Зустрічайте другу легенду. Вона - про неймовірну знахідку, що сталася далекого 1840 року в селі Жиляни.
.jpg) |
Фрагмент сторінки праці Лаврентія Похилевича
|
Легенда про Жилянський скарб
Було це навесні 1840 року. Тепле сонце щедро лило своє світло на Жилянські городи, і земля, насичена зимовою вологою, легко піддавалася плугам. Молодий селянин Степан Кравченко разом зі своїм батьком Петром зранку взялися орати поле. Пташки весело щебетали, десь на сусідніх городах сусіди лагодилися до роботи, а Степан раз по раз гнав волів, що тягнули плуга.
Раптом плуг різко спинився — залізне рало вдарилося об щось тверде.
— Що там таке, сину? — запитав Петро, витираючи піт із чола. — Дивись, чи не камінь який.
Степан хутко скочив до рала і заходився обережно розкопувати землю заступом. Те, що він витягнув із чорнозему, змусило їх обох застигнути. Перед ними лежав старовинний глиняний горщик, темний, із тонкими тріщинками, що свідчили про його давнє походження.
— Щось воно, тату, не схоже на наші глечики, — мовив Степан, стираючи землю з посудини.
— А що в ньому? — перепитав Петро, наче передчуваючи щось незвичайне.
Коли вони обережно відкрили глечик, то побачили всередині блискучі шматки срібла. Їх було двадцять, рівних і гладких, із легким відблиском часу.
— Це ж срібло! — вигукнув Степан. — І не просте, мабуть…
Вони хутко закінчили роботу й вирушили додому, обережно несучи важкенький глечик. Катерина, дружина Степана, зустріла їх із подивом. Вона саме замісила тісто, щоб пекти хліб.
— Чого це ви оранку покинули? — запитала, втираючи руки рушником.
— Дивися, Катря, що ми знайшли! — сказав Степан і виклав на лаву глечик із сріблом.
Катерина вдивлялася в блискучі уламки і лише прошепотіла:
— Це, мабуть, щось давнє… Треба отцю показати.
— Давнє… дуже давнє, — задумливо мовив Петро, обережно оглядаючи глечик. — Бачиш, і глечик не нашого часу. Такий я й не знаю, щоб у когось був… Треба ж, скільки орали тут, а оце Степан натрапив.
— Ану, розкажіть, як ви знайшли це? — перепитала Катерина, не приховуючи цікавості.
Петро сів на лаву, витер долонею обличчя, наче пригадуючи кожну деталь, і повільно почав:
— Та як завжди, орали собі. Степан раптом гукає: "Щось тут тверде, тату!". Я підійшов, а воно — не камінь. Як розкопали трохи, глянули — глечик. І не простий, а з сріблом!
Катерина поклала руки на боки й захитала головою.
— Що ж, добре… Треба ж те поле таки закінчити. Йдіть орати, а ввечері подивимося ще раз на те срібло.
І хоч вони до вечора працювали в полі, думки їхні кружляли лише навколо знайденого скарбу. Петро весь час кидав оком на землю, ніби чекав, що йому трапиться ще якийсь глечик, а Степан не міг приховати усмішки.
Та увечері спокій у хаті Кравченків зник. Петро й Катерина не витримали і покликали до себе батьків із сусідньої хати, кількох родичів та найближчих сусідів. Хата швидко наповнилася людьми й гамором.
— Весь вік тут живемо, скільки разів орали це поле, а пощастило знайти Степанові! — мовив дід Захар, протираючи окуляри, щоб краще роздивитися глечик.
— І дивися, яка робота тонка, як гарно виліплено! — додала баба Палажка, схилившись над глиняною посудиною.
Усі брали до рук срібні зливки, затамувавши подих, ніби тримали щось магічне.
— І це ж, виходить, люди десь у ті часи це робили. Як ви думаєте, скільки тому літ? — запитав сусід Трохим, міряючи зливок на долоні.
— Та хто його зна… Може, ще за княжих часів? — припустила баба Палажка, перехрестившись.
У хаті то й діло чулося:
— Ох, яка краса…
— А якби знайти ще такого добра!
Та найдужче привертав увагу глечик. Жінки підходили до нього по черзі, нахилялися, оглядали його з усіх боків.
— Справжнє диво. І як воно могло стільки років у землі пролежати, щоб не тріснути? — сказала одна з них.
Вечір поволі переходив у ніч, але люди не поспішали розходитися. Говорили, дивувалися, припускали, звідки ж той скарб узявся. В очах кожного світилася захопленість і таємна думка: а раптом це не остання така знахідка?
Наступного дня Петро й Степан вирушили до церкви святого Димитрія, що стояла неподалік. Старенький священник уважно оглянув глечик і срібло. Його втомлені очі засяяли від несподіваної цікавості.
— Ви знайшли щось дуже цінне, діти мої, — мовив він. — Це треба показати вченим людям.
За кілька днів священник вирушив до Києва, в консисторію. Коней запрягли на світанку, і віз повільно рушив дорогою, що вела до міста. Дорога була недалека — якихось дев’ять верст, але для старого отця цей шлях був особливим. Позаду залишилася церква, а за нею — низка солом’яних дахів, що ховалися серед садів. За півверсти село закінчилося, і битий шлях почав звиватися між оранками, чагарниками й невеликим лісочком.
Дорога далі тяглася серед неозорих лук, поволі підіймаючись. Коли ж віз виїхав на старий Васильківський шлях, рух довкола пожвавився. Коней, що тягнули вози, обганяли вершники, подекуди траплялися навіть карети. Праворуч дорогу оточували густі чагарники, а за ними синів темний край Голосіївського лісу.
Отець підняв очі, коли дорога почала спускатися в долину Либеді. Перед ним відкрився вид, що завжди змушував серце стискатися від захвату. Вдалині золотом сяяли куполи Києва. Велика Лаврська дзвіниця, ніби велет, височіла над містом. А далі виднілися бані численних храмів — здавалося, вони пливуть над містом, благословляючи його. Отець побожно перехрестився:
— Благословенний Київ-град...
Спустившись у долину, віз проїхав повз хатки хутірця Либідь і котився греблею. Отець помітив, що ставок ліворуч зник, а натомість виднілося болото. Візник пояснив, що торішня злива розірвала греблю, і ставок уже не відновлювали.
На міській заставі старий солдат чемно перевірив документи священника й побажав доброї дороги. Віз рушив далі. Васильківський шлях, що почав забудовуватися, вразив отця. Нові хати, десь маленькі, а десь навіть з ганками, свідчили, що Київ змінюється. Віз покотився Васильківською вулицею, повз церкву святого Володимира, де отець знову перехрестився, і, нарешті, в’їхав на Хрещатик.
Копита коней голосно зацокотіли по бруківці. Будинки тут були вищі, вікна великих ресторацій яскраво блищали, а над входами цилюрень і крамниць висіли вивіски. Віз поволі подолав центр міста й піднявся вузькою, крутосхилою Софіївською вулицею. Перед отцем, мов зі сторінок стародавнього літопису, постала велична дзвіниця Софійського собору.
Зійшовши з воза, отець наказав візникові нести за ним глечик і срібні зливки. Вони пройшли через дзвіницю й зупинилися перед древніми стінами Софії. На мить отець завмер, розглядаючи храм, що, за переказами, був збудований ще за князя Ярослава Мудрого.
У консисторії отець урочисто передав глечик із зливками до рук самого секретаря, який очолював її. Той уважно оглянув знахідку й викликав інших священнослужителів. Глечик і зливки ретельно оглядали, перешіптуючись, і всі погодилися: потрібна оцінка фахівців.
Секретар розпорядився запросити знаних київських вчених: археолога-аматора Кіндрата Лохвицького, очільника кабінету старожитностей університету, та Петра Ярковського, головного нумізмата. Незабаром у невеликій залі консисторії зібралися всі троє.
Кіндрат Лохвицький узяв один із зливків до рук і підніс до світла. Його пальці, загрубі від роботи з древніми артефактами, обережно торкалися гладкої поверхні срібла.
— Це не просто срібло, — мовив він повільно. — Дивіться, яка правильна форма. Це — гривня.
— Гривня? — перепитав один із священників.
— Так, — відповів Ярковський, нахилившись до глечика. — І не будь-яка. Це гроші часів князя Володимира. Погляньте на техніку обробки. Їм близько восьми століть, якщо не більше.
Зала завмерла. Ці слова звучали, як грім серед ясного неба. Глечик і срібло, знайдені на сільському городі, виявилися свідками княжої епохи.
Секретар консисторії, зберігаючи врочистість, тихо сказав:
— Це велика знахідка. Вона належить усій землі руській.
Усі присутні погодилися, і було вирішено, що скарб повернуть до Жилянської церкви, а вже звідти вирішуватимуть, що з ним робити далі.
Секретар консисторії задумливо пройшовся кімнатою, поглядаючи на глечик і срібні зливки. Він звів очі на священника й урочисто мовив:
— Це велика знахідка, і належить вона усій землі руській. Але, враховуючи місце її виявлення, наказую: передати скарб назад до церкви святого Димитрія в Жилянах, звідки він і походить. Щоб забезпечити належне використання срібла, виставити його на продаж для охочих, встановивши ціну 14 карбованців сріблом за кожен зливок. Це древність, і її цінність величезна.
Священник почтиво вклонився, приймаючи наказ. Глечик із зливками знову ретельно запакували, і він, ніби бережучи частину історії, обережно взяв його в руки. Увесь шлях назад отець тримав глечик на колінах, час від часу поглядаючи, чи він надійно схований.
— Божа ласка, що дозволила нам знайти цей скарб… — шепотів він час від часу, вдивляючись у далечінь.
Коли вони повернулися до Жилян, була вже пізня година. Священник обережно зняв глечик із воза й заніс його до церкви. Залишившись у храмі на самоті, він поклав скарб перед іконами й урочисто перехрестився.
— Нехай це послужить добрим ділом, — мовив він пошепки, перш ніж вийти у ніч, що вже вкрита зорями.
У найближчу неділю церква святого Димитрія була заповнена вщерть. Люди йшли до храму не лише для молитви, а й з цікавістю — усі хотіли почути про знахідку Кравченків. Отець, стоячи на амвоні, після молитви звернувся до прихожан із проповіддю:
— Дорогі брати й сестри! Господь послав нам диво. Наші односельці, Петро та Степан Кравченки, натрапили на давній скарб, про який не лише ми, але й наші предки не знали. І хоч би могли вони лишити той скарб собі, але як правдиві християни, передали його церкві. Їхній вчинок — приклад для кожного з нас: їхня побожність і чесність свідчать про чистоту душі.
Прихожани загули, киваючи головами, і чутно було шепіт захоплення:
— От це люди… Не кожен би так зробив!
Отець продовжив:
— І нехай тепер увесь наш храм і наше село знають: знайдено срібні гривні часів самого князя Володимира! Так сказали вчені люди з Києва, яким я особисто показав знахідку. Вони підтвердили, що цим зливкам понад вісім століть. Тож відтепер ці гривні будуть зберігатися в нашій церкві. Однак я повинен сказати: за рішенням консисторії, кожен охочий може придбати одну з них. Ціна встановлена — 14 карбованців сріблом за зливок.
Церква знову загомоніла. Люди перешіптувалися між собою:
— Чотирнадцять карбованців!
Отець підняв руку, закликаючи до тиші, і продовжив:
— Але найголовніше — ця знахідка свідчить, що наші землі благословенні, що наша історія сягає глибоких часів, коли наші предки стояли на порозі хрещення.
Після служби люди довго не розходилися, усі хотіли ще раз глянути на дивовижний глечик і блискучі срібні зливки, що тепер були виставлені в церкві. Хтось мріяв придбати їх, хтось обговорював, скільки коштує така давня пам’ять, а хтось просто дивувався, що такі скарби досі ховаються в їхній землі.
Та для селян ціна була захмарною — 14 срібних карбованців за шматок! Це були гроші, які не кожному й у сні привиділися. Тож відтепер кожної неділі після служби люди збиралися біля місця, де виставили срібні зливки.
Після служби люди не поспішали розходитися. Вони з цікавістю вдивлялися в блискучі шматки срібла, виставлені в церкві, й жваво обговорювали їхню ціну.
— То це ж, виходить, я трьох корів можу купити за ті гроші! — вигукнув дядько Гаврило, підраховуючи вголос. — Був на базарі, за гарну молочну чотири карбованці просили.
— Та яких трьох! — озвалася тітка Олена, поправляючи хустку. — Іще й теличку на додачу!
— Або ж… слухайте сюди! — вставив слово старий Микита, звівши палець догори, як це було йому звично. — Десять пудів яловичини на базарі! Іще й на кілечко ковбаси лишиться!
— А я б стільки борошна взяв, що хоч хлібом завалюйся! — додав Карпо, жвавий дядько з сусідньої хати. — За пуд — тридцять копійок, от і рахуйте.
— А мені б краще порося! Гарненьке таке, до шістдесяти копійок на базарі. І ще курей десяток на додачу, по двадцять п’ять копійок за штуку, ще й купа грошей лишається — мрійливо мовив Трохим, що завжди славився любов’ю до свиней.
— Ех, яке б життя було, якби стільки грошей мати! — зітхнула тітка Олена.
— А воно он де — в глечику лежить, та тільки не для нас, — задумливо сказав Гаврило, зиркнувши на зливки.
Люди перемовлялися між собою, хто ж зможе купити той скарб. Дехто гадав, що до села навідаються багаті купці чи міщани, а хтось сподівався, що хоч одну гривню залишать у церкві як святиню.
Усім було цікаво, а декому навіть трохи заздрісно: адже Петро й Степан Кравченки своїми руками дістали скарб із землі, яка ще вчора здавалася звичайним городом.
Тож селяни лише зітхали й хитали головами, дивлячись на ті срібні шматки.
— Ну й дорога ця таємниця землі… Ми ж її самі відкрили, а не нам вона служить… — промовив хтось у натовпі.
— Нічого, то хоч у музеях буде лежати. Як не наші, то хай хоч люди десь подивляться, — пробурмотів Петро Кравченко, пригадуючи, як ще зовсім недавно ці зливки спали під плугом на його городі.
Пізніше до Жилян завітав молодий дослідник Лаврентій Похилевич. Він був зачарований історією скарбу, купив одну гривню і передав її до бібліотеки Київської духовної семінарії. А доля решти срібла загубилася в часі: можливо, вони осіли в приватних колекціях, а може, десь досі зберігаються в музеях.
Що ж до Степана й Петра Кравченків, вони так і не знайшли більше скарбів. Але селяни шепотіли, що на їхній землі досі ховається багато таємниць. Тільки треба терпіння і Божої ласки, щоб відкрити їх.
І нині в Жилянських околицях інколи розказують: якщо весняного дня йти полем, слухаючи спів птахів, то можна почути дзвінкий відгомін срібла, що спить у глибині землі.
Олександр Михайлик, письменник-краєзнавець
.jpg)
