четвер, 25 червня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Провулок Костянтина Михальчука

Провулок Костянтина Михальчука - провулок в Солом’янському районі, селище Жуляни.
Сучасну назву на честь Костянтина Петровича Михальчука – українського мовознавця та етнографа носить з 2018 року.

Костянтин Петрович Михальчук народився 21 грудня 1840 року (2 січня 1841) в с. Зозулинці Козятинського району Вінницької області. 
В 1856-1858 роках навчався в Житомирській чоловічій гімназії. В 1859 - 1861 роках - у Київському університеті. Там він став одним із засновників "хлопоманства" – громадського руху, що виник серед шляхетської молоді, яка прагнула зближення з простим українським народом. В 1861 році змушений був залишити навчання в університеті, повернутися на Житомирщину. З 1873 року мешкав у Києві, із 1867 року й до кінця життя працював бухгалтером на Київському пивоварному заводі. Але ця праця не заважала Костянтину займатися дослідницькою діяльність в царині мовознавства та співпрацювати із Південно-Західним відділом Російського географічного товариства та Петербурзькою Академією Наук. Працював у журналі "Киевская старина", виданнях "Зоря", "Діло", "Правда" та інших. З 1893 року був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка. У 1908-1914 роках – відповідальний редактор "Записок" Українського наукового товариства, був членом Історичного товариства Нестора – літописця, Київського літературно-артистичного товариства (з 1890 року), Київського товариства заохочення мистецтв (1891-1897) та його наступника, київського товариства старожитностей і мистецтв (з 1897 року). 

1871 року Михальчук разом із Павлом Чубинським уклали першу мапу українських діалектів.
Наукова праця "Наріччя, піднаріччя і говори південної Росії у зв’язку з наріччями Галичини", яка побачила світ у 1872 році, заклала основи української діалектології. здійснив систематичний опис українських діалектів на основі порівняльних матеріалів, одержаних після обстеження українських говірок за єдиною програмою, визначив діалектичне членування української мови, окреслив межі поширення трьох наріч – північного, південно-західного і південно-східного – і менших одиниць діалектичного поділу. Вчений обгрунтував наддіалектичний характер літературної мови; утверджував право української мови і культури на безперешкодний розвиток "Що таке малоруська (південноруська) мова?", 1899; "До питання про малоруську літературну мову", 1898, опубліковано 1929, обидві – рос. мовою). Сформулював наукові принципи обстеження українських діалектів, що заклали підвалини їх типологічного вивчення ("Програма до збирання діалектних одмін української мови"), 1909, у співавторстві з Є.Тимченком; "Програма для збирання особливостей малоруських говорів", 1910, рос. мовою, у співавторстві з А.Кримським). У публіцистичних статтях, надрукованих в газетах і журналах, виступав на захист української мови і культури, зокрема, одна з його статей на сторінках газети "Діло" називалася "Чого хотять від нас Росияни?" . Як редактор і порадник вклав багато праці у видання "Української граматики" та Російсько-українського словаря С.Тимченка, "Українського словаря" за редакцією Б.Грінченка. 

З квітня 1873 до самої смерті у квітні 1914 р. мешкав у будинку головної контори Товариства Київського пивоварного заводу (вул. Кирилівська, 41). Цей будинок має значну меморіальну цінність. У квартирі К. Михальчука проходили збори Старої Громади, тут бували: Володимир Антонович, Дмитро Дорошенко, Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Орест Левицький, Микола Лисенко, Володимир Науменко, Іван Огієнко, Олександр Русов, Іван Стешенко, Єлисей Трегубов, Олександр Черняхівський, Павло Чубинський. 1886 року саме в цьому будинку відвідав К. Михальчука Іван Франко зі своєю нареченою Ольгою Хоружинською напередодні одруження. 
20 квітня 1914 року Михальчук помер. Поховали Костянтина Петровича на Щекавицькому кладовищі (ще у 1900 році Міська управа ухвалила закрити кладовище, та поодинокі поховання тривали до 1928 року). Закритий цвинтар руйнувався, його частину було пізніше зайнято військовим об’єктом, тому нині могилу лінгвіста втрачено. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

четвер, 18 червня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Павла Потоцького

Вулиця Павла Потоцького – вулиця в Солом’янському районі, селище Жуляни, пролягає від проїзду без назви, що сполучає вулиці Шкільну та Садову до Повітрофлотської вулиці. Сучасну назву на честь генерала від артилерії, військового історика, мецената Павла Потоцького носить з 2016 року. 

Потоцький Павло Платонович народився 12 грудня 1857 року в селі Просяниківка (нині Кобеляцький район, Потавської області) у родині повітового судді та предводителя дворянства Кобеляцького повіту Полтавської губернії Платона Олександровича Потоцького. Мати Ганна Петрівна Потоцька лікувала селян, робила нескладні хірургічні операції. Батьки були культурними, намагалися це прищепити своїм дітям, котрих в родині було восьмеро: шестеро синів та дві дочки. 
Його прапрадід звався Григорій. За відомостями історика Полтавщини Платона Китицина, він служив у походах за гетьмана Самойловича з 1687 року. За іншими даними, почав військову службу при взятті Кизикермена (1695). 1713 року його було призначено на сотника у містечку Кишеньці на Полтавщині. Павла змалку цікавила історія, зокрема події Полтавської битви. У 1874 році він закінчив Полтавський кадетський корпус, а згодом - математичне відділення Петербурзького артилерійського училища та вступив до Михайлівської артилерійської академії. Брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. За бойові заслуги отримав ордени Св. Анни ІV ст. з написом «За хоробрість» та Св. Станіслава ІІІ ст. У 1881 році закінчив Михайлівську артилерійську академію. 
Після закінчення академії був призначений до Лейб-гвардії 3-ї артбригади у складі котрої вислужився до звання капітана (1895). З 1897 року, отримавши підвищення до полковника, Потоцький став начальником 4-ї, а з 1901 року 1-ї, батареї Його високості лейб-гвардії і артилерійської бригади. 

Від 1904 року командувач 22-ї артбригади. Невдовзі в званні генерал-майора командир 25-ї артбригади (1904-1907), з котрою брав участь у російсько-японській війні. За бойові відзнаки нагороджений Георгієвською зброєю та черговим орденом Св. Станіслава І ст. з мечем. 
21 листопада 1907 року призначений в. о. начальника артилерії 13-го армійського корпусу, згодом - інспектор артилерії Гвардійського корпусу (1908-1914), з котрим вступив у І СВ в складі 9-ї армії, потім начальник 2-ї гвардійської піхотної дивізії і, нарешті, як генерал від артилерії - командувач І-го Гвардійського корпусу. Після Лютневої революції під час «зачистки» вищого керівного складу армії втратив свою посаду і з квітня 1917 року був в резерві чинів КВО та ПВО. 

Павло Потоцький займався історичними дослідженнями. Він є автором історіографії армійської артилерії та багатьох військово-історичних статей. 28 червня 1909 року Павло Платонович подарував Полтавському корпусу книжку: «Петро. Полтава. До 27 липня 1909 склав і видав Павло Потоцький». 
1890 року вийшла друком перша книжка Потоцького «Гвардія руського царя под Нарвою в 1700-1704 роках». За короткий термін він посів чільне місце серед військових істориків, отримавши схвальні відгуки фахівців. За основу своїх досліджень Павло Потоцький брав архіви, котрі носили науковий характер. Він був одним із засновників Російського військово-історичного товариства. Публікувався у газеті «Правительственный Вҍстникъ» та інших виданнях. 

Павло Платонович є засновником ряду армійських музеїв, перший з котрих було організовано у 1896 році при військовій частині. Був знавцем музейної справи, принципів формування та збереження фондів. Ці думки частково виклав в доповіді «Схема організації Русского Воєнно-исторического музея» на Першій музейній конференції. У 1919 році Потоцький захоплювався батальним мистецтвом, окрім наукової діяльності пожертвував 10 десятин землі для влаштування та утримання народного училища на своїй батьківщині, листувався з Яворницьким – (1884 – 1933), в архіві останнього збереглося 4 його листи. Характерним є його вітання до 30-ліття діяльності Яворницького (1913). «Душевний привіт досліднику і відтворювачу минулого нашого рідного краю». 
Свою колекцію Павло Платонович почав збирати у 80-х роках 19 ст. Найбільшою частиною колекції Потоцького була бібліотека, котра налічувала 17 тисяч томів. 

Після смерті першої дружини Павло Платонович одружився вдруге (1915) з Єлизаветою Денисівною Давидовою (нар. 1866). Усі випробування, яких зазнав Потоцький відтоді, вони пройшли удвох. На утриманні Павла Платоновича перебували також сестра дружини Любов Денисівна Давидова (нар. 1867) і онук Павло Павлович (нар. 1918). Його сини стали на захист Вітчизни від узурпаторів у лавах добровольців – це привело їх на еміграцію. 

За часів Центральної Ради П. Потоцький приймає українське громадянство. У вересні 1918 року Павло Платонович був схоплений в Петрограді в числі заручників, але потім звільнений. У перші місяці своєї влади більшовики обережно ставились до колишніх офіцерів імператорської армії, тож 22 жовтня 1918 року Головне управління архівною справою Наркомпросу РРФСР вирішило: «П.П. Потоцький звільняється від залучення до трудової повинності як особа, яка має певні заняття і виконує суспільно-корисні функції». 
Йому було призначено пенсію й запрошено на службу до музейного відділу, котрий входив до Ленінградського відділення Главнауки. Потоцький був одним із найактивніших членів Товариства дослідників української історії, писемності й мови, заснованого в Петрограді у 1921 році. Тамтешнє українське земляцтво на своїх засіданнях зачитувало доповіді й реферати з питань історії, археології, мистецтва, книгодрукування та фольклору. На цей час роботу над зібранням колекцій української старовини було завершено. 

Постало питання збереження колекції, в якій була збірка рідкісної зброї: «Шпаги, пістолети, рушниці (є запорізькі) карабіни, сокири, сокирки, булави, багнети, кинджали – зброя старовинна і пізніша. Між ними є з багатою золотою насічкою». Дозвіл на зберігання зброї він мав, проте вирішив передати її Російському музею. У 1924 році після повені кілька речей з колекції зброї пропали. Коштовності, котрі були забрані у П. Потоцького перевезені до Москви у 1920 році.
Найціннішими у збірці були старовинні речі – 90 срібних тарілок з гербами, келихи, золоті кишенькові годинники, тощо. Вага коштовностей становила 20 пудів, а 1925 року вони були оцінені у 40 тис. карбованців, але до Потоцького не повернулись. З’явилась думка перевезти колекцію до Києва для передання в дарунок УРСР. 
Затримка виникла через те, що ще рік у приміщенні на території Києво-Печерської лаври тривали ремонтні роботи. Колекцію масою 38 тонн вивезли до Києва у липні 1927 року у семи вагонах. Частину колекції демонстрували в експозиційних залах. Виставку відвідали й залишили схвальні відгуки Ф.Ернст, І.Крип’якевич, Едуард Ерріо та ін. Потоцький разом з колекцією повернувся в Україну, отримавши посаду простого співробітника музею. Працює над описом матеріалів колекції, створює каталог, систематизує матеріали, продовжує відшукувати і поповнювати колекцію старовинними речами. 

У 1937 році очевидний наступ на Потоцького продовжується, йому заборонили вільно відвідувати музейне приміщення. На його адресу лунають звинувачення, матеріали колекції почали ділити між музеями республіки, колекціонер змушений був передати все, що називалося музеєм його імені у власність Київського історичного музею. В цих умовах, як свідчить дослідник його спадщини М. Пасічник, П. Потоцький звертається листом до Й.Сталіна: 
«Розпилення музею приведе до знищення його виняткової і неповторної цінності, і ніхто, крім мене, який віддав десятиліття на його збирання та облаштування, не знає й не може знати його значущості». Але це не допомогло врятувати колекцію. 

У 1938 році 81-річного генерала було звинувачено в контрреволюційній діяльності та скоєнні терористичних актів та заарештовано. 24 липня 1938 року великого українця з Полтавщини, генерала царської армії, фундатора унікальної скарбниці – Музею України – Павла Платоновича Потоцького заарештували. Історик Костянтин Штепа написав у некролозі: «Вночі до 80-літнього старика, що жив при своєму музеї-збірці, буквально вдерлася банда енкаведистів, перерила і розграбувала його квартиру і багатющу збірку, а його самого завезла з собою». Під час арешту було конфісковано особисті речі. За декілька днів співробітники НКВС примусили Павла Потоцького підписати «зізнання» про його контрреволюційні дії. Потоцький не дав жодного свідчення і 27 серпня 1938 року помер у тюремній лікарні від паралічу серця. Але документи свідчать, що справжньою причиною смерті було жорстоке побиття під брамою Лук’янівки. 

Дружину Потоцького Єлизавету Денисівну та її сестру Любов Денисівну - онучок поета-партизана Дениса Давидова було заарештовано та розстріляно 5 жовтня 1958 року, як таких, хто знали про склад і цінність колекції. Онук, Павло Павлович Потоцький (10 березня 1918, Харків – 1991) під час Другої світової війни опинивсь у Бухенвальді, тікав, його схопили. 29 березня 1945 року він ще перебував у Бухенвальді. 5 вересня 1946 року його арештували наші. Павло Павлович відбував заслання у Воркутлазі. 

Визначальною рисою Павла Платоновича Потоцького, що забезпечила йому почесне місце в нашій історії, була виняткова жертовність, і саме цю рису він успадкував від свого далекого предка. Наприкінці ХІХ ст. в Архангело-Михайлівській кишеньській церкві ще зберігались пожертви старого сотника Григорія Потоцького. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

четвер, 11 червня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Генерала Павленка

Вулиця Генерала Павленка - вулиця у Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Ганни Арендт до кінця забудови. Сучасну назву на честь генерала-хорунжого армії УНР Віктора Павленка носить з 2019 року. 

Віктор Олексійович Павленко народився 10 листопада 1888 року на Кубані. 
Після закінчення в 1909 році Чугуївського юнкерського піхотного училища (по 2-му розряду), був направлений підпоручиком в 29-й піхотний Чернігівський полк. Перед Першою світовою війною навчався в Качинській авіашколі, служив льотчиком 18-го корпусного авіаційного загону. За повітряні бої в січні-лютому 1915 року, 2 червня цього року його було нагороджено Георгіївською зброєю. 
З 1914 по 1917 рік підполковник авіації царської армії, командував повітряною охороною ставки Верховного головнокомандувача – імператора Миколи II в м. Могилеві. 
У травні 1917 року був делегатом Першого Всеукраїнського військового з’їзду, на якому був обраний до складу Українського Генерального Військового Комітету та Ради Військових Депутатів (які увійшли до Української Центральної Ради). 
12 листопада 1917 року очолив Київський військовий округ (КВО). В листопаді 1917 року Павленко сформував дві сердюцькі дивізії (близько 12 тис. чоловік; командири – полковник Ю. Капкан та генерал О. Греков), чим було покладено початок створенню гвардійських частин української армії. Ініціатива Павленка зазнала нищівної критики зі сторони соціалістично налаштованих керівників Генерального Секретаріату Військових Справ УНР. 
Незабаром Павленка звинуватили у намаганні створити регулярну українську армію, яка «була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів в їх боротьбі проти селянства і робітництва». Через незгоду з керівництвом Генерального секретаріату Української Центральної Ради та УЦР в питаннях будівництва українських регулярних збройних сил 13 грудня 1917 його було усунено з посади начальника КВО, а сформовані ним частини було демобілізовано. 
З квітня 1918р. очолив військово-повітряні сили Української Держави. За сприяння гетьмана він створив 16 авіаційних загонів загальною чисельністю близько 500 літаків. Його заходами було створено кадрові авіаційні загони при українських корпусах. У 1918 році Віктор Павленко став членом українського військового товариства «Батьківщина». 
З листопада 1918 року по грудень 1920 року – командуючий авіацією Армії УНР. Сформував чотири авіаційні полки, ескадру бомбовозів, почав створювати авіаційну школу. На початку літа 1919 року авіація УНР та ЗУНР складалася з 22 літаків. 
З 1919 року по 1921 рік Павленко був начальником запілля Армії УНР і віце-міністром військових справ. У 1921 році отримав військове звання генерал-хорунжого Армії УНР. 
У 1921 році створив у м. Бидгощі (Польща) авіаційну школу, в якій навчалось 50 українських військових авіаторів. З 5 серпня по 15 листопада 1921 року виконував обов’язки військового міністра УНР. З 1921 року по 1926 рік перебував в еміграції. 
1926 року повернувся на Кубань. З 1926 року по 1932 рік працював сторожем у колгоспі. 
У 1932 році помер під час голодомору на Кубані.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

четвер, 4 червня 2020 р.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Івана Білика

Вулиця Івана Білика - вулиця у Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Садової до вулиці Скіфської. Сучасну назву має з 2019 року. 
Іван Білик – український письменник, історичний романіст, перекладач болгарської літератури, лауреат Шевченківської премії (1991). 
Іван Іванович Білик народився 1 березня 1930 року у с. Градизьк на Полтавщині в інтелігентній селянській родині, про яку Іван Білик розповідав: «Моя бабця, мамина мати, була із роду Котляревських, автору «Енеїди» вона була правнукою. Її батько Федір Іванович мав дві доньки, вони були останні в роду, хто мав прізвище Котляревські. А потім обидві вийшли заміж — одна за Білика, а друга за Ковтуна. На них прізвище й обірвалося». Дід – богомаз, малював ікони, писав їх із реальних людей, усі його святі мали «прототипів». 
Напередодні народження Івана його 26-річний батько загинув, як ворог народу, тому хлопчику дали мамине прізвище. Письменник згадував: «У нас дома була чудова бібліотека. Стелажі здіймались аж під стелю, а до неї у старовинному будинку метрів чотири». В дитинстві пережив голодомор, бачив смерть діда, бабусі, старшої сестри; запам'ятав, як бабуся на сковороді смажила жабку; потім був притулок для дітей, які помирали від голоду. 

До вступу в університет майбутній письменник кілька років вчителював на Чернігівщині, викладав німецьку мову, фізику і фізкультуру, адже спроби вступити до вищого навчального закладу були невдалими. За кілька років самотужки досконало вивчив болгарську мову. 
У 1956 році вступає до Київського університету імені Тараса Шевченка на факультет журналістики, який успішно закінчує 1961 року. В цей час розпочинається його письменницька і перекладацька діяльність. «Яр» – перший роман Івана Білика - написаний у 1958 році, дійшов до читача лише у 2008 році. 
1959 року вийшов переклад І. Білика з болгарської мови повісті болгарського письменника Славчо Чернишева «Вітряк». Письменник працював у редакціях газет «Молодь України», «Робітнича газета», «Літературна газета», журналі «Всесвіт». 
З 1967 року – член Спілки письменників України (нині – Національна Спілка письменників України). У 1968 році вийшов друком роман Івана Білика «Танго». 

Якось на пляжі в Гідропарку він побачив гарну фігуру, обличчя якої закривав великий капелюх. Вони познайомилися, а невдовзі москвичка Світлана стала дружиною на всі 40 років. Дітей вони не мали. Все життя прожили тихо в двокімнатній квартирі на вулиці Ярославів Вал. 
Іван Білик як романіст сміливо здолав національні межі й рішуче вийшов на слов’янські літературні виднокола. Без вагань він розірвав часові й просторові пута, що тривожили (або жорстко направляли у відповідне русофільське русло) творчу фантазію сучасних йому романістів. У 1972 році побачив світ найсенсаційніший твір – роман «Меч Арея» (наклад – 65 тис. прим.). Загалом, за життя автора роман витримав півтора десятка перевидань. Початок 1972 року відзначився другим покосом дисидентів. Тому «Меч Арея» був заборонений за вказівкою ЦК Компартії України - за «неправильне трактування історії»: його вилучили з бібліотек, а нерозпродані примірники - із книгарень, хоч роман одразу ж став бестселером. Знищили 5 тисяч примірників із 65–тисячного накладу. Якоюсь мірою це була реклама: кіоскери, продавці стали приховувати книги та продавати «з-під поли» за 25 крб. Самого письменника змусили звільнитися з роботи в редакції газети «Літературна Україна», позбавили права друкуватись. Три роки І.Білик був без роботи, а потім змінив орієнтацію: влаштувався в редакцію часопису «Всесвіт» на посаду «секретар-друкарка». 
Тим часом, завдяки Українській Видавничій Спілці в Лондоні, твір став доступний зарубіжному читачеві. «Меч Арея» надрукували у Великій Британії, США і Канаді. Справа письменника набула небажаного для влади розголосу. 
У 1977 році терміново було опубліковано роман Івана Білика «День народження Золотої рибки», автора прийняли на роботу у журнал «Всесвіт». 1982 року вийшов друком роман «Земля королеви Мод». Наступний вагомий історичний твір «Похорон богів» побачив світ у 1986 році, через шість років після подання рукопису до видавництва. 
Романи «Меч Арея» і «Похорон богів» викликали інтерес літературознавців та критиків, адже автор привертав увагу до релігійної теми, якої в літературі не торкалися. 
Перу автора належать також твори «Золотий Ра» – «Історії» Геродота у вільному переказі» (1989), Дикі білі коні» (1989), «Цар і раб» (1992), «Не дратуйте ґрифонів» (1993). 
1991 році Іван Білик був удостоєний Державної премії імені Тараса Шевченка (нині – Національна премія України імені Тараса Шевченка) за історичний твір «Золотий Ра». Отримав премію й зрадів: ще трохи грошей до цієї суми докладе і купить собі "жигулі". Але враз рублі знецінилися, ціни підскочили: не 8 тисяч стали просити за "жигулі", а всі 20. Так Іван Білик машини собі не купив. 
Письменник відомий як перекладач творів болгарських письменників: Е. Коралова, Е. Станева, П. Вежинова, А. Гуляшки, І. Давидкова, І. Петрова, К. Калчева, Б. Димитрової, Б. Райнова, М. Марчевського та ін. 
В останні роки І. Білик тяжко хворів і нічого не бачив. 27 листопада 2012 року 82-річний письменник помер в своїй квартирі від серцевого нападу. Родичі знайшли його вранці. Поховали Івана Білика на Лісовому цвинтарі в Києві поряд із дружиною. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»