої місійно-освітньої діяльності серед пастви. Отець Августин Волошин не мав своїх дітей. Разом із дружиною вони утримували приватний сиротинець, де виховувалося 22 сиріт. Ді­ти жи­ли у ве­ли­ко­му дво­по­вер­хо­во­му бу­дин­ку, який для цих пот­реб ку­пив отець Ав­гус­тин. Во­ни бу­ли за­без­пе­че­ні хар­чу­ван­ням, гар­ним одя­гом, нав­чан­ням, ви­хо­ван­ням та роз­вит­ком твор­чих здіб­нос­тей. Іс­ну­вав ці­лий до­маш­ній ор­кестр, тан­цю­валь­на гру­па і хор. 

Будучи професором і директором семінарії, Августин Волошин написав і опублікував 63 підручники, зокрема граматики, читанки, букварі, методичні праці. Деякі перевидавалися по декілька разів. Був видавцем і, водночас, журналістом, організатором виходу в світ щорічних «Місяцесловів», редагував газету «Наука», реорганізував її у «Свободу» (в липні 1938 р. вона стала «Новою Свободою»), був дописувачем багатьох газет краю, які видавалися у 20-30-х роках. Августин Волошин був активним учасником у процесі створення першого українського карпатського акціонерного товариства — «Уніо» на базі тодішнього культурного товариства Св. Василія Великого. Товариство займалось просвітницькою діяльністю. 
Творчий ужинок Августина Волошина справді вражає — 42 книжки (серед яких, в першу чергу, підручники для шкіл карпато-українського регіону рідною мовою), сотні публіцистичних і наукових статей з проблем економічного, освітнього, культурного, релігійного, громадського і політичного життя краю. На жаль, повної бібліографії його праць досі не видано, а те, що видано, — тільки дещиця його творчої спадщини. 

Чи не найпомітніший слід залишив Августин Волошин на педагогічній ниві. Він написав цілу низку підручників для початкових, середніх і вищих шкіл, які неодноразово перевидавалися; поважні праці з історії педагогіки, методики навчання і виховання, психології. Серед них — «Читанка для угрорусской молодежи» (1900), «Буквар» (1904), «Практична граматика малоруської мови» (1907), «Наука о числах для І — II кл. народних школ» (1919), «Педагогіка і дидактика для учительських семінарій» (1923, 1935), «О соціяльном вихованню» (1924), «Дидактика» (1932), «Педагогічна психологія» (1932), «Методика народношкільного навчання» (1935), «Педагогічна методологія» (1943) та багато інших. 
Доктор, професор отець Августин Волошин написав чимало ґрунтовних праць, які свідчать про його ерудицію в галузях мовознавства, літературознавства, історії, культури, соціології, політології, богослов'я тощо: «Що хоче угро-руський народ» (1918), «О письменном языці подкарпатських русинов» (1921), «Дві політичні розмови» (1923), «Памяти Александра Духновича», «Релігійні відносини на Підкарпатській Русі» (1930), «Про шкільне право будучої держави» (1942) та інші. 
Як письменник він написав побутові драми «Марійка Верховинка», «Без Бога ні до порога», історичну драму «Фабіола», п'єсу «Князь Лаборець», драму «Син Срібної Землі Юрій Довжа», оповідання «Люби своє» та інші твори, переклав українською мовою твори святого Авґустина, уклав малу Біблію, малий біблійний катехизм для нижчих класів народної школи, молитовник для української еміграції в Празі тощо. 
Цінні матеріали з історії, культури, господарського, релігійного, громадського і політичного життя Закарпаття публікувалися на сторінках календаря-альманаху «Місяцеслов», який А. Волошин видавав із 1902 р., газети «Наука», яку він редагував з 1903 р. (з 1907 року виходив і додаток до неї «Село»), перейменованої у 1920 році на «Свободу», а в 1938 році - на «Нову Свободу». Був також засновником видавництва «Пчілка» і редактором журналу «Пчілка», в якому публікувалося дуже багато матеріалів з історії, культури і природи краю, одним із редакторів Наукового збірника товариства «Просвіта» в Ужгороді (1922-1938), що й досі залишається найповажнішим періодичним науковим виданням за всю історію Закарпаття. 

Великою заслугою Августина Волошина як публіциста є оборона ним рідної мови та національної символіки українського народу: синьо-жовтого прапора, державного гербу Тризуба, гімну «Ще не вмерли в Україні...». Статті на цю тему друкувалися в газеті «Свобода» та інших виданнях. 
На політичний шлях Августин Волошин вступив 1919 року, коли в складі трьох народних рад – Ужгородської, Хустської і Пряшівської – ухвалив рішення приєднатися до Чехословаччини. Протягом 1919-1921 років він був членом тимчасового урядового утворення – Директорії. З 1923 до 1938 року очолював створену ним Християнсько-народну партію Підкарпатської Русі, від якої в 1925-1929 роках був депутатом чехословацького парламенту. У 1920-1939 роках став одним із керівників крайового товариства «Просвіта», а з 1929 до 1939 рік – почесним головою «Учительської громади», яку й організовував. В 1937-1938 роках очолював педагогічне товариство Підкарпатської Русі, а 1938 року – ініціював створення в Ужгороді на базі Українського вільного університету вищого навчального закладу з чотирьох факультетів. 
Боротьба за автономію Підкарпатської Русі тривала впродовж 30-х років. 11 жовтня 1938 року рада міністрів Чехословаччини після тривалих переговорів погодилася на самоврядність краю і призначила раду міністрів Підкарпатської Русі на чолі з Андрієм Бродієм у складі трьох міністрів і двох статс-секретарів. Авґустин Волошин став статс-секретарем з питань охорони здоров’я і соціального забезпечення. 12 жовтня 1938 року підкарпатські міністри склали присягу. Повернувшись додому, 15 жовтня провели перше засідання. За політику на користь Угорщини 26 жовтня 1938 року в Празі арештовано Андрія Бродія. Новим прем’єром Підкарпатської Русі став А. Волошин, на долю якого випали важкі випробування при будівництві Карпатської України. 

1 листопада 1938 року А. Волошин з помічниками виїхав на Віденський арбітраж, де від Підкарпатської Русі були відібрані міста Ужгород, Мукачево, Берегово та частина сіл і передані Угорщині. Новою столицею краю став Хуст, куди евакуювали державні установи і служби. В уряді залишилися лише троє - А. Волошин, Ю. Ревай та Е. Бачинський. 9 листопада 1938 року в Хусті створено Організацію народної оборони «Карпатська Січ» (ОНОКС) на чолі з головним командантом Дмитром Климпушем. Українська народна рада видала Маніфест з програмою дій нового уряду. 25 листопада вийшла постанова про запровадження державної української мови, а 30 грудня – про вживання назви «Карпатська Україна». 
12 січня 1939 р. опубліковано заяву Авґустина Волошина про вибори до сойму, а 13 січня створено партію Українське національне об’єднання; 24 січня сформований її центральний провід на чолі з Федором Реваєм. 12 лютого 1939 року відбулися вибори до сойму Карпатської України. 15 березня 1939 року відкрилося засідання сойму, на якому президентом Карпатської України було обрано Авґустина Волошина. Та в наступні дні Карпатську Україну було окуповано угорськими військами. Її уряд опинився в екзилі у Празі. 

Після визволення столиці Чехословаччини серед перших арештували президента Карпатської України А. Волошина. Це сталося 15 травня 1945 року. Його відвезли в Москву й «поселили» в Лефортовську тюрму. 22 травня розпочалися допити, яких було вісім. Закінчилися вони 20 червня 1945 року. 
У постанові на арешт від 3 червня 1945 року, винесеній слідчим Головного управління контррозвідки «CМЕРШ» Держбезпеки СРСР майором Вайдорфом та схваленій начальником слідчого відділу цього ж підрозділу генерал-майором Леоновим, Августин Волошин (що утримувався під вартою вже з 20 травня без будь-яких на те законних підстав) обвинувачувався в тому, що: «Волошин будучи українським націоналістом, проводив ворожу діяльність проти Радянського Союзу. А. Волошина звинувачували у багатьох так званих антирадянських злочинах. Але не встигли засудити. За офіційними даними, він помер 19 липня 1945 року в Бутирській тюрмі. 
Утім є й інші дані, що агенти НКВД вигадали, що того дня (11 липня 1945 року), коли його замучили, вони нібито перевезли його на лікування до Бутирської в'язниці. 

Августина Волошина було реабілітовано 12 вересня 1991 року. Тільки зі здобуттям Україною державної незалежності ім'я доктора, професора, отця Августина Волошина заслужено і посіло достойне місце в переліку Героїв українського народу, що душу й тіло положили за нашу свободу. 15 березня 2002 року Авґустина Волошина посмертно удостоєно звання Героя України. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

понеділок, 15 березня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Академіка Потебні

Вулиця Академіка Потебні – вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Відрадний. Пролягає від Добрузької вулиці до кінця забудови. Ім'я видатного вченого-мовознавця носить з 1959 року.

Видатний український мовознавець, філософ, теоретик літератури, фольклорист, етнограф, педагог, громадський діяч. Автор багатьох фундаментальних праць, які стали етапними в українській і загальнослов’янській гуманітарній науці. Зробив значний внесок у різні розділи науки про мову – загальне мовознавство, психолінгвістику, етимологію, історичну граматику та діалектологію східнослов’янських мов, порівняльно-історичне мовознавство. «Єдина ознака, за якою пізнаємо народ – єдність мови. Національна свідомість є тим історичним двигуном, що відтворює єдність народу», – слова Олександра Потебні, написані наприкінці ХІХ століття, не втрачають актуальності й сьогодні.

Олександр Опанасович Потебня народився в селі Гаврилівка (тепер – село Гришине Роменського району Сумської області) у родині маломаєтних дворян. Здобувши загальну освіту в гімназії м. Радомі (Польща), вступає до Харківського університету – спочатку на юридичний факультет, через рік на історико-філологічний, але через рік перейшов на історико-філологічний факультет який закінчив у 1856 році. Після закінчення університету викладає російську мову в гімназії. завдячуючи професору П.Лавровському, отримав запрошення викладати російську словесність та історію літератури слов'янських народів до Харківського університету. У 1860 році він склав магістерський іспит, захистив магістерську дисертацію «Про деякі символи в слов’янській народній поезії» і отримав вчений ступінь магістра слов'янської філології. Стає ад’юнктом Харківського університету, згодом – доцентом кафедри слов’янського мовознавства та секретарем історико-філологічного факультету. 

У перші роки роботи в Харківському університеті друкує низку статей, що увійшли до книги «Мысль и язык» (1862), в якій дослідив взаємозв’язки мови й мислення, розвинув ідею про мову як породження й вияв «народного духу». 
Олександр Потебня був одним із ініціаторів створення школи для народних учителів, розробляв програми навчальних дисциплін та проводив заняття. Досвід спілкування з сільською молоддю був обопільно корисний, оскільки Потебня отримав можливість вивчати й досліджувати місцеві говірки, записувати від своїх учнів народні пісні та інший етнографічний матеріал. Він планував заснувати студентський хор для виконання народних пісень. 

1862 року молодий вчений їде на дворічне наукове стажування до Берліна. Закордонна подорож відбувалась під пильним наглядом місцевої поліції, оскільки Потебню розглядали як потенційного російського шпигуна та побоювались його «русофільської агітації» в середовищі тамтешньої інтелігенції. Родинні обставини (загибель у польському повстанні 1863 року брата Андрія, члена «Землі і Волі») спонукають його перервати стажування й повернутись додому. 
В 1874 році О. Потебня здобув докторський ступінь за працю «Из записок по русской грамматике», за яку отримав Ломоносівську премію. 

З 1875 р. – професор кафедри російської мови та словесності Харківського університету. Один із засновників Харківського історико-філологічного товариства (очолював його в 1877–1890 рр.), очільник Харківської філологічної школи. Член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1875). Садиба в Харкові, де мешкав Олександр Потебня з дружиною та двома синами, розташована в центрі міста, поступово перетворилася на інтелектуальний осередок, де збиралась студентська молодь та місцева інтелігенція. Гостинний Потебня завжди усіх приймав привітно і гречно. А от на іспитах був вимогливим, ба навіть суворим, незважаючи на приятельські стосунки зі студентами. 
З 1877 р. до 1890 р. був головою Харківського історико-філологічного товариства. 

Провідними в науковій тематиці Ліфту були питання, пов’язані з історією, культурою Лівобережної України. Сам О. О. Потебня постійно виступав на засіданнях товариства з доповідями, присвяченими найрізноманітнішим проблемам мови, літератури, народної поезії. етнографії: «О значении слова «Русь» в связи с некоторыми явлениями русского полногласия», «О заимствованиях из немецкого в малорусском языке», «Село, деревня и тому подобные слова (К истории быта)», «Сербская песнь о Юрии Даничиче» тощо. 1895 року при Ліфті була заснована премія імені О. О. Потебні, яка присуджувалася студентам Харківського університету за кращу роботу з історії російської мови й літератури. 
О. О. Потебня був одним із перших у вітчизняній науці представників психологічної школи в літературознавстві, який дав систематизований виклад її ідей у працях «Мысль и язик» (1862), «Из лекций по теории словесности» (1894), «Из записок по теории словесности" (1905).Основна увага в них сконцентрована на вивченні психологічних механізмів творчості; етапів її здійснення. 

Ми завдячуємо Олександрові Потебні багатьма теоріями. Найбільш цікава та найвідоміша його робота про внутрішню форму слова. Потебня розрізняє поняття мислення та мови, сприймає останню як одну з форм вираження нашого неусвідомленого. Мислення не є тотожним мові, адже людина не встигає (і не може) зловити усі найменші нюанси мислення. Слово у цій концепції постає точкою зіткнення, входу. У слові поєднується фактичне значення слова та значення, актуальне на час мовлення. Мовознавець виводить, що внутрішня форма слова є відношенням змісту думки до свідомості конкретного мовця безпосередньо під час мовлення. Потебня відкидає думку про загальні значення слів та не визнає синонімічних рядів. Так, слово щоразу реалізується у конкретному акті мовлення у такій формі, змісті та контексті, що стає абсолютно унікальним. Звісно, Потебня визнає, що слово має багато відтінків, декілька лексичних значень, проте мовець завжди вибирає лише одну форму. 
Мовознавець приділяє велику увагу вивченню поетичної мови та стверджує, що таке мовлення є відмінним від буденного, адже йому передує кардинально інше сприйняття та обробка дійсності. Вчений розрізняє мову прози та мову поезії, яка працює як “копач” абстрактних почуттів, сенсів, які згодом, завдяки раціональній мові прози, отримають систематизоване визначення та зможуть проявитись у нашому мовленні як поняття про явища, проблеми, які потребують дослідження. 
Хоча Потебня здобув пошану серед усіх філологів Російської імперії, про що свідчить Ломоносівська премія, проте дослідник ніколи не зраджував кафедрі рідного Харківського університету та виступав із критикою денаціоналізації, яку прирівнював до духовного розтління. 

Олександр Потебня заклав підвалини східнослов’янської діалектології як самостійної галузі досліджень. У статтях «Про повноголосся» (1864), «Про звукові особливості руських наріч» (1865), «До історії звуків руської мови» (1876–1883) дав розгорнуту картину розвитку фонетичної системи східних слов’ян від найдавнішого періоду до середини ХІХ ст., окреслив межі поширення найважливіших діалектних явищ. Відповідно до тогочасної термінології українську мову називав малоруським наріччям, а терміном «руська мова» («русский язык») позначав сукупність східнослов’янських мов. У статтях «Замітки про малоруське наріччя» (1870) і «Розбір праці П. Житецького «Нарис звукової історії малоруського наріччя»» (1878) першим систематизував ознаки української мови, що відрізняють її від інших слов’янських. До кола зацікавлень ученого входили також проблеми наголосу й етимології східнослов’янської лексики. 
Філософія мови О. О. Потебні спрямовувала його пошуки в галузях народної та літературної творчості. Ученого цікавлять як обряди, міфи, поетичний фольклор. У працях «З лекцій у ділянці теорії словесності» (1894) та «Із записок у ділянці теорії словесності» (1905) вивчав народні звичаї та вірування українців, порівнюючи їх з аналогічними явищами в культурі інших слов’янських народів. У двотомнику «Питання теорії та психології творчості» (1910) виступив як фундатор психологічної школи в літературознавстві. 

О. Потебня визначав націоналізм як світогляд, що визнає і шанує національне розмаїття людства. «Ідея національності, – писав учений, – здатна сприяти людському поступу, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток, коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, вона набуває реакційного змісту». Рівноправність і взаємоповага, вважав О. О. Потебня, мають бути основою взаємин між народами. Протестуючи проти національного гноблення, обґрунтовував право кожного народу розвивати свою культуру рідною мовою, бо «немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної й глибокої думки». Діти мають здобувати освіту рідною, а не чужою мовою. 
За умовами того часу свої наукові праці О. Потебня мусив публікувати російською. Професор Харківського університету і лідер харківської школи мовознавства, Потебня був також редактором та видавцем творів письменників Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка і Манжури. Він перекладав «Одіссею» українською мовою, а серед найвідоміших його наукових праць був коментар до «Слова о полку Ігоревім». 
Потебня розглядав мову насамперед як засіб упорядкування людиною вражень від довкілля, як інструмент пізнання світу. Слово несе не тільки значення предмета, а і попередній досвід особи та нації. Його зміст фіксується у символах фольклору і постійно відновлюється літературою. 
На думку вченого, мова є неповторною для кожної нації можливістю мислення та самого життя: «Не лише найкраща, а і певна, єдина прикмета, за якою ми впізнаємо народ, і разом з тим єдина, незамінна нічим та неодмінна умова існування народу, є єдність мови». Потебня вважав, що усвідомлення людиною своєї національної приналежності ґрунтується на своєрідному «вродженому націоналізмі», притаманному тільки даному народу. Тому він застерігав проти національної асиміляції, яка для нього була тотожна душевному розкладу. Розчинення однієї нації в іншій збіднює людство загалом, веде до дезорганізації суспільства та деградації особистості. 

Історичний розвиток народів за нормальних обставин, наголошував Потебня, має наслідком не денаціоналізацію, а взаємне пристосування націй. «Цивілізація, – писав він, – не лише сама по собі не загладжує народностей, а і сприяє їхньому зміцненню». 
Російські дослідники діяльності мовознавця вперто переконані в тому, що уродженець України – людина, що більшість свого свідомого життя провела на Україні, був російським мовознавцем та вченим. 
Потебня дотримувався тези про шкідливість двомовності для інтелектуального розвитку дитини та для суспільства. Саме тому, що дві мови заважають логічно мислити, коли вони рівночасно входять у свідомість дитини. На думку Потебні, спочатку потрібно дуже добре засвоїти рідну мову, а тоді вже переходити до вивчення чужих мов, які людину збагачують, але мусять тільки доповнювати отой основний скарб, яким є рідна мова. 
Співчуваючи своїй безправній нації, О. Потебня додержувався засади: визнання права розвитку кожної мови. «Будь-яка мова, нехай і гноблена й переслідувана, за сприятливих умов може досягти високого рівня розвитку»,– стверджував учений. 

Помер учений в Харкові 29 листопада (11 грудня) 1891 року. Похований на Івано-Усікновенському кладовищі. Кладовище було знесене в 1970-і роки, на його місці з'явився Молодіжний парк. 
Повною мірою глибина ідей О. Потебні розкрилася лише у ХХ ст. Завдяки видатному вченому українська філологія завоювала авторитет у слов’янському світі, вийшла на загальноєвропейський рівень. Інституті мовознавства НАН України, який носить ім’я вченого з 1945 р., регулярно проводить потебнянські читання, друкує їх матеріали. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

понеділок, 1 березня 2021 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Сигізмунда Леваневського

Вулиця Сигізмунда Леваневського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Караваєві дачі. Пролягає від вулиці Вадима Гетьмана до Ніжинської вулиці. 
Ім'я легендарного радянського льотчика польського походження носить з 1944 року. 

Сигізмунд Леваневський є мабуть найзагадковішим і найнеординарнішим серед легендарних асів радянської авіації.
 
Сигізмунд Леваневський (Зигмунд Левоневски (Zygmunt Lewoniewski) народився в 1902 році в Санкт-Петербурзі в сім'ї збіднілого польського шляхтича. В дитинстві і юності довго жив в селі Сокулки (тепер – Польща), звідки були родом його батьки. В сім’ї, окрім Сигізмунда, було ще троє дітей – Юзеф, який також став льотчиком і загинув під час далекого перельоту, Владислав, також майбутній льотчик і Софія. Його батько працював двірником і помер, коли Сигізмунду було вісім років. Мати заробляла на життя шиттям, а Сигізмунд в 12 років пішов працювати на завод «Ресора», встигнувши закінчити три класи повітового училища. Після жовтневої революції завод закрився, а Сигізмунд вступив до лав Червоної гвардії, а з 1918 року він вже в Червоній армії – був командиром роти, батальйону, полку на Східному фронті. В його біографії були і Продзагони, де Сигізмунд був разом з братом Юзефом. Юзеф у 1919 році вивіз родину Леваневських до Польщі. 

В 1921 році Сигізмунд Леваневський одружився з працівницею військкомату Наталією Дегтярьовою, яка народила родила йому сина Владислава і дочку Елеонору. 
Того ж року Сигізмунд вперше побачив літак зблизька, вступивши на службу до господарської частини аеропорту Оранієнбаума. Використовуючи найменшу можливість, Леваневський піднімався на аеростаті, просив взяти його пасажиром в кабіну літака і нарешті домігся направлення до школи морських льотчиків в Севастополі. Після закінчення льотної школи в 1925 році він служив у складі військово-морських сил. 

У 1928 році звільнився в запас і працював льотчиком-інструктором у Миколаївській школі Товариства сприяння авіації та хімічній промисловості. В 1929 році з дружиною і дітьми переїхав до Полтави, де в 1931–1932 роках займав посаду начальника льотної частини Центральної Всеукраїнської школи пілотів ТСОАВІАХІМу в Полтаві. Але він хотів не викладати, а літати. Його невгамовна натура прагнула в небо.
В 1933 році, під час відрядження до Москви (щоб отримати новий літак для школи) він потрапив на прийом до начальника Управління полярної авіації Главпівнічморшляху. Його взяли льотчиком Управління полярної авіації і тут же він отримав пропозицію перегнати гідролітак Дорнье-Валь із Севастополя в Хабаровськ, а потім на цьому ж літаку разом із штурманом Віктором Левченком вилетів на допомогу американському пілотові Джиммі Маттерну, який зробив аварійну посадку в районі річки Анадир під час спроби навколосвітнього перельоту. 20 липня 1933 року літак Леваневського доставив американця в місто Ном на Алясці (США). Тоді Леваневський отримав свою первую нагороду – каблучку із самородного золота від мера Нома.
Цього ж року на цьому ж літаку Леваневський забрав з острова Врангель групу учасників тамтешньої експедиції. За мужність і героїзм був нагороджений (разом із Віктором Левченком) орденом Червоної Зірки. Повернувся до Полтави, здійснив кілька агітаційних перельотів територією УСРР.
Взимку 1934 року під час експедиції з врятування челюскінців літак «Консолідейтед Флістер», керований Леваневським, потерпів аварію біля мису Онман і не зміг взяти участь в евакуації людей. Але пізніше він врятував життя заступнику начальника експедиції челюскінців Боброву, доставивши йому хірурга для невідкладної операції, і отримав звання Героя Радянського Союзу - він був у числі перших семи Героїв Радянського Союзу. Після повернення до Полтави його іменем було названо вулицю, де він жив, та село у Кобеляцькому районі.

27 червня 1934 року у складі делегації СРСР льотчик брав участь у Міжнародній авіаційній виставці у Великій Британії. На зворотному шляху відвідав у Польщі матір і сестру.
1934 вступив до Військово-повітряної академії РСЧА імені М. Жуковського. 1935 року опублікував книгу про свій політ на Аляску — «Моя стихия», а також заяву в газету «Правда» про намір здійснити політ до США через Північний полюс.
Після невдалої спроби реалізувати задумане на літаку АНТ-25 й зустрічі з цього приводу з Й. Сталіним, влітку 1936 року Леваневський разом з штурманом Левченком отримав відрядження до США для ознайомлення та можливої закупівлі там гідролітаків. У серпні—вересні цього ж року на гідролітаку «Уолті» (штурман — В. Левченко) здійснив переліт Лос-Анджелес — Сан-Франциско (США) — Уелен (Чукотка) — Якутськ — Свердловськ — Москва. Загальна протяжність перельоту — 19 тис. км. За цей переліт Леваневський був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (В. Левченко — орденом Леніна). У квітні—травні 1937 року пілот випробовував поблизу Севастополя амфібію Sikorsky S-43 та літаючий човен Duglas DF, а влітку отримав дозвіл здійснити 3-й в історії і 3-й у цьому році (слідом за В. Чкаловим і М. Громовим) переліт до США через Північний полюс.
Для свого перельоту Леваневський вибрав літак ДБ-А «СССР Н-209» - тяжкий бомбардувальник, який на той час був експериментальною моделлю, і його конструктор Болховітінов не схвалив цю ідею. Літак, на вимогу Леваневського, було пофарбовано у кольори його фамільного герба — червоний і синій. 12 серпня екіпаж у складі 6 осіб (Сигізмунда Леваневського, Миколи Кастанаєва, Віктора Левченка, Миколи Галковського, Миколи Годовикова і Григорія Побежимова) вирушив маршрутом Москва — Архангельськ — острів Рудольфа — Північний полюс — Фербенкс (Аляска, США). На борт літака завантажили хутро для продажу в США і сувеніри (ходили чутки, що там було і золото).
Надвечір 13 серпня пілот надіслав радіограму, і після цього зв'язок з його літаком було втрачено. Пошуки екіпажу як з території СРСР, так і США, тривали багато місяців, однак не мали позитивних результатів. 

Через рік пошуки припинили, однак спроби розгадати таємницю загибелі відомого льотчика і його екіпажу тривають і досі. Під час Другої світової війни з’являлися німецькі листівки, в яких йшлося, що Леваневський воює на їхньому боці, і навіть було збито льотчика, схожого на нього. Була інформація, що залишки літака Леваневського знаходили в Якутії чи на Алясці. Але загибель легендарного пілота досі є таємницею. 
Екіпаж ДБ-А «СССР Н-209»

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»