Історія Солом'янського району у фотографіях. Вулиця Освіти, 4 - тут жили майбутні класики. 1950-і

Вулиця Освіти почала формуватися ще у 1930-х, коли вздовж неї збудували дві споруди, що належали до Інституту харчової промисловості - сучасні будинки №4 та 6, первісно гуртожитки інституту. На межі 1930-х-1940-х вулиця вже має назву 6-та Нова. На початку 1950-х забудовано парний бік вулиці, 1953 року вона здобула сучасну назву.

На унікальному фото 1950-х - будинок гуртожитку на вулиці Освіти, 4. Це дуже важлива для української літератури адреса. Тоді тут був гуртожиток Університету імені Тараса Шевченка і у ньому під час навчання жили майбутні класики української літератури 20 століття Василь Симоненко, Борис Олійник, Микола Сом, Юрій Мушкетик, Тамара Коломієць та ряд інших постатей. Їх не вшановано меморіальними дошками на фасаді, там пам'ять про це існує. Нині в будівлі - один із інститутів КНУБА.

Вулиця Освіти, 4. 1950-і роки. Фото з фондів ЦДКФФА України ім. Пшеничного

Батиєва гора в художніх творах

Із циклу "Літературна Солом'янка"

Продовжують нашу літературну рубрику поетичні твори, присвячені Батиєвій горі. З огляду на легендарний зв'язок назви із ханом Батиєм, це розбурхувало уяву поетів. Тож горі присвячено чимало поетичних рядків.

Одним із перших в українській літературі оспівав Батиєву гору ще 1929 року Максим Рильський у вірші "Ластівки літають, бо літається...":

Ластівки літають, бо літається,

І Ганнуся любить, бо пора...

Хвилею зеленою здіймається

Навесні Батийова гора.

Гнуться клени ніжними колінами,

Чорну хмару сріблять голуби...

Ще от день — і все ми, все докинемо

Для блакитнокрилої плавби.

Хай собі кружляє, обертається,

Хоч круг лампочки, земля стара!..

Ластівки літають, бо літається,

І Ганнуся плаче, бо пора...

Цікаво, що наступний вірш, а саме поета Володимира Підпалого (вийшов у збірці "В дорогу - за ластівками" 1968 року), що так і зветься - "Батиєва гора", недарма перегукується із віршем Максима Рильського. Адже і початок поезії винесено в його епіграф:

Хвилею зеленою здіймається

навесні Батиєва гора

Максим Рильський

...Навесні. То правда. А сьогодні

осінь забороло підійма

і вітри, неначе пси голодні

шарять, чи поживи де нема

Ні, немає. Всі дерева голі:

зганили погани, підмели.

Бовваніє дощ на видноколі

наче хан із вікової мли

Ближчає. Густіша. Розростається.

Застряє в хрестах віконних рам...

У дощі холодному купається

Восени Батиєва гора...

1969 року Володимир Підпалий присвячує Батиєвій горі, а саме її легендарній назві, ще одну поезію - "Сонет про Батиєву гору" :

Які отут квартали живописні

із риштувань до неба підвелись!..

Над зеленню легка небесна вись,

мов храму баня велетенська, висне.

Вночі трамвай дугою Вольта блисне,

як блискав гнівом хан Батий колись,

що русичі на милість не здались,

орду в бою мечем лічивши грізно...

Тепер — то вже історія... Але

було б для нас її забути зле,

бо то — підмурок нашим дням новітнім,

то — наче голос крові, наче стяг,

збережений нащадкам у боях,

і — щастя бути спадкоємцем гідним!..

1961 року поет Платон Воронько написав вірш "Я повертаюся у Київ", на початку якого згадано і Батиєву гору:

Я повертаюся у Київ

Із Канева на палубі.

Зелено-бронзовий Батиїв

Лежить шолом на пагорбі

Та не в Батиїв гай рушати

Мені душею звелено…

Присвятив поетичні рядки горі і Любомир Дмитерко у вірші "Київський трактат":

Пригадується давній Київ,

Що відійшов у небуття.

Протасів яр. Узвіз Батиїв...

Поет Григорій Донець у поезії "Київ року сорок першого" також згадує гору:

Серпневий день згорів над Києвом,

І зорі висіяла ніч

Двигтить, гуде гора Батиєва...

У прозових же творах оспівав гору Іван Сенченко, особливо в оповіданні "На Батиєвій горі":

"Гудок на роботу - і вся Батийова гора підіймається на ноги. Димлять верхи, риплять хвіртки, дзюрче вода біля колонок, вітерець доносить запахи розігрітого сніданку..."

"...Є на Батиєвій горі, як іти по її гребню, принадні видолиночки, горбочки, гаї. Внизу в'ється Мокра вулиця. З цього боку над Мокрою, Батиєва гора, а по то й бік - Солом'янка"

"Пісня луна, а перед очима у неї залита сонцем Батийова гора..."

"Батийова гора ожила. Люди вимітали двори і вулиці..."

Солом'янка у оповіданні Івана Сенченка "Рубін на Солом'янці"

Із циклу "Літературна Солом'янка"

Продовжує нашу нову рубрику, присвячену місцевостям району в художній літературі, уривки з оповідання "Рубін на Солом'янці" Івана Сенченка.

Як ми згадували у першому дописі циклу, Іван Сенченко (1901-1975) у 1950-х роках створив дуже цікавий цикл "Солом'янських оповідань" (оповідання «Рубін на Солом'янці», «На Батиєвій горі», «На калиновім мості», «Про лист з крапками», «Денис Сірко», «Син Дмитрій»). У першому дописі ми знайомилися із оповіданням "На Калиновім мості". Сьогодні знайомимося із уривками оповідання "Рубін на Солом'янці".

Прочитати цикл "Солом'янських оповідань" можна у першому томі двотомного зібрання творів Івана Сенченка, виданого 1981 року. Цей двотомник є у фондах бібліотеки.

"Вони поодкидали сніг від порога, пробили стежку до колонки — через увесь двір аж на вулицю. Колонка стояла на горбику, тут було слизько, розлита вода позамерзала, легко було впасти. Каленик Романович пішов по пісок, а Рубін задивився на вулицю. Вона мало нагадувала ті вузькі вулиці, які Рубін бачив досі. Простору тут було так багато, що проїжджа частина просто губилася серед тих смуг, які прилягали до дворів і хвилястим широким сніжним потоком спускалися кудись до залізничних колій.,

Вниз із гори поодинці і по кілька вряд мчали санки з хлопцями й дівчатами. Простір був їм тут і воля! Рубіну самому захотілося вчепитися в якісь санки і гнати, й гнати вниз скільки сили.

Посипавши піском біля колонки, Каленик Романович теж задивився на гулянку. Ось якісь санчата почали наближатися до них. Каленик Романович спинив їх, сказавши:

— Володю, покатайся з Рубіном, вш вперше на Соло-м'янці.

Володька загальмував ногами санки, дружелюбно глянув на Рубіна, крикнув: "Сідай ззаду" — і запрацював знову ногами, відпихаючись з місця. Рубін сів у Еолодьки за спиною, санки рушили вниз. Місцевість була ніерівна. Вибої, круті пороги чергувалися з рівними площинами. Сипався ледве помітний сніжок; всю Солом'янку затягла біла імла. Спалахували вигуки, скрихи, сміх, голоси наступу і благання. Від швидкої їзди дух забило Рубінові, і рік закричав скільки сили: "Га-га-га! Гур-р-ра!" Щось подібне кричав і Володька.

Санки промчали через один поріг, другий, полетіли кудись вниз у прірву, а коли Рубін отямився, вони вже наближалися до колій. Тут вони вскочили в якусь канаву, перекинулися, і обидва полетіли сторч головою в сніг. На гору, щоб було веселіше, вони навперемінку везли один одного".

Далі йде опис одного із провулків старої Солом'янки:

"Стежка йшла по самому дну ярочка, бо цей провулок був разом з тим і сточищем, куди весною і в грози збігали потоки води. Садиби й сади по схилах не спускалися низько, а обережно спинялися своїми огорожами на самій бровці ярочка.

Хлопці, як вийшли в завулок, так і загубилися в заростях акації, гігантських будяків і дикої лози. Зовні ці зарості здавалися непролазними джунглями, насправді ж при землі вони були попробивані десятками доріжок, рухатися по яких здебільшого доводилося рачки."

І ближче до завершенння оповідання є такі рядки:

"Стояло надвечір'я. Над Солом'янкою пливли грозові хмари з бузковими відсвітами. За Києвом-Товарним гримотіло, земля пахла збитим пилом і чорнобривцями."

Солом'янка у оповіданні Івана Сенченка "На Калиновім мості"

 Із циклу "Літературна Солом'янка"

Цим дописом ми започатковуємо нашу нову краєзнавчу рубрику - Літературна Солом'янка. У ній заплановано опублікувати якомога більш повний масив текстів художніх творів, де згадано різні місцевості Солом'янського району - Солом'янку, Чоколівку, Шулявку та інші. 

Відкривають рубрику уривки з оповідання Івана Сенченка "На Калиновім мості". Іван Сенченко (1901-1975) у 1950-х роках створив дуже цікавий цикл "Солом'янських оповідань" (оповідання «Рубін на Солом'янці», «На Батиєвій горі», «На калиновім мості», «Про лист з крапками», «Денис Сірко», «Син Дмитрій»), який став одним із найбільших відкриттів як для самого письменника, так і для читачів. Адже досі ніхто не звертав увагу на Солом'янку, сприймав її лише як одну із робітничих околиць. Іван Сенченко відкрив Солом'янку для літератури, описуючи реальних людей та місця. 

Іван Сенченко

У оповіданнях закарбована стара Солом'янка, яка вже у 1960-х роках почне зникати, поступившись місцем новим висотним будинкам. 

Фрагменти оповідання "На Калиновім мості" немов повертають на стару Солом'янку, збурюють уяву описом старих вуличок. Отже, вирушаймо в літературну подорож на Солом'янку 1950-х разом із Іваном Сенченком. 

Прочитати цикл "Солом'янських оповідань" можна у першому томі двотомного зібрання творів Івана Сенченка, виданого 1981 року. Цей двотомник є у фондах бібліотеки.

"З теплої кімнати він потрапив на свіже повітря. Вулиця Урицького вже потонула в пітьмі. З її глибокої імли на нього набігали вогники автомобілів, і, сторонячися їх, він пішов стежкою попід будиночками, то видираючися на пагорки, то спускаючися вниз. Домочки, паркани, навіть хвіртки тонули в обіймах вже пов'ялених осінню і побитих першими морозами кручених паничів; скрізь підіймалися ще купи почорнілої зелені, пахло в'ялим примороженим листям, пізніми квітами, і пахло тим сильніше, чим дужче Гурій Андріянович розтирав між пальцями запізнілу квітку чорнобривця"

"Провулок був вузенький, дерева поспліталися над ним гілками, утворивши низький зелений тунель, обгороджений від дворів старими трухлявими тинами, парканами, збитими з різнокаліберних дощечок та фігурних металевих аркушів з-під штампувальних пресів. І тини, і паркани, і живоплоти — все було пов'язане обривками вірьовок та дроту, звичайного і колючого, і такими ж самими обривками проводів та обтинка-ми дахового і обручевого заліза. Дірки в огорожах, які поробили собі собаки, коти й півні, місцеві господарки позатуляли старими шапками, побитою повстю з-під валянків, дірявими каструлями й рогожками. По дну провулка йшли глибокі колії, прокладені в грузьку пору. Через огорожі на вулицю звисало зелене гілля садових дерев, іноді випорскувала сюди ціла гілка з налитими бурхливими соками вишнями, а то навіть і яблуками та грушами. У бур'янах попід цими огорожами завжди ворушилися в сутінках тунелю якісь тіні, щось сопло, щось стишено сичало: "Сашко — уб'ю!"; чиїсь руки незримо тяглися до отих гілок, а коли якісь в'юнкі тіла прослизали в саме святая святих — за паркани,— тоді звідти у зелений тунель долітало відчайдушне хекання і стриманий шелест садового листя. Інколи десь щось невчасно гупало об м'яку скопану землю, іноді гримав жіночий голос: "Піймаю, скину штани, віднесу до матері, вона всипле тобі, до нових віників пам'ятатимеш".

З тунельного завулка людина могла потрапити на Нижню вулицю першу, на Нижню вулицю другу і, нарешті, на Нижню вулицю третю. Далі за третьою Нижньою ішов яр з ковбанями, а за ними — гора. Гора ця вся поросла деревами й кущами, і не один літній вечір і ніч просидів тут Гурій Андріянович, і один, і з друзями, такими ж нещасливими, як і він сам."

"У великому дворищі, де жив Гурій Андріянович, знайшли притулок з півдесятка робітничих домочків. Вся площа була розбита на малюсенькі дворики, розгороджені один від одного колючим дротом, натягненим на стовпчики. Дворики були засаджені всякою городиною і декоративною зеленню. Там тяглися під сонце стовбури соняшників, там височіли буйні кущі жоржини, зарості якихось високих, кущатих жовтих і фіолетових квітів. В іншому дворику весь п'ятачок був засаджений картоплею. Картопля вже цвіла, і її пахощі насичували передвечірнє повітря. На межниках, де господарки висипали попіл, кублилися кури; там і там на ланцюжках дзявкотіли Жучки й Шарики, яких отак хязяїни рятували від гицелів. У двох двориках над стовбурами кукурудзи, яку вигнало мало не в два людські зрости, підносилися дерев'яні мальовані голуб'ятні, і хлопці різного віку, озброївшись жердинами, свистіли й улюлюкали, позадиравши голови в небо."