Імена, з якими ми живемо. Вулиця Багратіона

В Солом’янському районі є великі вулиці й проспекти, а є й зовсім невеличкі. Є такі, що зникли з мапи району назавжди в процесі сучасної забудови. А є й такі, що вважалися зниклими деякий час, а потім знову з’явилися на кадастрових мапах міста. Одна із них носить ім’я героя Бородинської битви, відомого воєначальника російської армії князя Петра Багратіона з 1955 року. 

Вулиця Багратіона – вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка. Пролягає від Смілянської вулиці до кінця забудови. 

Петро Іванович Багратіон – нащадок стародавнього грузинського князівського роду Багратіонів. Точна дата народження невідома (деякі джерела наводять 1765 рік). Народився Петро Багратіон на Північному Кавказі в м. Кізлярі (його батьки переїхали туди з Іверії). Служба в російській армії стала для чоловіків роду сімейною традицією. Деякі представники родини - сам князь Багратіон Петро Іванович, його молодший брат князь Р. І. Багратіон, його племінник, генерал-лейтенант П. Р. Багратіон – стали воєначальниками. Петро Багратіон навчався в кизлярській школі для обер- та унтер-офіцерських дітей. Військову службу розпочав у 1782 році. Першим військовим званням був чин сержанта Астраханського мушкетерського полку. Перший бойовий досвід набув у зіткненнях із горцями, що нападали на Кавказьку укріплену прикордонну лінію. 

Офіцером князь Багратіон здобув перші військові нагороди й популярність у рядах російської армії під час російсько-турецької війни 1787–1791 років (відзначився при взятті Очакова) та Польської кампанії 1793–1794 років. Під час штурму одного з передмість Варшави зухвалі, але розважливі та ефективні дії молодого офіцера оцінив сам Суворов. Саме за сприяння Суворова Багратіон у 1798 році отримав звання полковника та став шефом одного з єгерських полків, нащадок грузинських царів менш ніж через рік вже приймав вітання з призначенням у генерал-майори. У 1798 році Багратіон був призначений командиром 6-го єгерського полку. 

Талант Багратіона-воєначальника розкрився під час італійського й швейцарського походів 1799 року. Ім'я Багратіона після славних справ його солдатів під Пуццоло та Бергамо, Лекко та Тідоні, Треббії та Нові знала та з захопленням повторювала армія. 13 вересня 1799 року авангард армії, керований князем Багратіоном рішучою атакою вибив французів з проходу Сен-Готард, що відкрило шлях російським військам до Швейцарії, а на наступний день був подоланий й відомий Чортів міст. На плечах супротивника росіяни увірвалися у долину, до Люцернського озера, де у битві під Клоптале (19-20 вересня) Багратіон отримав тяжку контузію. Проте, коли російська армія почала відступ з Швейцарії, і князю було доручено командування ар'єргардом, з цим завданням він впорався чудово. Відтоді у наступі Багратіон завжди опинявся попереду, а у відступі - командував ар'єргардом. Солдати його любили, вищій світ зустрічав привітно, двір обдаровував милостями, але Багратіон, судячи зі свідчень його сучасників, ні разу не дозволив собі зазнатися. Він немов був все тим же прапорщиком - простим у спілкуванні та гарячим завзятим воякою, що кидається в бій поряд зі своїми солдатами. 

Під час військової кампанії 1805 року Багратіон командував авангардом армії генерала Кутузова; напередодні Аустерліцу частини князя стримували французів, які прагнули наздогнати та знищити експедиційні війська росіян. При Шенграбені 6-тисячний загін Багратіона скував 30-тисячний корпус Мюрата, через що останній так і не зміг оточити російську армію. Під Аустерліцем армія французького імператора нараховувала 75 тисяч осіб, його супротивники (російсько-австрійська армія) мали 85 тисяч чоловік і 278 гармат. Багратіон командував військами правого крила союзної армії, що тривалий час стійко відбивали усі атаки французів. Коли переможна чаша ваг стала схилятись у бік наполеонівської армії, майже оточені війська Багратіона склали ар'єргард союзної російсько-австрійської армії, прикривши собою відхід головних сил та зазнавши при цьому великих втрат. 

Під час Російсько-прусько-французької війни 1806–1807 років генерал Багратіон знову командував ар'єргардом союзної армії, яка відзначилась у значних боях на території Східної Прусії — під Прейсіш-Ейлау й під Фрідландом. У першому з них, що відбувся 7–8 лютого 1807 року, генерал Багратіон командував ар'єргардом російської армії, прикриваючи її відхід до Прейсіш-Ейлау. В нагороду за успішне виконання поставленого завдання генерал-лейтенант Багратіон одержав почесну золоту Георгіївську зброю — шпагу, прикрашену діамантами, з надписом «За бій при Прейсіш-Ейлау». На той час він уже мав нагороду за Шенграбен — орден Святого Георгія 2-й ступеня. 

Під час російсько-шведської війни 1808-1809 років, ставши командиром 21-ї дивізії, Багратіон зайняв Аландські острови та перейшов через замерзлу Ботнічну затоку. Це сприяло перемозі Росії, й навесні 1809 року генерал-лейтенант Багратіон став генералом від інфантерії. В липні того ж року князь Багратіон в новому званні прийняв Молдавську армію на турецькому фронті. Багратіон швидко взяв кілька міст; у перших числах осені його частини розгромили ворожий корпус, а менш ніж через місяць - армію візира. Однак облога фортеці Силістрія закінчилася невдачею, й генерал прийняв рішення відвести армію за Дунай і був зміщений з посади за ... нерішучість та боягузтво. 

У серпні 1811 року Багратіона призначили командувачем Подільської армії, яка у березні 1812 року була перейменована у 2-у Західну армію. Разом із 1-ю Західною армією М. Б. Барклая-де-Толлі вона прикривала кордон Росії. 

На початку Франко-російської війни 1812 року генерал Багратіон вивів свою 2-у Західну армію від Вілковийська до Смоленська на з'єднання з 1-ю Західною армією. Цей маневр не дозволив Наполеону розгромити російські армії біля кордону поодинці й тим самим змусити офіційний Санкт-Петербург підписати з Францією мир на вигідних для неї умовах. 

З перших днів війни Багратіон виступав за активні дії проти наполеонівської Великої армії, наполягаючи на якнайшвидшому генеральному бою з французами. Однак у тій ситуації він не міг дати бажаної стратегічної перемоги, й з цього приводу Багратіон постійно конфліктував із Барклаєм-де-Толлі, військовим міністром Російської імперії, відкрито називаючи його зрадником, за те, що той наказував відступати. Він пропонував створювати для боротьби з Наполеоном партизанських рух. Керівництву він заявляв, що нащадки німців, які нині командують військами, знищать країну. 

На третій день Бородинської битви, 7 вересня, частини Багратіона прийняли на себе натиск відразу трьох французьких корпусів - Даву, Нея та Мюрата. Дві атаки наполеонівських солдатів закінчилися нічим, і в третю рушило понад 30 тисяч осіб, які підтримували 160 гармат. Багратіон очолив штикову атаку, яка допомогла відкинути противника, - проте приблизно через дві години проти 20 тисяч росіян було вже 45 тисяч французьких піхотинців. Флеші були втрачені; повернути цю позицію було вкрай важливо, й тому, об'єднавши залишки піхотного корпусу та двох кавалерійських частин, князь особисто повів їх в контратаку. Саме цей бій став для князя Багратіона останнім - вороже ядро роздробило ліве стегно. Поки перетягували рану , Багратіон писав записку Барклаю-де-Толлі, прохаючи зробити все можливе, "бо спасіння армії залежить тепер від Вас".  В ході медичного консиліуму Багратіону запропонували ампутацію, від якої він відмовився. Пізніше у Багратіона розвинулася гангрена. Розуміючи, що він не виживе, князь написав заповіт. 

Помер Петро Багратіон в маєтку свого друга, генерал-лейтенанта князя Голіцина в селі Сіми Володимирської губернії, там його було й поховано. З ініціативи одного з героїв франко-російської війни 1812 року, гусарського поета-партизана, генерала Дениса Давидова, прах
Багратіона був урочисто перенесений із села Сими на бойовище й похований на Курганній висоті біля підніжжя пам'ятника героям Бородіна.

Могила П. Багратіона на Бородинському полі

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»