Проспекти району. Проспект Валерія Лобановського

Вперше проєкт прокласти магістраль, яку сьогодні знаємо як проспект Валерія Лобановського було передбачено Генеральним планом Києва 1935 року.

Майбутній проспект на Генплані 1935 року

У 1930-х роках (вперше її бачимо на аерофотознімку 1934 року) прокладено вулицю Софіївську 1-шу (від вулиці Дачної до вулиці Народної). Від тієї забудови збереглися будинки №62 та 68.

Як свідчить німецький аерофотознімок 1941 року, від сучасної Севастопольської площі до вулиці Дачної пролягала грунтова дорога південною межею Олександрівської слобідки. Точніше, та дорога відповідає широкій смузі між сучасним тротуаром та лінією забудови.

Вулицю ж Нову 481-шу прокладено наприкінці 1940-х років (не раніше 1947 року, адже на тогочасному плані Києва вона відсутня). 1953 року її перейменовано на Червонозоряну.

З непарного боку між Севастопольською площею та вулицею Вузівською спорудили три житлових будинки – п’ятиповерховий № 3 (1955), 6-поверховий № 5 (1954) та чотириповерховий № 2/7 (1950-ті). Наступний квартал проспекту, від Вузівської до Кривоноса, а також майже весь східний бік Вузівської та вулицю Брянську, що сполучала вулицю Червонозоряну з вулицею Освіти (виходила на неї між будинками № 10/2 та 12/1), на початку 1950-х забудували переважно дерев’яними та цегляними двоповерхівками. Квартал призначався для робітників будівельних трестів. Їх знесено ще наприкінці 1980-х, в народі називали "фінські будиночки".

У другій половині 1950-х виникла вулиця Ново-Крутогірна. 1958 року її перейменовано на Семена Палія. Вона пролягала від вулиці Народної до Совських ставків.

Вулиця Софіївська 1-ша первісно завершувалася тупиком десь за 50 м від неї (упиралася у садибу). 1963 року її пробили крізь садибу.

Утворився наскрізний магістральний рух від Севастопольської до Московської (нині Деміївської) площі. Так сформувалася ще одна частина Малої Кільцевої дороги. Відкрили автобусний маршрут №17.

1965 року вулицю Софіївську 1-шу об’єднали з вулицею Червонозоряною.

Вулиці Червонозоряна та Семена Палія. Картосхема 1972 року

Червонозоряний проспект. Картосхема 1975 року

А 1974 року до вулиці Червонозоряної приєднано і вулицю Семена Палія, нову магістраль перейменовано на Червонозоряний проспект.

Червонозоряний проспект. Фото 1980 року

17 грудня 2015 року перейменовано на проспект Валерія Лобановського.

З 1963 до 25 травня 2004 року магістраллю курсував автобусний маршрут №17. З 25 грудня 2004 проспектом курсує тролейбусний маршрут №42.

Проспект Валерія Лобановського, 2021 рік. Фото Олександра Михайлика

Історія району на сторінках газет. Свято на Червонозоряному: перший тролейбус

Стаття "Свято на Червонозоряному: перший тролейбус" була опубліковано у 6 числі газети "Солом'янка" за травень 2004 року (автор не зазначений, фото Валерія Буряка, Олексія Репкіна та О. Смолина). З огляду на вагомість події та формат газети стаття розмістилася на 3 сторінках, має 6 фото. Адже відкривали руху особисто тодішні Київський міський голова Олександр Омельченко та голова Солом'янського району Іван Сидоров.

Прокласти тролейбусну лінію проспектом планували ще у 1980-х, та збудували і відкрили в травні 2004 року. Тролейбусний маршрут №42 замінив собою автобусний №17, який існував ще з 1963 року.

Оригінал газети зберігається у фондах Центральної бібліотеки Солом'янки імені Григорія Сковороди. Зацифровано в грудні 2024 року.

Тоді й тепер. Проспект Лобановського

Навесні 2024 року в фондах бібліотеки було виявлено унікальне фото, зроблене в січні 1980 року. На ньому – тодішній проспект Червонозоряний (нині Валерія Лобановського). Ліворуч – дві щойно збудовані у 1979 році 14-поверхівки (№№39а та 39б), "башти Вулиха". Вдалині п'ятиповерхівка 1950-х, що має №41.

Сучасне фото з подібної точки зроблено через 40 років, у січні 2021 року.

Що змінилося? За 40 років вздовж проспекту та навколо 14-поверхівок виросли дерева. З 2004 року на проспекті є тролейбусна лінія, тоді ж збудовано підземні переходи.

1980 рік

2021 рік

Історія Солом'янського району в фотографіях. Будинок робітників КЕВРЗ, 1959

На фото 1959 року, вміщеного в книзі "Залізничний район" (1959) - житловий будинок для робітників КЕВРЗ на вулиці Червонозоряній, 5 (нині проспект Валерія Лобановського). Будинок було споруджено 1954 року і він став одним із перших 6-поверхових будинків у районі.

Імена, з якими ми живемо: Проспект Валерія Лобановського

Одна з транспортних магістралей Солом’янського району – проспект Валерія Лобановського, який пролягає від Севастопольської до Деміївської площі. З 1974 року носив назву Червонозоряний, упродовж 41 року пропагуючи комуністичну символіку.

У 2015-му році його перейменовано на честь Героя України (2002) Валерія Васильовича Лобановського (1939-2002) — видатного українського футболіста, Заслуженого тренера України і одного з найтитулованіших тренерів в історії світового футболу. 

Валерій Васильович був багаторічним наставником «Динамо» (Київ), який на його чолі двічі вигравав Кубок володарів кубків УЄФА, тренером збірної України у 2000-2001 роках.

Це було одне з найбільш схвальних топонімічних перейменувань, більшість мешканців Києва пишалася легендарним співвітчизником і була одностайна у доцільності такого перейменування.

Біографічні факти

Народився Валерій Лобановський 6 січня 1939 року у Києві. Навчався у київській школі № 319 (нині проспект Валерія Лобановського, 146). Зараз там встановлено меморіальну дошку, а сам навчальний заклад названо іменем Лобановського. Від 1952 року Валерій – вихованець футбольної школи № 1 та футбольної школи молоді (ФШМ) у Києві (від 1955 року). Закінчив школу зі срібною медаллю. У 1956 році вступив до Київського політехнічного інституту, але не закінчив. Вищу освіту отримав вже в Одеському політехнічному інституті. Незвичним залишається факт, що такий видатний тренер не мав вищої фізкультурної освіти. У 1957 році 18-річного нападника запросили до дублю «Динамо» (Київ), де Лобановський на весь колишній Радянський Союз прославився вмінням надзвичайно точно подавати підкручені м'ячі з кутових та штрафних ударів (т. зв. «сухий лист»). Всього як гравець Валерій Лобановський провів 253 матчі у чемпіонатах СРСР у найвищій лізі і забив 71 гол (у київському «Динамо» — відповідно 144 матчі і 42 голи, в одеському «Чорноморці» — 59 і 15, у донецькому «Шахтарі» — 50 і 14).

Валерій Лобановський досить швидко закінчив професіональні виступи як футболіст і перейшов на тренерську роботу. Першою командою для 29-річного наставника став дніпропетровський «Дніпро», (1968). Після вдалої роботи у Дніпропетровську його запросили очолити київське «Динамо» (з 1973 - головний тренер). Почалася плеяда перемог. Після здобуття Кубка Радянського Союзу і перемоги у першості 1990 Валерій Лобановський став найтитулованішим тренером часів СРСР: 8 чемпіонських титулів та 6 Кубків СРСР. Працював у «збірній» до 1990 року. Потім була робота в Об'єднаних Арабських Еміратах та Кувейті (1990—1996). З 1 січня 1997 року знову очолив «Динамо». Того сезону в Україні київський клуб втретє підряд здобув золотий «дубль», чим встановив рекорд на пострадянському просторі. Та продаж найкращих гравців в найкращі клуби Європи, травми провідних гравців за останні два роки не дозволили «динамівцям» втриматись між топ-командами. 2000 року Лобановський почав заново будувати команду. Аби суміщення посад головного тренера збірної України та київської команди не позначалося на результатах «біло-синіх» в Лізі чемпіонів, пішов з посади головного тренера збірної України. Вже взимку «динамівці» здобули Кубок Співдружності, який востаннє зібрав по-справжньому найсильніших гравців команд СНД. Вдруге керівництво українського футболу вирішило спробувати Лобановського у ранзі наставника національної збірної в 2000 році.

Через самовіддану працю та напружений ритм життя у тренера в 1988 році виникли серйозні проблеми з серцем, другий інфаркт трапився восени 2001 року. Помер Валерій Лобановський 13 травня 2002 року унаслідок інсульту, який стався на матчі в Запоріжжі. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 52а) у Києві. Його надгробок прикрашає колонада, де нанесено напис російською мовою «Ми живі доти, доки про нас пам'ятають»

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»