Краєзнавчі середи з Олександром Михайликом у липні

Друзі, хочемо розповісти вам про краєзнавчі заходи, які проведе у червні краєзнавець Олександр Михайлик!

На вас чекають 4 лекції у різних бібліотеках Солом’янського району – час і локації дивіться на афіші.

Всі вони організовані Центральною бібліотекою Солом'янки імені Григорія Сковороди і абсолютно безоплатні!

Краєзнавча лекція "Чоколівка"

22 червня у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбудеться повторна лекція з циклу "Солом'янка. Історія твого району" від провідного бібліотекаря з краєзнавчої роботи, києвознавця Олександра Михайлика. Лекцію буде присвячено місцевості Чоколівка.

Хоча Чоколівка виникла вже на початку ХХ століття, але теж має свою цікаву історію появи. До того ж, це одна із небагатьох місцевостей у Києві, яку названо на честь конкретної особи.

Тож згадаємо про особистість Миколи Чоколова та його роль у появі поселення. Дізнаємося про те, як воно розвивалося й що вціліло з першого періоду його забудови; як місцина розбудовувалася у 1940-х-1950-х роках; що було втілено, а що залишилося лише на рівні проєктів; якими є реальні межі Чоколівки, і чому її назва у народі поширилася й на сусідній Першотравневий масив.

Зацікавилися темою? Чекаємо на вас!

Краєзнавча лекція №11 "Протасів яр і Байкова гора"

29 травня у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбудеться 11-та краєзнавча лекція з циклу «Солом’янка. Історія твого району» від києвознавця Олександра Михайлика. Лекцію буде присвячено місцевостям Протасів яр і Байкова гора.

Заселення Протасового яру розпочалося у середині 19 століття. Але у давнину, 20 тисяч років тому, тут була одна із двох відомих на території Києва стоянок давніх мисливців на мамонтів. Її було відкрито при будівництві та подальшій розбудові залізниці.

Наприкінці 19 ст. на місці колишнього хутора Байкова (про його історію також йтиметься) було споруджено військовий млин. Спалений у 1920 році, він за десятиліття, у 1930, став основою для споруд швейної та ткацьких фабрик.

На частині Байкової гори, до північного схилу якої і прилягає Протасів яр, наприкінці 19 століття засновано Бактеріологічний інститут, а вже напередодні Першої світової війни постало Клінічне містечко. Згодом тут виник і всесвітньовідомий кардіологічний інститут, що носить ім'я свого засновника, Миколи Амосова.

2003 року вулицю Протасів яр розширено, замість малопроїзної вулички прокладено широку автомагістраль. Тож йтиметься і про історію місцини вже у наш час.

Бібліотеки Солом'янки для бібліотек міста

 

Пішохідна бібліоекскурсія "Олександрівська слобідка"

Шановні мешканці та гості Солом'янського району! Ми запрошуємо вас на бібліо-екскурсію краєзнавця Олександра Михайлика «Олександрівська слобідка», яка відбудеться у суботу 25 травня.

Початок екскурсії о 11:00, ріг проспекту Повітряних Сил та вулиці Преображенської, навпроти заправки «КЛО». 

Тривалість становитиме орієнтовно 2-2,5 години.

Екскурсію буде присвячено Олександрівській слобідці, яка виникла у 1900-х роках як робітниче поселення. Чільне місце у екскурсії буде присвячене вулиці Преображенській – основній у місцевості. Тут частково є забудова 1930-х років, а також цікаві споруди 1950-х-1960-х. Побачимо найстаріше дерево місцини – Партизанський дуб віком 350 років. На прилеглій до Преображенської вулиці Олексіївській є два будинки, споруджені за експериментальними проєктами. На Олександрівській слобідці мешкали митрополит Василь Липківський, дисидент Іван Світличний, архітектор Дмитро Яблонський. Далі відвідаємо східну частину Олександрівської слобідки, яка зберегла одноповерхову забудову. Побачимо найстаріший будинок поселення – його ровесник, збудований ще 1905 року. Біля Інституту цукрових буряків мова буде йти про постать Григорія Гладинюка і невтілений проєкт притулку його імені. Та побачимо на завершення, як первісно виглядала місцина, де сьогодні існує Солом’янський ринок.

Мета нашої екскурсії - знайомлення мешканців району із історією Олександрівської слобідки, її архітектурною спадщиною, пам’ятками природи та визначними особистостями, що у ній жили

Приєднуйтесь до екскурсії і відкривайте разом із нами сторінки минулого району!

Повторення краєзнавчої лекції про Олександрівську Слобідку

Перша лекція краєзнавчого циклу Олександра Михайлика "Солом'янка. Історія твого району", присвячена Олександрівській слобідці, відбулася ще 20 грудня 2023 року. Відтоді ми неодноразово чули побажання від гостей наших наступних лекцій — повторити її. Тож ми вирішили провести цю лекцію повторно! У суботу, 11 травня з 15:00!

Отже, лекцію буде присвячено Олександрівській слобідці — нині одній із невід’ємних складових Солом’янського району, а в минулому — окремому робітничому поселенню за межами міста.

Дізнаємося, які назви ще мало поселення на початку свого існування, зокрема — чому його називали Костопальня (Костопалівка). Завдяки рідкісним картам та фото здійснимо подорож у минуле місцевості, згадаємо, як вона змінилася в часі. Побачимо на фотослайдах зразки забудови 1 половини XX століття, зокрема і найстаріший будинок-ровесник поселення.

Згадаємо й про визначних особистостей, що в різний час жили на Олександрівській слобідці - Василя Липківського, Івана Світличного та інших.

Пішохідна бібліоекскурсія

Шановні мешканці та гості Солом'янського району! Ми запрошуємо вас на бібліо-екскурсію краєзнавця Олександра Михайлика «Вулиця Освіти», яка відбудеться у суботу 11 травня.

Початок екскурсії о 11:00 біля книгарні «Є», на розі проспекту Повітряних Сил та вулиці Освіти. Тривалість маршруту становитиме 60-90 хвилин.

Екскурсію буде присвячено вулиці Освіти. Чільне місце буде присвячене архітектурному обличчю вулиці та його творцям. Адже квартал від вулиці Вузівської до вулиці Кривоноса та частину вулиці Кривоноса забудовано на початку 1950-х за проєктами видатних архітекторів Миколи Шила та Людмили Шкаруби. Знаковою є будівля колишнього кінотеатру "Зірка", споруджена 1953 року. Цікавою є забудова 1930-х років вздовж вулиці, а також комплекс споруд Київського національного університету будівництва та архітектури. На екскурсії буде йтися і про Київський інститут харчової промисловості, головний корпус якого було зруйновано ще 1944 року. Адже історія цього закладу є досі маловідомою. Важливою темою екскурсії будуть видатні особистості, адже у одному із гуртожитків Київського університету під час навчання мешкали поети: Василь Симоненко, Микола Сом, прозаїк Володимир Короткевич та ряд інших особистостей. Вулиця потрапила у кадри одного з фільмів 1950-х років, про цей епізод також йтиметься на екскурсії.

Мета нашої екскурсії — ознайомити мешканців району із історією вулиці Освіти, цікавими постатями, що проживали на ній та знаковими об’єктами, які розташовані вздовж неї.

Приєднуйтесь до нас, щоб відкрити цікаві та неповторні сторінки історії нашого міста!

Краєзнавча лекція №9 "Батиєва гора"

1 травня о 17:30 у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбудеться 9-та краєзнавча лекція з циклу «Солом’янка. Історія твого району» від києвознавця Олександра Михайлика. Лекцію буде присвячено місцевості Батиєва гора.

Батиєва гора є однією з найвищих точок міста, до того ж, попри початок заселення лише на межі XIX-XX століть, вона має цікаву передісторію. Тож на лекції обговоримо різні версії походження назви – як легендарні, так і підтверджені документально. Дізнаємося про те, що було на горі до появи поселення; яку забудову має гора; про незвичайну церкву у колишньому резервуарі для води та сам резервуар; про школу на Батиєвій горі та її видатного архітектора; як розбудувалася місцина у 1940-х-1960-х. А також згадки про Батиєву гору у художній літературі.

Хутір Відрадний

Із циклу "Історія твого району"

Хутір Відрадний - історична місцевість у Солом'янському районі, колишнє поселення. Попередник одного з перших і найбільших житлових масивів Києва - Відрадного. Хутір знаходився неподалік сучасної станції метро «Берестейська», вздовж вулиці Волноваської та провулку Юрія Матущака.

1914 року дворянин Костянтин Яниховський придбав землю площею 12 десятин. Він представив план майбутнього дачного селища в Київську повітову земську управу, яка видала йому дозвіл на влаштування селища. Назву "Відрадне" йому надав сам Яниховський. Він розбив землю на 83 ділянки та розпродав під забудову. Ділянки могли купувати лише особи російського походження.

У радянський час поширився переказ, згідно з яким назва походить від перебування поблизу, в казармах залізничного батальйону, козаків зі станиці Відрадна на Кубані (або полку, який доти дислокувався в цій станиці). Та як йшлося вище, назву надав засновник. Можна припустити, що Яниховський, надаючи назву селищу, відштовхувався від слова "відрада", яке є одним із синонімів слів "хороший", "приємний".

Селище складалося з двох поздовжніх вулиць і трьох поперечних провулків. Одна із поздовжніх вулиць від часу заснування селища у 1914 році і до 1955 року мала назву Костянтинівська, від імені засновника, Костянтина Яниховського. Через початок Першої світової війни та революційні події 1917–1920 років було забудовано лише деякі ділянки. Більшість із них забудувати так і не встигли.

12 жовтня 1923 року хутір Відрадний було включено до складу Києва. 1924 року у хуторі Отрадне (так його називали в тогочасних документах) мешкало 36 жителів, а 1926 року тут було 44 садиби (володіння) і лише 11 будинків (житлових приміщень). Населення становило 58 осіб. У 1930–1940-х у селищі налічувалося близько 15 будинків.

Наприкінці 1930-х-на початку 1940-х років біля південної частини хутора виникає промислова забудова, яку було знищено у 1943-1944 роках.

У 1950-х роках місцевість навколо хутора Відрадний забудована промисловими підприємствами.

Упродовж 1960-х хутір повністю поглинула промислова забудова сусіднього масиву Відрадний, який і успадкував назву хутора. Тоді ж зникла і паралельна Костянтинівській вулиця Пушкінська. Про колишній хутір нагадує лише вулиця Волноваська, напрям якої не змінився з 1914 року.

Джерело: За краєзнавчими матеріалами Олександра Михайлика

Краєзнавча лекція "Чоколівка"

17 квітня у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбудеться 8-ма краєзнавча лекція з циклу "Солом'янка. Історія твого району" від києвознавця Олександра Михайлика. Лекцію буде присвячено місцевості Чоколівка.

Хоча Чоколівка виникла вже на початку ХХ століття, але теж має свою цікаву історію появи. До того ж, це одна із небагатьох місцевостей у Києві, яку названо на честь конкретної особи.

Тож згадаємо про особистість Миколи Чоколова та його роль у появі поселення. Дізнаємося про те, як воно розвивалося й що вціліло з першого періоду його забудови; як місцина розбудовувалася у 1940-х-1950-х роках; що було втілено, а що залишилося лише на рівні проєктів; якими є реальні межі Чоколівки, і чому її назва у народі поширилася й на сусідній Першотравневий масив.

Сьома краєзнавча лекція "Совки"

З циклу "Історія твого району"

3 квітня у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбудеться сьома краєзнавча лекція києвознавця Олександра Михайлика. Лекцію буде присвячено найдавнішій місцевості Солом'янського району - Совкам.

Ми дізнаємося про заміський двір Володимерка, який був попередником поселення, про давні назви довколишніх урочищ. Згадаємо, як у середині 19 століття Совки описав видатний етнограф Домінік де ля Фліз. Дізнаємося, яка промисловість була у Совках на початку ХХ століття, як поселення було приєднане до Києва і як розвивалося у його складі. Згадаємо про історію церкви у Совках та її долю. Розповідь буде супроводжуватися старовинними картами, малюнками, рідкісними фото.

Совки унікальні тим, що не лише є найдавнішим поселенням Солом'янського району, а й попри сторічне перебування в межах Києва, зберегло давню планувальну структуру та досі має лише одноповерхову забудову.

Шоста краєзнавча лекція "Солом’янка"

20 березня у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбудеться 6-та краєзнавча лекція "Солом’янка" від києвознавця Олександра Михайлика.

Лекцію буде присвячено місцевості Солом'янка, яка дала назву усьому адміністративному району. Ми дізнаємося, коли почалося заселення цієї місцини і які назви вона мала. З'ясуємо походження цих назв. Поговоримо про роль залізниці в розвитку Солом'янки, про історію церкви Покрови Пресвятої Богородиці та навколишньої місцевості. Дізнаємося, як протягом ХХ століття змінився вигляд Солом’янки і як вона набула сучасного вигляду. А ще про видатних постатей, згадки у літературі й цілу низку цікавинок. Зацікавилися темою? Чекаємо на вас!

вул. Освіти, 14а

20 березня о 17:30

Вхід вільний

Укриття є!

Байкова гора

Із циклу публікацій "Історія твого району"

Ба́йкова гора — історична місцевість на території Голосіївского та частково Солом’янського району міста Києва. Розташована вздовж Байкової вулиці між вулицями Миколи Грінченка, Володимира Брожка, Гайдамацькою, Гайдамацьким провулком і південно-західною границею району.

Хутір Байкова

Назва гори походить від прізвища генерал-майора Сергія Байкова, який заснував 1831 року в долині Либеді, біля підніжжя гори, власний хутір. І хутір, і гора здобули назву на честь Сергія Байкова.

Кладовище, що виникає на горі у 1830-х роках, також здобуває назву Байкового. Навколо хутора було насаджено Байків гай.

Мапа 1842 року зображує великий житловий будинок, а також три господарські будівлі ближче до яру, що починався від садиби. Поряд із будинком змальовано невеликий сад, а на північ, у бік Протасового яру — оранку.

Після смерті Сергія Байкова 19 червня 1848 року його землю передали Військово-інженерному відомству. Та хутір Байкова продовжував існувати.

1857 року, коли землі Петропавлівського сільського товариства, до яких, зокрема, належав і зазначений хутір, передали місту, тут мешкало чотири особи. Площа хутора становила 3,58 десятин.

Востаннє Байків хутір було позначено на плані Києва та його передмість 1879 року. 1885 року на місці хутора з’явилися цегляні споруди парового млина та хлібопекарні військового відомства. Завдяки порівнянню історичних і сучасних планів удалося точно локалізувати місце розташування хутора. Нині тут — будинки за адресою: вулиця Миколи Грінченка, 4 та 6.

Бактеріологічний інститут

На Байковій горі вздовж вулиці Амосова простягається Клінічне містечко. Воно повністю складається з медично-наукових комплексів і має лише два житлових будинки — Амосова, 7 (1952, два поверхи) і Амосова, 14 (1961, три поверхи).

Хоча назву було вперше вжито 1913 року, першою установою Клінічного містечка став Бактеріологічний інститут, що виник ще 1895 року, коли промисловець і благодійник Лазар Бродський пожертвував 132 тис. рублів на будівництво інституту. Проєкт головної будівлі розробив архітектор Костянтин Іванов. У березні 1896 року почалися будівельні роботи. А 21 жовтня 1896 року будівлю інституту було освячено. Крім головного двоповерхового корпусу, у садибі було кілька допоміжних споруд, зокрема стайня та приміщення для піддослідних тварин, загалом до 10 корпусів.

Першим керівником інституту став лікар Василь Чернов. У новоствореній установі зібралася плеяда видатних вчених. Серед них — завідувач сироваточного відділення Олександр Павловський і його помічник Марко Нещадименко, очільник щепленнєвого та ветеринарного відділення Володимир Високович, завідувач експериментального відділення Володимир Ліндеман, професор Володимир Підвисоцький.

Бактеріологічний інститут почав працювати над багатьма завданнями, та головними були такі: розроблення нових сироваток і вакцин, нових напрямів лікування інфекційних хвороб, підготовка мікробіологів. При інституті існувала клініка для хворих, яких лікували безкоштовно, лише за перебування потрібно було платити по 30 копійок за добу.

По смерті Василя Чернова 1912 року інститут очолив професор Університету Св. Володимира Володимир Ліндеман. 1920 року заклад було реорганізовано у Санітарно-бактеріологічний інститут, а 1938 року він отримав назву Український інститут епідеміології та мікробіології.

У 1960–1970-х заклад зазнав чергових змін. Його було перейменовано на Київський науково-дослідний інститут епідеміології, мікробіології та паразитології, згорнуто виробництво вакцин і сироваток.

Від інституту 1978 року відокремилася виробнича частина — Київський завод бактерійних препаратів. 1981 року Київський науково-дослідний інститут епідеміології об’єднався зі створеним 1949 року Інститутом інфекційних хвороб, який тривалий час очолював учений Лев Громашевський. У результаті постав Науково-дослідний інститут епідеміології, мікробіології, паразитології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського. Теперішня назва закладу — Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського.

Сучасний заклад розташований вище старого Бактеріологічного інституту і займає споруджений вже у 1970-х корпус. На старій території в історичних спорудах донедавна розташовувалася медична компанія «Біофарма».

Зберігся комплекс споруд колишнього Бактеріологічного інституту — три цегляних двоповерхових і шість цегляних одноповерхових корпусів за спільною адресою вулиця Амосова, 9, а також одноповерховий дерев’яний будинок на Амосова, 16. Окрасою комплексу є головна двоповерхова будівля у стилі неоренесанс.

Клінічне містечко

Наступною після Бактеріологічного інституту медичною установою Клінічного містечка стала хірургічна клініка Київського університету Св. Володимира. 1913 року до Міської управи надійшло клопотання щодо виділення землі для університетської клініки.

28 листопада 1913 року управа вирішила: «Внаслідок клопотання Ради Імператорського університету Святого Володимира Київською міською громадською управою відведено на Батиєвій горі площу землі у 15 десятин для спорудження на ній будівель Клінічного містечка, що передбачається до побудови». У документі є єдина помилка — насправді це не Батиєва, а Байкова гора.

Саме тоді на вершині Байкової гори вздовж вулиці Дяківської за проєктом архітектора Василя Осьмака було споруджено будівлі для хірургічної клініки Київського університету: головний корпус, розташований вздовж вулиці, та два одноповерхових корпуси в глибині садиби. Головний корпус було закладено 1913 року й завершено 1914 року, а клініка, що розташовувалася в приміщенні Університетської клініки на Бібіковському бульварі (тепер — бульвар Тараса Шевченка), 17, перебралася в нове приміщення лише в перші місяці 1915 року.

Поряд, на 200 м південніше основного комплексу, у 1914–1915 роках (ймовірно, також за проєктом архітектора Василя Осьмака) було зведено 2-3-поверховий корпус, у якому, за деякими відомостями, була туберкульозна лікарня (сучасна адреса — вулиця Амосова, 13; нині — корпус Інституту бiоенергетичних культур i цукрових буряків).

На німецькій мапі 1918 року споруди як нинішнього Інституту фтизіатрії, так і окремої будівлі підписано як Krankenhaus («лікарня»). Університет планував розбудувати згодом цілий комплекс закладів, де викладали б усі медичні науки, також планувалося перенести сюди анатомічний театр. Тому він клопотав про виділення ще 4,5 десятин землі. Однак рішення земельної комісії у жовтні 1914 року було негативним. Тож на Байкову гору перебралася лише хірургічна клініка.

Очільником клініки був Микола Волкович, а студентську практику тут проходив, зокрема, студент-медик Михайло Булгаков. До клініки було прокладено трамвайну лінію. 4 травня 1915 року з Міської думи повідомляли: «Лінію до Байкового кладовища слід влаштувати тепер, щоб можливість була приєднати її до щойно завершеної лінії Військового відомства до Клінічного містечка». Лінію до кладовища збудовано не було, а от лінія трамваю вулицями Поліцейською (нині — Федорова), Протасів Яр та Дяківською (нині — Амосова) діяла, як видно з документів, як лінія для перевезення поранених до хірургічної клініки і пасажирською ніколи не була. Після завершення війни її було закрито.

Значно пізніше, вже по завершенні Другої світової війни, в ці приміщення перевели створений 1922 року Київський туберкульозний інститут, який було засновано за сприяння видатного лікаря Феофіла Яновського. Інститут мав значні наукові досягнення — ще 1925 року було здійснено першу вакцинацію від туберкульозу. Після смерті останнього 1928 року заклад перейменували на Український науково-дослідний інститут туберкульозу ім. академіка Ф. Г. Яновського (ім’я засновника інститут зберігає й досі).

Фото О. Михайлика

Під час Другої світової війни заклад не діяв. Після війни до шести споруд, які існували на терені садиби інституту до 1941 року, додався ще один двоповерховий корпус, сполучений критим переходом із головною будівлею. Про лікарів інституту, які не повернулися з фронту, нагадує пам’ятник, установлений 1977 року перед головним корпусом.

1982 року заклад перейменували на Київський ордена Трудового Червоного Прапора НДІ туберкульозу, пульмонології і грудної хірургії (зараз — Національний інститут фтизіатрії і пульмонології).

1992 року перед головним корпусом було встановлено пам’ятник Феофілу Яновському (скульптор Олександр Скобліков, архітектор Микола Кислий).

Нині це — провідна і єдина в Україні наукова установа, що займається науковою й практичною сторонами вдосконалення фтизіатричної та пульмонологічної допомоги населенню і має власну лікувальну базу — поліклініку та лікарню з хірургічними можливостями.

У 2007–2008 роках було здійснено ремонт історичних корпусів. Зберігся комплекс споруд колишньої хірургічної клініки — туберкульозного інституту — три корпуси 1910-х (головний двоповерховий і два допоміжних), три корпуси 1930-х і один корпус, зведений після Другої світової війни.

Останнім за ліком на Байковій горі є Інститут серцево-судинної хірургії ім. М. Амосова було утворено 1983 року на базі Київського науково-дослідного інституту туберкульозу ім. Ф. Г. Яновського, у складі якого з 1957 року перебувала перша в Україні спеціалізована клініка серцевої хірургії, заснована 1955 року славетним кардіохірургом Миколою Амосовим. За його керівництва в Україні вперше почали лікувати вади серця.

Для клініки серцевої хірургії в 1950-х було побудовано чотириповерховий корпус із двома бічними крилами. У цих стінах багато чого було зроблено вперше не лише в Україні, а й у світі.

1958 року почали вперше проводити операції зі штучним кровообігом. 1961 року вперше в Україні було застосовано штучну нирку. 1963 року було здійснено протезування мітрального клапана та перші експериментальні операції на серці в умовах барокамери. З 1965 року тут роблять імплантацію електрокардіостимуляторів. Того ж 1965 року вперше в світі було розроблено та впроваджено антитромботичні моделі протезів клапанів серця. З 1973 року вперше в Україні почали застосовувати аорто-коронарне шунтування при ішемічній хворобі серця, з 1978 року — методи фармако-холодового захисту серця під час його виключення з кровообігу.

2003 року вулицю, на якій розташовані всі медичні установи Клінічного містечка, було названо на честь Миколи Амосова.

Джерело: За краєзнавчими матеріалами Олександра Михайлика

Cолом'янка. Історія твого району: "Жиляни"

21 лютого у Центральній бібліотеці Солом'янки імені Григорія Сковороди відбудеться четверта краєзнавча лекція з циклу «Cолом'янка. Історія твого району» від києвознавця Олександра Михайлика.

Лекцію буде присвячено селищу Жуляни, яке історично називалося Жиляни (Желяни). Це остання за часом входження місцевість нашого району (увійшла до меж Києва 1988 року), що має надзвичайно цікаву історію.

На лекції ми поговоримо про те, як Жиляни стали Жулянами, дізнаємося, скільки разів місцевість Желань згадується у літописах часів Руси. Дізнаємося і про історію церкви Св. Димитрія Солунського у Жулянах, про місцеву топоніміку та інші цікавинки. 

Запрошуємо усіх охочих!

Батиєва гора

Із циклу "Історія твого району"

Батиєва гора — історична місцевість, селище у м. Києві. Розташована на схилі пагорба над річкою Либідь і залізницею між Протасовим і Кучминим ярами.

Орієнтовні межі — по вулиці Кучмин Яр, початковій частині вулиці Романа Ратушного, Городній вулиці та залізницею.

Батиєву гору 1950-х описав український письменник Іван Сенченко в оповіданні «На Батиєвій горі», згадав її і в оповіданні «На Калиновім мості».

Згадував місцевість і Максим Рильський в одному зі своїх віршів: 

«Ластівки літають, бо літається,

І Ганнуся любить, бо пора...

Хвилею зеленою здіймається

Навесні Батийова гора».

Фото О.Михайлика

Уперше зустрічається як «Батиєва могила» на мапі Києва 1860 року. Відомо, що в той час на горі було близько 50 курганних могильників із похованнями, які 1862 року дослідив науковець Яків Волошинський. Іноді трапляється варіант назви «Батієві могили». Існує версія — назва гори походить від якогось Бати (Баті). Цей топонім ближче до кінця ХІХ ст. породив популярну міську легенду: нібито 1240 року на цій горі стояв намет хана Батия.

Фото О.Михайлика

Фото О.Михайлика

Фото О.Михайлика

Територія гори у ХІХ ст. належала Києво-Софійському митрополичому дому, який насадив тут розлогі вишневі сади. На мапах межі ХІХ-ХХ ст. цю місцевість так і підписано: «Дача скотного митрополичого двору». Ще одна назва — Паньківська дача — походить від прізвища власників цих земель у XVI ст. Паньковичів (Панькевичів).

В останні роки ХІХ ст. церква продавала землю на горі під будівництво. Робітники-залізничники паровозного депо розплановували тут ділянки та забудовували гору будиночками. Так 1898 року виникло робітниче селище Батиєва гора. Вулиці, як було поширено в робітничих поселеннях, називали лініями. 1898 року з’явилися Перша, Друга й Третя лінії.

Окремо на межі ХІХ–ХХ ст. на південній частині гори сформувалася вулиця Городня, яка сполучила Батиєву гору з Протасовим яром. Селище розпланували й забудували досить швидко, близько 1909 року виникло ще сім нових вулиць-ліній.

1909 року на Батиєвій горі вже існували 254 забудовані садиби, населення становило близько 5 тис. осіб. Міська дума на засіданні 11 листопада цього ж року постановила включити Батиєву гору до меж міста. 2 червня 1910 року було ухвалено Найвище повеління про приєднання до Києва передмість. Батиєва гора разом із сусідніми місцевостями стала частиною Києва. 15-16 лютого 1911 року міською думою була вперше обрана Комісія по завідуванню Солом’янкою, Батиєвою горою, Кучминим і Протасовим ярами. Солом’янська комісія формувалася так: по 1 представнику від Батиєвої гори, по 1 представнику від Протасового яру, по 2 представники від Солом’янки, а також призначено по представнику Бактеріологічним інститутом і від Клінічного містечка.

Розширення залізничного вузла та розбудова паровозного депо потребували покращення водопостачання. Тому 1905 року на Батиєвій горі було виокремлено ділянку із земель Паньківської дачі для влаштування резервуарів, вода з яких мала б використовуватися для заправки паровозів.

У 1911–1913 роках тут побудували два залізобетонних резервуари. Воду привозили з Десни й накачували в резервуари, а звідти вона вже надходила до паровозного депо під власним тиском. У серпні 1914 року петербурзька фірма «Железобетон» мала розпочати зведення поряд із резервуарами залізобетонної водогінної вежі місткістю 24 тис. відер. Вартість будівництва мала становити 45 тис. рублів. У вересні 1914 року було подано на розгляд проєкт башти, але через початок Першої світової війни її так і не побудували.

Біля резервуарів 1913 року спорудили цегляний будиночок для наглядача, який мав постійно стежити за рівнем води. Для контроля встановили спеціальний поплавок. Коли заповнювався перший резервуар, вода трубою надходила в другий. Коли ж повними ставали всі резервуари, наглядач телефонував до паровозного депо, аби звідти припинили подавати воду. Час від часу резервуари спорожнювали, щоб очистити дно від мулу. Працівники, котрі чистили їх, потрапляли досередини через люк угорі баку. Резервуари використовували до 1960-х, проте наглядач спостерігав за ними до 1976 року.

Ще в 1980-х родина наглядачів, яка мешкала в будинку з 1944 року, замислила влаштувати в резервуарах храм — один із членів родини став священником. Проте у 1990-х землю, де стоять резервуари, віддали під забудову тодішнім високопосадовцям. 1995 року було зареєстровано церковну громаду. Після багатьох років поневірянь 2003 року вдалося відкрити церкву в одному з двох резервуарів. Того ж року поряд із будинком наглядача звели капличку. Храм було присвячено іконі Божої Матері Одигітрії. Верхівки обох резервуарів увінчано куполами з хрестами, хрест установлено й біля церкви. У церкві періодично правлять служби, вона поступово облаштовується.

1914 року мешканці Батиєвої гори подали клопотання щодо будівництва у селищі церкви. Як розповідала корінна мешканка Батиєвої гори, на найвищій точці, де згодом звели кінотеатр «Вогник» (стик вулиць Романа Ратушного, Докучаєвської, Привітної), поставили великого хреста — там мав бути храм. Однак клопотання було відхилено. Пізніше, 1916 року, в пристосованому приміщенні двоповерхової дерев’яної школи на вулиці Городній, 14 відкрили Троїцький храм. Церква розташувалася на другому поверсі, на першому був причт. Поряд стояла дзвіниця. 1931 року церкву закрили, будівлю згодом було втрачено.

2001 року на вулиці Городній у пристосованому приміщенні відкрили нову Троїцьку церкву.

1936 року силами Південо-Західної залізниці було зведено однокомплектну двоповерхову школу № 26 на 400 учнів за проєктом архітектора Повстенка. Школу здали 1 серпня 1936 року. Нині це — школа № 60 на вулиці Романа Ратушного, 1. У 1937–1938 роках за проєктом архітекторки Тамари Волкобой було побудовано ясла залізничників на 60 дітей. Будівництво розпочалося навесні 1937 року, ясла здали 1 липня 1938 року.

У 1950-х на Батиєвій горі почали споруджувати багатоквартирні житлові будинки. На вулиці Городній звели гуртожитки заводу «Транссигнал» та фабрики «Роза» (1951-1953), житловий будинок № 11 (1958). Є декілька будинків 1950-х і на вулиці Докучаєвській. До забудови 1960–1970-х належать: п’ятиповерхівки на Городній, 9-поверхівки на Городній і на Докучаєвській. У 1958–1964 роках на початку вулиці Романа Ратушного з’явився невеликий квартал, забудований здебільшого дев’ятьма цегляними 4-5-поверхівками.

У 1950-х на Батиєвій горі спорудили клуб локомотивного депо. 1972 року клуб було «перепрофільовано» на кінотеатр «Вогник». Його закрили ще наприкінці 1980-х. 1996 року ділянку, на якій стояв закинутий кінотеатр, відвели приватній структурі — формально для експлуатації будівлі. Проте 1997 року кінотеатр знесли, натомість звели будівлю невідомого призначення.

У 1963–1965 роках південніше селища Батиєва гора з’явився Залізничний масив. Селище злилося із сусідніми місцевостями. До початку 2000-х Батиєва гора зберігала майже всю робітничу забудову початку ХХ ст.

У 2000-х стару забудову частково замінили індивідуальними 2-3-поверховими котеджами, переважно на вулицях Дружній, Локомотивній і Привітній, проте частина старих будинків збереглася. На інших вулицях здебільшого залишилися садибні будівлі початку-середини ХХ ст. із вкрапленням пізнішої забудови.

2022 року колишню вулицю Волгоградську перейменовано на честь Романа Ратушного - видатного активіста, борця за збереження Протасового яру, який загинув у боях біля міста Ізюм на Харківщині.

За краєзнавчими матеріалами О. Михайлика

"Солом'янка. Історія твого району": Відрадний

Запрошуємо на третю краєзнавчу лекцію з циклу «Cолом'янка. Історія твого району», який започатковано у Центральній бібліотеці Солом'янки імені Григорія Сковороди спільно з києвознавцем, мандрівником і дослідником Олександром Михайликом, одним з авторів книжкової серії «Невідомі периферії Києва»!

Найближча лекція планується вже цієї середи, 7 лютого о 17:30, і її буде присвячено Відрадному, першому житловому масиву міста. Згадаємо про хутір Відрадний, який дав назву масиву, його локалізацію на місцевості. А також дізнаємось про селище Метробуду, що виникло раніше за масив, але стало його складовою, познайомимося із Медмістечком. А також присвятимо розповідь парку Відрадний, де починається один із витоків річки Либідь, і унікальній Мамаєвій слободі.

Допоможуть нам у подорожі часом та простором історичні карти, а також архівні і сучасні фото.

Дата: 7 лютого, 17:30

вул. Освіти, 14а

Вхід вільний!

Совки

Із циклу публікацій "Історія твого району"

Найстарішою місцевістю на теренах сучасного Солом’янського району є Совки.

Достеменно невідомо, звідки походить назва поселення. Втім, як і годиться, існують версії щодо цього. Назвати варто найпоширенішу.

Дослідники припускають, що назва могла походити від назви хижого птаха – совки, що живиться шкідливою комахою, яка має назву... також совка. Що ж, можливо велика кількість птаства та шкідників у далекому минулому справді сприяли появі цього топоніму.

За даними Лаврентія Похилевича, у другій половині XIV ст. тут був заміський двір князя Володимира Ольгердовича. У середині XV ст., за князювання Олелька Володимировича, тут було засновано його двір — Володимерку. Згодом князів син пожалував цей двір шляхтичеві Михайлу Юрійовичу.

Поселення Совки (у той час — Сувки) вперше згадується 1612 року як володіння домініканського монастиря, продане шляхтичеві Ярошу Покаловичу. 1618 року поселення було придбане у вищезгаданого шляхтича Києво-Печерською Лаврою, а 1656 року – перейшло до Софійського монастиря. Відтоді впродовж понад двох століть ці землі належатимуть до монастирських володінь.

Це було невелике поселення на Київщині, що розташовувалося на пагорбах над долиною невеликої річки Совка. Як і традиційно було в ті часи, річка була загачена, існував ставок із водяним млином. В документах 1686 року згадуються 4 водяних млини – чимало, як для невеличкої річки, довжина якої не перевищує 5 кілометрів. Один водяний млин існував у Совках ще на початку XX ст.

З кінця XVIII століття, після скасування традиційного полково-сотенного поділу України, Совки належали до Білогородської волості Київського повіту Київської губернії. Незважаючи на давню історію, це було зовсім маленьке, незначне поселення, населення якого згідно Книгою Київського намісництва 1787 року складало лише 93 особи державних селян, що мешкали у 24 хатах. В давнину поблизу Совок існував завод, що відливав дзвони, а 1837 року біля села було засновано свічний завод.

Про Совки середини ХІХ століття залишили унікальні згадки два дослідники – перший, де ля Фліз, у виданому 1854 року «Медико-топографічному описі Київського округу» подає такі цікаві відомості про село. Отже, населення Совок складало 194 особи – 89 чоловіків, зокрема 3 відставних солдат та 105 жінок. У селі було 20 хат, з них 10 були «старі дуже, але чисті та охайні». Навколо села 4 значних гори: Маричинка, Курган, Лішкова та Вотхий Ліс. На річці Солоний Ставок (нині один з витоків Совкки - прим. авт.) – гребля та млин. Землі глинисті, часом піщані. Селяни вирощували жито, гречку, овес, ячмінь. На городах сіяли картоплю, капусту, буряки, квасолю, цибулю, коноплі, мак, частково кукурудзу та гарбузи. Селяни тримали 40 волів, 10 корів, 6 коней, 20 овець, 30 свиней. З птиці розводили багато курей та трохи гусей і качок. У лісах навколо траплялися вовки і трохи зайців.

Цікавим виглядає зауваження автора про те, що селяни добре харчувалися, гарно вдягалися, горілки споживали помірно, а п’яниць було мало!

Не менш цікава праця «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» другого дослідника - краєзнавця Л.Похилевича:

«Совки - село поблизу Києво-Либідського кладовища. Мешканців обох статей 161. Розкидані мальовничими балками, порослими густим чагарником. Ставок у селі, при ньому млин, що належить з 1850 р. митрополичому дому замість ставка, відданого Кадетському корпусу. Совки належали до 1787 р. Києво-Печерській Лаврі, якій і донині поблизу села належить добра пасіка». Дещо доповнюють ці відомості уривок зі ще однієї фундаментальної праці - «Летопись и описание Киева» М.Закревського: «...у 1848 році відведене митрополиту (інше) місце, поблизу поселення Совки... Ставок і млин належать тепер (1864 рік) до Софійської дачі...».

Здавна заміський дім митрополитів розташовувався там, де нині знаходиться споруда Міністрства оборони України, а в минулому - Кадетського корпусу. 1847 року ці землі було передано військовому відомству, натомість митрополичий дім отримав землі навколо села Совки.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття Совки – невелике село Білогородської волості Київського повіту. Більш докладну інформацію знаходимо у «Списке населенных мест Киевской губернии» 1900 року. Тоді у 132 дворах мешкало 883 особи, що займалися здебільшого хліборобством. У селі діяла школа грамотності. Промисловість була представлена трьома невеликими цегельнями, що належали Харитону Чиркову, Федору Скворцову та Дмитру Сингаївському, на кожній цегельні працювало по 16 робітників. Діяв також шкіряний завод, на якому працювало 35 осіб.

Село, як і до того, займало невеличку територію – забудовані були лише початкові частини сучасних вулиць Крутогірної та Каменярів, що зісно ж, не мали назви – адже в селах віддавна вживалися народні назви, тому численні «кутки» відображали особливості населених пунктів, його рельєф, а нерідко – і прізвища поселенців!

Від початку 1910-х (перша згадка — 1912 рік) у селі існувала каплиця, приписана до церкви в Жулянах. У 1920-х каплицю перебудували у Покровську церкву. Цей храм згадано як діючий у документі «Перелік всіх функціонуючих молитовень православного релігійного культу по місту Києву станом на 26 березня 1936 р.». Зруйнували храм у 1960-х роках. Приблизно на її місці, на перетині вулиць Каменярів і Круглої, вже в наш час звели церкву Різдва Пресвятої Богородиці.

12 жовтня 1923 року, згідно з рішенням Раднаркому УСРР, Совки увійшли до меж Києва як село у складі Київської міської ради з власною сільською радою, якій підпорядковувалися село Совки та Совська лісова дача (Пронівщина). 1924 року у селі налічувалося 182 садиби, мешкало 1009 осіб. 1932 року — 292 садиби, 1307 осіб. Хоча Совки на 90 % були робітничим селом, Голодомор 1932–1933 років забрав життя 420 мешканців — майже третину місцевого населення. 1933 року сільську раду було ліквідовано. Совки стали селищем у межах міста, а 1938 року воно увійшло до новоутвореного Залізничного району. 1938 року тут звели триповерхову будівлю середньої школи № 121.

У 1940–1950-х Совки набули сучасного вигляду. Було остаточно розплановано та забудовано північну й південно-західну частини селища. Більшість вулиць найменували або перейменували 1944, 1953 та 1955 року. Загалом тут налічувалося 23 вулиці та 11 провулків. Забудова та планування Совок досьогодні не змінилися. Лише у 1980-х знесли малоповерхову забудову вздовж парного боку вулиці Крутогірної.

Автор: Олександр Михайлик, краєзнавець, дослідник, один із авторів книжкової серії "Невідомі периферії Києва"

Пронівщина

Із циклу публікацій "Історія твого району"

За однією із версій, назва походить від прізвища князя Семена Пронського, якому у середині XVI ст. київський воєвода подарував землі в долині річки Совки за заслуги у війні з Кримським ханством. Втім, назва виникає значно пізніше, тож версія є дискусійною.

Верхів’я річки Совки, а точніше, два її витоки позначено на мапі міста 1753 року як Сичівку та «річку в Кухмістрівщині» (основний виток, що починається біля сучасної Севастопольської площі). Тобто, план 1753 року фіксує місцину Кухмістрівщина, але не Пронівщина. У верхів’ях останньої було урочище Липовий кущ. І лише на мапі 1842 року річку Совку підписано як Пронівщину (причому її нижню частину). І це чи не перша фіксація назви. Лаврентій Похилевич писав, що 1799 року тут випадково знайшли 32 уламки міді — і це ніби свідчило про існування тут у давнину заводу з відливу дзвонів. Але називає місцевість, де було виявлено цю знахідку, «Троянівщиною». Кухмістрівщина, потім Троянівщина. Тобто урочище мало давніше саме такі назви. Пронівщина ж із 1848 року належала Києво-Софійському митрополичому дому. На плані Совської дачі, яку передбачалося для надання митрополичому дому замість Шулявського гаю (1848). Площа становила 289 десятин. Згідно цього плану, як Пронівщина (це чи не перша карта, де так підписано верхню течію річки Совка, точніше, довколишню місцину) була підписана місцина в районі нинішнього верхнього ставка. На карті також позначено такі урочища: Острів, Пужня, Могили, Яри та Тісні Вулиці. Останнє відоме ще з документів XVI-XVIII ст. Плани володінь Києво-Софійського митрополичого дому, виконані у 1903 та 1909, фіксують назву «хутір Совки, Пронівщина».

Він виник 1879 року. Хутір складався з одного двору, де мешкало три особи. Вперше його було позначено на мапі 1886 року як «корчми Пронівщини». 1896 року тут було сім жителів. 1900 року на хуторі Пронівщина був один двір і 10 жителів, які займалися здебільшого хліборобством. Хутір належав до Білогородської, а з 1908 року — до Микільсько-Борщагівської волості Київського повіту. Де був цей хутір? На місці сучасного пологового будинку на Севастопольській площі. Згідно плану 1909 року, під садибою було 2000 саженів. План фіксує групу житлових і господарських споруд, сад площею 3 дес. 100 кв. саж., поряд (на місці амбулаторії і Новуса та ліцею №144) оранки площею 11 дес. 972 саж. Сади на місці сучасної районної адміністрації площею 4 дес. 1200 саж. орендував садівник Крюгер.

Сусідом Пронівщини був Лаврський хутір, уперше позначений на мапі 1897 року. Він складався з двох дворів, розташовувався південніше Севастопольської площі. Це була чернеча пустинь, яку також називали Садом Козакевича. Декілька будівель стояли над шляхом Київ — Жиляни на краю великого саду. Два окремих двори позначено на мапі 1932 року. Видно їх і на аерофотозйомці 1943 року. Забудова остаточно зникла у 1950-х, коли прокладали вулицю Народного Ополчення та розплановували парк між зазначеною вулицею та Повітрофлотським проспектом. Нині на цьому місці — районна адміністрація та сквер перед нею.

Напередодні Першої світової війни на схилах балки Пронівщина було заплановано будівництво дачного селища. 1912 року землі розпаювали на 400 ділянок під забудову. Через початок війни проект не було здійснено. На згадку про Києво-Софійський митрополичий дім у 1940-х тут проклали вулиці Софіївську Першу (нині — частина проспекту Лобановського) та Софіївську Другу (нині — вулиця Донська). Як Совська лісова дача поселення востаннє згадано в довідниках 1924 та 1926 років.

У першій половині 1950-х було забудовано парний бік Червонозоряного проспекту від школи № 144 до вулиці Народної. Тут проклали вісім нових вулиць, назви яким надано здебільшого 1953 року і забудували здебільшого одноповерховими приватними будинками. Частину малоповерхової забудови, між школою № 144 та вулицею Корсунь-Шевченківською, знесли у 1980-х (зникла вулиця Бородіна). У кінці вулиць Петра Радченка та Дачної у 1950-х звели житлові будинки для працівників радгоспу «Совки», здебільшого за проектом 1-281, який розробив інститут «Діпромісто» (архітектор — Г. Копоровський): Гаріна, 62 (1952), 64 (1952), 66 (1954), 68 (1951), 68-А (1951), Радченка, 23 (1950-ті), 25 (триповерховий гуртожиток, 1950-ті). На вулиці Радченка, 21 звели двоповерхівку проекту ММ-8-50 (Головне управління стандартного домобудування, архітектори І. Шипман, С. Хрустов). Тепер житлові будинки належать до агрокомбінату «Пуща-Водиця». У 1956 році споруджено 3-поверхову школу №144 (архіттектор Борис Ведерніков).

Висотне будівництво розпочалося у 1980-х. На вулиці Радченка, 14 (1983) і 12 (1985) звели дві 14-поверхівки за індивідуальним проектом. Будівництво 14-поверхівок тривало й у 1990-х: Радченка, 4 (1992) та 6 (1993). Останньою за часом висотною будівлею є 14-поверхівка на Радченка, 8, споруджена 1995 року. Також у 1992–1993 роках за проектом 16-поверхового 96-квартирного будинку, розробленого 1988 року колективом архітекторів у складі В. Кололя, А. Овчарука, С. Данилюка та інженера В. Микитюка під керівництвом Ш. Георгадзе, було споруджено будинки на Лобановського, 12 і 18.

Автор: Олександр Михайлик, краєзнавець, дослідник, один із авторів книжкової серії "Невідомі периферії Києва"

Цікаві факти з історії місцин Солом'янського району

Залізнична колонія

Чи знали ви, що саме тут було вперше в місті запроваджено електричне освітлення? Керуючий залізничними майстернями Олександр Бородін 1878 року привіз із виставки у Парижі 4 дугові ліхтарі та встановив їх у одному із цехів майстерень. А перша міська електростанція була відкрита лише 1890 року.

Чи знали ви, що Залізнична колонія стала першим поселенням такого типу в Україні? Започаткувавши собою цілий ряд робітничих поселень при залізничних станціях, великих промислових підприємствах.

Чи знали ви, що церкву Св. Георгія на площі перед південним вокзалом було споруджено лише за 73 дні? Тож церква увійшла до книги Рекордів України.

Солом’янка

Чи знали ви, що з 1903 року мешканці Солом’янки та довколишніх місцин протягом наступних років намагалися створити на основі поселень місто Олександрія?

Чи знали ви, що настоятелем церкви Покрови Пресвятої Богородиці на Солом’янці протягом півтора десятиліття (1905-1919) був о. Василь Липківський, у подальшому – перший митрополит Української автокефальної православної церкви?

Чи знали ви, що школа №7 на Солом’янці невипадково носить ім’я Максима Рильського? У 1920-х роках видатний поет працював у школі вчителем української мови.

Батиєва гора

Чи знали ви, що попри популярну міську легенду, назва гори не має стосунку до хана Батия? Здавна на горі існував курганний могильник, що у другій половині 19 ст. був відомий як Батієві могили (саме через і, і могили, у множині). Походження назви невідоме. Згодом люди через співзвучність із іменем хана вигадали легенду, ніби тут стояло його шатро.

Чи знали ви, що на Батиєвій горі існує унікальна церква? Вона розміщена у одному з двох колишніх залізобетонних резервуарів, споруджених в 1911-1913 роках для водопостачання паровозного депо. Ще в 1980-х родина, яка мешкала в будинку біля резеруварів, замислила влаштувати в резервуарах храм — один із членів родини став священником. 1995 року було зареєстровано церковну громаду. 2003 року вдалося відкрити церкву в одному з двох резервуарів. Храм присвячено іконі Божої Матері Одигітрії.

Чи знали ви, що Батиєва гора є однією із найвищих точок Києва? Висота над рівнем моря становить 185,2 м (найвища точка, поблизу площі Слави на Печерську, має висоту 196 м)

Чоколовка

Чи знали ви, що місцевість – одна з небагатьох у Києві, названа на честь конкретної особи, до того ж, яка жила на початку минулого століття? Підприємець Микола Чоколов був у прямому сенсі «батьком-засновником» місцини, адже пожертвував робітникам половину суми, необхідної для викупу землі. Тож селище, що тут утворилося, якраз і назвали на честь благодійника

Чи знали ви, що трамвайний вагон біля МакДональдза на Севастопольській площі – мимовільний пам’ятник трамвайній лінії, яка колись тут проходила? З квітня 1918 приблизно по початок 1919 року приблизно тут була кінцева Кадетської (Артилерійської) трамвайної лінії, що сполучала Берестейський проспект із Чоколовкою.

Чи знали ви, що ресторан МакДональдз на Севастопольській площі – другий за часом відкриття в Україні? Його було відкрито 1997 року, невдовзі після першого на Лук’янівській площі.

Відрадний масив

Чи знали ви, що Відрадний масив є першим житловим масивом Києва?

Турецьке містечко

Чи знали ви, що мікрорайон Турецьке містечко – єдиний не лише в Києві, а й в Україні, забудований серійними житловими будинками східнонімецьких проєктів?

Чи знали ви, що попри наявність у мікрорайоні вулиці Кадетський Гай сам гай був не тут? Він існував за 1,5 км північніше, на місці Першотравневого масиву.

Автор: Олександр Михайлик, краєзнавець, дослідник, один із авторів книжкової серії "Невідомі периферії Києва"

Олександрівська слобідка

Із циклу публікацій "Історія твого району"

Місто, стрімко розвиваючись у ХХ столітті, поглинало та зливало між собою віддалені доти місцини. Активно забудовувались балки, оранки, ліси. Місто росло.

Минуло небагато часу, як Солом’янка із тихого передмістя перетворилася на міський район, що швидко розвивався.

Звісно, не всі робітники-залізничники могли вже розраховувати на власну садибу. Тому на початку століття майстрові Південно-Західної залізниці вирішили утворити поселення на околиці міста між Верхньою Солом’янкою та урочищем Пронівщина і отак на орних землях селян села Совки утворилося нове поселення. Спочатку воно називалося гранично просто - Робітниче артельне селище.

Вперше згадка про це селище датується 1906 роком і відомості про це вміщені у довіднику «Весь Киев» на 1906 рік. Тоді у селищі було вже 40 власників садиб, найімовірніше ще незабудованих.

Та невдовзі уся Російська імперія відзначала 50-річчя скасування кріпацтва, тому новоутвореному селищу ювілейного 1911 року було присвоєно назву «селище Імператора Олександра ІІ», або ж просто - Олександрівська слобідка (слобода). Схоже, саме тоді селище мало розплановані вулиці та забудовані садиби.

Що означає додаток «слобода»? За словником, слобода у 16 — 18 ст. - це новозаснована оселя з власним самоврядуванням, мешканці якої власник звільняв на деякий час від виконання повинностей.

На початку ж 20 ст. слободами називали на Центральній і Східній землях інколи більші села, а також промислові і фабричні оселі, які не мали титулу міст чи містечок. Тобто – робітничі поселення, якою й була Олександрівська слобідка.

Певний час, щоправда, відносно селища вживалася паралельна назва Костопальня або Костопалівка, що теж має доволі цікаву історію походження. Ще задовго до того, як у цій місцині виникло поселення, у 1880-і роки поблизу сучасної Севастопольської площі існувало декілька костопальних заводів, серед них найбільшим був завод Шапіро з потужностями у 12000 тонн на рік. Заводи ці перепалювали кістки худоби із Солом’янського скотомогильника на кісткове вугілля, яке було необхідне для виробництва цукру (основним споживачем був Деміївський цукроворафінадний завод). Можна лише уявити, які «аромати» відчували ті, хто мешкав неподалік…

Олександрівська слобідка адміністративно була підпорядкована Микільсько-Борщагівській волості Київського повіту, однак впритул прилягала з півночі до міської межі.

Що являла собою тоді Олександрівська слобідка? У фондах Державного архіву м.Києва зберігся надзвичайно цікавий документ – рукописний наглядний план селища, складений 1913 року, ймовірно кимось із мешканців. Він дає уявлення про тогочасний стан селища. Селище на той час вже було розплановане і складалося з 1 повздовжньої та 9 поперечних вулиць: центральною була вул. Преображенська, яку перетинали вулиці Гоголівська (нині Софії Галечко), Садова (нині Братів Зерових), Суворовська (нині Білгородська), Олексіївська, Озерна, Миколаївська (не вказана на плані, нині Василя Барки), Скобелєвська (нині Златопільська), Херсонська (ліквідована у 1970-і) та Василівська (згодом Дачна, нині Григорія Кочура).

План селища, 1913 рік

Прошення Правління товариства домовласників впорядкування Олександрівської Слобідки, подане до Міської управи у березні 1913 р., дає змогу уявити, як розвивалося і чим жило селище в ті роки.

Отже, у селищі було близько 200 забудованих садиб з населенням близько 2 тисяч осіб, з них близько 200 осіб - діти шкільного віку. Поява поруч Клінічного містечка і загалом активний розвиток міста давали щорічне населення на 200-300 осіб!

Однак населення зростало, а соціального розвитку не відбувалося. Так, у селищі було затишно – садиби були обсаджені деревами, навколо зеленіли луки та поруч шумів старезний Кадетський гай, а окрасою молодого селища були декілька старезних дубів, тактовно збережених при прокладанні вулиць... Але краса навколишньої природи, на жаль, не вирішувала суто побутових проблем.

Головними проблемними питаннями для мешканців були насамперед відсутність “законного виходу” для сполучення із Києвом, за винятком Преображенської вулиці, що виходила на шлях в районі Кадетського Гая та відсутність власного храму і навчального закладу.

Мешканці, усі православні, відвідували найближчу Солом’янську Покровську церкву, до якої було близько 2 км. Мешканці мріяли про власний храм, бо «відчували велику нужду у задоволенні духовно-релігійних потреб».

Діти ж мусили ходити за 4-5 км до найближчих міських училищ, бо навчальні заклади Солом’янки вже не могли прийняти охочих...У заметіль діти наражалися на небезпеку бути заметеними або замерзлими і лише випадкові робітники, що проходили повз, рятували їх.

До цього можна додати відсутність мощених вулиць та освітлення. Не говорячи вже про водопровід та каналізацію, адже цих атрибутів цивілізації не мала навіть Солом’янка.

Зрештою мешканці на сільському сході 4 серпня 1913 року поставили питання про виділення містом 3 дес. землі, прилеглої до селища для будівництва парафіяльної церкви з будинком причту, училища та влаштування базару, а також про прокладання 2 нових вулиць.

Судячи з плану, церква мала бути десь на початку теперішньої вул. Кривоноса, або і на Солом’янському кладовищі, яке також не мало храму, а училище та базар – майже там, де по війні з’явилася школа №43.

Наступного 1914 року один із мешканців подав заяву про… бажання задля увіковічнення пам’яті Олександра II встановити йому пам’ятник. Було повідомлено, що вже замовлено бюст та постамент. Мешканці навіть знайшли місце для пам’ятника – ріг вулиці Преображенської та просимої до прокладання (майбутня вул. Шевченківська, нині Кривоноса). Залишалося одне питання – відведення землі.

Здавалося б, благородна справа - встановити бюст імператора! Але мешканці зіткнулися із імперською бюрократичною системою… Переписка між міською управою і селищем тривала досить довго і зрештою, у жовтні 1914 року управа своїм рішенням відхиляє прохання селищної громади...

Останньою крапкою стала постанова міського межового інженера у 1915 році, яка була гранично короткою:

"До загального врегулювання земель, що прилягають до Верх. Солом’янки, вирішення питання про влаштування церкви і школи являється завчасним".

Так у Олександрівській слободі не було збудовано ні церкви, ні школи, не було розбито парк і не з’явився пам’ятник тій історичній особі, на честь якої селище отримало своє ім’я…

Не було втілено тоді ще один задум – Перша світова війна та події революції перекреслили задум про створення між слобідкою та балкою Пронівщина дачного селища. 1912 року селище вже було утворено, а землі поділено на 400 ділянок під забудову, адже місцевість була дуже мальовнича – каскад ставків на річці Совка, гаї...Але проект так і лишився проектом...

Цій місцині спершу взагалі не щастило, адже окрім двох вищезгадуваних, не було втілено в життя ще один важливий проект – створення притулку для покинутих дітей ім. Гладинюка. Та залишилася будівля – єдина споруда імперської доби у Олександрівській слобідці...

Колишній притулок Гладинюка, 1947 рік

У жовтні 1923 року Олександрівську слобідку було включено до меж Києва, однак незабаром поселення перепідпорядкували Київській окрузі, а у березні 1927 року селище було остаточно включено до меж міста. У 1920-30-х роках було розплановано та забудовано східну частину слобідки, нині це квартали між вулицями Головка, Червонозоряним проспектом, Божковим яром та Солом’янською вулицею. Тут виникло близько 10 вулиць.

Включення до меж міста пішло на користь селищу – наприкінці 1920-на початку 1930-х років було прокладено водопровід та замощено вулиці.

Також відбулося деяке розширення у бік Повітрофлотського шосе, де зокрема проклали вулицю Шевченківську (нині Кривоноса).

Між цією вулицею та шосе на початку 1930-х років було споруджено комплекс споруд Київського інституту цукрової промисловості, перейменованого 1935 року на Київський технологічний інститут харчової промисловості (КТІХП) ім. Мікояна – окрім головного корпусу тут був споруджений стадіон та гуртожитки, що збереглися донині вздовж вулиці з цілком доречною назвою Освіти, а також житловий будинок на вул. Клименка. Цей заклад проіснує тут до початку війни.

Інститут харчової промисловості

На 1932 рік населення слобідки становило 1480 осіб, що мешкали у 276 садибах.

1938 року було утворено Залізничний район і серед інших місцин, до нього увійшла і Олександрівська слобідка.

1941 рік... Мирні часи залишилися позаду... Олександрівська слобідка опинилася на оборонних рубежах міста, на 3-й лінії оборони міста. Про тих, хто у липні-вересні 1941 року обороняв рідну землю, нагадує встановлений на Червонозоряному проспекті пам’ятний знак.

У слобідці, в будиночку №7 на тодішній вулиці Садовій (згодом закономірно Червонопартизанській, нині - Братів Зерових) діяла конспіративна квартира підпільного компартійного осередку. Нині про це нагадує дошка на будівлі школи.

По війни ця місцевість стала заселятися ще більш активно, тут розгорнулося масове будівництво приватних будинків, зокрема багато ділянок отримували відставні військові. У 1950-і роки, зважаючи на значну розбудову місцини та збільшення кількості дітей шкільного віку, було збудовано одразу дві школи - №43 та №144. Потреба ж у медичному обслуговуванні була вирішена спорудженням у той самий час приміщень районної поліклініки.

Селище ще більше розширилося у бік селища Совки, було прокладено і забудовано Червонозоряну вулицю, що з часом перетворилася на велику магістраль. Зокрема, було забудовано вільні землі праворуч від вулиці, між нею та урочищем Пронівщина, де 1912 року так і не збудували дачне селище.

Олександрівська слобідка майже злилася з віддаленими колись Совками. Тоді ж, у 1950-х роках, було змінено майже усі історичні назви слобідки.

На початку 1960-х років було забудовано вільну доти ділянку селища, де було прокладено вулицю із логічною назвою – Новобудівну, пізніше перейменовану на Андрія Головка.

Сучасного вигляду Олександрівська слобідка набула вже у 1960-1980-і роки, коли на місці старих приватних будинків почали зводити багатоповерхівки. Відтак від забудови 1910-20-х років тут нічого не залишилося. Натомість більш нова частина Олександрівської слобідки, забудована вже у 1930-50-і роки, усю свою малоповерхову садибну забудову зберегла.

Окрім житлових будинків на території Олександрівської слобідки 1963 року було споруджено новий навчальний комплекс створеного ще 1930 році Інженерно-будівельного інституту. Пізніше було відкрито спорткомплекс із плавальним басейном, а 1977 року – другий навчальний корпус. На межі 70-80-х років споруджено лабораторний корпус, а 1982 року – навчальний корпус архітектурного факультету.

Тоді ж, 1961 року, на місці пустиря, перекопаного окопами між Повітрофлотським шосе та Солом’янським кладовищем було закладено парк ім. Миколи Зерова. Значно пізніше, 1986 року, на схилах між Кучминим яром та слобідкою заклали ландшафтний лісопарк, та він, на жаль, не набув закінченого вигляду.

Так змінювалася Олександрівська слобідка.

Втративши первісну забудову, вона стала більш впорядкованою, отримала усі атрибути розвинутого району, але водночас позбулася своєрідного затишку, що притаманний районам одноповерхової забудови, хоча місцевість своєю тишою внутрішніх кварталів зі значною кількістю зелені справляє приємне враження. В такому вигляді Олександрівська Слобідка існує і зараз.

Нині з віддаленої околиці вона перетворилася у хоч і не центральний, але добре інтегрований до центру район.

Автор: Олександр Михайлик, краєзнавець, дослідник, один із авторів книжкової серії "Невідомі периферії Києва"