середа, 16 грудня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Івана Неходи

Вулиця Івана Неходи - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Батиєва гора. Пролягає від Волгоградської до вулиці Кучмин Яр.
Вулиця носить ім'я українського поета і письменника Івана Неходи з 1965 року. 

Іван Іванович Нехода народився в селі Олексіївка Харківської губернії у бідній селянській родині. Батько помер молодим, мати-вдова самотужки виховувала чотирьох дітей. З дев'яти років Іван наймитував пастухом. Восени 1923 року вступив до дитячої комуністичної організації «Юні піонери імені Спартака». Був ланковим, пізніше - секретарем піонерської організації села Олексіївки. Закінчив чотири класи сільської початкової школи. Писати вірші Іван Нехода почав ще в початковій школі, публікував їх у шкільній стінгазеті. Коли поетові було 15 років, він опублікував свої вірші в газетах «Червоні квіти» та «На зміну». Згодом вірші з’явилися в інших молодіжних газетах і журналах. На молодого поета звернули увагу Валер’ян Поліщук, Іван Кулик, Павло Тичина. 

У той час до їхнього села навідувалися службовці «Українбанку», вони читали селянам лекції, організовували виставки, забезпечували літературою та періодикою. Якось вони звернули увагу на Неходу й запропонували перебратися до столиці УСРР. 
У 1924-му Іван переїхав до Харкова й влаштувався ліфтером в "Українабанк". У комірчині банку він жив, щоправда ліжка там не було, тож спав прямо на столі. Водночас хлопець відвідував вечірню школу, яка готувала молодших помічників бухгалтера. 

З 1925 року Іван Нехода почав працювати кореспондентом в Харківській піонерській газеті «На зміну». Невдовзі до редакції прийшов 13-річний Валентин Бичко й приніс свої вірші. Там він познайомився та потоваришував з Іваном. Роками пізніше саме Бичко стане біографом Неходи. Пізніше він напише: «Його дуже любили і малі, і дорослі. Бо він був людиною веселої, лагідної вдачі, завжди усміхнений, привітний, ласкавий. А ще його любили за вірші. Він складав їх усюди: вдома, в трамваї, на відпочинку. Бувало, розмовляєш з ним, він уважно тебе слухає, а тим часом у голові його пливуть рядки – і сумні, і веселі, і суворі, і ніжні, але завжди щирі, сердечні, схвильовані. От уже в руках його блокнот і в ньому густим дрібненьким почерком записане те, що допіру тільки снувалося в уяві». 
Наприкінці 20-х років вірші Івана Неходи вже друкують молодіжні газети, а пізніше — і літературні журнали для дорослих. 1929 року Нехода вступив до Харківського інституту народної освіти на філологічний факультет, де в 1932-му отримав диплом вчителя. Відтоді Іван поєднував викладацьку діяльність із роботою в редакціях, зокрема дитячих газет і журналів. Два роки, із 1935 до 1937-го, обіймав посаду інструктора секції дитячої літератури при апараті Спілки письменників України. Із 1939-го, закінчивши сценарний факультет Всесоюзного інституту кінематографії (ВДІК), завідував літчастиною Київського театру юного глядача імені Горького (нині Київський академічний театр юного глядача на Липках). 
У 1931 році виходить перша збірка поета — «Червона армія». У 1932 році — збірка «Перша допомога». «Пісня радості» — збірка поезій для дітей, що вийшла друком у 1935 році, від якої і сам поет вів початок своєї літературної творчості. 

У червні 1941 Іван Нехода пішов на фронт. У січні 1944 року був тяжко поранений, внаслідок чого осліп на одне око. Попри воєнні дії, Нехода не полишав літературної діяльності, писав вірші, які присвячував дружині та доньці, був кореспондентом армійських газет. 
Після війни поет оселився в Києві, де працював головним редактором видавництва «Молодь», пізніше — редактором журналу «Піонерія» 

Після 1954-го, коли Крим передали до складу УРСР, Іван Іванович став очільником Кримської філії Спілки письменників України, власне він її створив. В 50-х роках у Криму за підтримки держави активно почало відроджуватись українство: кілька років поспіль тиражем у 50 тисяч примірників виходила українська газета «Радянський Крим», у місцевому видавництві «Кримвидав» почали з'являтися книги українських авторів, в тому числі за сприяння вже відомого поета Івана Неходи. Довкола нього згуртувалися перспективні кримські автори-початківці — Степан Литвин, Дмитро Черевичний, Лідія Кульбак, Микола Артеменко. При Спілці письменників почало працювати літературне об'єднання. Поет вважав своїми вчителями українських поетів — Павла Тичину, Максима Рильського, Володимира Сосюру, з якими Нехода спілкувався і особисто. 
Останні роки поет багато подорожував Україною, відвідав Чехословаччину, Францію, Англію, Західну Німеччину, Італію. Враження від поїздки до Франції навіть вилилися в окрему книгу — «Пам'ять про французьку землю». 

Могила І.Неходи на Байковому кладовищі
Майже половина збірок Неходи — для дітей. Саме він — автор знаменитого вірша-пісеньки «У лісі-лісі темному». По приїзді до Києва у 1952 році поет починає писати серію казок для дітей, продовжує писати лірику та публіцистику, готується до роботи над великим віршованим романом про долю молодого покоління в роки війни — «Хто сіє вітер», який закінчить лише у 1959 році. Кілька років Нехода очолював Комісію у справах дитячої літератури при Спілці письменників України, виступав з доповідями про завдання дитячих письменників, редагував дитячий журнал. 
Писав поет і пісні. Працював разом з композиторами Андрієм Штогаренком, Аркадієм Філіпенком, Таїсією Шутенко та іншими. 
Помер Іван Нехода раптово, 17 жовтня в 1963 року, у 53-річному віці. На Хрещатику, на боковій стіні будинку № 15 (Пасаж), де поет прожив останні 11 років свого життя, у 1972 році встановлено меморіальну дошку. 
Помер 17 жовтня 1963 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

понеділок, 7 грудня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Миколи Амосова

Вулиця Миколи Амосова - вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Протасів яр. Пролягає від вулиці Протасів Яр до Клінічної вулиці. 
Ім’я видатного лікаря носить з 2003 року. 

Микола Амосов - геній української і світової медицини, письменник, новатор, винахідник і талановитий вчений, що випередив час. Це людина-епоха, видатний хірург, завдяки якому було врятовано тисячі людських життів. Його вклад в науку важко переоцінити. 

Микола Михайлович Амосов народився 6 грудня 1913 року в селі Вільхове Вологодської губернії в звичайній сільській родині. Мати - Єлизавета Кирилівна все життя працювала акушеркою в медичному пункті в селі Вільхове. Батько був учасником Першої світової війни, у 1919 році повернувся з німецького полону. Та через деякий час батько залишив сім'ю, за що Микола Амосов його так ніколи і не пробачив. Сім'єю і підтримкою для нього завжди була мама. 
Маленький Амосов уникав дітей і був дуже замкнутим. До школи не вмів ні писати, ні читати. Але зате дуже швидко освоїв ази елементарних наук, і вже через кілька місяців після вступу до школи зміг прочитати «Робінзона Крузо».
Початкову школу Микола Михайлович закінчив у рідному селі, а з 1926 року навчався в школі в м. Череповці. 
Після закінчення Лісомеханічного технікуму в Череповці у 1932 році, він отримав диплом техніка і влаштувався механіком на Архангельській електростанції, де пропрацював три роки. В цей час виникає нове захоплення - створення різних механізмів та винаходів. Через нестачу технічних знань Микола Амосов вступив до Всесоюзного заочного індустріального інституту (ВЗІІ) у Москві. 
У цьому ж році Микола Михайлович одружився з Галиною Соболєвою. У 1935 разом з молодою дружиною вступає до Архангельського державного медінституту. Паралельно навчаючись у двох вузах, Амосов набував досвіду та майстерності у галузях техніки і медицини, за що отримав два дипломи: інженера та медика, і обидва з відзнаками. 
Мирне життя зупинила війна, і Миколу Амосова призвали до лав Червоної Армії. На посаді військового хірурга він пройшов всю війну на багатьох фронтах - Західному, Брянському, 1, 2 і 3-му Білоруських фронтах, а також на 1-му Далекосхідному фронті. У польовому пересувному шпиталі Амосов зустрів долю з новою дружиною, операційною медсестрою Лідією Денисенко, 1944 року вони одружились. Дружина стала надійною опорою і тилом великого лікаря. 
За час війни Микола Амосов зібрав матеріал для кандидатської дисертації на тему «Про поранення колінного суглоба», яку успішно захистив 1948 року в Горькому (тепер - Нижній Новгород). Після війни Микола Михайлович продовжив хірургічну практику, успішно оперував хірургічні та онкологічні ураження легенів, стравоходу, кардіального відділу шлунка. Він став завідувачем відділення хірургії Брянської обласної лікарні, в якій створив власну методику резекції легенів при раку і туберкульозі. На цю тему видатний хірург захистив спочатку кандидатську, а потім і докторську дисертації. 

Довгий час Амосов спеціалізувався на легеневій хірургії. Але потім змінив рід діяльності. У 1955 році одним з перших в історії медицини почав лікувати порок серця, створив апарат штучного кровообігу «серце-легені». 
У 1956 році в сім'ї Амосових народилася донечка Катя. Він був чудовим турботливим, але суворим і справедливим батьком. 
В 1957 році в Мексиці Амосов вперше стикнувся з операцією на серці, в якій використовувався апарат «штучне серце». Після повернення на батьківщину, кар'єра лікаря Амосова стрімко злітає. Спочатку він очолює лабораторію, потім відділ біоенергетики, а згодом стає директором Інституту серцево-судинної хірургії у Києві. За цей час він разом з іншими науковцями розробив власний апарат штучного кровообігу. За роки своєї медичної практики видатний кардіохірург провів понад 6 тисяч операцій на серці. Видатний лікар невтомно працював кілька десятків років, впроваджуючи новітні технології і революційні способи проведення надскладних хірургічних операцій. 
Микола Амосов 17 січня 1963 році першим у Радянському Союзі здійснив протезування мітрального клапана серця, а в 1965 році створив і вперше у світі впровадив у практику антитромботичні протези серцевих клапанів. 

Могила М.М. Амосова на Байковому кладовищі
З 1968 року Микола Амосов став директором новоутвореного Київського НДІ серцево-судинної хірургії МОЗ УРСР і працював на цій посаді до 1989 року. В цьому медичному інституті було проведено близько 7000 резекцій легенів, понад 95 000 операцій, пов'язаних з вадами серця, у тому числі близько 36 000 з апаратом штучного кровообігу. Крім хірургічної практики, геній медицини писав книги. Талант письменника приніс Амосову визнання і славу. Його книга «Роздуми про здоров'я» була видана гігантським накладом - 7 мільйонів екземплярів. Микола Амосов продовжував хірургічну практику до похилого віку, свою останню операцію на серці він провів, коли йому вже минуло вісімдесят років. 

У 2008 році за результатами опитування громадської думки Микола Амосов був визнаний другою людиною, після Ярослава Мудрого, удостоєний звання «великого українця всіх часів». За свої видатні досягнення, що вивели світову медицину на якісно новий рівень, доктор медичних наук, академік АН УРСР, Національної Академії наук України і Російської академії медичних наук, чиїми книгами, немов захоплюючими романами, зачитувалися мільйони громадян колишнього СРСР і мільйони читачів західного світу, був удостоєний багатьох почесних звань і нагород. Серед них: Герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської премії, кавалер двох орденів Леніна, ордену Жовтневої революції, ордену Вітчизняної війни і багатьох-багатьох інших. В 1999 році М. М. Амосов отримав найвищу нагороду Міжнародного Академічного Рейтингу «Золота Фортуна» - одну з найкоштовніших у світі, що представляє собою статую богині Фортуни, виконану зі срібла 999,9 проби вагою майже 4 кг. 
Життя вченого обірвалося 12 грудня 2002 від обширного інфаркту міокарда. Похований Микола Михайлович Амосов на Байковому кладовищі в Києві.

9 рецептів здоров’я від видатного лікаря
  1. У більшості хвороб винні не природа і не суспільство, а лише сама людина. Найчастіше вона хворіє від ліні та жадібності, але іноді й від браку здорового глузду. 
  2. Не сподівайтеся на медицину. Вона непогано лікує багато захворювань, але не може зробити людину здоровою… Більш того, бійтеся потрапити у полон до лікарів! Часом вони схильні перебільшувати хвороби людини і могутність своєї науки, імітують у людей вдавані хвороби і видають векселі, котрі не можуть оплатити. 
  3. Щоб стати здоровим, потрібні власні зусилля, постійні і великі. Замінити їх нічим. Людина, на щастя, настільки досконала, що повернути здоров’я МОЖНА майже завжди. Необхідні зусилля зростають у міру старіння людини і поглиблення хвороб. 
  4. Величина будь-яких зусиль визначається стимулами, стимули – значимістю мети, часом і ймовірністю її досягнення. І, дуже шкода, ще й характером. На жаль, здоров’я, як важлива мета, постає перед людиною, коли смерть стає близькою реальністю. 
  5. Для здоров’я однаково необхідні чотири умови: фізичні навантаження, обмеження в харчуванні, загартовування, час відпочинку й уміння відпочивати. І ще один фактор – щасливе життя! На жаль, без перших чотирьох здоров’я не забезпечується. 
  6. Природа милостива: досить 20-30 хв. фізкультури на день, але такої, щоб захекатися, спітніти і щоб пульс пришвидшився вдвічі. Якщо цей час подвоїти, то буде взагалі чудово, – твердив Микола Амосов. 
  7. Слід обмежувати себе у їжі. Підтримуйте вагу як мінімум у співвідношенні зріст у сантиметрах мінус 100. Це – загальновідома формула ідеальної ваги. 
  8. Уміння розслаблятися – наука, але до неї потрібен ще й характер. Якби ж він був! 
  9. Кажуть, що здоров’я – щастя вже саме по собі. Це неправильно. До здоров’я дуже легко звикнути і перестати його помічати. Однак здоров’я допомагає домогтися щастя в родині і роботі. Допомагає, але не визначає.
Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

вівторок, 1 грудня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Боткіна

Вулиця Боткіна - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Шулявка. Пролягає від Політехнічної до Борщагівської вулиці.
Ім’я видатного лікаря світового рівня носить з 1952 року.

Сергій Петрович Боткін народився 17 вересня 1832 року в купецької сім'ї. В родині його вважали не надто розумним, адже до дев'яти років він ледь навчився складати слова з букв. Батько вирішив віддати його в солдати. Але хлопчика врятували брати, які помітили: справа не в тому, що Сергій погано складає слова, а в тому, що постійно перераховує букви в своєму алфавіті. Запрошений учитель математики виявив у Сергія неабиякі здібності до математики. 

Боткін вирішив вступати до Московського університету. Але указ 1850 року, що видав цар Микола I указ несподівано зірвав всі плани юнака: до вищих навчальних закладів відтепер могли вступати тільки дворяни. Виняток - медичний факультет. І Боткін закохався в медицину. Він став одним із найвидатніших лікарів. 
Боткін першим з російських медиків велику увагу став приділяти проблемі нервових центрів. Він дійшов висновку: цілісність людського організму визначається нервовою системою. Особливістю його методики лікування було не наслідування положень медичних довідників, а індивідуальний підхід : ще під час навчання на медичному факультеті Сергій Петрович задався питанням, чому в однакових випадках лікування одного хворого допомагає, а іншому ні. Вже на схилі років Боткін безпосередньо звернувся і до проблеми довголіття. Його вважають засновником науки геронтології. Майже сто років тому Сергій Петрович Боткін порушив питання про необхідність вивчення процесів зміни організму при старінні і зробив перші кроки на шляху науки, яка зараз тільки розвивається. 

У 1855 році Боткін відправився до Криму, де на той час точилася війна. Там молодий лікар служив під керівництвом великого хірурга Миколи Пирогова. С. Боткін працював в тифозних бараках і лазаретах Бахчисарая, Севастополя і Сімферополя. Уже в цей період у Боткіна сформувалася концепція військової медицини і правильного харчування солдатів.
Пройшовши під керівництвом Н. І. Пирогова чудову хірургічну підготовку, С. П. Боткін відправився за кордон, де працював в кращих клініках Парижа і Берліна, удосконалюючи свої знання. 
Після повернення на батьківщину Сергій Петрович був обраний в 1861 році професором терапевтичної клініки Санкт-Петербурзькій Медико-хірургічної академії. У перший рік своєї науково-педагогічної діяльності Сергій Петрович створив експериментальну лабораторію, поклавши початок дослідної фармакології, терапії і патології внутрішніх хвороб в російській медицині. Згодом на базі цієї, колись скромної, лабораторії було створено потужний Інститут експериментальної медицини АМН СРСР. Сам же С. П. Боткін став основоположником фізіологічного напряму в клінічній медицині. В 1865 році С.П. Боткін став ініціатором створення епідеміологічного товариства, яке мало на меті боротьбу з поширенням епідемічних захворювань. В межах роботи товариства Боткін вивчав епідемії чуми, холери, тифу, натуральної віспи, дифтерії, скарлатини.
У 1883 році Сергій Петрович відкрив інфекційну природу гепатиту, встановивши, що ця хвороба викликається особливим вірусом, що фільтрується і супроводжується різними дегенеративно-запальними ураженнями печінки. Ця хвороба відома під назвою «Хвороба Боткіна». Сергій Петрович лікував імператрицю Марію Олександрівну, що жила в садибі «Еріклік», між Лівадією і Верхньою Ореандою, лікував у Ялті від туберкульозу 23-річного художника Ф. А. Васильєва, а в 1876 році супроводжував до Криму хворого поета Н. А. Некрасова. 

Могила С.П. Боткіна на Новодівичому кладовищі в Петербурзі
Над способами лікування пацієнтів, до яких вдавася Боткін, посміювалися колеги, адже він працював нетрадиційно. Сергій Петрович всерйоз задумався про те, щоб його спосіб роботи з пацієнтами став загальноприйнятим в російській медицині. Він узагальнює свій багатий лікарський досвід і формулює три правила терапевта: налаштувати хворого на одужання; лікувати весь організм людини; головну відповідальність за появу хвороби несе зовнішнє середовище, від якості відпочинку до спілкування з родичами. Згодом ці правила стали заповідями для терапевтів. 
С. П. Боткін був одружений двічі. Перша дружина померла від лейкозу. Лікар мав велику сім’ю - 7 синів (двоє померли маленькими) і 7 дочок.

Він працював так багато, що здоров'я ставало все гіршим. Але лікуватися Сергій Петрович не хотів і не любив, а ось лікувати дуже хотів. Про Боткіна починають ходити легенди, до нього шикуються черги з пацієнтів. 
Але у 1889 році на 58-му році життя Сергій Петрович помер від тяжкого інфаркту міокарда в місті Ментона (французька Рів'єра), працюючи над черговою науковою статтею. Похований в Петербурзі на Новодівичому кладовищі. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»