Імена, з якими ми живемо. Вулиця Івана Неходи

Вулиця Івана Неходи - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Батиєва гора. Пролягає від Волгоградської до вулиці Кучмин Яр.

Вулиця носить ім'я українського поета і письменника Івана Неходи з 1965 року. 

Іван Іванович Нехода народився в селі Олексіївка Харківської губернії у бідній селянській родині. Батько помер молодим, мати-вдова самотужки виховувала чотирьох дітей. З дев'яти років Іван наймитував пастухом. Восени 1923 року вступив до дитячої комуністичної організації «Юні піонери імені Спартака». Був ланковим, пізніше - секретарем піонерської організації села Олексіївки. Закінчив чотири класи сільської початкової школи. Писати вірші Іван Нехода почав ще в початковій школі, публікував їх у шкільній стінгазеті. Коли поетові було 15 років, він опублікував свої вірші в газетах «Червоні квіти» та «На зміну». Згодом вірші з’явилися в інших молодіжних газетах і журналах. На молодого поета звернули увагу Валер’ян Поліщук, Іван Кулик, Павло Тичина. 

У той час до їхнього села навідувалися службовці «Українбанку», вони читали селянам лекції, організовували виставки, забезпечували літературою та періодикою. Якось вони звернули увагу на Неходу й запропонували перебратися до столиці УСРР. 

У 1924-му Іван переїхав до Харкова й влаштувався ліфтером в "Українабанк". У комірчині банку він жив, щоправда ліжка там не було, тож спав прямо на столі. Водночас хлопець відвідував вечірню школу, яка готувала молодших помічників бухгалтера. 

З 1925 року Іван Нехода почав працювати кореспондентом в Харківській піонерській газеті «На зміну». Невдовзі до редакції прийшов 13-річний Валентин Бичко й приніс свої вірші. Там він познайомився та потоваришував з Іваном. Роками пізніше саме Бичко стане біографом Неходи. Пізніше він напише: «Його дуже любили і малі, і дорослі. Бо він був людиною веселої, лагідної вдачі, завжди усміхнений, привітний, ласкавий. А ще його любили за вірші. Він складав їх усюди: вдома, в трамваї, на відпочинку. Бувало, розмовляєш з ним, він уважно тебе слухає, а тим часом у голові його пливуть рядки – і сумні, і веселі, і суворі, і ніжні, але завжди щирі, сердечні, схвильовані. От уже в руках його блокнот і в ньому густим дрібненьким почерком записане те, що допіру тільки снувалося в уяві». 

Наприкінці 20-х років вірші Івана Неходи вже друкують молодіжні газети, а пізніше — і літературні журнали для дорослих. 1929 року Нехода вступив до Харківського інституту народної освіти на філологічний факультет, де в 1932-му отримав диплом вчителя. Відтоді Іван поєднував викладацьку діяльність із роботою в редакціях, зокрема дитячих газет і журналів. Два роки, із 1935 до 1937-го, обіймав посаду інструктора секції дитячої літератури при апараті Спілки письменників України. Із 1939-го, закінчивши сценарний факультет Всесоюзного інституту кінематографії (ВДІК), завідував літчастиною Київського театру юного глядача імені Горького (нині Київський академічний театр юного глядача на Липках). 

У 1931 році виходить перша збірка поета — «Червона армія». У 1932 році — збірка «Перша допомога». «Пісня радості» — збірка поезій для дітей, що вийшла друком у 1935 році, від якої і сам поет вів початок своєї літературної творчості. 

У червні 1941 Іван Нехода пішов на фронт. У січні 1944 року був тяжко поранений, внаслідок чого осліп на одне око. Попри воєнні дії, Нехода не полишав літературної діяльності, писав вірші, які присвячував дружині та доньці, був кореспондентом армійських газет. 

Після війни поет оселився в Києві, де працював головним редактором видавництва «Молодь», пізніше — редактором журналу «Піонерія» 

Після 1954-го, коли Крим передали до складу УРСР, Іван Іванович став очільником Кримської філії Спілки письменників України, власне він її створив. В 50-х роках у Криму за підтримки держави активно почало відроджуватись українство: кілька років поспіль тиражем у 50 тисяч примірників виходила українська газета «Радянський Крим», у місцевому видавництві «Кримвидав» почали з'являтися книги українських авторів, в тому числі за сприяння вже відомого поета Івана Неходи. Довкола нього згуртувалися перспективні кримські автори-початківці — Степан Литвин, Дмитро Черевичний, Лідія Кульбак, Микола Артеменко. При Спілці письменників почало працювати літературне об'єднання. Поет вважав своїми вчителями українських поетів — Павла Тичину, Максима Рильського, Володимира Сосюру, з якими Нехода спілкувався і особисто. 

Останні роки поет багато подорожував Україною, відвідав Чехословаччину, Францію, Англію, Західну Німеччину, Італію. Враження від поїздки до Франції навіть вилилися в окрему книгу — «Пам'ять про французьку землю». 

Могила І.Неходи на Байковому кладовищі

Майже половина збірок Неходи — для дітей. Саме він — автор знаменитого вірша-пісеньки «У лісі-лісі темному». По приїзді до Києва у 1952 році поет починає писати серію казок для дітей, продовжує писати лірику та публіцистику, готується до роботи над великим віршованим романом про долю молодого покоління в роки війни — «Хто сіє вітер», який закінчить лише у 1959 році. Кілька років Нехода очолював Комісію у справах дитячої літератури при Спілці письменників України, виступав з доповідями про завдання дитячих письменників, редагував дитячий журнал. 

Писав поет і пісні. Працював разом з композиторами Андрієм Штогаренком, Аркадієм Філіпенком, Таїсією Шутенко та іншими. 

Помер Іван Нехода раптово, 17 жовтня в 1963 року, у 53-річному віці. На Хрещатику, на боковій стіні будинку № 15 (Пасаж), де поет прожив останні 11 років свого життя, у 1972 році встановлено меморіальну дошку. 

Помер 17 жовтня 1963 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Миколи Амосова

Вулиця Миколи Амосова - вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Протасів яр. Пролягає від вулиці Протасів Яр до Клінічної вулиці. 

Ім’я видатного лікаря носить з 2003 року. 

Микола Амосов - геній української і світової медицини, письменник, новатор, винахідник і талановитий вчений, що випередив час. Це людина-епоха, видатний хірург, завдяки якому було врятовано тисячі людських життів. Його вклад в науку важко переоцінити. 

Микола Михайлович Амосов народився 6 грудня 1913 року в селі Вільхове Вологодської губернії в звичайній сільській родині. Мати - Єлизавета Кирилівна все життя працювала акушеркою в медичному пункті в селі Вільхове. Батько був учасником Першої світової війни, у 1919 році повернувся з німецького полону. Та через деякий час батько залишив сім'ю, за що Микола Амосов його так ніколи і не пробачив. Сім'єю і підтримкою для нього завжди була мама. 

Маленький Амосов уникав дітей і був дуже замкнутим. До школи не вмів ні писати, ні читати. Але зате дуже швидко освоїв ази елементарних наук, і вже через кілька місяців після вступу до школи зміг прочитати «Робінзона Крузо».

Початкову школу Микола Михайлович закінчив у рідному селі, а з 1926 року навчався в школі в м. Череповці. 

Після закінчення Лісомеханічного технікуму в Череповці у 1932 році, він отримав диплом техніка і влаштувався механіком на Архангельській електростанції, де пропрацював три роки. В цей час виникає нове захоплення - створення різних механізмів та винаходів. Через нестачу технічних знань Микола Амосов вступив до Всесоюзного заочного індустріального інституту (ВЗІІ) у Москві. 

У цьому ж році Микола Михайлович одружився з Галиною Соболєвою. У 1935 разом з молодою дружиною вступає до Архангельського державного медінституту. Паралельно навчаючись у двох вузах, Амосов набував досвіду та майстерності у галузях техніки і медицини, за що отримав два дипломи: інженера та медика, і обидва з відзнаками. 

Мирне життя зупинила війна, і Миколу Амосова призвали до лав Червоної Армії. На посаді військового хірурга він пройшов всю війну на багатьох фронтах - Західному, Брянському, 1, 2 і 3-му Білоруських фронтах, а також на 1-му Далекосхідному фронті. У польовому пересувному шпиталі Амосов зустрів долю з новою дружиною, операційною медсестрою Лідією Денисенко, 1944 року вони одружились. Дружина стала надійною опорою і тилом великого лікаря. 

За час війни Микола Амосов зібрав матеріал для кандидатської дисертації на тему «Про поранення колінного суглоба», яку успішно захистив 1948 року в Горькому (тепер - Нижній Новгород). Після війни Микола Михайлович продовжив хірургічну практику, успішно оперував хірургічні та онкологічні ураження легенів, стравоходу, кардіального відділу шлунка. Він став завідувачем відділення хірургії Брянської обласної лікарні, в якій створив власну методику резекції легенів при раку і туберкульозі. На цю тему видатний хірург захистив спочатку кандидатську, а потім і докторську дисертації. 

Довгий час Амосов спеціалізувався на легеневій хірургії. Але потім змінив рід діяльності. У 1955 році одним з перших в історії медицини почав лікувати порок серця, створив апарат штучного кровообігу «серце-легені». 

У 1956 році в сім'ї Амосових народилася донечка Катя. Він був чудовим турботливим, але суворим і справедливим батьком. 

В 1957 році в Мексиці Амосов вперше стикнувся з операцією на серці, в якій використовувався апарат «штучне серце». Після повернення на батьківщину, кар'єра лікаря Амосова стрімко злітає. Спочатку він очолює лабораторію, потім відділ біоенергетики, а згодом стає директором Інституту серцево-судинної хірургії у Києві. За цей час він разом з іншими науковцями розробив власний апарат штучного кровообігу. За роки своєї медичної практики видатний кардіохірург провів понад 6 тисяч операцій на серці. Видатний лікар невтомно працював кілька десятків років, впроваджуючи новітні технології і революційні способи проведення надскладних хірургічних операцій. 

Микола Амосов 17 січня 1963 році першим у Радянському Союзі здійснив протезування мітрального клапана серця, а в 1965 році створив і вперше у світі впровадив у практику антитромботичні протези серцевих клапанів. 

Могила М.М. Амосова на Байковому кладовищі

З 1968 року Микола Амосов став директором новоутвореного Київського НДІ серцево-судинної хірургії МОЗ УРСР і працював на цій посаді до 1989 року. В цьому медичному інституті було проведено близько 7000 резекцій легенів, понад 95 000 операцій, пов'язаних з вадами серця, у тому числі близько 36 000 з апаратом штучного кровообігу. Крім хірургічної практики, геній медицини писав книги. Талант письменника приніс Амосову визнання і славу. Його книга «Роздуми про здоров'я» була видана гігантським накладом - 7 мільйонів екземплярів. Микола Амосов продовжував хірургічну практику до похилого віку, свою останню операцію на серці він провів, коли йому вже минуло вісімдесят років. 

У 2008 році за результатами опитування громадської думки Микола Амосов був визнаний другою людиною, після Ярослава Мудрого, удостоєний звання «великого українця всіх часів». За свої видатні досягнення, що вивели світову медицину на якісно новий рівень, доктор медичних наук, академік АН УРСР, Національної Академії наук України і Російської академії медичних наук, чиїми книгами, немов захоплюючими романами, зачитувалися мільйони громадян колишнього СРСР і мільйони читачів західного світу, був удостоєний багатьох почесних звань і нагород. Серед них: Герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської премії, кавалер двох орденів Леніна, ордену Жовтневої революції, ордену Вітчизняної війни і багатьох-багатьох інших. В 1999 році М. М. Амосов отримав найвищу нагороду Міжнародного Академічного Рейтингу «Золота Фортуна» - одну з найкоштовніших у світі, що представляє собою статую богині Фортуни, виконану зі срібла 999,9 проби вагою майже 4 кг. 

Життя вченого обірвалося 12 грудня 2002 від обширного інфаркту міокарда. Похований Микола Михайлович Амосов на Байковому кладовищі в Києві.

9 рецептів здоров’я від видатного лікаря

1. У більшості хвороб винні не природа і не суспільство, а лише сама людина. Найчастіше вона хворіє від ліні та жадібності, але іноді й від браку здорового глузду. 
2. Не сподівайтеся на медицину. Вона непогано лікує багато захворювань, але не може зробити людину здоровою… Більш того, бійтеся потрапити у полон до лікарів! Часом вони схильні перебільшувати хвороби людини і могутність своєї науки, імітують у людей вдавані хвороби і видають векселі, котрі не можуть оплатити. 
3. Щоб стати здоровим, потрібні власні зусилля, постійні і великі. Замінити їх нічим. Людина, на щастя, настільки досконала, що повернути здоров’я МОЖНА майже завжди. Необхідні зусилля зростають у міру старіння людини і поглиблення хвороб. 
4. Величина будь-яких зусиль визначається стимулами, стимули – значимістю мети, часом і ймовірністю її досягнення. І, дуже шкода, ще й характером. На жаль, здоров’я, як важлива мета, постає перед людиною, коли смерть стає близькою реальністю. 
5. Для здоров’я однаково необхідні чотири умови: фізичні навантаження, обмеження в харчуванні, загартовування, час відпочинку й уміння відпочивати. І ще один фактор – щасливе життя! На жаль, без перших чотирьох здоров’я не забезпечується. 
6. Природа милостива: досить 20-30 хв. фізкультури на день, але такої, щоб захекатися, спітніти і щоб пульс пришвидшився вдвічі. Якщо цей час подвоїти, то буде взагалі чудово, – твердив Микола Амосов. 
7. Слід обмежувати себе у їжі. Підтримуйте вагу як мінімум у співвідношенні зріст у сантиметрах мінус 100. Це – загальновідома формула ідеальної ваги. 
8. Уміння розслаблятися – наука, але до неї потрібен ще й характер. Якби ж він був! 
9. Кажуть, що здоров’я – щастя вже саме по собі. Це неправильно. До здоров’я дуже легко звикнути і перестати його помічати. Однак здоров’я допомагає домогтися щастя в родині і роботі. Допомагає, але не визначає.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Карла Брюллова

Вулиця Карла Брюллова - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Солом'янка, Залізнична колонія. Пролягає від Стадіонного провулку до вулиці Івана Огієнка.

Ім’я видатного художника Карла Брюллова носить з 1955 року.

Карл Брюллов - видатний художник першої половини XIX століття і найяскравіший представник романтизму в російському живописі. Він був одним із тих, хто активно допоміг викупити із кріпацтва Тараса Шевченка. 

Брюллов відступив від властивих академізму сюжетів, щоб зображати побутові сцени із життя простих людей, а не героїв. Майстер прославився картинами, написаними в Італії, і повними психологізму пізніми портретами російських інтелігентів і аристократів. 

Карл Павлович Брюллов народився 23 грудня 1799 року в сім'ї скульптора французького походження Павла Брюлло. Батько з ранніх років навчав своїх синів малювання. В дитинстві Брюллов дуже хворів. До 7-ми років він майже не вставав з ліжка. Але його батько був дуже суворий до нього, і змушував його малювати встановлену максимальну кількість фігурок, конячок нарівні з іншими братами. Якщо Карл не міг або не встигав це зробити, то найменшим покаранням для нього було залишитися без їжі. А одного разу за подібну провину батько так вдарив дитину, що Брюллов залишився глухим на одне вухо на все своє життя. 

Карл та його старший брат Олександр (відомий російський архітектор) легко вступили до Імператорської академії мистецтв, в якій викладав їхній батько. В Академії Карл учився дуже добре і перевершував у майстерності всіх своїх товаришів. Викладачі дозволили Брюллову малювати власні полотна, тоді як його однолітки ще копіювали картини викладачів. 

Уже під час навчання Карл виявляв талант, а за випускну роботу «Явлення Аврааму трьох янголів біля дуба Мамврійского» отримав велику золоту медаль. 

Закінчивши Академію в 1821 з відзнакою, Брюллов вступив до Товариства заохочення художників. Саме коштом цього товариства в 1822 році він відправляється в Італію, наполігши щоб брат Олександр, який закінчив академію в один рік з ним, їхав туди також. Дорога до італійської столиці тривала майже рік. Вони зупинялися в різних містах і вивчали європейський живопис і культуру. Саме до від'їзду в Італію Карл Брюлло став Карлом Брюлловим. Їхнє прізвище було русифіковано за наполяганням імператора Олександра I. 

Брюллов відвідав безліч міст Європи, але Італія йому подобалася найбільше, і він провів тут більше 12 років. Саме тут Брюллов відбувся як художник, став відомим і популярним майстром. Життя в Італії протікало бурхливо й весело. В Італии Брюллов познайомився з російською аристократкою Юлією Самойловою. Вона була спадкоємицею найбагатших родин Російської імперії та Італії. Самойлова познайомила художника з багатьма представниками багатих людей в Римі, від них Брюллов отримував замовлення на дорогі парадні портрети. 

В 1827 році Брюллов почав роботу над одним із своїх наймасштабніших творів — «Останній день Помпеї». Він відвідав руїни міста Помпеї, що загинуло при виверженні вулкану Везувій в 79 році до н.е, оглянув розкопки, зробив начерки. Брюллов працював над картиною майже шість років. В 1833 році картину було виставлено в Римі, в майстерні художника. Подивитися картину приїжджало багато відомих на той час людей, серед яких був письменник Вальтер Скотт. Флорентійська Академія мистецтв присвоїла художнику за це полотно звання професора першого ступеня. Картину виставляли на Паризькому салоні в Луврі, після чого відправили до Петербурга. Імператор Микола I, побачивши її, запропонував Брюллову повернутися до Росії і запросив художника на особисту зустріч для вручення лаврового вінка. 

1834 року художник повернувся до Росії. Тут він став героєм. Його зустрічали з квітами і радістю. 

Поїхавши з Італії художник залишив там своє кохання - графиню Самойлову, яка також дуже любила художника. 

В 1835 році художник відправився в Грецію і Малу Азію з експедицією мецената Володимира Орлова-Давидова. Там він написав серію портретів повстанців, їх предводителя Теодора Колокотроні,кілька пейзажів. Застудившись в експедиції, Карл Брюллов їде до Москви. Там він познайомився з відомим портретистом В. Тропініним та з поетом О. Пушкіним. 

Могила Карла Брюллова на Римському протестантському кладовищі 

Після повернення до Росії особисте життя художника не складалося. Він закохався в Емілію Тімм, яка була віртуозною піаністкою. Все було добре, але напередодні весілля вона зізналася нареченому, що давно живе зі своїм батьком. Вони розписалися, але після весілля нічого не змінилося. Батько Емілії використовував це одруження для прикриття, і вже через 2 місяці Брюллову довелося розірвати шлюб. Після цього випадку пішли різні плітки, і Брюллова відкидали практично всюди. Художник став часто хворіти, а особливо не давало спокою йому його хворе серце. Погіршилися і відносини з аристократами. Життя в столиці нічим не нагадувало улюблену Італію. Розчарований, ображений художник випрохав дозвіл знову виїхати до Італії. 

У 1848 році Брюллов розписував купол Ісакіївського собору в Петербурзі. Важка робота у вогкому й холодному приміщенні підірвала і без того слабке здоров'я художника. За рекомендацією лікарів він їде на острів Мадейра, а заодно відвідує Іспанію та Італію. Останні роки живописець проводить в будинку італійського сімейства революціонера Тіттоні в Римі. Зараз в їх приватній колекції зберігається багато пізніх акварелей і живописних портретів пензля Брюллова. Помер художник 23 червня 1852 року недалеко від Риму. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Федора Ернста

Вулиця Федора Ернста – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Турецьке містечко. Пролягає від вулиці Івана Пулюя до вулиці Народного ополчення. 

Ім’я видатного хранителя української національної культурної спадщини носить з 1995 року. 

Федір (Теодор-Ріхард) Людвігович Ернст народився 9 листопада 1891 року в Києві, у родині німецьких колоністів. 

У 1900-1909 роках навчався в гімназії у Глухові та закінчив її зі срібною медаллю. 

Після закінчення гімназії вступив на філософський факультет Берлінського університету. Але провчившись там два роки, повернувся до Києва й продовжив здобувати освіту в Київському університеті. Навчаючись в університеті, здібний юнак ще й працював - очолював бібліотеку та був завідувачем картинної галереї академії мистецтв. Навчаючись на останніх курсах університету, досліджував київську архітектуру XVII-XVIII століть. На основі своїх дослідів написав працю, за яку отримав золоту медаль. 

З Миколою Біляшівським та Дмитром Дорошенком відвідував засідання «Старої громади», брав участь у революційних зібраннях. 

На початку Першої світової війни Ф.Ернста як неблагонадійного (тому що німець запоходженням) було заарештовано і вислано до Сибіру (за м. Челябінськ). До Києва він повернувся лише 1917 року. Працював помічником діловода у Генеральному секретарстві освіти, у відділі пластичних мистецтв на чолі з Г. Павлуцьким. Саме професор Павлуцький мав найбільший вплив на формування Ернста як вченого. Він спрямував науковий інтерес Ернста на дослідження історії української архітектури та мистецтва. Фундаментальні праці «Київські архітектори XVIII ст.» (1918), «Українське мистецтво XVII-XVIII ст.» (1919) зробили ім'я Ернста широко відомим і стали класичними в українському мистецтвознавстві. 

У 1918 році був призначений на посаду голови Секції архівно-бібліотечної справи у Міністерстві освіти; у березні 1919 року — обрано редактором відділу діячів мистецтв Біографічної комісії ВУАН. 

В 1922 році працював завідувачем бібліотеки і музеєм Інституту пластичного мистецтва. 

У 1922-1933 роках Ернст працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка. 

З жовтня 1923 року став завідувачем мистецького відділу Всеукраїнського історичного музею в Києві. 

За радянської влади Ернст став професором (Археологічного інституту та Художнього інституту в Києві), видатним спеціалістом з історії української архітектури та образотворчого мистецтва. Його внесок у збереження і вивчення пам’яток архітектури і мистецтва важко переоцінити. Ф. Ернст був членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї, Музею мистецтв ВУАН (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків), членом комітету з ремонту та реставрації Софійського собору. Працював інструктором Всеукраїнського та Київського губернського комітетів охорони пам'яток. 

Від 1929 року Ф. Ернст був другим членом паритетної комісії з обміну культурними цінностями між РРФСР та УРСР. 

В 1930 році Ф. Ернст уклав найкращий путівник по Києву. 

На початку 1930-х розпочалася чистка кадрів Наркомату освіти. Внаслідок якої всі великі музеї України оголосили осередками розташування націоналістичних сил. 

23 жовтня агенти ГПУ в Києві заарештували Федора Эрнста. Його схопили по дорозі до видавництва. Наступного дня заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ і начальник СПО Мойсей Чердак видали наказ зробити обшук в квартирі вченого. Федора Людвіґовича звільнили з музею, а згодом і заарештували. Його звинуватили в контрреволюційній діяльності й створенні ворожого осередку та під конвоєм відправили до Харкова. Там слідчі сфабрикували справу, за якою вчений, нібито, належав до Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. А ще пригадали німецьке походження й додали до справи участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. 29 травня 1934 року за вироком судової «трійки» Федора Ернста було засуджено на три роки таборів. Покарання відбував на будівництві Біломор-Балтійського каналу. Після відбування покарання йому не дозволили повернутися до Києва. І він змушений був залишитися в м. Повенці, де створив Музею історії Біломор-Балтійського каналу, яким завідував у 1936-1937 роках. 

1936 року завідував Музеєм будівництва каналу «Москва-Волга» в м. Дмитрові. 

В 1937-1938 роках був заступником директора Казахської національної галереї, очолював роботи зі створення Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті (1937).

Після арешту його дружини Тамари Львівни, Ернста змусили повернутися до Уфи, де він працював заступником директора з наукової роботи у Башкирському державному художньому музеї з липня 1938 року до 1941 року 16 липня 1941 року Ернста заарештовано в м. Уфі зі звинуваченням - «німецький шпигун», а 28 жовтня 1942 року розстріляно. Реабілітований посмертно. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Михайла Донця

Вулиця Михайла Донця - вулиця в Солом’янському районі міста Києва, житловий масив Відрадний. Пролягає від Відрадного проспекту до кінця забудови.

Ім’я видатного оперного співака, «українського Шаляпіна» вулиця носить з 1991 року. 

Михайло Іванович Донець народився 11 (23) січня 1883 року в Києві, на вулиці Московській, у багатодітній робітничій сім'ї. Його батько походив із безземельних селян містечка Васильків Київської губернії, та пролетарського щастя шукав у місті. Тому після військової служби в саперному батальйоні, що дислокувався в Києві, Іван Донець не повернувся на малу батьківщину, а влаштувався помічником кресляра на київський завод «Арсенал». Побравшись зі столичною міщанкою Яриною Іванівною, він оселився у бідному будиночку біля заводу, на інше житло бракувало коштів. 

Співак часто згадував і розповідав, як гарно співали дуетом його батьки. Коли ж Ярина Іванівна захворіла на сухоти, з горя безпорадний Іван Васильович почав заглядати в пляшку. 

У віці 8 років батьки віддали сина до церковно-парафіяльної школи, де Михайло вчився добре, хоча й бешкетував. На уроках співу викладач звернув увагу на виразний дискант школярика та показав знахідку відомому в Києві музиканту і хормейстеру Олексію Грінченку. Регент прослухав хлопчика і прийняв до церковного хору. І навіть платили хлопцю за спів по 50 копійок на місяць. 

Коли Михайлові виповнилося 10 років, від сухот померла мати. Через три роки не стало й батька. Адміністрація заводу «Арсенал» допомогла сироті влаштуватися до військово-фельдшерської школи. В тій же школі з М.І.Донцем у 1896-1900 роках навчався селянський син із Єлисаветградщини, майбутній пролетарський поет Дем’ян Бєдний. 

Подейкують, підліток навіть випадково зустрівся віч-на-віч із самим Петром Чайковським, котрий 19 грудня 1890 року спеціально прибув до Києва. Композитор висловив бажання диригувати дитячим хором у власній опері «Пікова дама», вперше поставленій у Києві артистами оперної антрепризи Іполита Прянишникова. 

Михайло Донець продовжував співати у церковному хорі, яким керував перший вчитель музики, регент Олексій Грінченко. Доводилося йому співати й на 20-градусному морозі на вулиці, а за потреби – тимчасово замінювати хормейстера, аби проводити репетиції. 

У випускному класі, наприкінці навчання у Київській військово-фельдшерській школі в тамтешньому аматорському театрі поставили «Бедность не порок» Олександра Островського. Михайлу Донцю Роль пропащого картяра Любима Карпича Торцова доручили. На прем’єрі було все шкільне начальство, адміністрація столичного військового госпіталю, запросили відомого режисера й актора Миколу Соловцова. То була аматорська вистава учнів, однак антрепренера і засновника російського драматичного театру «Соловцов» неабияк зацікавив 16-річний М.Донець. Після вистави майстер особисто пішов за куліси, аби порадити Михайлові наполегливо вчитися драматичного мистецтва. 

Коли юнакові минуло 17, його зарахували до військового госпіталю фельдшером. Усі вільні від служби години Михайло Донець проводив чи то в драматичній студії Київської музично-драматичної школи М.Лесневич-Носової, де класи драматичного мистецтва вів особисто М.Соловцов, чи на гальорці Українського народного театру, де насолоджувався грою корифеїв української сцени: Марії Заньковецької, Марка Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського. 

Одного дня Михайло наважився заговорити до педагога. М.Соловцов упізнав молодого актора і, розуміючи, що у хлопця немає грошей, Микола Миколайович запропонував ходити на курси безкоштовно. Саме засновнику російського драматичного театру в Києві «Соловцов» Михайло Іванович Донець усе життя завдячував ідеальною дикцією, що стала знаковою візитівкою оперного співака. 

Відбувши військову повинність, Михайло Донець брав уроки вокалу в найвидатніших київських педагогів. Водночас у 1903-1905 роках молодий талант набував сценічного досвіду в популярній драматичній трупі Михайла Бородая, отримуючи «ролі зі співом»; той театральний діяч тримав антрепризу в Київській опері. В листопаді 1903 року почалася професійна сценічна діяльність Михайла Донця з дебюту в п’єсі О. Островського «Снігуронька». Регулярно працюючи на сцені, актор-початківець не припиняв оволодівати мистецтвом вокалу в елітарній музичній школі відомого композитора і педагога Миколи Тутковського, де викладали М.Лисенко, Л.Паращенко, В.Пухальський, С.Короткевич, В.Коханський, Д.Бертьє, О.Сантагано-Горчакова, Н.Нолле, Є.Ряднов, Г.Гандельфі. 

Майстром, який розкрив голос М. Донця, поставив дихання та відкрив таємниці і тонкощі вокальної майстерності став викладач музичної школи Тутковського Михайло Бочаров. Михайло Донець також захопився ідеєю зробити кар’єру професійного оперного співака. Навіть на службі в госпіталі молодий фельдшер виконував арпеджіо, народні пісні, арії. Він з гумором згадував, як до нього прибіг якось захеканий капітан і почав благати: "Фельдшере! Своїми співами ви зведете мене в могилу! Помовчіть хоча б хвильку". 

На цей час Михайло Донець виступає в різних аматорських виставах. 1905 року перспективного співака зараховували до Київської опери. 

Восени 1906 р. сплив термін обов’язкової служби у Київському військовому шпиталі, і Михайло Донець написав рапорт про відставку. 

Його дебют на сцені професійного театру виявився настільки успішним, що у 1907-1911 роках за контрактом співак вже працював у Москві – в чи не найкращому приватному театрi «Опера С.Зиміна. Спочатку киянину в Москві було самотньо і незатишно. Михайло Іванович Донець пригадував: «Перші дні перебування у Зиміна переконали, що я фактично неук і що моя сценічна та музична підготовка були недостатніми для створення художніх образів… Отже, служба в опері Зиміна заклала музичний театр усієї моєї сценічної діяльності. В атмосфері тієї трупи почав уперше усвідомлювати справжнє покликання мистецтва. Тут у мене виховався художній смак, зміцнювалася сувора артистична дисципліна». 

Окрім Михайла Бочарова він нікого не знав у Москві. Українець Михайло Донець опанував тонкощі сценічної майстерності, вокальну техніку звуковимови, постановку танців, пластики, гриму і навіть фехтування. За перший сезон свого трирічного контракту український бас виконав у різних операх 19 невеличких партій. 

Коли сплив трирічний контракт, киянину запропонували подовжити співпрацю з «Оперою С.Зиміна» на більш вигідних матеріальних умовах. 

В Москві М. Донець разом із відомим професором-шевченкознавцем Федором Коршем, славетним артистом Большого театру Іваном Алчевським та іншими громадськими діячами організували мистецький осередок українського земляцтва у Москві «Кобзар». Коли українські театри прибували до Москви на гастролі, всі корифеї київської сцени: М.К.Заньковецька, М.Л.Кропивницький, П.К.Саксаганський, М.П.Садовський обов’язково виступали на вечорах «Кобзаря». 

Влітку 1913 року у складі Московської оперної трупи М.І.Донець гастролював у Казані, Самарі, інших містах Росії. 

У 1913 році за пропозицією антрепренера, котрий тоді очолював російський драматичний театр «Соловцов» у Києві, знаний бас М.І.Донець повернувся в Україну. На Батьківщині він одразу став солістом Київського оперного театру. Столична публіка захоплено вітала талановитого земляка 

У 1917-му, після Жовтневої революції – внаслідок всезагальної націоналізації – приватна опера 3иміна раптом стала державною, отримавши нову назву – Театр Ради робітничих депутатів. 

Розквіту таланту українського Шаляпіна завадили подальші буремні події. Спочатку вибухнула Перша світова війна, й оперного співака мобілізували до царської армії, де М.І. Донець служив звичайним фельдшером у Київському військовому шпиталі, та лише зрідка з’являвся на столичній сцені. Із шостої години ранку до шостої вечора він опікувався пораненими фізично, а надвечір перевдягався, брав у руки ліру, аби виступати на сцені оперного театру під якимось псевдонімом – Донський, Салтанов, Чернов, бо начальство київського шпиталю забороняло виступати військовим. 

Після Жовтневого перевороту 1917 року настала епоха невизначеності. У Києві влада мінялася 14 разів, артисти виїжджали до військових частин, виступали з концертами в жахливих умовах. 

У 1919 році в Києві відкрився театр музичної драми. Режисер-новатор Лесь Курбас мав ставити в ньому «Тараса Бульбу» М. Лисенка і запросив на партію Тараса М.І.Донця. Тимчасова окупація Києва денікінцями припинила діяльність театру. На ті часи умов для серйозної роботи не було, тож Михайло Іванович організував артистичний батальйон, який обслуговував частини Червоної армії. У пореволюцiйнi роки соліст Українського державного оперного театру імені Карла Лібкнехта Михайло Донець став одним із найактивніших фундаторів національного оперного театру. Тим часом доля кидала його в різні міста. Київський бас співав у Петроградському Народному домі (1915), Харківській українській опері (1923-1927), в Свердловську (1924-1926), Астрахані (1926), Москві (1929). 

1922 року М. Донець спробував власні сили, як антрепренер, організувавши у Житомирі «Трудовий колектив оперних артистів», у якому виконував обов'язки співака, режисера та художнього керівника. Із власною трупою М.І.Донець гастролював у Чернігові, Умані, Шепетівці, Білій Церкві та інших містах. 

У 1930-х роках він здійснив великі концертні поїздки Радянським Союзом, зокрема Уралом, Сибіром, Далеким Сходом. З великим успіхом співак виступав у оперних театрах Харкова, Дніпропетровська, Львова, Ленінграда. 11-21 березня 1936 року артист брав участь у першій Декаді українського мистецтва в Москві. Окрім того, виконавець записав на грамплатівки ряд українських народних пісень та арій з опер українських композиторів. 

За своє творче життя Михайло Донець досконало оволодів 134-ма партіями басового репертуару в 79 операх, трьох оперетах і десяти драмах. Саме йому, солісту Академічного театру опери і балету УРСР Михайлу Івановичу Донцю – першому з-поміж оперних співаків республіки – було присвоєно почесне звання заслуженого артиста, а в 1930 році – народного артиста України. 

Михайло Іванович славився своєю гостинністю. Разом із дружиною, артисткою київської опери Марією Донець-Тессейр вони радо вітали в своєму домі гостей: артистів, музикантів, художників, письменників. 

Початок Другої світової війни співак зустрів в Києві. 22 червня 1941 року йому зателефонували, запросили виступити на радіо. М. Донець погодився. Але щойно закінчив розмову – із злістю кинув слухавку. «А потім похабно вилаявся та сказав: «Коли ви вже пропадете!?» - стукач, що був присутній у кабінеті, доповів своїм кураторам у НКВС усі подробиці розмови. Той дзвінок перервав фразу Донця: «Не вірю, щоб Німеччина оголосила нам війну. Це ми її спровокували, хоча ми до війни не готові. Правительство наше вело загарбницьку політику «звільнення братів» Західної України та інших»… І ці слова, і інші дуже швидко стали надбанням «тих, кому треба». 

2 липня 1941 року начальник 1 відділення II відділу III Управління НКВС УРСР лейтенант держбезпеки Пєнкін на основі вивчення зібраних оперативних матеріалів дійшов висновку, що перебування на волі артиста оперного театру М.I.Донця може становити небезпеку для радянської влади і виписав ордер на його арешт і трус. Пізно вночі енкаведисти увірвались до київського будинку в Церковному провулку на Звіринці. Розгублені господарі таких гостей не чекали. Господарі розгублено спостерігали, як нишпорки обшукують помешкання, перевертаючи все. Трус і допити тривали по п’ять годин. 

Слідчі не довели злочинної діяльності М.І.Донця. Однак, після 10 липня 1941 року Михайло Іванович Донець назавжди загубився в тюремних нетрях НКВС УРСР. 

У вересні 1941 року, в перші дні німецької окупації Києва, в будинки Михайлівського провулку, вулиць Малопідвальної та Прорізної стукали німці і ввічливо, але наполегливо запрошували мешканців пройти і допомогти прибрати з підвалів сусіднього будинку… трупи замордованих радянських громадян. Сусідній будинок був внутрішньою в’язницею у закритому кварталі на тодішній вулиці Короленка, 33. Але трупи радянських громадян - не були результатом звірств нацистських окупантів, вони були жертвами енкаведистів. Оповідають, що серед замордованих 

був знайдений і Михайло Донець… Похований на Звіринецькому кладовищі.

По смерті Сталіна дружина співака М.Е.Донець-Тессейр на особисте звернення до М.С.Хрущова отримала довідку: «С санкции врага народа Меркулова М.И.Донец без решения суда был в Киеве расстрелян». По-справжньому реабілітовано Михайла Донця було тільки 1989 року. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Академіка Білецького

Вулиця Академіка Білецького — вулиця в Солом'янському районі міста Києва, житловий масив Відрадний. Пролягає від вулиці Героїв Севастополя до залізниці.

Ім’я визначного вченого-літературознавця, професора, академіка АН УРСР, АН СРСР, віце-президента АН УРСР, заслуженого діяча науки Олександра Білецького носить з 1984 року. 

Олександр Іванович Білецький народився 2 листопада 1884 року поблизу Казані в українській родині агронома, ґрунтознавця Івана Івановича Білецького.

Спочатку вчився в одній з Казанських гімназій, де особливо захоплювався стародавніми мовами, літературою та історією, а після переїзду батьків до Харкова — в третій харківській гімназії. 

Після закінчення гімназії 1902 року вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. 

У студентські роки О. І. Білецький написав велику оригінальну працю «Легенда о Фаусте в связи с историей демонологии», за яку одержав золоту медаль. 

Закінчивши 1907 року Харківський університет, Білецький залишився в ньому для підготовки до професорського звання і одночасно викладав літературу в школах Харкова. 

Протягом 1909-1912 років Олександр Іванович жив у Петербурзі, готувався до магістерських екзаменів. Тут, у рукописному відділі бібліотеки Академії наук, він уперше познайомився зі збіркою поезій письменника XVII ст. Симеона Полоцького «Вертоград многоцветный». Білецький зацікавився цими текстами і продовжив їх дослідження, адже зі спадщини цього автора було видано лише незначну кількість творів. 

Успішно склавши магістерські екзамени і прочитавши дві пробні лекції з історії російської літератури XVIII ст. та з історії російської літературної мови, О. І. Білецький 1912 року став приват-доцентом Харківського університету на кафедрі російської мови і літератури. Крім того, він викладав на Харківських вищих жіночих курсах, на педагогічних курсах при Харківському навчальному окрузі, в Харківському народному університеті. 

1918 року О. І. Білецький захистив при Харківському університеті магістерську дисертацію про творчість маловідомих чи забутих письменників минулого «Эпизод из истории русского романтизма. Русские писательницы 1830-1860 гг.». 

Після Жовтневого перевороту 1917 року О. І. Білецький працював у театральному відділі Наркомату освіти на посаді завідувача репертуарної, історико-театральної та інших ділянок відділу. Олександр Іванович був одним із організаторів першого дитячого театру в Україні. На його сцені було поставлено п'єси О. І. Білецького «Подвиг Геркулеса», «Гра в Спартака», написані під псевдонімами «Анфім Іжев» і «Андрій Аскалон», які користувалися успіхом у глядачів. 

У 1939-1941 роках і з 1941 року до кінця життя О. І. Білецький очолював Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР і паралельно працював професором Київського університету. 

Коло наукових інтересів ученого охоплювало проблеми теорії і методології літературної творчості та літературознавства; історії й теорії української, російської й зарубіжної літератури від найдавніших часів до 50-х років XX ст.; теоретичних аспектів дослідження мистецтва слова; природи і функції літератури як різновиду мистецтва; психології літературно-художньої творчості; теорії літературних стилів; проблеми читача та ін. Учений вивчав творчість І. Вишенського, Г. Сковороди, С. Полоцького. Значну частину праць О. І. Білецького присвячено дослідженню творчості класиків української літератури - Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Марка Вовчка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка. 

У праці «Шевченко і світова література» (1939) Білецький уперше порушив питання про світове значення української літературної класики, розвинувши свою думку у дослідженні «Світове значення творчості Шевченка» (1951). Значним внеском у франкознавство є його монографія «Іван Франко. Життя і творчість» (1956). На прикладах творчості українських письменників, насамперед Шевченка і Франка, вчений показав, як класична українська література набирає звучання далеко за межами України. 

За роки своєї піввікової діяльності О. І. Білецький збагатив українську літературознавчу науку низкою визначних праць, найважливіші з яких «До побудови теорії літературних стилів», «Поетика драми», «Проблема періодизації літературного процесу». Його наукова спадщина зібрана у 5-ти томах. 

Білецький досліджував спадщину Івана Вишенського та окремі літературні пам'ятки, зокрема «Слово о полку Ігоревім», працював над складанням підручників, програм та хрестоматій для вищих та середніх навчальних закладів. 

Вже після смерті Білецького в 1963 році вийшла його цікава розвідка «До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури», де було проаналізовано закономірності розвитку української літератури. 

Помер О. І. Білецький 2 серпня 1961 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 6).

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Академіка Тутковського

Вулиця Академіка Тутковського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Новокараваєві дачі. Пролягає від вулиця Комбайнерів до кінця забудови. З 1962 року носить ім’я академіка Академій наук України, Білорусі, геолога і етнографа, краєзнавця і географа, вченого-енциклопедиста, автора понад 1350 наукових праць і розвідок, подвижника науки і культури Павла Тутковського.

Павло Аполлонович Тутковський народився 1 березня 1858 року в селищі Липовці теперішньої Вінницької області в родині службовця. Першою вчителькою Павла була його мати - талановита, музикально освічена людина, яка володіла багатьма іноземними мовами. Закінчивши Житомирську чоловічу гімназію із срібною медаллю, в 1877 році вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету.

Він добре вчився і вже на третьому курсі переклав з німецької мови посібник К.Науманна «Описательная минералогия», яким користувалися всі студенти. На четвертому курсі опублікував наукову працю «К вопросу о соотношении чисел элементов ограничения кристаллических форм», проілюстровану численними власними рисунками. В 1879 році був виключений за участь у студентському заколоті. Закінчив курс у 1882 році. 

Після закінчення Київського університету П. Тутковського залишили на фізико-математичному факультеті для підготовки до професорського звання на кафедрі мінералогії та геології, а через рік призначили консерватором мінералогічного і геологічного кабінетів й асистентом для ведення практичних занять з кристалографії.

Під час навчання Павло Аполонович зустрів О. Д. Багалій, яка згодом стала його дружиною. 8 травня 1881 року в них народилась дочка Ольга (майбутня письменниця Ольга Сно). У молодій сім'ї було сутужно з коштами на прожиття, тому Павло Тутковський постійно шукав підробітки, продовжуючи працювати в університетській лабораторії. Разом зі своїм вчителем і наставником К. Феофілактовим часто виїжджав на геологічні екскурсії в околиці Києва. По закінченні навчання Феофілактов рекомендував Тутковського на кафедру геології та мінералогії з метою підготовки до професорського звання. Через рік Павла призначають консерватором мінералогічного і геополітичного кабінету, де він працював з 1884 до 1895 року. Це дало змогу йому утримувати свою велику сім'ю.

Через матеріальні труднощі П. Тутковський 1885 року з Київського університету перейшов на педагогічну роботу в школу. Спочатку він викладав природознавство, географію та фізику в середніх школах м. Києва (1896-1904), а потім працював інспектором і директором народних шкіл на Волині (1895-1913). Годі ж з його ініціативи на Волині побудовано багато нових шкіл. Під час роботи в Житомирі він організував Центральний Волинський музей.

За тринадцять років в університеті Павло Аполлонович сформувався як спеціаліст. За дорученням Київського товариства природознавців Тутковський з 1884 до 1902 року проводить геологічні дослідження практично всіх губерній України. Він захоплюється вивченням викопної мікрофауни і вперше в Росії друкує близько 20 оригінальних праць з цього питання. Водночас він вивчає підземні води України і 1895 року подає свій проект водопостачання Києва, завдяки чому Київ став одним з перших європейських міст, що забезпечив себе артезіанською водою. В 1883 році Тутковського обирають почесним членом Київського товариства природознавців, згодом — дійсним членом Петербурзького мінералогічного товариства , членом Бельгійського товариства геології і палеонтології в Брюсселі, почесним членом товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті.

В 1904 році Павло Тутковський став інспектором народних училищ Луцького повіту Волинської губернії. В Луцьку він продовжує польові роботи, розпочаті 1900 року, як позаштатний працівник геологічного комітету. Проводив геологічні дослідження вздовж залізниці Київ — Ковель, що тоді проектувалася. В 1909 році він з усією родиною переїздить до Житомира, де його призначили директором народних училищ Волинської губернії. Будучи інспектором, Павло Аполлонович багато мандрував і спостерігав природу улюбленої Волині. У Житомирі він прожив 9 років. І цей період його життя був пов'язаний з Товариством дослідників Волині. З 1909 року Товариство дослідників Волині регулярно публікувало його праці. 2 жовтня 1910 року Товариство обрало Павла Тутковського віце-головою, тобто фактичним керівником. Особливе місце в колі географічних інтересів посідала унікальна пам'ятка поліської природи - Словечансько-Овруцький кряж. Цій темі було присвячено працю «Словечансько-Овруцький кряж та узбережжя річки Словечни». Географічну тематику висвітлювали також його праці «Зональність ландшафтів Волинської губернії», «Бурштин у Волинській губернії», «З геології міста Житомира» та ін. Працюючи в Києві на високих посадах, вчений не поривав зв’язки з дорогою йому Волинню. Разом з учнями він проводив дослідження в Овруцькому та Коростенському районах, приїздив на засідання Товариства дослідників Волині. Саме Тутковський перший дізнався про поклади бурштину на Волині. У Житомирі П. А. Тутковський залишив по собі добрий слід не лише як вчений і краєзнавець. Саме завдяки йому Волинський музей переїхав у нове приміщення і став самостійною науковою установою. Тутковський брав участь в розробці нового статуту музею, а зібрані ним геологічні матеріали зайняли гідне місце у музеї.

1910 року П. Тутковський, минаючи ступінь магістра, захистив докторську дисертацію у галузі мінералогії та геології в Московському університеті з теми «Викопні пустелі північної півкулі» на здобуття вченого звання доктора географії; за видатні дослідження Рада фізико-математичного факультету Казанського університету присудила йому вчений ступінь доктора мінералогії та геогнозії (1911). 

1913 року Тутковський повернувся до Київського університету, де спочатку працював приват-доцентом, а в 1914-1925 роках - професором географії. Тут уперше в Україні він заснував кафедру і кабінет географії та розгорнув активну педагогічну діяльність. У 1917 році на базі цієї кафедри створено географічний інститут при Київському університеті.

Організаторські здібності талановитого вченого виявилися в роки утворення Української народної республіки (УНР). Разом з В.Вернадським, Д. Багалієм та іншими він брав активну участь у роботі Комісії з підготовки до заснування Української академії наук (УАН), був одним з перших 12 дійсних членів УАН.

Науковець звернувся із закликом до вчених і громадськості Києва приносити і надсилати на кафедру геології дуже потрібну для розвитку геології літературу - книжки, журнали, географічні карти, атласи та інше. І кияни відгукнулися, бібліотеку швидко поповнювали літературою. До її технічного впорядкування П. Тутковський залучив студентів. За короткий час було зібрано монографії та періодичні видання з геології, мінералогії, палеонтології, географії, колекції гірських порід, викопні рештки фауни і флори. Поступово формувався геологічний кабінет при УАН.

У липні-вересні 1918 року, як представник від природничого відділу Українського Наукового Товариства в Києві, він брав активну участь у роботі Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української академії наук, зокрема в обговоренні основних питань її організації. 

П. Тутковський брав активну участь і в організації Всенародної бібліотеки УАН (нині це Національна бібліотека АН України ім. В.І.Вернадського). У ній зібрано цінну старовинну рукописну та друковану літературу з усіх галузей знань. У 1925 році він заснував Геологічний музей у Києві, який 1928 року декретом Раднаркому перейменовано на Національний геологічний музей УРСР.

Перше засідання академіків відбулося 27 листопада 1918 року. Це і є датою заснування УАН. П. Тутковський очолив фізико-математичний відділ УАН, а 1919 року організував кафедру геології й геологічний кабінет.

У грудні 1918 року П. Тутковського було обрано головою правління Академії, він опікувався в УАН також організаційними та господарськими питаннями. Одним із перших став академіком (1919).

Після поразки Української революції і захоплення влади більшовиками, коли університет було реорганізовано в Київський інститут народної освіти (КІНО), П.Тутковсь­кий одним із перших почав читати лекції українською мовою, зробивши надзвичайно багато для становлення української наукової термінології в галузі природничих наук.

З 1920 року очолював Краєзнавчу комісію при Академії наук.

У травні 1920 очолив секцію науки Українського Громадського Комітету.

У 1924-1926 роках — керівник науково-дослідної кафедри геології при УАН, яка була реорганізована 1926 року в Інститут геологічних наук УАН і першим директором інституту став Павло Аполлонович.

Створення національної наукової термінології Тутковський вважав одним з наріжних каменів відродження української науки. Він був одним з ініціаторів і організаторів видання «Матеріалів до української природничої термінології та номенклатури». 

12 вересня 1921 року в знак визнання його заслуг РНК УСРР прийняла постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки», Тутковському дозволено видання за державний кошт наукових праць; звільнено від сплати державних податків; заборонено реквізиції та ущільнення помешкання, яке він займав; матеріально забезпечено, а у випадку смерті — членів родини поза категоріальною довічною ставкою заробітку.

У 1923 році Державне видавництво України опублікувало чималий (понад п’ять тисяч наукових термінів) російсько-український Словник геологічної термінології. У 1924 році збувається мрія вченого про створення Геологічного музею при Інституті геологічних наук УАН в Києві. Не можна не згадати й про участь П. Тутковського в організації бібліотеки Академії наук, інституту наукової мови.

В кінці 20-х років вченому прикріпили ярлик «націоналіста», крамольного вченого не раз викликали в ДПУ.

Від репресій і ГУЛАГу вченого «врятувала» смерть. Він помер 3 червня 1930 року. Похований в

Києві на Лук’янівському кладовищі.

Павло Тутковський – визнаний і авторитетний класик української та світової геології. Павло Аполлонович Тутковський був видатною людиною. Він безмежно любив рідну землю, і ця любов, зрештою, стала причиною його майже повного забуття в роки тоталітаризму.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Відкриття меморіальної дошки В'ячеславу Куцмаю

9 вересня 2020 року в середній загальноосвітній школі №46 міста Києва відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки В’ячеславу Куцмаю - випускнику школи, патріоту України, воїну АТО/ООС, який загинув 21 травня 2018 року. На подвір’ї школи зібралися вшанувати пам'ять загиблого представники спілки ветеранів АТО, військового комісаріату, побратими загиблого, керівництво Солом’янської районної в місті Києві державної адміністрації, педагоги, учні школи, мешканці району. На урочистостях була присутня мама В’ячеслава. Меморіальну дошку відкрив голова благодійної організації «Благодійний фонд допомоги учасникам АТО «Справедливість» та громадської організації «Військово-патріотичне об’єднання бойових дій «Сармат», ветеран 2-го батальйону спеціального призначення «Донбас» Тарас Констанчук. Заступник військового комісара Солом’янського районного військового комісаріату Володимир Косяк у своєму виступі висловив подяку матері за подвиг сина. 

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Професора Караваєва

Вулиця Професора Караваєва - вулиця у Солом'янському районі міста Києві, місцевість Новокараваєві дачі. Пролягає від вулиці Тетяни Яблонської до вулиці Августина Волошина.

Ім’я видатного лікаря носить з 1962 року.

Володимир Опанасович Караваєв народився 8 липня 1811 року у російському містечку В’ятка в сім’ї заможного багатодітного купця. 

Закін­чивши у 16 років В’ятську гімназію, він стає вільним слухачем на медичному факультеті Казанського університету. Після його закінчення у 1831 році молодий лікар був нагороджений срібною медаллю і одержав диплом лікаря 1-го розряду. 

Для удосконалення в медицині Караваєв поїхав до Петербурга. Там він деякий час працював у військово-сухопутному шпиталі, а потім влаштувався позаштатним асистентом у Маріїнську лікарню для бідних, де консультантами з хірургії були видатні петербурзькі професори X.X. Саломон та І.В. Буяльський. Саме їхнє блискуче, віртуозне виконання найскладніших хірургічних операцій викликало у молодого лікаря глибоку зацікавленість і він вирішив повністю присвятити себе хірургії. У липні 1834 року В.О. Караваєв від’їжджає до Німеччини і поїздка стала для молодого лікаря базовим підґрунтям експериментальної практики. 

Під час перебування у Берліні в клініці Грефе вперше відбулася зустріч молодих хірургів В.О. Караваєва і М.І. Пирогова, які надо­вго стануть світочами євро­пейської хірургії. Хоча Пирогов і Караваєв майже ровесники, перший був уже досвідченим хірургом. Це не завадило дружбі: протягом року вони разом проводили заняття на трупах, вивчали підручники з хірургії і накладали пов’язки. 

Караваєв, згадуючи цей період життя, писав: «З перших же днів нашого знайомства Микола Іванович порадив мені залишитися у цій спеціальності та не шукати іншої. Я прислухався до поради і тепер, через півстоліття, скажу, що його порада була вдалою. За це я завжди був йому вдячний, і збережу це почуття до кінця свого життя». 

І коли у 1836 році М.І. Пирогова було обрано на кафедру хірургії Дерптського університету, він запропонував В.О. Караваєву місце в своїй клініці. Володимир Опанасович із захопленням працює хірургом, бере участь в експериментальних дослідженнях. За порадою свого наставника він починає займатися маловивченою на той час травматичною піємією, спостерігає пацієнтів із цим захворюванням, проводить досліди та розтин померлих. Результатом цієї роботи стала його дисертація «De phlebitide traumatica» («Травматичне запалення вен»), написана згідно з вимогами того часу латинською мовою, за яку Караваєву у травні 1838 року після публічного диспуту присвоїли ступінь доктора медицини. 

Працювати з М.І. Пироговим було цікаво й корисно, але Володимир Опанасович мріяв про самостійну роботу. 

В кінці 1838 року Караваєв дізнався, що у Кронштадському морському шпиталі є вакантна посада хірурга. Після неодноразового подання прохання до вищих інстанцій В.О. Караваєва 11 березня 1839 року було призначено ординатором у Кронштадський шпиталь. Тут проходять справжню перевірку теоретичні знання, а найбільше - практичні навички В.О. Караваєва. Його та­лант, наполеглива праця й цілеспрямованість дали вагомі результати: за рік він виконав 113 операцій (у столичних клі­ніках професори виконували по 15–30 операцій). Хірург Кронштадського морського шпиталю стає помітною фігурою у вітчизняній медицині, медичний комітет рекомендує його на посаду завідувача кафедри хірургії медичного факультету Університету Св. Володимира, відкриття якого було заплановане. У поданні медичного комітету, підписаного І.Т. Спаським, зазначалося, що призначення В.О. Кара­ваєва, який душею відданий своїй справі, професором Університету Св. Володимира можна вважати надзвичайно цінним надбанням цього навчального закладу. 

24 грудня 1840 року (тобто за 3 роки до початку читання курсу) попечитель Київ­ського навчального округу повідомив Вчену раду Університету про призначення В.О. Караваєва екстраординарним професором хірургії, яке сталося ще до відкриття медичного фа­культету. Міністр освіти так пояснив це дочасне призначення: «…щоб не втратити особу, яка стала відома своїми операціями і за­служила щонайбільшої хвали в лікарських колах, я визнав за потрібне призначити Караваєва тепер-таки, де він буде корисний і порадами своїми при заснуванні факультету…». На той час молодому вченому було всього 29 років. 

Караваєв понад 3 місяці вивчав організацію навчального процесу, відвідував лекції, практичні заняття у клініках, радився з питань налагодження їх роботи, методик викладання з М.І. Пироговим та іншими відомими професорами Москви і Санкт-Петербурга. І ознайомившись із принципами та організацією навчально-методичної роботи, молодий професор їде до Києва, щоб зайняти цю відповідальну й почесну посаду. Міністерство освіти затвердило відкриття на медичному факуль­теті Київського університету не 6, а 10 кафедр, серед яких було дві хірургічні. 

До відкриття хірургічної клініки В.О. Караваєв одночасно за­ймався практичною хірургією — в міській лікарні вперше за 38 років її існування 30-річний професор безкоштовно виконав багато дуже складних операцій. На той час Володимир Опанасович був єдиним хірургом не лише в Києві, але й у Київській губернії. За 1 рік (з липня 1841 року по липень 1842 року) він виконав 180 операцій, причому без жодного смертельного випадку. А серед них були досить складні операції: ампутація стегна і гомілки, видалення пухлин і спеціальні очні та пластичні операції. Багатьом хворим з катарактою він повернув зір. 

Через 2 роки плідної роботи в Університеті Караваєву присвоїли звання ординарного професора і делегували за кордон для ознайомлення з досвідом роботи провідних західних клінік. 

Протягом року (з липня 1842 року по липень 1843 року) В.О. Караваєв відвідав медичні заклади Берліна, Відня, Парижа, Лондона. Володимир Опанасович добре розумів, що для укомплектування клінік знадобиться багато хірургічних інструментів. Він звернувся з проханням до Ради університету довірити йому закупівлю хірургічного інструментарію за кордоном. Хірурги Парижа рекомендували В.О. Караваєву місцево­го майстра Метцгера, який виготовив пробний набір хірургічних інструментів власної розробки. Французький майстер дійсно показав високий клас роботи, і В.О. Караваєв отримав дозвіл на запрошення майстра до Києва, де той працював довгий час. 

Коли Караваєв був за кордоном, його було обрано деканом медичного факультету. Після повернення 18 липня 1843 року до Києва він відразу ж приступив до роботи як декан і професор хірургічної ка­федри. Основну увагу Володимир Опанасович приділив організації клінік. Велику роботу він виконав щодо визначення обов’язків всіх праців­ників клініки — від професора до санітара. Крім того, брав безпосе­редню участь у придбанні для клінік необхідного майна. В усіх клініках, крім палат для хворих і санітарних блоків, були влаштовані навчальні кімнати, кабінети для професорів та ордина­торів, а в хірургічній та акушерській клініках — добре обладнані операційні. 

Основою клінічного викладання В.О. Караваєв вважав заняття біля ліжка хворого у поєднанні з клінічною хірургією, досягнення­ми фізіології, оперативної хірургії, топографічної та патологічної анатомії. Найголовнішим завданням клінічного навчання він вважав практичне виховання лікаря для правильного ведення хворих. 

Володимир Опанасович багато уваги приділяв також обладнанню кафедри. У навчальній кімнаті клініки поряд із столами для лабо­раторних занять і роботи студентів із мікроскопами стояло 5 шаф з інструментами, муляжами та різноманітними препаратами. 

Слава В.О. Караваєва як вченого і хірурга-практика зростала з кожним роком. Збільшувалася кількість студентів, які навчалися на медичному факультеті. Завдяки зусиллям Володимира Опанасовича відкривалися нові клініки, що зазвичай вимагало напруженої щоденної праці. 

Наприкінці 1844 р. Володимир Опанасович неодноразово звер­тався до Ради Університету з проханням звільнити його від обов’язків декана медичного факультету. Адже в нього було 30 лекційних годин на тиждень. Крім того, він сам готував препарати для лекцій, вів практичні заняття і велику лікувальну роботу в клініці. Незважаючи на це, члени Ради Університету вмовили його керувати факультетом. І лише у 1847 році, хоча його знову одноголосно обрали деканом ме­дичного факультету ще на один термін, В.О. Караваєв категорично відмовився від цієї посади. 

Влітку 1845 року він одружився з дочкою почесного громадянина Москви О.Д. Лухманова — Ганною Олександрівною Лухмановою. Вони виростили та виховали 4 дітей: 2 синів та 2 дочок, дали їм хорошу освіту. 

Переломним для В.О. Караваєва і всієї медичної науки став 1847 рік, оскільки 18 лютого у клініці Київського університету була проведе­на друга в Росії операція з використанням ефірного наркозу (першу на 4 дні раніше в Петербурзі виконав М.І. Пирогов). 

Більш як 50-річна професорсь­ка (викладацька і клінічна) діяльність вченого в Києві була значним внеском у розвиток вітчизняної хірургії і топографічної анатомії. 

Володимира Опанасович Караваєва по праву вважають засновником цілого ряду галузей медицини: вітчизняної офтальмології, отоларингології, ортопедії та травматології, проктології й нейро­хірургії. У кожну галузь він зробив суттєвий внесок, розширив можливості лікування різних хвороб. 

Караваєв розробив методику і техніку тенотомії при косоокості та першим в Росії провів таку операцію, на 25 років раніше за Грефе він увів у широку практику розріз рогівки у верхній частині при катаракті. Цей спосіб і сьогодні застосовують багато офтальмологів світу. 

У 1844 р. Караваєва як одного з кращих очних хірургів Росії направили у Крим для виконання операції з приводу катаракти колишньому міністру царського уряду князю Голіцину; складна операція пройшла успішно. У 1950-х роках з цією ж метою його запрошували в Санкт-Петербург до самої імператриці. 

Значний внесок зробив Караваєв і в отоларингологію. Він запропонував кілька способів операцій пластичного відновлення дефектів носа, описав оригінальний спосіб випрямлення спинки носа, розробив метод накладання швів при пластиці твердого і м’якого піднебіння. 

Караваєв — перший хірург, який запропонував у доантисептичний період спосіб ампутації з утворенням шкірних та шкірно-м’язових шматків зі зменшеною масою м’язів. 

Широке застосування в хірургії отримав розроблений Караваєвим оригінальний і радикальний спосіб лікування випадіння прямої кишки, який за ефективністю й простотою був набагато кращим, ніж той, що застосовувався на той час. Ця проста, безкровна операція робиться і зараз. 

У 1847–1848 роках Караваєв брав активну участь у роботі комісії Київського університету з перевірки дії наркотичних речовин. Разом із професором О.П. Вальтером вивчав дію ефіру і хлороформу та одним із перших хірургів у Росії з великим успіхом застосував знеболення на практиці. 

У 70-ті роки ХІХ ст. Володимир Опанасович здійснив новаторський підхід до проведення операції трепанації черепа, який згодом розвинули його учні — київські хірурги. 

Найбільша кількість розроблених Караваєвим нових методик — відновні операції на обличчі. Серед них відомі втручання з відновлення носа, губ, повік, дефектів піднебіння та ін. Він запропонував спосіб закриття дефектів твердого піднебіння і операцію при «заячій губі». 

Караваєв розумів необхідність своєчасного документування роботи клінік для подальшого аналізу і відповідних висновків. Для цього він увів у практику підготовку щорічних звітів хірургічної клініки, які за науковим рівнем, масштабом охоп­лення контингенту хворих і тривалістю звітного періоду (1844–1882) є унікальні й досі. 

Хірургічна техніка В.О. Караваєва була бездоганною. Академік М.М. Волкович, який був практикантом у його клініці, у своїх спогадах писав, що навіть дуже складні операції у Володимира Опанасовича вихо­дили простими й витонченими, ніхто «…не міг зрівнятися з Караваєвим щодо техніки дроблення каміння, резекції верхньої щелепи тощо… Під широким впливом таланту Караваєва створювалися кадри росій­ських хірургів. Він в істинному розумінні слова був одним із заснов­ників російської хірургії». 

Для багатьох поколінь хірургів В.О. Караваєв добре відомий і як автор змістовних наукових праць. Основним навчальним посібником протягом тривалого часу залишалися «Лекції з оперативної хірургії проф. В.О. Караваєва». Це був один із перших посібників з оператив­ної хірургії в Російській імперії та у світі, а у 1885 році В.О. Караваєв видав спеціальний посібник «Оперативна хірургія», у 1886 р. — «Атлас з оперативної хірургії». У наукових працях Володимир Опанасович намагався вирішувати питання, поставлені життям. Всього він опублікував 31 працю, в якій розглядалися експеримен­тально-клінічні питання, нові методи операцій, нові інструменти тощо. 

У 1886 р. громадськість Києва відзначала 50-річчя лікарської діяльності батька наукової офтальмології, засновника багатьох нових хірургічних методів лікування. Володимира Опанасовича обрали по­чесним громадянином Києва, у клініці факультетської хірургії Уні­верситету встановили бронзове погруддя, а вулицю, на якій він жив, назвали Караваєвською (нині Льва Толстого). 

Наприкінці лютого 1892 року В.О. Караваєв захворів на грип, який ускладнився запаленням легенів. Знову нагадав про себе ревматизм, який періодично загострювався з 1857 року. 

3 березня 1892 року В.О. Ка­раваєв помер, похований з великими почестями на Байковому кладовищі. Заупокійну літургію й поховання здійснив Петро Лебединцев, протоієрей кафедрального собору Св. Володимира, який у 1862 році в Києві відспівував Т.Г. Шев­ченка. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Івана Піддубного

Вулиця Івана Піддубного - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Новокараваєві дачі. Пролягає від Відрадного проспекту до Новопольової вулиці. Ім’я легендарного борця, видатного українця Івана Піддубного носить з 1999 року. 

Життя Івана Піддубного настільки дивовижне, що часом непросто відокремити легенди (а то й міфи) від правди. 

Іван Максимович Піддубний народився 8 жовтня (26 вересня) 1871 року в родині спадкового козака Максима Піддубного на Полтавщині в селі Красенівці поблизу Золотоноші (сучасна Черкаська область). Максим Піддубний мав колосальну фізичну силу: сам, без жодної напруги, підіймав п'ятипудові мішки з зерном і кидав їх на віз. Максим Іванович мав невелике господарство в Красенівці. У нього було троє синів і три дочки. Козацький рід батька славився силачами, а материні прадіди Науменки – довгожителями. Мати Івана Піддубного, Ганна Данилівна, походила зі старовинної козацької родини Науменків, рід яких славився своїм довголіттям. Подейкують, що дід Івана по лінії матері, колишній солдат, відслуживши в армії 25 років, дожив до 120-ти.

Іван Піддубний дістав від предків великий зріст і витривалість, а по лінії матері, яка гарно співала, — тонкий музичний слух і в дитинстві по неділях і святах співав у церковному хорі. З дитинства Іван був привчений до важкої селянської роботи. Іван Піддубний у 17 років він легко кидав на воза мішки з зерном і міг пригнути до землі бика за роги. 

А потім поїхав на заробітки задля одруження з дочкою заможного селянина, Оленкою Вітяк. Працював вантажником у Севастополі, влаштувавшись до вантажної фірми "Лавас". Кажуть, що батько, відправляючи його на заробітки, казав: "Пам'ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, запорозького, і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам'ятай, Іване, продаси честь — не син ти мені, і я не батько тобі". У Севастополі Іван по шістнадцять годин на добу проводив на трапах, перетягуючи вантажі. Працював легко, швидко, з жартами. Через півроку роботи слава про силу вантажника рознеслася по всьому Криму. У 1895 році ця вантажна фірма переїхала до Феодосії. Незабаром доля звела Івана з двома учнями морехідних класів Антоном Преображенським і Василем Васильєвим - завзятими спортсменами, пристрасними шанувальниками важкої атлетики. Вони переконували Івана серйозно зайнятися спортом. Спочатку Іван скептично ставився до цих розмов, але Преображенський подарував Івану автобіографію знаменитого атлета Карла Абса. У ній Піддубного зацікавило твердження автора, що постійними тренуваннями тому вдалося збільшити свою природну силу втричі! 

Іван вирішив тренуватися. Щодня вправлявся з гирями, займався гімнастикою. 

Переїхавши до Феодосії, Іван дізнався від земляків, що Оленку видали заміж за багатія. Вдруге спортсмен закохався в канатоходку Емілію. Дівчина була старшою і досвіченішою, ніж Іван, тонко грала на почуттях юнака. Коли їй трапився багатий прихильник, вона поїхала з ним. Після втечі Емілії Іван переїхав до Києва. Тут він познайомився з тендітною гімнасткою Марійкою. Мініатюрна дівчина відповіла взаємністю. Пара планувала майбутнє, але доля склалася трагічно. Під час виступу Марійка зірвалася з трапеції й розбилася. 

Іван Піддубний вперше одружився в 40 років. Його дружиною стала красуня Антоніна Квітко-Фоменко. Вони купили ділянку землі, побудували будинок і завели господарство. Шлюб проіснував 7 років. Антоніна зустріла офіцера і втекла з ним поки Піддубний був на гастролях в Одесі. Через кілька років Антоніна хотіла повернутися до чоловіка, але Іван її не пробачив. 

Останнє кохання Івана Піддубного – вдова Марія Машоніна, матір його учня. Подружжя жило на березі Азовського моря, в Єйську, де купили будинок після американських гастролей спортсмена. 

В 1897 році на гастролі до Феодосії приїхав відомий на той час цирк Безкоровайного. Це був звичайний бродячий цирк, у трупу якого входили також атлети і борці. Серед них були знамениті люди того часу, такі як Янковський, Луріх, Семипалий. Через деякий час дирекція цирку влаштувала чемпіонат боротьби "на поясах".У Феодосійському цирку Безкоровайного Іван Піддубний переміг дуже відомих в ту пору атлетів – Георга Луріха, Бороданова, Разумова, італійця Паппі. 

Сезон у цирку закінчився. Борці роз'їхалися, а Іван залишився тим же робочим в порту, яким був і раніше. Але радість успіху порушила його душевний спокій. Все частіше він став думати про те, щоб присвятити своє життя спорту. 

На початку 1898 року Піддубний знову переїхав до Севастополя, щоб остаточно стати борцем. Він вступив до місцевого цирку, що належав Жіжетто Труцці, одному з членів найстарішої італійської циркової родини Труцці, яка прибула до Росії в 1880 році. 

З 1897 року виступав на аренах цирків (з 1899 року в трупі Е. Труцци) як атлет-гирьовик та борець (почав з російської боротьби на поясах, в 1903 році переключився на класичну (французьку) боротьбу). Неодноразово виступав з гастролями в російських містах і за кордоном, відвідавши близько 50 міст в 14 країнах 4 континентів. Одним з найвідоміших поєдинків Піддубного був бій з французьким борцем Раулем ле Буше, який закінчився перемогою француза, оскільки ле Буше використовував нечесний прийом відходу від захоплень Піддубного, обмазавшись маслом, і зумів протягнути час поєдинку, по результату якого судді віддали йому першість. Рішення суддів викликало гнів публіки, а Піддубний був настільки сильно вражений нечесним суддівством, що думав піти з професійної боротьби. Однак підтримка друзів і колег змусила Піддубного передумати, і на турнірі в Петербурзі він взяв реванш у ле Буше, змусивши француза протягом 20 хвилин перебувати в колінно-ліктьовий позі, поки судді не зглянулися над французьким борцем і не віддали перемогу Піддубному. На початку травня 1915 року в Катеринославі (в будівлі старого цирку у Озерки) здобув перемогу над чемпіоном Олександром Гаркавенком ("Чорна маска"), а через два дні – ще над одним чемпіоном - Іваном Заїкіним. 

У роки Громадянської війни працював в цирках Житомира та Керчі. У 1922 році в 51-річному віці почав виступати в Московському цирку. Лікарі, після огляду, заявили що здоров’я у атлета відмінне, немає ніяких претензій. У він перебував в чудовій фізичній формі. Медики були шоковані його станом здоров'я. Оскільки, в такому віці воно було, як у 25-річного спортсмена. 

У 1924 році виїхав на тривалі гастролі по Німеччині і США. 23 лютого 1926 року про нього «говорили» всі телеграфи планети. Шестиразовий чемпіон світу серед професіоналів вразив всіх не тільки своєю феноменальною силою і майстерністю, а й спортивним довголіттям, адже в 1926 році йому було 55. У 1927 році Іван Піддубний в Архангельську переміг відомого вологодського борця Михайла Куликова. 

На початку 30-х років у СРСР запровадили паспорти. 1937 рік. Піддубний отримує паспорт. Власноруч виправляє прізвище "Поддубний" на "Піддубний", а в графі «національність» "росіянин" на "українець". Його запроторили до в’язниці Ростовського НКВС. Там чемпіона катували електропаяльником і розжареними сталевими жигалами, вимагаючи назвати номери рахунків і адреси закордонних банків, де він міг тримати свої заощадження, нібито отримані під час гастролей. Таких заощаджень у нього насправді не було. Лише через рік звідти його вивела гучна слава непереможного борця та пильна зацікавленість його долею зарубіжної спортивної громадськості. За кілька років Піддубний, показуючи знайомому лікареві страшні опіки на спині, гірко сказав: "Це так Енгельс навчав мене ленізму" (він не вимовляв "ленінізму"...). 

У 1939 року в Кремлі йому було вручено орден Трудового Червоного Прапора і присвоєно звання Заслуженого артиста РРФСР. В 1941 році в 70-річному віці Іван Піддубний покинув спорт. У роки війни проживав на окупованій німцями території в невеликому курортному містечку на березі Азовського моря - Єйську. На пропозицію окупаційної влади поїхати в Німеччину і готувати німецьких спортсменів відповів відмовою. 

Після війни Піддубного знову заарештували, оскільки на нього надійшов донос, згідно з яким, під час окупації німці нібито пригощали його обідом з офіцерської їдальні. Проте Піддубному все-таки вдалося уникнути смертної кари за "співпрацю з фашистами", яка в ті часи була звичною мірою покарання за подібні злочини. У зв'язку з цим після закінчення війни Івана Піддубного просто усунули від спортивної діяльності, тим самим позбавивши його єдиного джерела доходу... Проте швидко відпустили, знову через відсутність доказів. У 1945 році борцю присвоєно звання «Заслужений майстер спорту СРСР». 

Повоєнні роки жив у злиднях. Залишивши спорт, І.Піддубний був забутий всіма й останні роки життя провів у злиднях. Щоб вижити, був змушений міняти свої медалі на хліб. 

Помер видатний спортсмен 8 серпня 1949 року в Єйську на Кубані, де й похований у міському парку, що носить його ім’я. Іван Піддубний трохи не дожив до вісімдесяти років. 9 серпня 1949 року в Єйську тисячі людей проводжали його в останню путь. Коли атлет помер, із Москви прийшла вказівка поховати Івана Максимовича з почестями, але «король борців» опинився за огорожею кладовища. До початку 70-х могила спортсмена була занедбана. Він залишив по собі легендарну славу атлета, ім'я якого стало символом незламної сили народу. Донині в Україні, коли говорять про людей великої сили, кажуть: "Він — як Піддубний".

Могила І. Піддубного                              Пам’ятник І. Піддубному в м.Єйськ 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»