Імена, з якими ми живемо. Вулиця Вадима Гетьмана

Вулиця Вадима Гетьмана - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевості Казенні дачі, Караваєві дачі. Пролягає від проспекту Перемоги до залізничного шляхопроводу. 

Ім'я одного із засновників української банківської системи й національної валюти України - гривні носить з 2005 року.

Гетьман Вадим Петрович народився 12 липня 1935 року в селі Снітин Лубенського району Полтавської області в родині сільських вчителів-філологів. Батько Петро Трохимович і мати Ніна Леонтіївна працювали у місцевій школі. Після закінчення Снітинської семирічної школи, Вадим Гетьман навчався в Литвяківській середній школі.

Після закінчення школи в 1952 році В. Гетьман вступив до Київського фінансово-економічного інституту. До цього навчального закладу він вступив випадково, тому що хотів вступити до іншого. Ось я про цей випадок згадувала дружина Вадима Гетьмана Валентина Панасівна:

"Вадим був особистістю. Закінчив десять класів зі срібною медаллю, одну четвірку з мови поставив батько, який у нього викладав. Найбільше в школі він любив географію і мріяв об’їздити цілий світ. Тому і вступав на географічний факультет до Київського університету імені Т.Г.Шевченка. Три іспити склав на п’ятірки, а на останньому йому поставили четвірку. За набраними балами він проходив в університет, але екзаменаційна комісія за однакової кількості балів у першу чергу відбирала дітей робітників і селян. Отже, Вадимові як вихідцю із сім’ї інтелігенції відмовили. Він був дуже засмучений, не уявляв, як повернеться в рідне село... І Вадим вирішив піти до міністра освіти. Секретарка, звичайно, його не пропускала. Але молодий Гетьман надії не втрачав і з приймальні не поспішав. І таки дочекався, коли вийшов міністр. Вадим розповів йому про свою історію вступу. "Що ж мені з тобою робити? – запитав міністр. – Ось, в Одеському борошномельному інституті недобір"... Вадим не погодився, і тоді міністр зателефонував до Київського фінансового економічного інституту (нині – КНЕУ). На той час туди в основному дівчата вступали, для хлопців то був непрестижний вуз. Але Вадим погодився, хоча в той же день треба було скласти ще усний екзамен з математики. Здавалося б, усе, що міг, міністр зробив. Та Вадим не поспішав іти з кабінету. "Мій друг, - каже – точнісінько в такій ситуації". І почав просити за друга. Тож довелося міністру просити ректора прийняти іспит у двох. Словом, обидва хлопці склали математику на п’ятірки і стали студентами".

У 1956 році юнак закінчив факультет фінансів Київського фінансово-економічного інституту. Цього ж року його направили працювати кредитним інспектором в Запорізьку обласну контору Сільгоспбанка СРСР. Згодом працював старшим інспектором облконтори Держбанку Запорізької області.

Завдяки розуму й наполегливості кар'єра молодого економіста стрімко пішла вгору.

В 1959 році він став начальником відділення фінансування народного господарства Запорізького облфінвідділу.

З 1963 року — інспектор Запорізького обласного комітету народного контролю.

З 1970 року — завідуючий відділу цін.

З 1973 року — голова планової комісії Запорізького облвиконкому.

З 1975 року — перший заступник голови Державного комітету УРСР з цін.

З 1987 року — голова правління Агропромислового банку УРСР (з 1990-го — банк «Україна»). На цій посаді Вадим Гетьман перебував до березня 1992-го.

У березні 1990 року Вадима Гетьмана було обрано депутатом Верховної Ради України І скликання від Уманського виборчого округу № 425 (Черкаська область).

В березні 1992 року - обраний головою правління Національного банку України. З приходом В. Гетьмана в НБУ було сформовано нову організаційну структуру, створено боєздатний творчий колектив, запроваджено комп'ютерну техніку, були ініційовані дослідно-конструкторські роботи зі створення розрахункової палати, було запущено складний механізм друку нової української валюти - гривні.

Того ж року Вадима Гетьмана було включено до Координаційної ради з питань економічних реформ в Україні.

У 1994 році — вдруге обраний народним депутатом до Верховної Ради України ІІ скликання від Тальнівського виборчого округу № 426 (Черкаська область). Був керівником депутатської групи "Незалежні". У вересні 1996 року висувався на посаду заступника голови парламенту. Брав активну участь у розробленні і прийнятті Конституції. Ініціював прийняття багатьох фінансових і банківських законів: "Про економічну незалежність України", "Про ціни та ціноутворення", "Про банки та банківську діяльність", законопроекту "Про Національний банк України" тощо.

За наполегливу й плідну працю в 1997 році Вадиму Гетьману було присуджено премії "Парламентарій 1996 року", "Фінансист 1997 року".

Коло інтересів талановитого фінансиста було дуже широке — він захоплювався спортом, літературою, історією, мистецтвом. Вадим Петрович також виявив неабиякий літературний талант — написав і видав восени 1996 року рідкісну за жанром політичної публіцистики книжку "Як приймалась Конституція України". Вона цікава багатьма маловідомими фактами і свідченнями одного з активних учасників висвітлених у ній подій. З її сторінок постає драматична картина напруженої боротьби патріотичних сил українського парламенту за створення справді демократичного Основного закону України.

 У 1997 році захистив кандидатську дисертацію на тему "Фінансова політика в умовах ринкової трансформації економіки України". Академік Міжнародної академії інформації, член-кореспондент Академії інформаційних наук України.

Але життя, сповнене планів, обірвав постріл 22 квітня 1998 року — Вадима Гетьмана було застрелено у Києві в ліфті будинку на вулиці Суворова, 13, де мешкала родина банкіра. Вадим Гетьман похований у Києві на Центральній алеї Байкового кладовища (дільниця № 52а).

Указом Президента України Віктора Ющенка № 1072/2005 від 11 липня 2005 року за визначні особисті заслуги перед Українською державою у створенні національної фінансової системи, становленні та розвитку банківської справи і валютно-фінансового ринку, плідну громадсько-політичну діяльність колишньому Голові правління Національного банку України Вадиму Петровичу Гетьману посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

На фасаді будинку, де він жив у Києві (вулиця Михайла Омеляновича-Павленка № 13), на будівлі Української міжбанківської валютної біржі у Києві, де він працював (вулиця Межигірська № 1) і на фасаді будинку, де він жив у Запоріжжі у 1969-1975 роках (вулиця Поштова № 32) йому встановлені меморіальні дошки. У 2005 році іменем Вадима Гетьмана було названо Київський національний економічний університет, який є спадкоємцем інституту, де він навчався у 1950-х роках.

Підозрюваного у цьому вбивстві було затримано лише у 2002 році. Ним виявився 29-річний Сергій Кулєв, член так званої «Банди Кушніра», донбаського злочинного угрупування. Після довгого процесу у квітні 2003 року Луганський апеляційний суд засудив Сергія Кулєва до пожиттєвого ув'язнення з конфіскацією майна. У серпні 2005 року Сергій Кулєв направив до Верховного Суду України листа з проханням про помилування. Він і дотепер перебуває у в'язниці.

Могила В. Гетьмана на Байковому кладовищі

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Інститут історії України НАНУ

Інститут історії України НАНУ – науково-дослідна установа, що вивчає проблеми вітчизняної історії. Заснований у 1936 році у Києві (в 1953–90-х роках мав назву Інститут історії АН УРСР) на базі низки кафедр і комісій АН УРСР та Інституту історії України. У перші роки існував у складі 3-х секторів: історії України епохи феодалізму, історії України епохи капіталізму й імперіалізму, історії України радянського періоду.

Поряд із молодими науковцями (К. Гуслистий, В. Дядиченко, Ф. Лось, М. Марченко, О. Слуцький, М. Супруненко, Ф. Шерстюк та ін.) в Інституті у передвоєнний період працювали досвідчені історики О. Оглоблин, М. Петровський, Н. Полонська-Василенко, Є. Сташевський, С. Юшков. Унаслідок сталінських репресій загинули К. Гребьонкін, В. Гуристримба, Т. Скубицький, Г. Слюсаренко, Є. Сташевський, М. Трегубенко. У 1940 створено відділ Інституту у Львові (керівник – І. Крип’якевич), який 1946 році ліквідовано, а 1951-му відновлено у складі Інституту суспільних наук АН УРСР (від 1993 року – Інститут українознавства НАНУ). Під час Другої війни Інститут евакуйовано до м. Уфа (Башкортостан, РФ), де він разом із Інститутом археології АН УРСР увійшов на правах відділу історії і археології до складу Інституту суспільних наук АН УРСР.

У 1942 році на базі відділів історії і археології Інституту суспільних наук АН УРСР створено Інститут історії і археології АН УРСР (1943 року разом із іншими установами АН УРСР переведений до Москви). Опубліковано 6 випусків «Нарисів з історії України» (вип. 1–4, 8, 11; 1937–44), кн. «Історія України: Короткий курс» (1940), «Історія України в документах і матеріалах» (т. 1, 1939; 1946; т. 3, 1941; усі – Київ), «Нарис історії України» (1942), 1 т. «Історії України» (1943; обидві – Уфа), 13 т. «Наукових записок Інституту історії АН УРСР» (1943–60) та інші. Реевакуйовано до Києва в 1944 році, у тому ж році відновлений як самостійний Інститут у складі 4-х відділів: історії феодалізму, історії капіталізму, історії радянського періоду, археографії. Постановою «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» від 29 серпня 1947 ЦК КП(б)У звинуватив Інститут в серйозних помилках і грубих спотвореннях, наявності залишків буржуазно-націоналістичних поглядів у працях окремих співробітників і зобов’язав підготувати марксистсько-ленінський «Короткий курс історії України». У 1972 році «за пропаганду буржуазно-націоналістичних ідей і дружні взаємини з репресованими дисидентами» звільнені О. Компан, О. Апанович та Я. Дзира (двоє останніх поновлені 1995 році). На базі Інституту організовано Археографічну комісію АН УРСР на чолі з А. Скабою (1969), засновано нові дослідницькі установи, зокрема Інститути соціальних і економічних проблем зарубіжних країн (1978) і української археографії та джерелознавства (1991) АН УРСР. Після відновлення державної незалежності України 1991 року науковці Інституту проаналізували роль і місце України у загально-європейському і світовому історичному контексті упродовж останнього тисячоліття національної історії; дослідили феномен українського козацтва; вивчили генезу та еволюцію української державної ідеї, практичну реалізацію якої простежили на прикладі Національної революції 1648–76 років, Визвольних змагань 1917–21 років і сучасного державотворення. Цим питанням присвячені колективні монографії «Репресоване краєзнавство: 20–30-ті роки» (1991), «Історія України: нове бачення» (у 2-х т., 1995–96), збірка документів «Чорнобиль: проблеми здоров’я населення» (1995), «Чорнобильська трагедія» (1996), «Українська Центральна Рада» (у 2-х т., 1996–97), «Нариси з історії дипломатії України», «Уряди України у ХХ ст.» (обидві – 2001), «Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст.: Історичні нариси» (2002), документальний збір «Український національно-визвольний рух, березень–листопад 1917 р.» (2003), нариси «Україна і Росія в історичній ретроспективі» (у 3-х т., 2004), «Історія українського селянства» (у 2-х т., 2006), «Історія українського козацтва» (у 2-х т., 2006–07), праці «Державотворчий процес в Україні 1991–2006» (2007), «Нариси історії державної служби в Україні» (2008), «Історія державної служби в Україні» (у 3-х т., 2009; усі – Київ). Досліджено також проблеми новітньої історії України: Визвольних змагань 1917–21, становлення та функціонування тоталітаризму, репресій 1920–50-х рр. і дисидентського руху 1960–80-х рр. в УРСР. Питання голоду 1921–23 років та 1946–47 років й голодомору 1932–33 років висвітлено в збірці документів і матеріалів, підготовлених спільно із працівниками центральних архівів України – «Голод 1921–1923 рр. в Україні» (1993), «Колективізація і голод на Україні, 1929–1933» (1992; 1993), «Голод 1932–1933 рр. в Україні: причини та наслідки» (2003; усі – Київ) та інших. Науковці Інституту активно розробляють тематику Другої світової війни, зокрема внесок України й українців у перемогу, діяльність УПА: збірка «Київ у дні нацистської навали: За документами радянських спецслужб» (2003), історичні нариси «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія» (2005); польсько-українські протистояння на Волині 1943–44 та інші; проблематику спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін: праці «Нагороди України: історія, факти, документи» (у 3-х т., 1996), «Гроші в Україні: факти і матеріали» (1998; Державна премія України в галузі н. і т. 1999); нові підходи до висвітлення історії України: 15-томне вид. «Україна крізь віки» (1998–2000; Державна премія України в галузі науки і техніки 2001; усі – Київ). Нині у структурі Інституту діють відділи: історії України середніх віків та раннього нового часу (сектори досліджень історії Київської Русі та соціальної історії), історії України ХІХ – початку ХХ ст., історії Української революції 1917–21 років, історії України 20–30-х рр. ХХ ст. (сектор дослідження цивілізацій Причорномор’я), історії України періоду Другої світової війни, історії України 2-ї половини ХХ століття (центри історико-краєзнавчих досліджень та культурологічних студій), новітньої історії і політики, всесвітньої історії і міжнародних відносин, української історіографії і спеціальних галузей історичної науки та електронно інформаційних ресурсів (сектори генеалогічних та геральдичних досліджень й історико-енциклопедичних досліджень), регіональних проблем історії України (сектор теоретико-методологічних проблем історичної регіоналістики), комп’ютерно-видавничий, науково-інформаційний. Працює 151 науковий співробітник, зокрема 2 академіки (В. Смолій, П. Тронько) і 5 член-корів (В. Даниленко, М. Котляр, І. Мельникова, О. Реєнт, О. Толочко) НАНУ, 36 докторів та 89 кандидатів наук. Напрями наукової діяльності на сучасному етапі: історія України з часів Київської Русі до сьогодення, Україна в контексті європейської та світової історії, регіональна історія України, історичне краєзнавство, дослідження національної історіографії та публікація археографічної спадщини, спеціальні історичні дисципліни, підготовка 10-томника «Енциклопедії історії України» та багатотомника «Зводу пам’яток історії та культури України», виконання Національної програми «Реабілітовані історією». Інститут видає «Український історичний журнал», а також 18 тематичних збірників наукових праць відділів. Директори: А. Сараджев (1936), С. Бєлоусов (1936–41), М. Петровський (1942–47), О. Касименко (1947–64), К. Дубина (1964–67), А. Скаба (1968–73), А. Шевелєв (1973–78), Ю. Кондуфор (1978–93), В. Смолій (від 1993).

Джерело: О. С. Рубльов. Історії України Інститут НАНУ // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. URL: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=12813

Імена, з якими ми живемо. Нові назви вулиць в Солом'янському районі

Комісія з питань найменувань присвоїла нові назви:

• безіменній площі на перетині проспекту Відрадного та вулиці Героїв Севастополя у Солом’янському районі назви «площа Відрадна»

Члени комісії також підтримали перейменування низки вулиць та провулків:

• перейменування вулиці Кайсарова у Голосіївському та Солом’янському районах на вулицю Холодноярську;
• перейменування вулиці Радгосп «Совки» у Солом’янському районі на вулицю Пронівську;
• перейменування провулку Радищева у Солом’янському районі на провулок Юрія Матущака;

Джерело: протокол засідання Комісії з питань найменувань від 03.03.2021.- Режим доступу : https://dsk.kyivcity.gov.ua/files/2021/6/3/1-03.06.2021.pdf