Сучасну назву на честь українського авіатора, громадського та політичного діяча, одного із засновників Революційної української партії Левка Мацієвича отримала в 2017 році.
Лев (Левко) Макарович Мацієвич прожив коротке, але дуже яскраве і змістовне життя. А тим часом про нього сьогодні майже ніхто не знає, окрім деяких істориків. Народився Левко Мацієвич 30 січня 1877 року в селі Олександрівці Чигиринського повіту тодішньої Київської губернії, зараз це Кіровоградщина, у сім‘ї службовця цукрового заводу. Вчився у 3-й Київській гімназії на Подолі, де виявив схильність до математики, фізики. У 6-му класі захоплюється хімією, обладнавши в помешканні лабораторію. Відмінні успіхи у вивченні іноземних мов допоможуть йому вже у дорослому житті під час закордонних відряджень.
1895 року вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту. Вчився він добре, був, як зараз кажуть, трудоголіком. Навесні 1897 року долучається до Української студентської громади, метою діяльності якої було, як і в «Братства тарасівців», «визволення нації». Одним з приятелів Мацієвича став письменник, бандурист і композитор Гнат Хоткевич-Галайда: разом вони влаштовували українські вистави та займалися просвітницькою роботою. Брав участь у студентських заворушеннях, а 1900 року разом із Дмитром Антоновичем, Михайлом Русовим, Боніфатієм Камінським та іншими був серед засновників Революційної української партії (РУП) - першої української політичної партії Наддніпрянщини, із якої згодом виросли всі українські націонал-демократичні сили, що згодом утворять Центральну Раду. У самій РУП Мацієвич займав радикально-самостійницьку позицію, близьку до позиції Миколи Міхновського.
Мацієвич демонстративно переходить на українську мову, розмовляє і листується нею не лише у колі однодумців, як робила тоді чимала кількість українофілів, а і у сімейному колі, активно долучаючи близьких до української культури. Серед його знайомих – Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь, Михайло Грушевський, Микола Міхновський, Симон Петлюра.
За революційну діяльність навесні 1901 року Левко Мацієвич був виключений з інституту і висланий із Харкова до Севастополя під нагляд поліції. Там він поступає на службу у Севастопольський порт. Разом з інститутським другом, РУПівцем Олександром Коваленком (теж офіцером Чорноморського флоту) Мацієвич створив у Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організовував вечори пам’яті Тараса Шевченка. Фінансово підтримував український рух.
Лише на початку 1902 року йому було дозволено захистити диплом за кваліфікацією інженера-технолога.
За півроку Левко Мацієвич одержує другий диплом, представивши до захисту проект панцирного крейсера комісії Кронштадського морського інженерного училища.
Проект одержав найвищу оцінку. Інженерний талант Мацієвича перемагає в очах керівників військового відомства політичну неблагонадійність: він стає флотським офіцером і одним із керівників спорудження крейсерів "Очаків", "Кагул" і панцерника "Іоан Златоуст".
1904 року розробив проект бона Севастопольського порту.
1905 року розробив два проекти протимінних заслон, проект захисту бойових кораблів від торпедних атак.
1906 року Мацієвич здобуває ще одну освіту і закінчує Миколаївську морську академію, спеціалізується на побудові підводних човнів та займається іншими конструкторськими роботами.
Мацієвич був одним із піонерів підводного флоту в тодішній імперії. В 1907 році він закінчив спеціальний курс УОПП (навчального загону підводного плавання) в Лібаві (тепер Лієпая). 1908 - розробив проект захисту бойових кораблів від атак торпедами, одним з перших в світі розробив проект авіаносця, взявши за основу крейсер "Адмірал Лазарєв". Проектна довжина мала 77 м, ширина - 15. Ангар для літаків мав розташувати 15 бортів, які піднімали два ліфти. Пости керування і димарі мали бути встановлені уздовж бортів. Згодом розробляє варіант на 25 літаків.
Закінчивши спеціальний курс, наглядав у Німеччині за будовою субмарин для російського флоту. Згодом робив те саме на заводах Петербурга.
1908 року, у 31 рік Левко Мацієвич стає помічником начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету всієї Російської імперії. Автор 14 проектів підводних човнів. Ще однією з інженерних галузей, яка привертала увагу Левка Мацієвича була морська авіація. Він розробив тип літального апарата, здатного піднятися з палуби морського судна. Існує думка, що наш земляк першим у світі створив проект авіаносця, розрахованого на 25 літаків. А ще працював над пристроєм для порятунку льотчиків під час вимушеної посадки на воду. Почав писати книгу "Повітроплавання у морській війні".
Брав активну участь у діяльності української громади Санкт-Петербурга. Фінансово підтримував український національний рух.
Після створення в Росії Відділу повітряного флоту Мацієвич очолив групу зі 7 російських офіцерів, відряджених до Франції для вивчення авіаційного пілотажу (мав також завдання з закупівлі аеропланів). Перебуваючи у Франції, вивчав креслення й авіаційну літературу, багато часу провів у майстернях, де виготовляли аероплани. Відвідав 7 аеродромів, де детально ознайомився з будовою аеропланів і дирижаблів. Одночасно як голова комісії побував у Брюсселі і їздив до Британії, де оглянув близько 20 систем літальних апаратів. Постійно літав на аероплані "Фарман", одержав посвідчення авіатора № 178 (це фактично означало входження до двох сотень перших льотчиків у світі ).
У вересні 1910 повернувся до Санкт-Петербурга і взяв активну участь у Першому всеросійському святі повітроплавання, де завоював кілька призів і став улюбленцем столичної публіки.
Його життя, насичене, цікаве і повне планів, обірвала авіакатастрофа. Загинув Левко Мацієвич під час польоту над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга на очах десятків тисяч глядачів, ставши таким чином першою жертвою російської авіації.
Свідком трагедії був поет Олександр Блок, який написав вірша "Авіатор":
Летун отпущен на свободу.
Качнув две лопасти свои,
Как чудище морское в воду,
Скользнул в воздушные струи.
Комісія встановила причину катастрофи. У польоті на висоті 385 метрів (це вдалося визначити за уцілілою барограмою) лопнула дротяна розтяжка перед мотором; вона потрапила у гвинт, одна з лопатей гвинта розлетілася на шматки; дріт накрутився на вал мотора, на залишки гвинта, натягнувся — і лопнули інші розтяжки. Аероплан втратив жорсткість, клюнув носом; авіатор, відкинув тіло назад, щоб вирівняти машину, та випав. Якби і не випав, все одно ніщо не врятувало б його. Протокол підписали: полковник Найдьонов, авіатори Михайло Єфімов і Генріх Сегно. Смерть капітана Мацієвича надихнула поручика Гліба Котельникова створити перший у світі ранцевий парашут.
Похорон капітана Мацієвича 28 вересня (11 жовтня) 1910 перетворився на багатолюдну маніфестацію, якої Петербург не бачив від часу смерті Ф. Достоєвського. Його ховав увесь Петербург. «Це був дійсно перший національний похорон, перша загальна і одностайна національна жалоба», – писала столична газета. На свіжу могилу було покладено 350 вінків – від друзів-підводників, студентів, учнів шкіл, офіцерів, службовців, робітників, редакцій, зарубіжних делегацій, приватних осіб. Симон Петлюра поклав вінок, повитий синьо-жовтою стрічкою з написом українською мовою. З покійним авіатором майбутній Голова Директорії самостійної держави України був знайомий ще з часів перебування у РУПі, вони дружили, брали участь у багатьох заходах, що їх проводила партія. Петлюра був присутній на святі авіаторів, на його очах Лев Мацієвич загинув. Із живих квітів студенти військово-медичної академії зробили стрічку: "Безумству храбрых поем мы песню". Земляки-українці написали:
І скільки вас розбилось об граніти,
І скільки вас сконало серед мук.
Та смерть була безсила вас спинити
І вбити ваш вільнолюбивий дух.
Похований Левко Мацієвич на Нікольському кладовищі Олександро-Невської лаври в Петербурзі. У Петербурзі в 1982 році ім’ям Мацієвича було названо площу. А на батьківщину ім’я видатного українця повернулося тільки недавно.
Пам'ятний знак на місці загибелі Л. Мацієвича
Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо».
Немає коментарів:
Дописати коментар