Історичні карти Солом'янки. План 1899 року

З-поміж планів Києва кінця ХІХ - початку ХХ століття є як відомі, так і маловідомі. До останнього належить план 1899 року.

Як і більшість, він зосереджений на самому місті, проте на нього потрапили і передмістя. Зображено Дачі (Казенні Дачі), Шулявку, Верхню та Нижню Солом'янку та Протасів Яр.

Варто розглянути фрагменти детальніше. План рясніє цікавими деталями. Так, бачимо напис "Земля Інженерного відомства. Місце побудови Політехнічного інституту". Позначено чавуно-ливарний завод, йдеться про завод "Гретер, Криванек і Ко". Між Шулявкою та залізницею – склади гасу.

Підписано не лише Кадетський корпус, а й ставок та лазню.

На іншому фрагменті карти – околиці вокзалу. Підписано залізничні майстерні, Колонію залізничних службовців та Училище технічне. Землі між Верхньою і Нижньою Солом'янками та Протасовим Яром – "Дача рогатої худоби митрополичого двору" (скотного в оригіналі). Ці землі належали церкві аж до 1917 року і тому тривалий час не мали забудови.

Підписано Бактеріологічний інститут, Байковий гай, а в ньому – Сухарний завод (військовий паровий млин та хлібопекарня).

Історія району в фотографіях. Трикотажна фабрика, 1930-і

1930 року, частково на основі спалених споруд колишнього військового млина (згоріли 1920 року внаслідок підпалу польських військ), в місцевості Протасів Яр розпочалося будівництво двох великих підприємств – трикотажної та кравецької фабрик. На фото – завершення будівництва трикотажної фабрики, 1930 або 1931 роки.

Фото з фондів ЦДКФФА України ім. Пшеничного, відбиток фото зберігається у Центральній бібліотеці Солом'янки імені Григорія Сковороди. Зацифровано в серпні 2025 року.

Історичні карти Солом'янки. План 1879 року

План Києва з передмістями, який 1879 року уклав землемір Валерій Бошно, зафіксував і тодішні предмістя Шулявка, Солом'янка, Протасів Яр, хутір Байкова, тобто прилеглі до Либеді місцевості нашого району.

На першому фрагменті зафіксовано дві Шулявки. Перша, праву або міську, на плані вона "передмістя Шулявка". Цю частину поселення включено до меж Києва ще 1851 року. Друга, ліва або сільська, на плані "дєрєвня Шулявка", цю частину було включено до меж Києва лише 1914 року.

Будівля поряд із цифрою 14 – Кадетський корпус.

На наступному фрагменті – Нижня та Верхня Солом'янки. Від першої досьогодні лишилася тільки вулиця Вокзальна. Саме 1879 року їх було включено до меж міста. Ліворуч на плані передмістя Протасів Яр, яке увійде до меж Києва лише 1910 року. Змальовано два цегельні заводи. Будівля вище цифри 15 – залізничний вокзал.

Ліворуч від передмістя Протасів Яр – Байків хутір, що колись належав генералу Сергію Байкову та після його смерті 1848 року перейшов у володіння військовим відомством. Це остання карта, яка його зафіксувала. 1885 року на місці хутора буде споруджено комплекс військового млина.

Тоді й тепер. Трикотажна фабрика

На фото початку 1930-х – щойно споруджена трикотажна фабрика ім. Рози Люксембург (нині "Роза"). Частково було використано стіни будівель спаленого 1920 року військового парового млина, але більшість споруд у 1931-1932 роках звели з нуля.

На сучасній фотографії, зробленій з того ж місця через майже 85 років (2015 рік, автор Олександр Михайлик) ті споруди, що на фото 1930-х – опинилися у другій лінії забудови. Перед ними у 1950-х роках звели двоповерховий корпус. Самі споруди вже колишньої трикотажної фабрики значно реконструйовано у 2010-х роках під бізнес-центри.

Втрачені споруди. Знесена малоповерхова забудова (фотоархів 2007-2010 років)

Ніби нічим не визначні, часом закинуті старі приватні будиночки на Батиєвій горі та навколо потрапили у фотооб'єктив письменника-краєзнавця Олександра Михайлика. Сфотографовані здебільшого у 2007-2009 роках, деякі з них невдовзі були знесені.

Вперше ці фото (щоправда, у чорно-білому вигляді) широкий загал побачив 2016 року, коли вийшла спільна книга Кирила Степанця та Олександра Михайлика "Втрачені споруди Києва. 1992-2016). Тепер Олександр публікує кольорові оригінали фото. Фрагменти старого Києва, яких вже немає.

Дружня, 55. Знесено 2009

Локомотивна, 9. Знесено 2009

Організаторська, 9. Знесено близько 2009 року

Докучаєвський провулок, 10. Знесено 2012

Докучаєвський провулок, 12. Знесено 2012

Кучмин Яр, 25 (ліворуч на фото). Знесено 2013 року

Нововокзальна, 3. Знесено 2014 року

Пішохідна бібліоекскурсія "Протасів Яр і Байкова гора"

Наступної суботи, 21 червня, запрошуємо вас на чергову пішохідну бібліоекскурсію. Цього разу з києвознавцем Олександром Михайликом ми обійдемо Протасів Яр і Байкову гору.

Під час екскурсії, між іншим, ви дізнаєтеся про те:

• Де 20.000 років тому у Протасовому Яру полювали на мамутів?
• Як виник і чим був відомий Бактеріологічний інститут?
• Чому існує назва "Клінічне містечко" і як воно виникло?
• Які медичні операції під проводом Миколи Амосова тут було проведено вперше у світі?

Історія Солом'янського району на сторінках газет. Протас і Кучма – перші поселенці району

Чергова публікація циклу – стаття Наталі Зінченко "Протас і Кучма – перші поселенці району", опублікована в газеті "Вечірній Київ". Стаття початку 2000-х років.

Копія статті зберігається у фондах Центральної бібліотеки Солом'янки імені Григорія Сковороди. Зацифровано в листопаді 2024 року.

Втрачені споруди Солом'янського району. Млин в місцевості Протасів яр

Однією із найбільших архітектурних втрат можна вважати комплекс споруд колишнього військового млина в місцевості Протасів яр.

У середині 1880-х у Протасовому ярі, а саме вздовж залізниці Київ – Курськ, на місці вирубаного Байкового гаю та колишнього хутора Байкова, побудували комплекс парового млина військового відомства. Спорудження відбувалося у 1885 році.

Комплекс складався із ряду споруд: млина з димарем, пекарні, зерносховища та складів. Оскільки підприємство обслуговувало військове відомство, інформацію щодо виробничих потужностей млина не розголошували. Його називали "сухарний завод", втім, він виробляв не лише сухарі, а й молов зерно та випікав хліб.

Споруди млина були 2-3-поверховими. Підприємство проіснувало до 1920 року, доки його не спалили польські війська.

У 1930-1932 роках частину спалених корпусів реконструювали під трикотажну та кравецьку фабрики (на торцях окремих корпусів залишилися первісні архітектурні елементи).

Неперебудованими після реконструкцій 1930-1950-х із комплексу колишнього млина залишалися дві старі двоповерхівки. На початку 2010-х одну з них знесли. Інша двоповерхівка, зведена у 1880-х, стояла на початку вулиці Протасів Яр. Її знесено 16 грудня 2020 року.

Вигляд млина у 1920-х роках

Двоповерхівка, знесена у 2010-х роках

Двоповерхівка, знесена 2020 року

Знесення споруди, 15-16 грудня 2020 року

Фрагменти стін споруд млина, включених пізніше до об'єму споруд трикотажної та швейної фабрик

Історична залізнична архітектурна спадщина Солом'янського району. Станція Київ-Товарний

Занурення в історію залізничних воріт району та міста – Центрального вокзалу, надихнули нас розповісти про ще одну станцію. Менш відому, але не менш цікаву. Це залізнична станція Київ-Товарний.

Її поява датована ще початком 20 століття. Саме тоді було вирішено розділити пасажирський та ватажний рухи, прибрати товарну станцію з головного вокзалу, натомість побудувати поряд спеціальну непасажирську станцію.

Перевантаженість пасажирського вокзалу викликала необхідність комплексної реконструкції залізничного вузла. Паралельно із підготовкою до побудови нового вокзалу, за 2 км південніше, у долині річки Либідь біля Протасового яру, розгорнулося будівництво нової товарної станції.

Автором проекту був молодий архітектор Олександр Вербицький, який на той час вже встиг спорудити ряд вокзалів по всій Україні.

Цікаво, що станція увібрала в себе найпрогресивніші інженерно-технічні рішення того часу: вона мала автономні водогін, каналізацію, освітлення, опалення та телефон! Станція включала в себе 2 вантажні парки.

До комплексу споруд входили: будівля контори станції, 2 пакгаузи – довгі споруди для розвантаження та зберігання вантажів та більше 10 допоміжних споруд, включаючи також: 4 житлові будинки (двоповерховий та 3 одноповерхових), насосну станцію та будинок для кондукторів. Основним стилем головних споруд став модерн.

Споруджена у 1902-1907 роках нова товарна станція відіграла значу роль у розвитку залізничного вузла – з одного боку, було відокремлено пасажирський та вантажний рух, з іншого – продемонстровано високий технічний розвиток залізничної справи у місті.

Комплекс споруд товарної станції добре зберігся і є цінним архітектурно-виробничим комплексом та пам'яткою розвитку залізничного транспорту на початку 20 століття.

Пропонуємо віртуальну фотоподорож основними спорудами станції Київ-Товарний. Фото Олександра Михайлика

Головна будівля станції

Головна будівля станції

Дата на фронтоні

Автентичний напис: "ЮЗ Товарная контора"

Насосна станція (ліворуч) та житловий будинок (праворуч)

Один із пакгаузів

Пакгаузи

Будинок для кондукторів

Житлові будинки

Біля одного з будинків зберігся цегляний сарай

Ще один цегляний сарай, який був біля двоповерхового житлового будинку, знесено у 2010-х роках

Легенди Солом'янські. Мисливці на мамутів у місцевості Протасів яр. Частина 3. Історія виринає вдруге

Пропонуємо вам, дорогі читачі, третю частину легенди, присвяченої стоянці давніх мисливців на мамутів, яка існувала близько 20 тисяч років у теперішній місцевості Протасів яр. А саме її другій знахідці на початку XX століття. 

Історія виринає вдруге

Минуло ще 30 років.

Залізницю вирішили розширити – поряд мали збудувати велику товарну станцію. Знову почалися земляні роботи.

Робітники копали, працюючи майже без перепочинку. Лопати ритмічно вгризалися в землю, піт стікав по засмаглих спинах.

– Ох, і натрудили нас… – буркнув один із чоловіків, витираючи лоба.

– Ще трохи, і до вечері! – підбадьорив другий.

– Ага, ще трохи… – озвався третій, втикаючи лопату в ґрунт. – Ой!

– Що таке? – підняв голову майстровий.

– Та наче об щось гупнуло… Каменюка якась!

– Ану, копни ще.

Гурт робітників підступив ближче. Відірвалися від роботи, витираючи піт з чола. Один із них нахилився і, розгрібши руками землю, потягнув незрозумілий об’єкт на поверхню.

– Та це ж… кістка!

– Ну! – протягнув старший робітник, узяв її в руки, покрутив. – Така здорова… Може, кінська?

– Дурний ти! Хіба в нас такі коні бувають? – розсміявся хтось із гурту.

– Ой, люди, дивіться! Тут ще є!

З ями стирчали нові уламки кісток. Разом із ними – уламки якогось чорного каміння і сліди попелу.

Робітники замовкли.

– Майстра кликати треба, – нарешті сказав десяцький.

Майстер прибіг швидко, але коли побачив знахідку, розгублено почухав потилицю.

– Оце штука… – пробурмотів він.

– І що робити? – несміливо спитав хтось.

Майстер зітхнув.

– Я ж вам не прохвесор якийсь! Начальство питати треба.

Новина миттю докотилася до керівників.

– Знову ті кістки… – пробурчав один з них, оглядаючи звіт майстра.

– Що, знову?

– Було вже тридцять років тому. Знаходили. Професора навіть викликали.

– І що зробили?

– Та що… Закопали. Залізницю треба було вчасно збудувати.

– А може, цього разу не треба закопувати?

– Запросіть якогось ученого, нехай подивиться.

І в університет відправили звістку.

Звістка долетіла до людини, яка чекала її все життя.

Вікентій Хвойка вже тріумфував, відкривши Трипільську культуру, вже розкопав Кирилівську стоянку мисливців на мамутів. Але коли він почув, що в урочищі Протасів яр знову «якісь кістки знайшли», у нього прискорився пульс.

«Може бути… Може бути ще одна стоянка!»

Йому не терпілося потрапити на місце знахідки. Віз не встиг ще добре зупинитися, а він уже вискочив і кинувся до розкопу.

– Де? Де кістки?

Робітники, що стояли неподалік, перезирнулися.

– Оце ж воно!

Хвойка нахилився, узяв до рук уламок кістки, уважно роздивився. Далі підняв кам’яне знаряддя, провів по ньому пальцем.

– Невже?..

Серце калатало. Він попросив робітників копати далі. Вони не встигли зробити й десяти рухів, як із землі вигулькнуло ще більше кісток, черепки, залишки багаття.

Хвойка встав, витер руки.

Він знав відповідь.

– Це стоянка, – тихо сказав він.

– Що? Яка стоянка? – перепитав десяцький.

– Стоянка давніх людей. Мисливців.

Робітники мовчки переводили погляди з нього на яму.

– І що? – нарешті спитав Гнат.

– Це… це було... двадцять тисяч років тому.

– Ой лишенько… – простогнав хтось.

– Ну й ну…

– І що, тут люди були?!

– Були. Тут жили. Тут горіло вогнище. Тут вони їли, готували зброю, полювали.

– І кого ж вони тут полювали? – з цікавістю спитав робітник.

– Мамутів.

Настала пауза.

– Ото ж бо й воно… – нарешті озвався Гнат, зважуючи слова. – Я ж казав, що не кінська кістка!

– Та яка там кінська, тут на три коні буде!

– От би нам таку худобину!

Хвойка усміхнувся, але погляд його все ще був прикутий до розкопу.

Це була сенсація.

Він знайшов другу стоянку мисливців на мамутів у Києві.

Вікентій Хвойка після цієї знахідки вирішив опитати старожилів Протасового яру. Його вразило, коли кілька літніх селян підтвердили: ще тоді, як «клали чавунку», тут знаходили якісь старовинні кістки.

Один з дідків, зморшкуватий, з важкими натрудженими руками, почухав потилицю, згадуючи:

– Ой, було таке, було... Я тоді якраз пішов підробити. Копаю, значить, а воно – гуп! Заступ об шось тверде. Думав – камінь, копнув далі, а воно кістка! Витягли ще одну, ще… Думали, коров’ячі, бо здоровенні. А тоді сказали… ото… як же воно?.. – старий на мить замислився, почухав підборіддя, втупившись у землю. – Шось на «ма» ніби…

– Мамутів, – спокійно підказав Хвойка.

– Ага! – зрадів дід. – От-от, мамути! Так і сказав тоді той… як його… прохвесор, шо приїздив. Подивився, поколупав у землі паличкою, похитав головою та й каже, шо давнє воно, страшенно давнє!

– А далі що? – зацікавлено спитав Хвойка, нахиляючись ближче.

– Та що…та й… закопали назад, – старий махнув рукою, наче відганяючи непотрібний спогад. – Бо ж чавунку там прокладали, роботи було по вуха! Не до кісток їм було.

– Ех, шкода, – зітхнув Хвойка, але в голосі його вже тремтіло хвилювання. Адже тепер не було сумнівів – вони справді знайшли ще одну стоянку давніх мисливців на мамонтів!

Він ретельно занотував усе, а згодом описав знахідку у своїх працях. Так про стоянку стало відомо світові. А старий селянин ще довго згадував той день і при кожній нагоді хвалився сусідам:

– А знаєте, що я колись знайшов? Мам… мам... утових кісток цілу купу! І оце вам не брехня!

Відтоді минуло понад сто років.

Протасів яр, що колись ховався серед пагорбів, тепер став частиною великого міста. Де колись бігли вузькі стежки між хатами-мазанками, тепер простягнулася широка траса. Гудуть тролейбуси, мчать автівки.

Та якщо піднятися трохи вище вуличкою Городньою, відійти від шуму дороги, зупинитися на схилі й поглянути вниз, можна побачити те, що залишилося від старого поселення. Поодинокі старі хати все ще стоять, ніби охоронці пам’яті про минуле.

Озирніться довкола.

Заплющте очі.

І вам здасться, що місто зникає, а крізь час проступає інший світ…

Пагорби знову стають дикими, яри знову наповнюються таємничими тінями. Внизу, де зараз дорога, горить вогнище. Навколо нього – люди, їхні фігури тремтять у світлі полум’я.

Раптом здалеку чується важкий тупіт.

Земля здригається.

У повітрі лунає рев, що летить крізь тисячоліття.

Це мамути.

Вони йдуть на водопій… як і тоді, двадцять тисяч років тому.

Легенди Солом'янські. Мисливці на мамутів у місцевості Протасів яр. Частина 2. Випадкова знахідка

Ця легенда присвячена стоянці давніх мисливців на мамутів, яка існувала близько 20 тисяч років у теперішній місцевості Протасів яр. Її написав краєзнавець Олександр Михайлик в лютому 2025 року. Публікуємо її другу частину.

Макет Кирилівської стоянки. Приблизно такою була і в Протасовому ярі

Випадкова знахідка кісток мамутів

У долині струмочка попід горою виросло декілька хат-мазанок, де оселилися селяни. Це було у 1850-х роках. Вони мали сякі-такі городи. Місце було гарне – пагорби захищали яр від сильних вітрів. До того ж - перейшов Либідь - і ти вже в Києві. Зручно! За декілька верст - великий базар, який швидко охрестили Євбазом, тож і їхати далеко нікуди не треба, щоб продати вирощене. Одного з селян звали Протас, от і назвали поселення Протасів яр. Проте вийшло так, що на місці давньої стоянки мисливців ніхто не селився. Тож люди не знали, в якому історичному місці вони оселилися.

Невдовзі тишу хутірського життя порушила велика звістка.

Хтось із селян одного дня прийшов з роботи із Києва, насилу волочачи ноги від втоми, але з очима, повними тривоги й важливості. Він зупинився, витер піт з лоба і урочисто мовив, покликавши інших хуторян:

— Люди добрі, слухайте! Чавунку тягти будуть!

Настала тиша.

Старі хуторяни перезирнулися.

— Ой, Господи милосердний… — перехрестилася баба Параска. — А шо воно таке, та чавунка?

— Та залізна дорога! — пояснив оповідач. — По ній поїдуть машини… без коней!

Від цих слів дід Сава аж поперхнувся своєю люлькою, закашлявся і почав калатати кулаком по грудях.

— Без коней?! — вигукнув він, нарешті відкашлявшись. — Ото вже, людоньки, геть здуріли! То ж, певно, нечиста сила їх потягатиме!

— Ой-йой, біда! — голосила баба Оришка. — Оце воно, певно, як у Писанні писано: буде лихо велике, і залізні звірюки землю стопчуть!

— А може, воно й добре? — несміливо озвався молодий парубок Василь. — Кажуть, чавункою людям можна швидко до міста доїхати. Ми тут поряд із Києвом, Либідь перейти, а хто далеко живе…

— Еге ж, — підхопив його товариш Семен, молодий, рум’яний від ентузіазму. — А це робота, торгівля! Може, й нам який зиск буде.

— Та як же воно без коней? — знову не витримав дід Сава, все ще не розуміючи.

— А я чув, що воно само біжить! — з розумним виглядом додав сусід, який хоч і сам ще не бачив потягів, але знав усе найкраще.

— Ой, людоньки, людоньки… — замотала головою баба Оришка. — Видите, як воно робиться? Земля людей не носить, хочуть, аби залізо їх носило!

— Так це ж добре! — аж підскочив Василь. — У мене рідня в Фастові. Уявіть, захотіли поїхати у Київ — раз-два, і вже там!

— А я от чув, що по чавунці ще й вантажі возити будуть, — втрутився чоловік середнього віку.

Дід Сава, буркнувши щось про «пропащу молодь», знову набив люльку і сів під хатою.

А через кілька тижнів по краю яру вже гуркотіли вози, приїжджали робітники, і хутір зажив новим, неспокійним життям…

Невдовзі поряд із тихим хутором справді завирувало життя. З’явилося багато підвод, прийшли робітники, завирували земляні роботи. Хуторянам було і погано, і добре – тут вже не було спокою, але – хтось із робітників жив у хуторян, вони купували харчі, тож для хуторян це стало добрим заробітком.

Одного дня сталося щось неймовірне.

Гурт робітників працював на ділянці майбутньої залізниці. Сонце припікало немилосердно, земля була тверда, лопати глухо вгризалися в неї, розкидаючи грудки. Хтось вже зняв сорочку й працював у самій сорочці-безрукавці, дехто навіть поставив свій кашкет набік – так було легше боротися зі спекою.

Раптом — глухе «гррр».

— Степан, ти шо там, скриню зі скарбами відкопав? — гукнув один із робітників, витираючи чоло.

— Та ні, тут щось тверде! — відповів Степан, нахилившись.

Усі одразу кинули лопати й обступили яму, з якої стирчало щось жовтувате.

— Ну шо воно? — перепитав найбільш нетерплячий.

— Кістка, наче.

— Та яка ще кістка? Коров’ячі, чи що? — припустив дядько Гнат, спльовуючи набік.

— Та де ти таких корів бачив?! — з недовірою вигукнув інший. — Якби такі корови були, то молоко б діжками доїли!

— Ой, а може, то княжі часи ще? — задумливо промовив третій, чухаючи потилицю. — Колись, кажуть, богатирі такі, що волів за роги крутили, водилися. То, може, це їхні?

— Ану, копнемо ще!

Робітники знову взялися до справи, і незабаром з-під землі вигулькнули ще більше кісток. А там — і уламки якихось чорних каменів, що нагадували залишки попелу, і навіть кілька незрозумілих гострих шматочків.

— Дивіться, черепки якісь!

— І ніби як сліди багаття…

— Та ну, хлопці, щось воно старе… От якби срібло або золото, а то кістки якісь…

— Ні, тут діло нечисте! — підсумував Гнат. — Треба десятського кликати.

Десятський прибіг швидко, настільки швидко, що, певно, не всі його й бачили колись таким спритним.

— Чого стоїте, як пеньки? Що тут у вас?!

— Та кістки якісь, дивіться! — показали йому яму.

Десятський зиркнув на кістки, насупився, почесав бороду і, зробивши розумний вигляд, авторитетно мовив:

— Ану не чіпати! Я до майстра побіжу.

Майстер теж довго дивився, крутив головою, але сам не наважився вирішувати, що робити з цим «добром».

— Покличемо вчену людину, — вирішив він.

Наступного ранку з міста прибув вчений.

Це був сухорлявий чоловік у темному сюртуку, в окулярах і серйозним виразом обличчя. Він ступав поважно, тримаючи руки за спиною.

Робітники, помітивши його, почали нашвидкуруч витирати руки об штани й скинули кашкети.

Вчений спустився в яму, де лежали розкопані кістки, присів навпочіпки й мовчки розглядав знахідку. Витягнув записник, щось там писав, а тоді задумливо мовив.

— Давнє це…

Вчений розправив плечі й голосно мовив:

— Це кістки… мамутів.

Усі аж перехилилися вперед.

— Кого?!

— Ма-му-тів, — чітко повторив вчений, ніби вони глухуваті.

Повисла довга пауза.

— То це… якісь панські коні? — нарешті обережно запитав один із робітників.

— Чи, може, бик? Такий величезний? — підкинув другий.

— Та ні, мамут — це звір такий… великий… схожий на слона, тільки волосатий, — терпляче пояснив учений, зітхнувши.

— Слона?! — Гнат аж відкрив рота.

— Волосатий? — не вірячи, перепитав Стьопа.

— Та що ж то за чудо-юдо таке, слон, та ще й у шубі?!

— А чого він тут?

Вчений спочатку здивувався такій логіці, а потім зрозумів, що доведеться пояснювати простими словами.

— Друзі, це було давно. Дуже давно. Двадцять тисяч років тому.

Робітники ще більше витріщили очі.

— Двадцять тисяч?! — ледь не спіткнувся Гнат. — Отакої! Оце стільки ця кістка лежить?!

— То що, тоді тут волосаті слони бігали?! — запитав Степан

— Бігали, — кивнув учений.

— І люди їх ловили?

— Так, — терпляче відповів він.

— І їли?!

— І їли.

Робітники переглянулися.

— От тобі й маєш! — похитав головою Гнат. — І шо, кажете, тут їх ціле стадо було?

— Так, вони сюди ходили на водопій.

Вчений ще трохи покрутився біля розкопу, записав щось у блокнот, витер окуляри і нарешті поїхав. А кістки довелося закопати - часу не було більше їх вивчати, слід було вчасно відкрили залізницю.

Робота відновилася, а під землею знову зникли тисячолітні таємниці… але вже ненадовго.

Невдовзі кістки вони опинилися на краї насипу. А насипом невдовзі лягли блискучі райки. Минув ще час – і побігли «машини без коней». Жителі хутірця Протасів яр звикли, що поряд із ними є «чавунка». Хтось навіть на «чавунку» пішов працювати. На хуторі стало більше людей.

Далі буде

Легенди Солом'янські. Мисливці на мамутів у місцевості Протасів яр. Частина 1. 20 000 років тому

Ця легенда присвячена стоянці давніх мисливців на мамутів, яка існувала близько 20 тисяч років у теперішній місцевості Протасів яр. Її написав письменник-краєзнавець Олександр Михайлик в лютому 2025 року. 

Це одна велика легенда, але ми розділимо її на три частини. 

Стоянка давніх мисливців на мамутів в урочищі Протасів яр в уяві ШІ

Частина 1.

20 000 років тому

Кочові мисливці на мамутів довго блукали берегами великої ріки, яку згодом назвуть Дніпром. Група розділилася: п’ятдесят людей залишилося на старому місці, а п’ятнадцятеро – десять чоловіків і п’ять жінок – вирушили шукати нову землю.

Йшли довго. Долали ліси, переходили струмки, йшли вздовж високих пагорбів. Коли дісталися гирла річки, яка колись стане Либіддю, серця їхні відчули – щось у цьому місці є. Вони рушили вгору за течією.

Довкола здіймалися гори, попід ногами стелився килим м’якого моху. Ліворуч височіла гора, праворуч також. А отут, праворуч, – струмок, що весело дзюрчав, стрибаючи між камінням.

Та перше місце для табору їм не сподобалося: широке, відкрите, наче сам вітер тут панує. Вони йшли далі, минули ще дві річкові притоки – і нарешті побачили місце, яке затамувало їм подих.

Широкий яр між двома пагорбами, у ньому – струмок, що впадає в більшу річку. А головне – берег ряснів слідами мамутів.

— Дивись! — мовив один із мисливців, нахиляючись до землі.

Сліди були свіжі.

— Вони тут часто бувають, — мовила одна з жінок, торкаючись гілки, яку недавно хтось зламав.

— Це місце обране! — промовив старший мисливець.

Вони розбили табір не біля самої річки, а трохи вище, на підвищенні, де було сухіше. Там збудували житла – намети зі шкір, обтягнутих на дерев’яні каркаси.

А ввечері небеса послали їм знак.

Блискавка вдарила в дерево, і воно спалахнуло яскравим, червоним вогнем. Люди застигли. Це був голос богів.

Хранителька багаття, літня жінка з очима, що бачили багато зим, ступила вперед.

— Це добрий знак, — мовила вона, піднімаючи факел, що несла весь шлях.

Вона схилилася до вогню й від нього запалила багаття в центрі табору. Полум’я піднялося вгору, і мисливці вклякли, дякуючи духам.

Мамутів довго чекати не довелося.

Ще не згасли жарини першого вогнища, як табір стрепенувся – почувся тупіт. Земля затремтіла, наче щось велике і могутнє прокидалося під нею.

— Вони йдуть, — шепнув один із мисливців, стискаючи спис.

З-за пагорба виринули велетні – двадцять мамутів.

Мисливці подали один одному знак.

— Тепер!

Вони рвонулися вперед, оточуючи тварин. Гострі списи вп’ялися у величезні тіла. Мамутів охопила паніка. Вони ревли, метушилися, але мисливці відтісняли їх угору, до краю схилу.

Земля здригнулася, коли перший мамут послизнувся і впав.

За ним – другий.

Ще один.

Важкі туші скочувалися вниз, одна на одну, поки мисливці добивали їх.

— Перемога! — вигукнув ватажок, здіймаючи спис у небо.

Жінки зустрічали мисливців із ножами в руках – тепер починалася робота.

Вони запалили нове вогнище. На ньому смажилося м’ясо. Табір святкував.

Вони прожили тут дві зими.

Але мамутів стало менше. Вони вибили їх в окрузі. Настав час рушати далі.

Востаннє загасили багаття, востаннє поглянули на залишені купи кісток – і пішли геть, несучи зі собою пам’ять про це місце.

Минали сотні та тисячі років. Місце табору поступово заносило піском та землею. Люди не бували тут, тож всі рештки табору просто потроху йшли в землю...

Лише через майже 20 тисяч років після того, як звідси пішли мисливці, сюди прийшли люди.

Історія Солом'янського району в фотографіях. Вулиця Нововокзальна, 1980-і

Унікальне фото 1980-х, за стилістикою найімовірніше авторства києвознавця Василя Галайби. Початкова частина вулиці Нововокзальної від вулиці Протасів яр.

Цікаво, що два одноповерхові будинки вдалині існують навіть у 2024 році. А будинок ліворуч було знесено лише на початку 2010-х.

Фото з фондів бібліотеки.

Будинки на Нововокзальній, 4 та 6 (існують у 2025). Фото О. Михайлика

Будинок на Нововокзальній, 3. Знесено 2014. Фото О. Михайлика

Історія Солом'янського району в фотографіях. Споруди трикотажної фабрики в місцевості Протасів яр, 1932

На рідкісній фотографії, опублікованій в не менш рідкісній книзі "Будова соціялістичного Києва" (1932) - корпус трикотажної фабрики у місцевості Протасів яр, споруджений у 1931-1932 роках. Корпус зберігся у перебудованому вигляді.

Репринетне видання книги - "Будова Києва. 1921-1932" є читальній залі нашої бібліотеки. Запрошуємо переглянути!

Протасів яр

Із циклу "Історія твого району"

Фрагмент плану Києва та околиць, 1850-і-1860-і роки

Назва Протасів яр, як вважається, походить від прізвища генерала Протасова, котрий свого часу володів цими землями. Яр мав вигляд глибокої й довгої улоговини, що тягнулася від Либеді, розділяючи Байкову та Батиєву гори. Дном протікав струмок. Уперше будиночки поселенців у яру було зафіксовано на плані міста та околиць 1850-х років. Одна з перших згадок у документах, де фігурує назва Протасів яр, належить до 1857–1858 років. Населення Протасового яру тоді становило 28 осіб. У 1860-х тут було виявлено пізньопалеолітичну стоянку віком близько 20 тис. років.

У 1870-х у яру знайшли поклади глини. Тут з’явилися цегельні Петра Дзигаловського (заснована 1880 року) та Батухіна. На місці однієї з них нині — житловий комплекс «Альпійське містечко»(вулиця Протасів Яр, 8), на місці іншої — початок вулиці Нововокзальної. Коли у 1868–1870 роках прокладали залізницю, в місці, де колії перетинали струмок Протасів яр і пролягала дорога з міста до хутора, побудували залізничний віадук (шляхопровід). У 1902–1907 роках, під час будівництва нової товарної станції, шляхопровід розширили під більшу кількість колій.

Паровий млин. Фото 1920 року

У середині 1880-х у Протасовому яру, а саме вздовж залізниці Київ — Курськ, на місці вирубаного Байкового гаю та колишнього хутора Байкова, побудували комплекс парового млин військового відомства. Комплекс складався із млина з димарем, пекарні, зерносховища та складів. Споруди були 2-3-поверховими. Підприємство проіснувало до 1920 року, доки його не спалили польські війська.

Трикотажна та швейна фабрики. Фото 1930-х років

У 1930–1932 роках частину спалених корпусів реконструювали під трикотажну та кравецьку фабрики. Неперебудованими після реконструкцій 1930–1950-х із комплексу колишнього млина залишалися дві старі двоповерхівки. На початку 2010-х одну з них знесли. Інша двоповерхівка, зведена у 1880-х, що існувала на початку вулиці Протасів Яр, знесена наприкінці 2020 року.

Будинок на вулиці Протасів Яр, 3 (знесено 2020). Фото О. Михайлика

У листопаді 1932 року до фабрик проклали трамвайну лінію вулицею Зарудного (тепер — Івана Федорова). 1941 року шляхопровід на залізниці було знищено, рух трамваїв припинився. По війні лінію не відновлювали. У 1952–1953 роках інститут «Київдіпротранс» розробив проект будівництва нового шляхопроводу над вулицею Федорова (автори — архітектор Г. Домашенко, інженер Нововарський). Спорудили його у 1954–1955 роках.

Вулиця Протасів Яр, 1980-і роки. Фото В. Галайби

У 1980–1990-х майже всю стару малоповерхову забудову Протасового яру знесли. Фрагменти старої забудови залишилися на вулицях Докучаєвській, Нововокзальній, Протасів Яр. 1998 року на схилах Протасового яру відкрили перший і єдиний у Києві гірськолижний комплекс. Нині тут функціонують чотири траси різної складності. Також це — база олімпійської підготовки збірних України з гірськолижного спорту та сноубордингу.

Вулиця Протасів Яр. Фото О. Михайлика

Упродовж 2002–2003 років вулицю Протасів Яр реконструювали. Замість вузького, звивистого шляху проклали швидкісну автомагістраль, при цьому в низці місць трасу спрямили. Вулицею пролягла нова тролейбусна лінія, яку урочисто відкрили 23 серпня 2003 року. Впродовж 2019-2020 років громада Протасового яру під проводом Романа Ратушного бореться проти забудовника, що мав намір забудувати схили яру.

Ландшафтний заказник місцевого значення «Протасів Яр» створено Рішенням Київради від 14.07.2022 р. 23 листопада 2023 року, рішенням Київської міської ради, ландшафтному заказнику місцевого значення «Протасів Яр» присвоєно ім`я українського громадського діяча, активіста, військовика-добровольця Романа Ратушного, що загинув у червня 2022 року на Харківщині, боронячи Україну від російських загарбників.