Імена, з якими ми живемо. Михайло Зеров (псевдонім Михайло Орест)

(Продовження публікації про братів Миколу, Михайла та Дмитра Зерових, на честь яких з 2016 року названо одну з вулиць Солом’янського району – вулиця Браті́в Зерових (раніше – Червонопартизанська). 

Михайло Костьович Зеро́в — український поет, перекладач, педагог, молодший з трьох братів. Творив під псевдонімом Михайло О́рест. Автор поетичних збірок «Луни літ» (1944), «Душа і доля» (1946), «Держава слова» (1952), «Гість і господа» (1952), «Пізні вруна» (посм. 1965). 

Перекладав поетичні твори з англійської, іспанської, італійської, німецької, французької, португальської, польської та російської мов: «Вибрані поезії С. Ґеорґе» (1952), «Р. М. Рільке, Г. фон Гофмансталь, М. Давтендай. Вибір поезій.» (1953), «Антологія німецької поезії» (1954), «Антологія французької поезії» (1954), «Ш. Леконт де Ліль. Поезії» (1956), «Море і мушля. антологія європейської поезії» Мюнхен (1959), «Сім німецьких новел» (1962). 

Підготував до друку твори Миколи Зерова «Sonnetarium» (1948), «Catalepton» (1952), «Corollarium» (1958), поезії Павла Филиповича, збірник спогадів про неокласиків М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмару під назвою «Безсмертні» (1963). 

Біографічні факти 

Михайло Орест народився 27 листопада 1901 року у Зінькові на Полтавщині в родині педагога Костянтина Зерова. Закінчив Київський інститут народної освіти і працював вчителем у різних містах. Від 1924 жив у Києві. За радянського режиму був двічі арештований, репресований, відбув чотири роки ув'язнення у концтаборах. Перед війною термін ув'язнення збіг. Під час війни 1941 р. потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім Львові (до 1944 р. перебував у Львові), потім у таборі біженців у Ауґсбурґу. Від 1944 року до смерті жив і творив у Німеччині. Заснував і керував Інститутом літератури в Мюнхені. 

Писати почав ще в студентські роки. У молодості цікавився східною філософією, що знайшло відгомін у поезії. За життя в Україні оригінальних віршів не друкував, лише кілька перекладів. У Авгсбурзі став членом МУРу. 1949 року виступив проти ідеологічної настанови Юрія Шевельова щодо творення «національно-органічного» стилю української літератури. Продовжував традиції неокласицизму. Спільно з Володимиром Державином заснував власну групу «Світання». 

Помер 12 березня 1963 року в Ауґсбурґу. Прах поета перевезено в Україну і перепоховано на Байковому кладовищі в Києві поруч з Дмитром Зеровим.

Імена, з якими ми живемо. Микола Зеров

У Солом’янському районі міста Києва є дві топонімічні назви на честь Миколи Зерова – Парк імені Миколи Зерова та вулиця Братів Зерових. 

1. Закладений 1961 року міський парк площею 4,11 га, розташований уздовж Повітрофлотського проспекту між вулицями Солом'янська та Преображенська, до 2020 року називався на честь радянського письменника Миколи Островського. І лише 2020 року парк перейменовано на честь поета і літературознавця Миколи Зерова, розстріляного 1937 року в селищі Сандармох під час сталінського терору. 
2. Вулиця Братів Зерових, що пролягає від провулку Максима Кривоноса до проспекту Валерія Лобановського (місцевість Олександрівська слобідка), виникла на початку XX століття під назвою Садова, з 1955 року набула назву Червонопартизанська. Сучасну назву носить на честь братів Зерових: поета і літературознавця Миколи, поета і перекладача Михайла (псевдонім Михайло Орест) та ботаніка Дмитра — з 2016 року. 

Про братів Михайла та Дмитра Зерових планується окремий допис, сьогодні ж зупинімося детальніше на постаті Миколи Зерова, українського поета, літературознавця, літературного критика, полеміста, лідера «неокласиків», майстра сонетної форми та перекладача античної поезії. І символічно, адже 26 квітня Україна відзначала 130-річчя з дня його народження.

«Ми хочемо, — наголошував М. Зеров, — такої літературної обстановки, в якій будуть цінуватися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм „человека из организации“, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

Біографічні факти

Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 року в Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім'ї вчителя місцевої двокласної школи Костянтина Іраклійовича Зерова. По закінченні Зіньківської школи, де його однокласником був майбутній гуморист Остап Вишня, Зеров навчався в Охтирській (1900-1903) та Першій київській гімназіях (1903—1908). У 1909–1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.

1912 року з'явилися друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада». З 1914 року Зерова призначено викладачем «давніх мов» до Златопільської чоловічої гімназії, а з жовтня 1916 року — ще й Златопільської жіночої гімназії. З 1917 року Зеров учителює в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та викладає латину. У 1918–1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року). З осені 1923 року — професор Київського інституту народної освіти. В цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртка діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута, на зібраннях якого обговорювалися проблеми розвитку української літератури, малярства, графіки.

1920 року одружився й почав серйозно замислюватися про наукову діяльність; вийшли підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті. Близько трьох років працював у Баришівській соціально-економічної школі, переїхавши з голодного Києва. Усі вірші його збірки «Камена» (1924) написано саме тут. Також у Баришівці Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань. 1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет). Про лекції Зерова серед студентів ходили легенди. Одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. 

1923 року до Києва повернулося чимало письменників, що об'єднались у рамках асоціації письменників (АСПИС). Серед них вирізнялася літературна група, що її стали називати «неокласиками», одним з лідерів якої був Зеров. У грудні 1923 року відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим, коли той приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Неокласики влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці. Прагнення Зерова розробити спільну платформу для консолідації літературного процесу кваліфікується офіційною владою як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців, що викликає різкий спротив.

1924 рік розпочався з бурхливих дискусій. 3 січня на культкомісії Всеукраїнської Академії наук М. Зеров виголосив доповідь «Українська література в 1923 році». Лідер «неокласиків» оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення». Адже з'явилася низка яскравих імен, нових книг і журналів. На думку Зерова, йшов нормальний розвиток української літератури. Йому опонував Д. Загул, який, фактично, наполягав на кризі сучасної української лірики та обстоював необхідність уніфікації та суворої регламентації як вибору ідеї твору, так і художніх засобів її вираження. Виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно відбилася на розвитку всієї української літератури. 

Того ж 1924 року було надруковано «Камену» — першу збірку віршів Зерова, до якої, втім, було включено й перекладний розділ. 

1925 рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал «Життя і революція» вмістив 17 його матеріалів. А ще ж були публікації в інших часописах, виступи, лекції перед студентами. 1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут, 1925, 20 квітня) та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український ґрунт найкращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування. Саме це й викликало зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію.

Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях. Червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 року дав прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки «неокласиків»; фактично ця постанова означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки одна ділянка — історико-літературні студії. Саме на цьому Зеров і зосередився наприкінці 1920-х років. Він писав передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». З цих статей склалася книжка «Від Куліша до Винниченка» (1929 р.). Але на цих позиціях пощастило затриматись недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став переломним. «Книгоспілку» було реорганізовано, «Сяйво» закрито. Куліша і Винниченка проголосили фашистськими письменниками. В числі інших у зв'язку з процесом СВУ було заарештовано й Максима Рильського, що стало виразним попередженням для всіх неокласиків.

У лютому-березні 1930 року Зеров був змушений виступити «свідком» на процесі СВУ. Його становище було хитке й непевне. Як і всі українські інтелігенти, він жив під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Самогубство Хвильового в травні 1933 року стало ще однією драмою для Зерова. Всі останні роки фактично, йому було заборонено займатися творчою діяльністю, а з 1933 — стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова вимагають самокритичних заяв і політичних декларацій. Наприкінці 1934 Зерова було остаточно звільнено з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й був змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну. Водночас він довідався про те, що за сфабрикованими звинуваченнями було засуджено й розстріляно Григорія Косинку й Олексу Влизька.

Переживши ще одну трагедію, — смерть від скарлатини десятилітнього сина (1934) — Микола Зеров переїжджає до Москви. У ніч із 27 на 28 квітня 1935 року його було заарештовано під Москвою на станції Пушкіне, а 20 травня доправлено до Києва для слідства. Зерова звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. На першому допиті він заявив однозначно: «До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу». Пізніше з нього виб'ють інші відповіді. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Григорія Косинки та роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Це були єдині докази існування «терористичної організації». Тривалі й надзвичайно виснажливі допити слідчого Літмана, побудовані на погрозах і залякувані, призвели до бажаного для влади результату. 4 лютого 1936 року без М. Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна. З висновків про реабілітацію Зерова можна довідатися, що навіть для радянських органів справа Зерова виглядала цілковитою «липою».

Присилуваний до «зізнання», Зеров на суді заявив таке: «С моей стороны был только один раз сделан призыв к террору — в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского». Йдеться тут про читання Зеровим вірша П. Куліша «До кобзи» на квартирі Рильського 26 грудня 1934 року, де два «неокласики» і молодий письменник Сергій Жигалко пом'янули розстріляних за звинуваченням у приналежності до міфічного «об'єднання українських націоналістів» О. Влизька, К. Буревія, Д. Фальківського, Г. Косинку та ін. Щоправда, випадково зайшов саме в цей час до Рильського і представник газети «Пролетарська правда», присутність якого кілька разів згадувалася під час судового розгляду, але ні прізвища його не називалося, ні самого не допитувано як свідка. Згаданий епізод відбувся після оприлюднення списку 28 діячів культури, звинувачених у «тероризмі».

М. Зерова було засуджено на 10-річне ув'язнення. З «групи Зерова» вдалося вижити лише педагогу Леонідові Митькевичу, який пізніше розповів, що «зізнання» Літман витягав побоями. «При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють», — згадував Л. Митькевич. Наприкінці зими Зерова та засуджених з ним за тією ж справою відправлено до Карелії за маршрутом: «Ведмежа Гора-Кем-Соловки». В пункт призначення вони прибули у червні 1936 року. Як згадували ув'язнені, спершу режим у таборі був «ліберальним». За станом здоров'я М. Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи, у комірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія. (Рукопис цього перекладу пропав або був знищений). 9 жовтня 1937 «справа Зерова та ін.» була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Засуджено до розстрілу. Зеров разом з багатьма іншими представниками української культури був розстріляний в селищі Сандармох 3 листопада 1937 року. З документів відомо, що Миколу Зерова застрелив капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв.

Символічна могила Миколи Зерова розташованая на Лук'янівському кладовищі в Києві (ділянка 12) разом зі справжньою могилою його сина — Котика (Констянтина) Зерова.

На фото: Зустріч харківських і київських митців. Київ, 1923 р. Зліва направо, перший ряд: Максим Рильський, Юрій Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Григорій Михайлов, Михайло Вериківський. Другий ряд: Наталя Романович, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович. У третьому ряду стоять: Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко»

Публікацію здійснено в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Михайла Дерегуса

Вулиця Михайла Дерегуса - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Ганни Арендт до кінця забудови. Вулиця виникла на початку 2010-х років. З 2015 року мала назву Янтарна. Сучасна назва - з 2019, на честь українського живописця й графіка, професора М. Г. Дерегуса.

Михайло Гордійович Дерегус народився 5 грудня 1904 року в селі Веселому, що на Харківщині у селянській сім’ї. З раннього дитинства захопився малюванням. Його дитячі роки та юність припали на тяжкі буремні роки – час революцій, переворотів, кровопролитних воєн, проте вони не зламали віри в його майбутнє – стати художником. Так, у 1923-1930 рр. Михайло Дерегус навчався в Харківському художньому інституті, де займався у творчих майстернях відомих художників-педагогів Михайла Шаронова, Семена Прохорова та Олексія Кокеля. Після успішного закінчення навчання Михайло з головою поринув у творчу роботу, працюючи водночас викладачем у рідному інституті. Уже перші живописні та графічні роботи 30-х років молодого митця М. Дерегуса привернули загальну увагу. 

Михайло Дерегус невтомно і часто мандрував українськими землями і виконував натурні малюнки, замальовки, етюди, які творчо використовував у створенні живописних полотен, графічних циклів, ілюстрацій у станковій графіці. Створив цікаву серію офортів перед війною – "Вітер", "Пристань у Ходорові", "Гребля у Вільшані", "Три явори" тощо. У цих офортах постає глибоко національний художник, який любить свою Україну, народ, вміє висловити палкі патріотичні почуття у драматичних, з елементом героїки й патетики, пейзажних мотивах, пройнятих воднораз поезією та пісенністю. Його прості, лаконічні за композицією, образні пейзажі асоціюються з народними думами, піснями. Усе це провокує глядача на роздуми, збуджує його фантазію, торкається найтонших струн душі. 

У післявоєнні роки Михайло Дерегус продовжує надзвичайно продуктивно працювати в галузі станкової графіки. Як і в живописних творах, митець часто звертається у своїх графічних творах до далекого минулого українського народу. Так, офорт "Пісня" відтворює образ молодого козака з кобзою, що їде верхи українським широкополим мальовничим степом і співає в сутінках неосяжного простору. 

До кращих графічних пейзажів належать офорти Дерегуса, в яких він досяг великої виразності, вміло комбінуючи штриховий офорт з аквантиною або гравюрою м’яким грунтом. Незабутнє враження залишають його поетичні образи чудової української природи, зокрема велетенські верби та греблі, що шумлять і гнуться під поривами вітру. Працюючи над ілюстраціями до творів українських письменників, митець надавав перевагу історичній тематиці. Створені ним історичні образи сповнені романтизму. Він підкреслює в них відвагу, звитяжність, вірність обов’язку і воднораз людяність і поетичну вдачу. Такі його ілюстрації до творів Миколи Гоголя. При створенні ілюстративного матеріалу Михайло Дерегус використовує різні техніки. Наприклад, ілюстрації до повісті "Тарас Бульба" він виконав олійними фарбами. 

В ілюстраціях до оповідань Марка Вовчка (1958), до драми-феєрії Лесі Українки "Лісова пісн" (1959), до поеми Тараса Шевченка "Катерина" і "Наймичка" (1963) художник виступає швидше як визначний митець ліричного плану. 

Його твори експонуються та зберігаються в багатьох художніх музеях і донині хвилюють багатьох глядачів – шанувальників образотворчого мистецтва. Він брав активну участь у багатьох колективних виставках, у численних персональних виставках. Серед українських художників тих часів мало кого можна було поставити поряд з М. Дерегусом за силою живописного темпераменту і колориту хисту. 

25 жовтня 2004 року Національний банк України увів до обігу ювілейну монету номіналом 2 гривні, присвячену 100-річчю від дня народження Михайла Дерегуса. В галузі образотворчого мистецтва (живопис, графіка) було започатковано премію імені Михайла Дерегуса. 

У Києві, на будинку по вулиці Володимирській, 9, де в 1973-1997 роках жив Михайло Дерегус, установлено бронзову меморіальну дошку.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо».

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Аттили Могильного

Вулиця Аттили Могильного - вулиця в Солом'янському районі міста Києва. Раніше – вулиця Проектна 13081. Місцевість Відрадний, Грушки. Пролягає від вулиці Миколи Василенка до вулиці Гарматної вздовж парку "Орлятко". Ім’я Аттили Могильного носить з 2018 року.

Могильний Аттила Вікторович - український поет, дитячий письменник та перекладач, один з найбільш талановитих представників покоління "вісімдесятників" в український літературі,один з небагатьох українських поетів-урбаністів.

Народився Аттила Могильний 16 вересня 1963 року в Києві. Його батько – поет Віктор Могильний, відомий під творчим псевдонімом Віть Вітько. Відомий як дитячий поет. Матір - Аврелія Могильна, українська угорка з Ужгорода. Своє ім’я Аттила отримав саме завдяки угорському корінню. Батько працював робітником на заводі «Ленінська кузня». У домі Могильних на Чоколівці панував український дух. Стіни обписані були українськими словами й автоґрафами, обставлені українськими книгами й виробами. Тут діяв неформальний літературний гурток, де нагромаджувалася українська сила, виростала когорта, яка творила критичну масу українства. Вона виявилася в шістдесятництві, далі в правозахисному рухові й борні за незалежність на межі 80 – 90-х років. У таких родинах виростали поодинокі українські діти, яким нелегко було залишатися українцями в тотально зрусифікованому й аморально-аґресивному середовищі.

Аттила закінчив філологічний факультет Київського університету. Згодом там же і викладав. в, пізніше викладав на україністиці у Варшавському університеті. Захоплювався перською мовою та культурою, яку вивчав у Таджикистані - перські мотиви подеколи виринають в його поезії. У 1991 році підготував випуск неформального літературного часопису студентів Київського державного університету «Абаба-галамага». Поетичний талант Аттили Могильного розкрився на повну у 1980-ті рр., коли українська національна культура під тиском Щербицького, здавалося, була остаточно відтиснута на манівці суспільного життя. У той час, коли Київ був по суті лише провінційним радянським містом, у поезії Могильного він постав потужним і дивовижним центром українського світу. 

Університетський товариш, а згодом і видавець його поетичної збірки Іван Малкович вважає Аттилу Могильного одним із найприкметніших представників покоління вісімдесятих, якому «випало пройти свій творчий шлях у звичній для українського митця шапці-невидимці». На жаль, незвичайно талановитий поет аж дотепер залишається маловідомою постаттю в українському літературному процесі.

Поет і перекладач Ігор Маленький характеризує Аттилу Могильного як людину, що мала "надто низький поріг вразливості, що кидала його від розсердженої меланхолії до майже жіночої істерії. Це дозволяло йому починати кохання, як революцію, а в тиху українську революцію початку дев’яностих вдихнути інтимність любові до власного міста, України та народу настільки кришталево-прозору, мов почуття до юної коханої...". Солом’янський район – рідний для поета. Тут він жив на вулиці М.Василенка. "Україна починалась з Відрадного, оточеного пустирями, - писав поет, - де в корпусах розбитих машин виростали ожини й легенди, де вранці світляки чорними стрілами вилітали з голубників, де курились дахи від спеки і ходили дахами тіні, граючи на гітарах і губних гармоніках". Україна для Аттили починається з Києва - причому з Києва не лише історичного , а й периферійного: з Відрадного, з Чати Волинської, з Чоколівки, з Сирця.

Його життя несподівано обірвалося 16 вересня 2008 року, він відійшов тихо, уві сні. Згадує Ігор Маленький: "Помер тихо і впокорено. Мовив батькові (мама на той час давно померла): "Я зготую каву". Тоді гучно захурчало в животі. Вирішив зготувати пізніше. Приліг і заснув. Відійшов у сні з посмішкою… Відблукав київськими вулицями Аттила, й примхлива зваба провидіння доплела свою просвітлену павутину. Що ж, дай Боже кожному звабленому провидінням просвітленого останнього польоту".

За життя Могильного вийшло всього дві збірки його поезій: "Турмани над дахами" 1987 року та "Обриси міста" 1991. Збірка "Київські контури" вийшла в 2013. У 2013 Володимир Даниленко упорядкував, а видавництво «Преса України» видало тиражем 500 примірників збірку "Нічні мелодії", до якої увійшли кращі твори поета. Книга вийшла в рамках серії літературної агенції "Банкова, 2", заснованої Київською організацією Національної спілки письменників України. Також А. Могильний відомий як дитячий письменник. Його перу належать такі твори : "Мавка і Мурашиний князь" (2006) ; "Мавка з кришталевого палацу" (1990); "Замок Річарда Левине Серце" - здано в друк 06.09.91, не вийшла в світ через брак коштів у видавництві "Веселка".

«Вісімдесятники» біля брами Золотих воріт: Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Іван Малкович, Ігор Римарук, Оксана Забужко, Василь Герасим'юк, Аттила Могильний.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо».

50 років з часу відкриття у місті Києві палацу "Україна"

50 років тому, 17 квітня 1970 року у Києві відбулось урочисте відкриття палацу "Україна".

Національний палац мистецтв «Україна» — найбільша концертно-мистецька установа Києва та України, основне місце проведення концертів та політичних заходів у столиці. 

Він розташований у Печерському районі Києва по вул. Великій Васильківській, 103, неподалік станції метро, названої на честь палацу — «Палац Україна».

Палац споруджений у 1965-1970 роках на місці колишнього ринку.

Архітектори проекту - Є.О.Маринченко, П.Н.Жилицький (лауреати Державної Шевченківської премії 1971 року), І.Г. Вайнер, інженери - П.Булаєвський, В.Сидоренко. Автор інтер'єрів - архітектор І.Й.Каракіс. 

У 1998 році палац отримав статус «Національного». 1996 року занесений до списку пам'яток архітектури України.

Палац збудований у формі трапеції та вміщує понад 300 приміщень, різних за величиною та функціональним призначенням. 

Зала для глядачів створена у вигляді амфітеатру з одним ярусом балкону. Розрахована на 3 714 місць. Багатофункціональна зала дозволяє проводити різні за форматом і задумом заходи.

Є в палаці також концерт-хол, прес-центр, павільйон, ринг та бенкетна зала 

Першою великою подією став 42-й конкурс Міс Європа 1997, який відбувся 6 вересня 1997 року.

На сцені концертного комплексу палацу виступали такі всесвітньо відомі виконаці: Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов'яненко, Лучано Паваротті, Хосе Каррерас, Монсеррат Кабальє, Крістіна Агілера, Енріке Іглесіас, Софія Ротару, Лана Дель Рей, Гері Мур, Ванесса Мей, Джо Кокер, Емма Шаплін, Nightwish, Scorpions, Тото Кутуньйо, Томас Андерс, Хуліо Іглесіас, Х'ю Лорі, Кріс Рі, Алессандро Сафіна, Енніо Морріконе, Янні, Пако де Лусія, Мірей Матьє, Стінг, Патрісія Каас, Араш, Гелена Йосефссон, Джон Лорд, Кейко Мацуї, Океан Ельзи, Майкл Болтон, Сіл, Серж Танкян, Il Divo, Рінго Старр, Карлос Сантана, Стів Вей, Джо Сатріані, Стів Морс та багато інших.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Левка Мацієвича

Вулиця Левка Мацієвича - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка. Пролягає від початку забудови (поблизу вулиці Авіаконструктора Антонова) до вулиці Донецької.

Сучасну назву на честь українського авіатора, громадського та політичного діяча, одного із засновників Революційної української партії Левка Мацієвича отримала в 2017 році. 

Лев (Левко) Макарович Мацієвич прожив коротке, але дуже яскраве і змістовне життя. А тим часом про нього сьогодні майже ніхто не знає, окрім деяких істориків. Народився Левко Мацієвич 30 січня 1877 року в селі Олександрівці Чигиринського повіту тодішньої Київської губернії, зараз це Кіровоградщина, у сім‘ї службовця цукрового заводу. Вчився у 3-й Київській гімназії на Подолі, де виявив схильність до математики, фізики. У 6-му класі захоплюється хімією, обладнавши в помешканні лабораторію. Відмінні успіхи у вивченні іноземних мов допоможуть йому вже у дорослому житті під час закордонних відряджень. 

1895 року вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту. Вчився він добре, був, як зараз кажуть, трудоголіком. Навесні 1897 року долучається до Української студентської громади, метою діяльності якої було, як і в «Братства тарасівців», «визволення нації». Одним з приятелів Мацієвича став письменник, бандурист і композитор Гнат Хоткевич-Галайда: разом вони влаштовували українські вистави та займалися просвітницькою роботою. Брав участь у студентських заворушеннях, а 1900 року разом із Дмитром Антоновичем, Михайлом Русовим, Боніфатієм Камінським та іншими був серед засновників Революційної української партії (РУП) - першої української політичної партії Наддніпрянщини, із якої згодом виросли всі українські націонал-демократичні сили, що згодом утворять Центральну Раду. У самій РУП Мацієвич займав радикально-самостійницьку позицію, близьку до позиції Миколи Міхновського. 

Мацієвич демонстративно переходить на українську мову, розмовляє і листується нею не лише у колі однодумців, як робила тоді чимала кількість українофілів, а і у сімейному колі, активно долучаючи близьких до української культури. Серед його знайомих – Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь, Михайло Грушевський, Микола Міхновський, Симон Петлюра. 

За революційну діяльність навесні 1901 року Левко Мацієвич був виключений з інституту і висланий із Харкова до Севастополя під нагляд поліції. Там він поступає на службу у Севастопольський порт. Разом з інститутським другом, РУПівцем Олександром Коваленком (теж офіцером Чорноморського флоту) Мацієвич створив у Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організовував вечори пам’яті Тараса Шевченка. Фінансово підтримував український рух. 

Лише на початку 1902 року йому було дозволено захистити диплом за кваліфікацією інженера-технолога. 

За півроку Левко Мацієвич одержує другий диплом, представивши до захисту проект панцирного крейсера комісії Кронштадського морського інженерного училища. 

Проект одержав найвищу оцінку. Інженерний талант Мацієвича перемагає в очах керівників військового відомства політичну неблагонадійність: він стає флотським офіцером і одним із керівників спорудження крейсерів "Очаків", "Кагул" і панцерника "Іоан Златоуст". 

1904 року розробив проект бона Севастопольського порту. 

1905 року розробив два проекти протимінних заслон, проект захисту бойових кораблів від торпедних атак. 

1906 року Мацієвич здобуває ще одну освіту і закінчує Миколаївську морську академію, спеціалізується на побудові підводних човнів та займається іншими конструкторськими роботами. 

Мацієвич був одним із піонерів підводного флоту в тодішній імперії. В 1907 році він закінчив спеціальний курс УОПП (навчального загону підводного плавання) в Лібаві (тепер Лієпая). 1908 - розробив проект захисту бойових кораблів від атак торпедами, одним з перших в світі розробив проект авіаносця, взявши за основу крейсер "Адмірал Лазарєв". Проектна довжина мала 77 м, ширина - 15. Ангар для літаків мав розташувати 15 бортів, які піднімали два ліфти. Пости керування і димарі мали бути встановлені уздовж бортів. Згодом розробляє варіант на 25 літаків. 

Закінчивши спеціальний курс, наглядав у Німеччині за будовою субмарин для російського флоту. Згодом робив те саме на заводах Петербурга. 

1908 року, у 31 рік Левко Мацієвич стає помічником начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету всієї Російської імперії. Автор 14 проектів підводних човнів. Ще однією з інженерних галузей, яка привертала увагу Левка Мацієвича була морська авіація. Він розробив тип літального апарата, здатного піднятися з палуби морського судна. Існує думка, що наш земляк першим у світі створив проект авіаносця, розрахованого на 25 літаків. А ще працював над пристроєм для порятунку льотчиків під час вимушеної посадки на воду. Почав писати книгу "Повітроплавання у морській війні". 

Брав активну участь у діяльності української громади Санкт-Петербурга. Фінансово підтримував український національний рух. 

Після створення в Росії Відділу повітряного флоту Мацієвич очолив групу зі 7 російських офіцерів, відряджених до Франції для вивчення авіаційного пілотажу (мав також завдання з закупівлі аеропланів). Перебуваючи у Франції, вивчав креслення й авіаційну літературу, багато часу провів у майстернях, де виготовляли аероплани. Відвідав 7 аеродромів, де детально ознайомився з будовою аеропланів і дирижаблів. Одночасно як голова комісії побував у Брюсселі і їздив до Британії, де оглянув близько 20 систем літальних апаратів. Постійно літав на аероплані "Фарман", одержав посвідчення авіатора № 178 (це фактично означало входження до двох сотень перших льотчиків у світі ). 

У вересні 1910 повернувся до Санкт-Петербурга і взяв активну участь у Першому всеросійському святі повітроплавання, де завоював кілька призів і став улюбленцем столичної публіки. 

Його життя, насичене, цікаве і повне планів, обірвала авіакатастрофа. Загинув Левко Мацієвич під час польоту над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга на очах десятків тисяч глядачів, ставши таким чином першою жертвою російської авіації. 

Свідком трагедії був поет Олександр Блок, який написав вірша "Авіатор": 

Летун отпущен на свободу. 

Качнув две лопасти свои, 

Как чудище морское в воду, 

Скользнул в воздушные струи. 

Комісія встановила причину катастрофи. У польоті на висоті 385 метрів (це вдалося визначити за уцілілою барограмою) лопнула дротяна розтяжка перед мотором; вона потрапила у гвинт, одна з лопатей гвинта розлетілася на шматки; дріт накрутився на вал мотора, на залишки гвинта, натягнувся — і лопнули інші розтяжки. Аероплан втратив жорсткість, клюнув носом; авіатор, відкинув тіло назад, щоб вирівняти машину, та випав. Якби і не випав, все одно ніщо не врятувало б його. Протокол підписали: полковник Найдьонов, авіатори Михайло Єфімов і Генріх Сегно. Смерть капітана Мацієвича надихнула поручика Гліба Котельникова створити перший у світі ранцевий парашут. 

Похорон капітана Мацієвича 28 вересня (11 жовтня) 1910 перетворився на багатолюдну маніфестацію, якої Петербург не бачив від часу смерті Ф. Достоєвського. Його ховав увесь Петербург. «Це був дійсно перший національний похорон, перша загальна і одностайна національна жалоба», – писала столична газета. На свіжу могилу було покладено 350 вінків – від друзів-підводників, студентів, учнів шкіл, офіцерів, службовців, робітників, редакцій, зарубіжних делегацій, приватних осіб. Симон Петлюра поклав вінок, повитий синьо-жовтою стрічкою з написом українською мовою. З покійним авіатором майбутній Голова Директорії самостійної держави України був знайомий ще з часів перебування у РУПі, вони дружили, брали участь у багатьох заходах, що їх проводила партія. Петлюра був присутній на святі авіаторів, на його очах Лев Мацієвич загинув. Із живих квітів студенти військово-медичної академії зробили стрічку: "Безумству храбрых поем мы песню". Земляки-українці написали: 

І скільки вас розбилось об граніти, 

І скільки вас сконало серед мук. 

Та смерть була безсила вас спинити 

І вбити ваш вільнолюбивий дух. 

Похований Левко Мацієвич на Нікольському кладовищі Олександро-Невської лаври в Петербурзі. У Петербурзі в 1982 році ім’ям Мацієвича було названо площу. А на батьківщину ім’я видатного українця повернулося тільки недавно. 

Пам'ятний знак на місці загибелі Л. Мацієвича 

Похорон Левка Мацієвича

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо».

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Миколи Голего

Вулиця Миколи Голего - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Караваєві дачі. Пролягає від вулиці Вадима Гетьмана до вулиці Ніжинської. Прилучаються вулиці Тетяни Яблонської та Генерала Тупикова. Сучасна назва на честь українського вченого-механіка, члена-кореспондента НАН України Миколи Голего - з 2017 року.
Життя і діяльність Миколи Голего була тісно пов’язані з нашим районом. Він був першим ректором Київського інститут інженерів цивільної авіації в 1954-1975 рр. (тепер НАУ), директором авіаремонтного заводу 410. Микола Голего - український вчений-механік, доктор технічних наук, заслужений діяч науки і техніки УРСР, член-кореспондент НАН України, керівник авіаційних підприємств, пілот.

Микола Лукич Голего народився 15 червня 1914 року на ст. Христинівка, нині Черкаська область. Дитинство допитливого хлопчини співпало з великими перетвореннями в державі. 

1938 року з відзнакою закінчив Київський авіаційний інститут, одночасно — льотні курси, пілот IV класу, після чого був направлений до Харкова на авіаційний ремонтний завод 242 ЦПФ. Шість років свого професійного життя він віддав саме цьому підприємству. Там він працював спочатку майстром, потім провідним інженером з двигунів і, нарешті, начальником моторного цеху. У лютому 1939 року його нагороджено знаком «Відмінник Аерофлоту».  

Під час Другої світової війни разом з заводом евакуювався до Алмати, де працював начальником цеху. В 1942 році його переводять на посаду головного інженера Актюбинського авіаційного ремонтного заводу 406 ЦПФ. З 1944 року керував організацією у Дніпропетровську нового авіаремонтного заводу, який випускав продукцію для фронту. На цій посаді Микола Голего працював до 1948 р. За забезпечення ремонту літаків і двигунів у короткий термін нагороджений орденом «Знак Пошани» та медаллю «За трудову звитягу», в 1946 - медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років».

З липня 1948 року починається київський період в трудовій діяльності Миколи Голего В Києві також організовується новий авіаремонтний завод №410 в аеропорту «Жуляни». Протягом п’яти років Микола Голего працював директором цього заводу, який відомий у світі як провідне підприємство з ремонту літаків «Ан» та авіадвигунів. Працюючи на такій відповідальній і нелегкій посаді, Микола Лукич провадив науково-дослідну роботу в галузі трибології (науки про тертя та зношування) металів, яка стала основою його кандидатської дисертації.

З вересня 1953року починається найбільш важливий і цікавий період в житті М. Голего. 

Його призначають на посаду завідувача кафедри технології ремонту авіаційної техніки в Київському інституті інженерів цивільної авіації. А в січні 1954 року він стає ректором інституту. На цій посаді він працює 21 рік. За час його ректорства було майже з нуля збудовано корпуси, гуртожитки КІІЦА, спорткомплекс з басейном, аеродинамічну трубу, радіополігон, науково-виробничі майстерні, гаражі, бібліотеку, ангар, поліклініку, спортивно-оздоровчий табір «Авіатор», їдальню, студентський клуб. Він проводив велику науково-методичну та науково-дослідну роботу. Він розробив нові програми технологій випробувань та ремонту літаків і авіаційних двигунів. В 1963 р. Н.Л. Голего захистив докторську дисертацію, а 1964 р. йому присвоєно звання професора. Микола Голего – член-кореспондент Національної Академії наук України, заслужений діяч науки і техніки України. Він є автором більш як 300 наукових статей і 4 монографій. Як педагог він підготував 30 кандидатів та докторів наук. Багато наукових розробок впроваджено в практику роботи підприємств авіаційної промисловості й авіаремонтних заводів. У 1966 році вищий навчальний заклад нагороджено орденом Трудового Червоного прапору, ще через рік інституту вручено Пам'ятний прапор Міністерства цивільної авіації СРСР, а у 1970 році —Ленінську ювілейну грамоту як кращий вищий навчальний заклад серед навчальних закладів Міністерства цивільної авіації.

З 1977 року Микола Голего працював директором Науково-технічного центру «Триботехніка» НАН України, займався проблемами космічної галузі в площині підвищення довговічності та надійності роботи машин та механізмів. Займався науковим дослідженням експлуатації, ремонту та довговічності машин, вивчав теорію схоплювання, явища фретинг-корозії.

Микола Лукич Голего прожив нелегке, достойне, плідне і довге життя. Він помер на 99-му році життя 27 серпня 2012 року в Києві. 29 квітня 2014 р. КМДА підтримала пропозицію НАУ про встановлення меморіальної дошки  М. Л. Голего на 1-му корпусі університету. Дошку було встановлено 12 квітня 2018 р.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Василя Барки

Вулиця Василя Барки — вулиця в Солом'янському районі Києва, місцевість Олександрівська слобідка. Пролягає від вулиці Преображенської до проспекту Валерія Лобановського. 

Вулиця виникла на початку XX століття (ймовірно, не пізніше 1912 року) під назвою Миколаївська, з 1938 року - вулиця Молокова, на честь радянського льотчика, Героя Радянського Союзу Василя Молокова. Під час окупації міста у 1941–1943 роках - Степова вулиця. У 1977-2018 роках - вулиця Олександра Горовиця, на честь одного з учасників Січневого повстання в Києві 1918 року Олександра Горовиця. 

Сучасна назва, на честь українського письменника та перекладача Василя Барки — з 2018 року. 

Літературознавці тоталітарного режиму намагались замовчувати його постать до останнього. Але він дожив до того часу, коли його ім’я з-за океану повернулося на рідну землю, яку він змушений був покинути. 

Народився Василь Барка (справжнє ім'я – Василь Костянтинович Очерет) 16 липня 1908 року в селі Солониця Лубенського повіту Полтавської губернії в козачій родині. Батько письменника служив у козачій частині, звідки повернувся покаліченим після російсько-японської війни. 

Сім’я Василя Барки жила небагато, постійно бідувала, батько працював плотником, а також зі своїми трьома синами доглядав чужі сади, під час громадянської війни працював інструктором у майстернях, де виробляли кінське спорядження для армії Будьонного. Сімя Очерет переїхала у відкритий степ неподалік від хутора Миколаївка, де Василь Барка ходив до трьохкласної початкової школи. 

З 1917 Василь починав він вчитися в духовному училищі, бо коштів на навчання в гімназії у батьків не було, а діти «козачого сословія» мали давній привілей навчатися в бурсі безкоштовно. 

З 1927 року вчителював у селі Нижньому Артемівського округу на Донбасі, читав математику і фізику. Там вступив у гострий конфлікт з місцевими партійцями, назвавши їх на батьківських зборах злочинцями за те, що розкрадали і привласнювали все, що надходило до кооперативу для дітей. Влада ув’язнила учителя, оголосила його божевільним. На щастя, молода лікар-психоневролог не підтвердила цього діагнозу. 

У 1928 р. через конфлікт з місцевими партійними керівниками Василь Барка виїздить на Північний Кавказ до м. Краснодар. Там письменник вступає до місцевого педагогічного інституту на філологічний факультет. 

Згодом у 1930 р. в м. Харкові Василь Барка видає книгу поезій «Шляхи». Але «Літературна газета» звинуватила його у виявах «класово ворожого» світогляду, «буржуазному націоналізмі», у спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму». Василя Барку примусили публічно при всіх каятися на зборах РАПП (Російської асоціації пролетарських письменників), до української секції якої він входив. 

Друга книжка Василя Барки «Цехи» виходить 1932 р. у Харкові, вона «ідеологічно правильна», цілком на «виробничі сюжети». Вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі «Красноліт», де письменник був у «творчому відрядженні». В цей час Василь Барка одружується з дівчиною-адигейкою. Писати на замовлення поет облишив, тому обирає «добровільне поетичне мовчання», але продовжує творити «для себе». 

У 1940 році Василь Барка успішно захистив дисертацію у Москві. Потім читав лекції з історії західноєвропейської літератури на філологічному факультеті Ростовського університету. 

Друга світова війна кардинально змінила його долю – Василь Барка пішов добровільно в народне ополчення і служив у складі протиповітряної служби. В 1942 році його було важко поранено. За ним доглядали чужі люди. 

Німці загрожували покаранням за допомогу пораненим радянським воїнам, а з радянських літаків скидали попередження, що всі, хто залишився в живих після бою з німцями – «зрадники Батьківщини». Василь Барка опинився між двох вогнів і вирішив порвати з «режимом». Війна назавжди розлучає Василя Барку з сім’єю. 

У 1943 р. була оголошена мобілізація всіх чоловіків на роботи в Німеччину. («тягнуться по річці туди-сюди, несучи на собі те, що людям потрібно»). У важкому зимовому переході поет писав вірші, та більшість з них загубилися. У цьому ж році письменник вибрав собі псевдонім, дивлячись на барки, які розвантажував, і порівнюючи себе з ними. Зміною прізвища на псевдонім намагався захистити свою родину від переслідувань. Про родину митця відомо дуже мало: він одружився в 1932 році, дружина-черкешенка. В 1933 році під час великого штучного голоду на Кубані народився син Юрій. У Берліні Василеві Барці вдалось вирватися з табору. Пізніше працював коректором у видавництві «Голос». 

Після розгрому Берліна у 1945 р., разом з іншими вигнанцями-втікачами письменник здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір «Ділі» (табір для переміщених осіб). Ночував у ящику, терпів незгоди. Там поет почав свій перший прозовий роман «Рай», який вийшов у Нью-Йорку в 1953 р. 

У 1946 р. у Німеччині вийшла збірка віршів Василя Барки «Апостоли», у 1947 р. з’явилася збірка «Білий світ». Письменник намагався перебратися до Франції, але невдало. 

У 1950 р. за офіційним дозволом Василь Барка переїхав до Америки, де працював над історією української літератури. За кордоном поет видав окремі частини під назвами «Хліборобський Орфей, або Кларнетизм», «Правда Кобзаря» (1961). Також там Василь Барка писав релігійно-філософські та літературознавчі есе, займався перекладом. Кілька років працював редактором на радіостанції «Свобода». Поетичні збірки поета «Псалом голубиного поля», «Океан» вийшли у 1958-1959 pp. 

Барка - Один із перших розповів світові про Голодомор, жахи якого він бачив на власні очі. Під час голодомору він пішки з Північного Кавказу прийшов до свого брата у Солоницю. Він побачив, що з великої родини залишилося кілька душ. Тема голоду в Україні 1932-1933 pp. - найболючіша оповідь В. Барки, якій він присвятив великі епічні полотна — романи «Жовтий князь» і «Рай». над романом «Жовтий князь», який опублікував у 1963 р. окремою книгою в Нью-Йорку Василь Барка працював Протягом 1958-1961 рр. (перевиданий 1968 р.; 1981 р. Вийшов у перекладі французькою, і тільки в 1991 р. з’явився в Україні). Жовтий князь - перший у світовій літературі професійний прозовий твір, який присвячений Голодомору 1932-1933 років. Назва твору є алюзією на біблійного вершника на жовтому коні. 

У 1968 р. вийшла поетична збірка «Лірник» (відповідно до естетичних традицій «нью-йоркської школи»). Протягом 1969-1988 рр. письменник працював над романом-притчею «Спокутник і ключі землі» (про життя українців в Америці). У цей час епічна поема «Судний степ», 2 і З томами поезій «Океан», поетичною збіркою «Свідок сонця шестикрилий» (Нью-Йорк, 1981), драматичною поемою в двох томах «Кавказ» (Київ, 1993). Ці твори Василь Барка вважав найголовнішими у своєму художньому доробку. 

Письменник і перекладач Василь Барка був ще й неабияким художником. Він автор кількох десятків (вважається близько 30) малярських робіт. Національний музей літератури України володіє колекцію із 21 полотна В. Барки. Картини письменника потрапили до фондової колекції музею в 1998 році через Комісію з повернення в Україну національних культурних цінностей. Всі роботи виконані в авторській техніці – малюнка пастеллю (з додаванням лаку для фіксації зображеного) на спеціальних диктових та фанерних дощечках. На звороті кожної роботи рукою Барки вказана її назва, авторство та рік написання. В одному із останніх інтерв’ю письменник наголошував: «Я приходжу до кінця днів своїх, не маючи нічого з матеріальних речей, навіть телевізора…Але я щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому. Мої книжки застерігають від духовної сліпоти, блукань суспільної думки в світоглядних пошуках». 

Помер видатний український письменник у Глен Спей (українському поселенні неподалік від Нью-Йорка) 11 квітня 2003 року.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

"Солом'янський інформатор"

Події, що відбуваються в Солом'янському районі, висвітлюються в пресі та в Інтернеті. Вашій увазі пропонується перший випуск інформаційного списку "Солом'янський інформатор. Солом'янський район на сторінках преси та Інтернету", який містить інформацію про події, що відбулися в районі в січні-березні 2020 року.

Імена, з якими ми живемо: вулиця Джеймса Мейса

Вулиця Джеймса Мейса, що пролягає від Чоколівського бульвару до вулиці Донецької (місцевість Чоколівка, Солом'янський район), виникла в 30-х роках XX століття і з 1931 року носила назву “вулиця Колективізації”, тим самим упродовж 85 років пропагуючи нищівне явище радянської доби щодо України. А сучасної назви на честь американського історика, політолога, дослідника голодомору в Україні Джеймса Мейса (1952 - 2004) набула лише у 2016 році. 

Тож познайомимося ближче з постаттю Джеймса Ернеста Мейса. Крім названого Мейс — журналіст, професор Києво-Могилянської академії, автор звіту комісії Конгресу США з вивчення Голодомору 1932—1933 років. Саме завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні.

Що ж спільного є у американця Мейса з Україною? Тим паче, з темою Голодомору? Звернімося до пояснень самого Джеймса Мейса: 

«Своїм життєвим покликанням досліджувати геноцид я великою мірою завдячую випадку. Зростаючи в невеликому містечку в Оклахомі, я знав, що мої індіанські сусіди пройшли власною «дорогою сліз»... Це було задовго до того, як я вивчив слово «геноцид», але вже тоді він опосередковано торкнувся мене.» 

У своїй автобіографії саме цим фактом він пояснював своє зацікавлення геноцидами, зокрема Голодомором. Вражає ще одна цитата американця:

«Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті — нема проблем». 

Книги Джеймса Мейса

• Джеймс Мейс. «Комунізм та дилеми національного визволення. Національний комунізм у радянській Україні 1918—1933 рр». Переклад Максима Яковлєва. 2018 (перше видання 1983). ст. 496. ISBN 978-617-7286-31-7
• Джеймс Мейс. «Україна: Матеріалізація привидів». Видавництво «Кліо». ст. 688. 2016. ISBN 978-617-7023-50-9
• Джеймс Мейс. «Ваші мертві вибрали мене». Видавництво «Рідна школа». — 2007. — Ч. 3. — С. 1-4.
• Джеймс Мейс. «Свічка у вікні». Під редакцією Лариси Івшиної. Серія книг «Підривна література». Видавництво «Українська прес-група». 2013. с. 112. ISBN 978-966-8152-58-0

(Дві перші книги з цього переліку, а також книжки про самого Джеймса Мейса доступні до прочитання у Бібліотеках Солом’янки.) 

Біографічні факти

Народився Джеймс Мейс 18 лютого 1952 року в штаті Оклахома. Серед предків мав представників індіанського племені черокі, котрі 1835 року через рішення федерального уряду були змушені переселитися з корінних земель у Північній Кароліні та Джорджії до Оклахоми. Під впливом суспільної радикалізації кінця 1960-х років став марксистом, брав активну участь у протестах проти війни у В'єтнамі. У 1973 р. отримав ступінь бакалавра в Університеті Оклахоми. Вступив на магістратуру з права в тому ж університеті, але потім вирішив кинути юриспруденцію, вважаючи її дисципліною, яка є одним із знарядь підтримки несправедливого суспільного ладу. Вступив до Університету Мічигану на магістратуру за спеціальністю «Російська історія». Згодом у своїй автобіографії він написав, що до цього вибору його спонукала не престижність університету, а те, що він мав репутацію «колиски радикального студентства, що виступало за демократичне суспільство, і те, що місто Енн-Арбор легалізувало марихуану». В університеті він хотів досліджувати радянську історію 1920-х років, коли в СРСР ще зберігалася відносна ідеологічна свобода. Мейс звернувся до професора Романа Шпорлюка, як до фахівця з творчості провідного радянського історика-марксиста 1920-х рр. Михайла Покровського, але Шпорлюк натомість запропонував йому займатися історією українського націонал-комунізму. Шпорлюк у своєму листуванні неодноразово називав Мейса одним із найталановитіших своїх учнів. 1981 року отримав ступінь доктора філософії з історії, захистивши дисертацію на тему «Національний комунізм у Радянській Україні 1919—1933 рр.». 1983 року її було опубліковано в «Гарвардській серії Україністики». Завдяки цій праці він став одним з основних американських спеціалістів з історії радянської України. У 1982 році отримав фінансування Фонду українських досліджень ІУД ГУ на участь у міжнародній конференції про Голокост і геноцид у Тель-Авіві. На конференції він заявив про штучно створене вигублення українського народу за Сталінських часів. У 1986–1987 роках Джеймс Мейс був виконавчим директором комісії дослідників (юристів та істориків) при Конгресі США, які повинні були дати оцінку Голодомору 1932–1933 років. Мейс не був членом комісії, проте її часто називали «комісією Мейса». Саме він займався написанням звіту комісії. У 1984—1985 роках брав участь у гарвардському проекті щодо джерел про Голодомор 1932—1933 років. Організував дослідницьку програму «Усна історія українського голоду 1932—1933 рр.». Згодом свідчення були використані у роботі Комісії США по Голоду в Україні та видані у тритомнику. Уже у 90-х роках, за незалежної України, він подарував 200 годин аудіозаписів безцінних свідчень бібліотеці Верховної Ради України. За якийсь час виявилося, що дослідники не мають можливості ними користуватися, а плівки розкидані по підлозі, деякі з них безнадійно зіпсовані. Мейс із обуренням згадував позицію декого із західних славістів, «совєтологів» й інших знавців радянського тоталітаризму, які відмовлялися визнати, по-перше, жахливу кількість жертв цього комуністичного експерименту, а, по-друге, відповідальність за свою злочинну сліпоту, бо саме 1933-го офіційний Вашингтон визнав СРСР і встановив із ними дипломатичні зносини. 1981 року був запрошений Омеляном Пріцаком до проєкту створення книги Роберта Конквеста «Жнива скорботи». Конквесту був потрібний помічник для роботи над невідомою для нього джерельною базою. Саме в цей час з'явилися перші статті Мейса про Голодомор. 

У 1993 переїхав зі Сполучених Штатів у Київ (Україна), де одружився з Наталією Дзюбенко, мешкав на Троєщині. З 1995 по 2004 роки був професором політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», викладав етнополітику, політику США та Канади й політику Центральної та Східної Європи. У 2001—2002 роках — професор Міжнародного Християнського університету в Києві. Працював у газеті «День» з 1997 по 2004 роки. Помер у Києві, похований на Байковому цвинтарі. У 2005 році президент України Віктор Ющенко нагородив Джеймса Мейса орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня (посмертно) та підписав розпорядження про вшанування пам'яті Джеймса Мейса. 2008 року за ініціативи газети «День» заснована Премія імені Джеймса Мейса.

Наприкінці 2005 року Наталя Дзюбенко-Мейс, виконуючи заповіт чоловіка, передала до Наукової бібліотеки НаУКМА книжкову колекцію та першу частину архіву Дж. Мейса; цього ж року отримано другу частину архіву, яка перебувала в США. 10 вересня 2010 р. у Києво-Могилянській академії відкрито Меморіальну Бібліотеку-Архів-Музей Дж. Мейса. Хронологічні рамки книжкової колекції — 1825—2004 рр. Сьогодні вона нараховує понад 2,5 тис. примірників книжок та періодичних видань. Колекція повністю представлена в електронному каталозі. Основна частина бібліотечної колекції — це праці істориків і політичних діячів про історію України ХХ ст. Архів представляє науково-дослідницьку, педагогічну і громадську діяльність Джеймса Мейса. Унікальність архівного фонду полягає також у тому, що він дає змогу простежити історію вивчення американським дослідником наукових проблем у період, коли вони були заборонені для дослідження й обговорення в публічному та інтелектуальному просторі на теренах СРСР. 25 листопада 2017 року на «UA: Перший» відбулася прем'єра документальної стрічки «Джеймс Мейс. Траекторія долі» про життєвий шлях професора Джеймса Мейса.

Публікації 

• Джеймс Мейс. «Великий експеримент: до історії національного комунізму в Україні.». Газета День. — 2008. — № 211. — 20 листопада.
• Джеймс Мейс. «Геноцид — найтяжчий злочин проти людства і людяності». Газета «Українська мова та література». — 2006. — № 3-4. — С. 3-6.
• Джеймс Мейс. «Мій шлях в Україну: розмова з Джеймсом Мейсом» / провела Л.Таран. Гороскоп на вчора і на завтра. — К.: Рада 1995. С. 224-225
• Джеймс Мейс. «Повість про двох журналістів: Волтер Дюранті, Гарет Джонс і Пулітцерівська премія». Екстракт 150: у двох частинах. За заг. ред. Лариси Івшиної. — К.: Українська прес-група, 2009. — [Ч. 1]. — С. 173—188.
• Джеймс Мейс. «Політичні причини голодомору в Україні (1932—1933)». Студії з україністики: зб. наук. праць [за ред. Р. Радишевського]; НАНУ, Міжнар. школа україністики, Ін-т філології КНУ ім. Т. Шевченка. — Київ, 2004. — Вип. V: До 190-річчя з дня народження Тараса Шевченка. — С. 273—292.
• Джеймс Мейс. «Штучний голод 1933 року в Радянській Україні: що сталося й чому?». Україна молода. — 2007. — 20 лют.(№ 32). — С. 8, 9. До ювілею Джеймса Мейса.

Джерело: Вікіпедія

Матеріал опубліковано у рамках проєкту суспільного інформування "Імена, з якими ми живемо"

Імена, з якими ми живемо: вулиця Людмили Проценко

Одна із невеличких затишних вулиць нашого району, яка пролягає віл вулиці Кудряшова до вулиці Кучмин яр від 2016 року носить ім’я Людмили Проценко – українського історика, архівіста, фахівця з некрополістики. 

Людмила Андріївна Проценко народилася 19 квітня 1927 року в Києві в сім’ї засновника української школи гри на флейті, професора Київської консерваторії, заслуженого артиста УРСР Андрія Федоровича Проценка та оперної співачки Клавдії Кузьмівни Демидової-Демиденко. Вона є прямим нащадком родів Богдана Хмельницького і Павла Тетері. Людмила Проценко здобула дві вищі освіти. Професію історика-архівіста опановувала під орудою професора В. Стрельського на історичному факультеті Київського університету (1946–1951 рр.). А вокального мистецтва навчалась в Київській консерваторії (1949–1954 рр.)у відомої співачки і педагога Марії Донець-Тессейр (дружини видатного українського співака Михайла Донця, страченого в катівнях НКВС. А ще вона працювала вчителькою історії в київській школі № 38, і її учнем був відомий києвознавець Михайло Кальницький. І саме цій жінці він вдячний тим, що вона запалила в його серці вогник любові до історії Києва. Детальніше про цікаву особистість, видатного архівіста, історика, некрополіста читайте в краєзнавчому нарисі "Залюблена в Київ. Людмила Проценко".

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»