Інститут історії України НАНУ – науково-дослідна установа, що вивчає проблеми вітчизняної історії. Заснований у 1936 році у Києві (в 1953–90-х роках мав назву Інститут історії АН УРСР) на базі низки кафедр і комісій АН УРСР та Інституту історії України. У перші роки існував у складі 3-х секторів: історії України епохи феодалізму, історії України епохи капіталізму й імперіалізму, історії України радянського періоду.
Поряд із молодими науковцями (К. Гуслистий, В. Дядиченко, Ф. Лось, М. Марченко, О. Слуцький, М. Супруненко, Ф. Шерстюк та ін.) в Інституті у передвоєнний період працювали досвідчені історики О. Оглоблин, М. Петровський, Н. Полонська-Василенко, Є. Сташевський, С. Юшков. Унаслідок сталінських репресій загинули К. Гребьонкін, В. Гуристримба, Т. Скубицький, Г. Слюсаренко, Є. Сташевський, М. Трегубенко. У 1940 створено відділ Інституту у Львові (керівник – І. Крип’якевич), який 1946 році ліквідовано, а 1951-му відновлено у складі Інституту суспільних наук АН УРСР (від 1993 року – Інститут українознавства НАНУ). Під час Другої війни Інститут евакуйовано до м. Уфа (Башкортостан, РФ), де він разом із Інститутом археології АН УРСР увійшов на правах відділу історії і археології до складу Інституту суспільних наук АН УРСР.
У 1942 році на базі відділів історії і археології Інституту суспільних наук АН УРСР створено Інститут історії і археології АН УРСР (1943 року разом із іншими установами АН УРСР переведений до Москви). Опубліковано 6 випусків «Нарисів з історії України» (вип. 1–4, 8, 11; 1937–44), кн. «Історія України: Короткий курс» (1940), «Історія України в документах і матеріалах» (т. 1, 1939; 1946; т. 3, 1941; усі – Київ), «Нарис історії України» (1942), 1 т. «Історії України» (1943; обидві – Уфа), 13 т. «Наукових записок Інституту історії АН УРСР» (1943–60) та інші. Реевакуйовано до Києва в 1944 році, у тому ж році відновлений як самостійний Інститут у складі 4-х відділів: історії феодалізму, історії капіталізму, історії радянського періоду, археографії. Постановою «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» від 29 серпня 1947 ЦК КП(б)У звинуватив Інститут в серйозних помилках і грубих спотвореннях, наявності залишків буржуазно-націоналістичних поглядів у працях окремих співробітників і зобов’язав підготувати марксистсько-ленінський «Короткий курс історії України». У 1972 році «за пропаганду буржуазно-націоналістичних ідей і дружні взаємини з репресованими дисидентами» звільнені О. Компан, О. Апанович та Я. Дзира (двоє останніх поновлені 1995 році). На базі Інституту організовано Археографічну комісію АН УРСР на чолі з А. Скабою (1969), засновано нові дослідницькі установи, зокрема Інститути соціальних і економічних проблем зарубіжних країн (1978) і української археографії та джерелознавства (1991) АН УРСР. Після відновлення державної незалежності України 1991 року науковці Інституту проаналізували роль і місце України у загально-європейському і світовому історичному контексті упродовж останнього тисячоліття національної історії; дослідили феномен українського козацтва; вивчили генезу та еволюцію української державної ідеї, практичну реалізацію якої простежили на прикладі Національної революції 1648–76 років, Визвольних змагань 1917–21 років і сучасного державотворення. Цим питанням присвячені колективні монографії «Репресоване краєзнавство: 20–30-ті роки» (1991), «Історія України: нове бачення» (у 2-х т., 1995–96), збірка документів «Чорнобиль: проблеми здоров’я населення» (1995), «Чорнобильська трагедія» (1996), «Українська Центральна Рада» (у 2-х т., 1996–97), «Нариси з історії дипломатії України», «Уряди України у ХХ ст.» (обидві – 2001), «Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст.: Історичні нариси» (2002), документальний збір «Український національно-визвольний рух, березень–листопад 1917 р.» (2003), нариси «Україна і Росія в історичній ретроспективі» (у 3-х т., 2004), «Історія українського селянства» (у 2-х т., 2006), «Історія українського козацтва» (у 2-х т., 2006–07), праці «Державотворчий процес в Україні 1991–2006» (2007), «Нариси історії державної служби в Україні» (2008), «Історія державної служби в Україні» (у 3-х т., 2009; усі – Київ). Досліджено також проблеми новітньої історії України: Визвольних змагань 1917–21, становлення та функціонування тоталітаризму, репресій 1920–50-х рр. і дисидентського руху 1960–80-х рр. в УРСР. Питання голоду 1921–23 років та 1946–47 років й голодомору 1932–33 років висвітлено в збірці документів і матеріалів, підготовлених спільно із працівниками центральних архівів України – «Голод 1921–1923 рр. в Україні» (1993), «Колективізація і голод на Україні, 1929–1933» (1992; 1993), «Голод 1932–1933 рр. в Україні: причини та наслідки» (2003; усі – Київ) та інших. Науковці Інституту активно розробляють тематику Другої світової війни, зокрема внесок України й українців у перемогу, діяльність УПА: збірка «Київ у дні нацистської навали: За документами радянських спецслужб» (2003), історичні нариси «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія» (2005); польсько-українські протистояння на Волині 1943–44 та інші; проблематику спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін: праці «Нагороди України: історія, факти, документи» (у 3-х т., 1996), «Гроші в Україні: факти і матеріали» (1998; Державна премія України в галузі н. і т. 1999); нові підходи до висвітлення історії України: 15-томне вид. «Україна крізь віки» (1998–2000; Державна премія України в галузі науки і техніки 2001; усі – Київ). Нині у структурі Інституту діють відділи: історії України середніх віків та раннього нового часу (сектори досліджень історії Київської Русі та соціальної історії), історії України ХІХ – початку ХХ ст., історії Української революції 1917–21 років, історії України 20–30-х рр. ХХ ст. (сектор дослідження цивілізацій Причорномор’я), історії України періоду Другої світової війни, історії України 2-ї половини ХХ століття (центри історико-краєзнавчих досліджень та культурологічних студій), новітньої історії і політики, всесвітньої історії і міжнародних відносин, української історіографії і спеціальних галузей історичної науки та електронно інформаційних ресурсів (сектори генеалогічних та геральдичних досліджень й історико-енциклопедичних досліджень), регіональних проблем історії України (сектор теоретико-методологічних проблем історичної регіоналістики), комп’ютерно-видавничий, науково-інформаційний. Працює 151 науковий співробітник, зокрема 2 академіки (В. Смолій, П. Тронько) і 5 член-корів (В. Даниленко, М. Котляр, І. Мельникова, О. Реєнт, О. Толочко) НАНУ, 36 докторів та 89 кандидатів наук. Напрями наукової діяльності на сучасному етапі: історія України з часів Київської Русі до сьогодення, Україна в контексті європейської та світової історії, регіональна історія України, історичне краєзнавство, дослідження національної історіографії та публікація археографічної спадщини, спеціальні історичні дисципліни, підготовка 10-томника «Енциклопедії історії України» та багатотомника «Зводу пам’яток історії та культури України», виконання Національної програми «Реабілітовані історією». Інститут видає «Український історичний журнал», а також 18 тематичних збірників наукових праць відділів. Директори: А. Сараджев (1936), С. Бєлоусов (1936–41), М. Петровський (1942–47), О. Касименко (1947–64), К. Дубина (1964–67), А. Скаба (1968–73), А. Шевелєв (1973–78), Ю. Кондуфор (1978–93), В. Смолій (від 1993).
Джерело: О. С. Рубльов. Історії України Інститут НАНУ // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. URL: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=12813
Немає коментарів:
Дописати коментар