Імена, з якими ми живемо. Вулиця Степана Васильченка

Вулиця Васильченка — вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка. Пролягає від Волинської вулиці до вулиці Ушинського. Ім'я українського радянського письменника носить з 1955 року.

Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище — Панасенко) народився 27 грудня 1878 (8 січня 1879), м. Ічня (нині Чернігівської області) в бідній сім'ї ремісника. 

Його батько привчав своїх дітей до читання змалечку та заохочував їх до знань. Бажання писати у Васильченка виявилося дуже рано, і найпершими спробами на літературній ниві стали його щоденники. Трудова атмосфера, в якій зростав Васильченко, навчання в Коростишівській семінарії та Глухівському учительському інституті напередодні й у часи революційних подій 1905 року, «неспокійна», за його висловом, праця «неблагонадійного» вчителя в сільських школах на Київщині та Полтавщині, а також посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, світової класики, — все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника. Степан організував політичний страйк у навчальному закладі. Він закликав до демократизації навчання у вищій школі, виступаючи з петиціями. Це був його протест. І не останній. За свою революційну діяльність та любов до всього українського йому заборонили вчителювати. 1905 року Степан Васильченко покидає інститут і їде на Донбас, де учителює в селі Щербинівка (нині місто Дзержинськ Донецької області). 

На літературній ниві Васильченко дебютував оповіданням «Не устоял» (надруковане 1903 року). Згодом письменник значно доопрацював це оповідання й опублікував українською мовою під назвою «Антін Вова» (1910). 

У 1910–1914 роках Степан Васильченко працював завідувачем відділу театральної хроніки газети «Рада». У 1910 році з'явились друком такі оригінальні твори письменника, як «Мужицька арифметика», «Вечеря», «У панів», «На чужину», «Циганка» та ін. Цьому передували тривалі роки становлення світоглядно-естетичних поглядів письменника, напружених пошуків ідей та форм художнього осмислення дійсності.

Однією з провідних тем творчості Васильченка є життя народних учителів, яке було йому — педагогові за фахом і покликанням — особливо близьким. «Записки вчителя» (1898-1905) та інші щоденникові записи, куди Васильченко систематично «заносив свої учительські жалі та кривди», стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань. 

Проблема виховання нової людини значною мірою зумовила звернення Васильченка до художнього опрацювання дитячої тематики, органічно пов'язаної з творами про вчителів. Глибоке розуміння психології дитини дало змогу Васильченку показати у своїх творах цікавий, поетичний духовний світ дитини. Цікавими є психологічні етюди письменника «Дощ», «Дома», «Волошки», «Петруня», оповідання «Роман», «Увечері», «Свекор», «Басурмен» та ін. Оптимізм Васильченка з особливою виразністю виявився в одному з найкращих його творів, присвячених дітям, — «Циганка». 

Невеликий цикл у творчості Васильченка складають оповідання, в яких йдеться про обдаровані натури з демократичних низів, про долю народних талантів: «На хуторі», «У панів», «На розкоші». Степан Панасенко працював вчителем на Донеччині, де підтримував зв’язки з шахтарями, розповсюджував серед них прокламації, нелегальні політичні брошури. В 1906 році Васильченка заарештували й ув’язнили до Бахмутської в’язниці, де він просидів за ґратами півтора року. 

Коли розпочалася Перша світова війна, письменника мобілізували на фронт. Степан Васильович воював на передових позиціях та командував саперною ротою на Західному фронті. Окремий цикл у художньому доробку Васильченка складають твори, написані під безпосереднім враженням від війни, в якій письменник брав участь з 1914 року аж до Лютневої буржуазної революції. В «Окопному щоденнику», оповіданнях «На золотому лоні», «Під святий гомін», «Отруйна квітка», «Чорні маки» та ін. Васильченко зображує жахи імперіалістичної війни, сумні будні людей у солдатських шинелях.

Після війни він вчителював у Київській школі № 61 імені І. Франка, завідував дитячим будинком, керував драмгуртком, очолював шкільну студію з літератури та паралельно писав нові твори. 

Цікавою сторінкою літературної спадщини Васильченка є драматичні твори, переважно одноактні п'єси, які за тематикою і багатьма художніми засобами органічно близькі його прозі (наприклад, п'єса-жарт «На перші гулі»).

Після Жовтневої революції Васильченко включається в процес творення соціалістичної культури. Творчість Васильченка радянського часу позначена розширенням тематичного і жанрового діапазонів, про це свідчать, крім написаних у 20-ті роки драматичних творів («Минають дні», «Кармелюк» та ін.), кіносценарії за фольклорними мотивами, фейлетони, цикл «Крилаті слова», переклади творів російських письменників (Гоголя, Лєскова, Короленка, Серафимовича) тощо.
Васильченко мав задум створити велику біографічну повість про Т. Шевченка. На жаль, з п'яти запланованих частин він встиг завершити тільки першу — «В бур'янах». Старі бойові рани та наслідки тифу загострились, і 1 серпня 1932 року письменника не стало. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

У 1979 році згідно рішення ЮНЕСКО було відзначено 100-річний ювілей Степана Васильовича Васильченка.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»