Імена, з якими ми живемо. Вулиця Миколи Грінченка

Вулиця Миколи Грінченка - вулиця в Солом'янському та Голосіївському районах міста Києва, місцевості Протасів яр, Деміївка. Пролягає від вулиці Протасів Яр до Саперно-Слобідської вулиці.

Ім’я видатного українського фольклориста й музикознавця вулиця носить з 1961 року.

Микола Олексійович Грінченко народився 22 квітня (4 травня) 1888 року в Києві в родині робітника заводу «Арсенал». Любов до музики й співу турботливо плекалася в родині простого робітника. Його батько був залюблений в музику і у вільний від роботи час співав у хорі київської опери. Ця любов до музики передалася і Миколі й стала справою всього його життя.

Микола Грінченко отримав гарну академічну музичну освіту. Своє навчання він розпочав у 1897 році в Придворній співацькій капелі у Санкт-Петербурзі, яку закінчив у 1901 році. Повернувшись до Києва, закінчив реальне училище, а 1912 року — музичне училище Російського музичного товариства. Першу наукову працю — «Українська музика та її представники» — Микола Грінченко опублікував у 1908—1909 роках у Тамбові в журналі «Баян».

Потім навчався в Київському державному університеті, де закінчив один курс історико-філологічного факультету. У 1918—1921 роках навчався на історико-філологічному факультеті Кам'янець-Подільського державного українського університету. Під керівництвом В'ячеслава Претра (відомого тоді вченого, зокрема, в галузі первісних музичних культур) написав дипломну роботу. В 1921 році М. Грінченко залишився працювати викладачем у Кам’янці-Подільському. Тут він розробив і почав читати новий курс з історії української музики.

Від 1922-го до 1928-го Микола Олексійович був ректором, до 1934-го – викладачем історії української музики Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка у Києві. У цей час в Інституті відбулася українізація освітнього процесу - було запроваджено нові дисципліни українською мовою викладання: музична етнографія, історія української музичної культури, історія пісні у зразках світової музики. До репертуару фортепіанного та вокального відділів було включено твори українських композиторів. «Найталановитіших і найздібніших студентів Грінченко підтримував матеріально, часто виплачуючи їм стипендію із власної кишені, – пише дослідниця Лариса Гнатюк. – Як згадує донька М. Грінченка, до них додому часто приходили студенти і колеги її батька, влаштовували імпровізовані концерти. Показово, що у його родині п’ятеро із шістьох дітей здобули музичну освіту». Завдяки педагогічній діяльності Миколи Олексійовича надбанням інститутських музично-історичних курсів стала низка прогресивних здобутків тогочасного українського та західноєвропейського музикознавства. Але з посиленням позицій Асоціації пролетарських музикантів України в українській музичній культурі Грінченко 1928 року залишив посаду ректора й до 1934 року працював в інституті проректором з навчальної роботи.

1920-ті роки були й найбільш плідними щодо наукової діяльності М. Грінченка. Учений був членом президії Музичного товариства ім. М. Леонтовича (де очолював видавничий та, разом із К. Квіткою, науково-дослідний відділи), у 1929-30 роках — співробітником Кабінету музичної етнографії ВУАН. Наукову й педагогічну діяльність Микола Олексійович органічно поєднував із критико-публіцистичною, був одним із найактивніших музичних критиків 1920-1930-х роках, відомим тоді музикантом-просвітителем, редактором журналу «Музика» (1923-25 і 1927) та «Української музичної газети» (1926 р.), регулярно виступав на українському та всесоюзному радіо, популяризуючи українське музичне мистецтво та його історію. З 1930-го завідував музично-художньою частиною Радіоцентру, з 1935-го – був лектором Київської філармонії. 

Вчений збирав матеріал для першої в Україні енциклопедії «Український музичний словник». Його запрошували до складу журі конкурсів, олімпіад, до художніх рад театрів, працював в університеті музичної культури. Після розділення Музично-драматичного інституту на театральний інститут і консерваторію, у 1934—1937 Микола Грінченко стає професором Київської консерваторії.

Водночас цей період збігається з початком переслідувань ученого. У 1930-х українізацію почали згортати, натомість відбувалося посилення русифікаторських тенденцій. Почалися репресії щодо українських діячів мистецтва. Миколу Грінченка заарештували, звинувативши у «буржуазному націоналізмі», він особисто та його науковий доробок зазнали критики. Зокрема, 1934 року в журналі «Радянська музика» зазначалося, що «він має негайно викрити свої націоналістичні погляди» або «треба негайно усунути той вплив, який має Грінченко на студентську молодь». Наслідком таких звинувачень став арешт Грінченка, позбавлення роботи, нігілістична критика творчого доробку науковця аж до 1938 року. Внаслідок цих тяжких випробувань учений захворів на туберкульоз.

Останні роки життя, з 1938 по 1942 рік, Грінченко працював завідувачем відділу пісенного фольклору, виконуючи обов'язки заступника директора Інституту фольклору Академії наук УРСР.

Глибокий знавець музичного фольклору проф. М. Грінченко був головним організатором етнографічного ансамблю кобзарів, а в 1939 році в Києві при Інституті українського фольклору — Республіканської наради народних співців і кобзарів. 

У 1942 році в Уфі (де перебували в евакуації установи АН УРСР) Микола Олексійович за дорученням керівництва Академії розробив проект і очолив новостворений Інститут народної творчості і мистецтв (нині — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України). Однак 27 листопада 1942 року видатний учений після тяжкої хвороби пішов з життя. 1953 року його прах було перепоховано в Києві на Байковому кладовищі. 

Він залишив нащадкам велику музикознавчу спадщину, що загалом нараховує понад 100 праць у галузях історії української музики, музичної лексикографії, фольклористики, критики, публіцистики, педагогіки. Частину з них опубліковано, частина ж зберігається в рукописах в Архівних наукових фондах рукописів і фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»