Із циклу публікацій "Історія твого району"
Місто, стрімко розвиваючись у ХХ столітті, поглинало та зливало між собою віддалені доти місцини. Активно забудовувались балки, оранки, ліси. Місто росло.
Минуло небагато часу, як Солом’янка із тихого передмістя перетворилася на міський район, що швидко розвивався.
Звісно, не всі робітники-залізничники могли вже розраховувати на власну садибу. Тому на початку століття майстрові Південно-Західної залізниці вирішили утворити поселення на околиці міста між Верхньою Солом’янкою та урочищем Пронівщина і отак на орних землях селян села Совки утворилося нове поселення. Спочатку воно називалося гранично просто - Робітниче артельне селище.
Вперше згадка про це селище датується 1906 роком і відомості про це вміщені у довіднику «Весь Киев» на 1906 рік. Тоді у селищі було вже 40 власників садиб, найімовірніше ще незабудованих.
Та невдовзі уся Російська імперія відзначала 50-річчя скасування кріпацтва, тому новоутвореному селищу ювілейного 1911 року було присвоєно назву «селище Імператора Олександра ІІ», або ж просто - Олександрівська слобідка (слобода). Схоже, саме тоді селище мало розплановані вулиці та забудовані садиби.
Що означає додаток «слобода»? За словником, слобода у 16 — 18 ст. - це новозаснована оселя з власним самоврядуванням, мешканці якої власник звільняв на деякий час від виконання повинностей.
На початку ж 20 ст. слободами називали на Центральній і Східній землях інколи більші села, а також промислові і фабричні оселі, які не мали титулу міст чи містечок. Тобто – робітничі поселення, якою й була Олександрівська слобідка.
Певний час, щоправда, відносно селища вживалася паралельна назва Костопальня або Костопалівка, що теж має доволі цікаву історію походження. Ще задовго до того, як у цій місцині виникло поселення, у 1880-і роки поблизу сучасної Севастопольської площі існувало декілька костопальних заводів, серед них найбільшим був завод Шапіро з потужностями у 12000 тонн на рік. Заводи ці перепалювали кістки худоби із Солом’янського скотомогильника на кісткове вугілля, яке було необхідне для виробництва цукру (основним споживачем був Деміївський цукроворафінадний завод). Можна лише уявити, які «аромати» відчували ті, хто мешкав неподалік…
Олександрівська слобідка адміністративно була підпорядкована Микільсько-Борщагівській волості Київського повіту, однак впритул прилягала з півночі до міської межі.
Що являла собою тоді Олександрівська слобідка? У фондах Державного архіву м.Києва зберігся надзвичайно цікавий документ – рукописний наглядний план селища, складений 1913 року, ймовірно кимось із мешканців. Він дає уявлення про тогочасний стан селища. Селище на той час вже було розплановане і складалося з 1 повздовжньої та 9 поперечних вулиць: центральною була вул. Преображенська, яку перетинали вулиці Гоголівська (нині Софії Галечко), Садова (нині Братів Зерових), Суворовська (нині Білгородська), Олексіївська, Озерна, Миколаївська (не вказана на плані, нині Василя Барки), Скобелєвська (нині Златопільська), Херсонська (ліквідована у 1970-і) та Василівська (згодом Дачна, нині Григорія Кочура).
Прошення Правління товариства домовласників впорядкування Олександрівської Слобідки, подане до Міської управи у березні 1913 р., дає змогу уявити, як розвивалося і чим жило селище в ті роки.
Отже, у селищі було близько 200 забудованих садиб з населенням близько 2 тисяч осіб, з них близько 200 осіб - діти шкільного віку. Поява поруч Клінічного містечка і загалом активний розвиток міста давали щорічне населення на 200-300 осіб!
Однак населення зростало, а соціального розвитку не відбувалося. Так, у селищі було затишно – садиби були обсаджені деревами, навколо зеленіли луки та поруч шумів старезний Кадетський гай, а окрасою молодого селища були декілька старезних дубів, тактовно збережених при прокладанні вулиць... Але краса навколишньої природи, на жаль, не вирішувала суто побутових проблем.
Головними проблемними питаннями для мешканців були насамперед відсутність “законного виходу” для сполучення із Києвом, за винятком Преображенської вулиці, що виходила на шлях в районі Кадетського Гая та відсутність власного храму і навчального закладу.
Мешканці, усі православні, відвідували найближчу Солом’янську Покровську церкву, до якої було близько 2 км. Мешканці мріяли про власний храм, бо «відчували велику нужду у задоволенні духовно-релігійних потреб».
Діти ж мусили ходити за 4-5 км до найближчих міських училищ, бо навчальні заклади Солом’янки вже не могли прийняти охочих...У заметіль діти наражалися на небезпеку бути заметеними або замерзлими і лише випадкові робітники, що проходили повз, рятували їх.
До цього можна додати відсутність мощених вулиць та освітлення. Не говорячи вже про водопровід та каналізацію, адже цих атрибутів цивілізації не мала навіть Солом’янка.
Зрештою мешканці на сільському сході 4 серпня 1913 року поставили питання про виділення містом 3 дес. землі, прилеглої до селища для будівництва парафіяльної церкви з будинком причту, училища та влаштування базару, а також про прокладання 2 нових вулиць.
Судячи з плану, церква мала бути десь на початку теперішньої вул. Кривоноса, або і на Солом’янському кладовищі, яке також не мало храму, а училище та базар – майже там, де по війні з’явилася школа №43.
Наступного 1914 року один із мешканців подав заяву про… бажання задля увіковічнення пам’яті Олександра II встановити йому пам’ятник. Було повідомлено, що вже замовлено бюст та постамент. Мешканці навіть знайшли місце для пам’ятника – ріг вулиці Преображенської та просимої до прокладання (майбутня вул. Шевченківська, нині Кривоноса). Залишалося одне питання – відведення землі.
Здавалося б, благородна справа - встановити бюст імператора! Але мешканці зіткнулися із імперською бюрократичною системою… Переписка між міською управою і селищем тривала досить довго і зрештою, у жовтні 1914 року управа своїм рішенням відхиляє прохання селищної громади...
Останньою крапкою стала постанова міського межового інженера у 1915 році, яка була гранично короткою:
"До загального врегулювання земель, що прилягають до Верх. Солом’янки, вирішення питання про влаштування церкви і школи являється завчасним".
Так у Олександрівській слободі не було збудовано ні церкви, ні школи, не було розбито парк і не з’явився пам’ятник тій історичній особі, на честь якої селище отримало своє ім’я…
Не було втілено тоді ще один задум – Перша світова війна та події революції перекреслили задум про створення між слобідкою та балкою Пронівщина дачного селища. 1912 року селище вже було утворено, а землі поділено на 400 ділянок під забудову, адже місцевість була дуже мальовнича – каскад ставків на річці Совка, гаї...Але проект так і лишився проектом...
Цій місцині спершу взагалі не щастило, адже окрім двох вищезгадуваних, не було втілено в життя ще один важливий проект – створення притулку для покинутих дітей ім. Гладинюка. Та залишилася будівля – єдина споруда імперської доби у Олександрівській слобідці...
У жовтні 1923 року Олександрівську слобідку було включено до меж Києва, однак незабаром поселення перепідпорядкували Київській окрузі, а у березні 1927 року селище було остаточно включено до меж міста. У 1920-30-х роках було розплановано та забудовано східну частину слобідки, нині це квартали між вулицями Головка, Червонозоряним проспектом, Божковим яром та Солом’янською вулицею. Тут виникло близько 10 вулиць.
Включення до меж міста пішло на користь селищу – наприкінці 1920-на початку 1930-х років було прокладено водопровід та замощено вулиці.
Також відбулося деяке розширення у бік Повітрофлотського шосе, де зокрема проклали вулицю Шевченківську (нині Кривоноса).
Між цією вулицею та шосе на початку 1930-х років було споруджено комплекс споруд Київського інституту цукрової промисловості, перейменованого 1935 року на Київський технологічний інститут харчової промисловості (КТІХП) ім. Мікояна – окрім головного корпусу тут був споруджений стадіон та гуртожитки, що збереглися донині вздовж вулиці з цілком доречною назвою Освіти, а також житловий будинок на вул. Клименка. Цей заклад проіснує тут до початку війни.
На 1932 рік населення слобідки становило 1480 осіб, що мешкали у 276 садибах.
1938 року було утворено Залізничний район і серед інших місцин, до нього увійшла і Олександрівська слобідка.
1941 рік... Мирні часи залишилися позаду... Олександрівська слобідка опинилася на оборонних рубежах міста, на 3-й лінії оборони міста. Про тих, хто у липні-вересні 1941 року обороняв рідну землю, нагадує встановлений на Червонозоряному проспекті пам’ятний знак.
У слобідці, в будиночку №7 на тодішній вулиці Садовій (згодом закономірно Червонопартизанській, нині - Братів Зерових) діяла конспіративна квартира підпільного компартійного осередку. Нині про це нагадує дошка на будівлі школи.
По війни ця місцевість стала заселятися ще більш активно, тут розгорнулося масове будівництво приватних будинків, зокрема багато ділянок отримували відставні військові. У 1950-і роки, зважаючи на значну розбудову місцини та збільшення кількості дітей шкільного віку, було збудовано одразу дві школи - №43 та №144. Потреба ж у медичному обслуговуванні була вирішена спорудженням у той самий час приміщень районної поліклініки.
Селище ще більше розширилося у бік селища Совки, було прокладено і забудовано Червонозоряну вулицю, що з часом перетворилася на велику магістраль. Зокрема, було забудовано вільні землі праворуч від вулиці, між нею та урочищем Пронівщина, де 1912 року так і не збудували дачне селище.
Олександрівська слобідка майже злилася з віддаленими колись Совками. Тоді ж, у 1950-х роках, було змінено майже усі історичні назви слобідки.
На початку 1960-х років було забудовано вільну доти ділянку селища, де було прокладено вулицю із логічною назвою – Новобудівну, пізніше перейменовану на Андрія Головка.
Сучасного вигляду Олександрівська слобідка набула вже у 1960-1980-і роки, коли на місці старих приватних будинків почали зводити багатоповерхівки. Відтак від забудови 1910-20-х років тут нічого не залишилося. Натомість більш нова частина Олександрівської слобідки, забудована вже у 1930-50-і роки, усю свою малоповерхову садибну забудову зберегла.
Окрім житлових будинків на території Олександрівської слобідки 1963 року було споруджено новий навчальний комплекс створеного ще 1930 році Інженерно-будівельного інституту. Пізніше було відкрито спорткомплекс із плавальним басейном, а 1977 року – другий навчальний корпус. На межі 70-80-х років споруджено лабораторний корпус, а 1982 року – навчальний корпус архітектурного факультету.
Тоді ж, 1961 року, на місці пустиря, перекопаного окопами між Повітрофлотським шосе та Солом’янським кладовищем було закладено парк ім. Миколи Зерова. Значно пізніше, 1986 року, на схилах між Кучминим яром та слобідкою заклали ландшафтний лісопарк, та він, на жаль, не набув закінченого вигляду.
Так змінювалася Олександрівська слобідка.
Втративши первісну забудову, вона стала більш впорядкованою, отримала усі атрибути розвинутого району, але водночас позбулася своєрідного затишку, що притаманний районам одноповерхової забудови, хоча місцевість своєю тишою внутрішніх кварталів зі значною кількістю зелені справляє приємне враження. В такому вигляді Олександрівська Слобідка існує і зараз.
Нині з віддаленої околиці вона перетворилася у хоч і не центральний, але добре інтегрований до центру район.
Автор:
Олександр Михайлик, краєзнавець, дослідник, один із авторів книжкової серії "Невідомі периферії Києва"
